6. Трипільська культура та її значення у формуванні культури слов'янських народів, українського зокрема.

Трипі́льська культу́ра— археологічна культура часів енеоліту, назва якої походить від назви тоді села Трипілля на Київщині. Культура набула найбільшого розквіту між 5500 та 2750 роками до н. е, розташовувалась між Карпатами та Дніпром на територіях сучасних України, Молдови та Румунії загальною площею понад 35 тис. км². У часи розквіту цій культурі належали найбільші за розміром поселення у Європі: кількість жителів деяких з них перевищувала 15 тис. осіб. Розвивалася ця культура в IV–III тис. до н. е. (протягом 1500–2000 років) і пройшла в своєму розвитку три етапи — ранній, середній та пізній. Під час свого найбільшого розквіту населення на всій території трипільської культури за різними оцінками від близько 410 тис. чоловік до щонайменше 1 млн. На початку 90-х років XIX ст. В.Хвойка висунув припущення, що слов'яни і неолітична людність середнього Подніпров'я — це один етнос. Сміливу гіпотезу він підкріпив археологічними розкопками поблизу с.Трипілля, звідки, за місцем знахідок перших пам'яток, пішла назва "трипільська культура". Характерні особливості ТК такі: поселення зводилися на відкритих місцях без оборонних споруд; житло споруджувалося по колу, одне біля одного, середина залишалася порожньою; хати будувалися каркасні; проміжки між стовпами заплітали лозою й обмазували ззовні та зсередини товстим шаром глини; розміри будівель становили 100 —140 м2; стіни розписували яскравими фарбами, різнокольоровим орнаментом. Житло ділилося на кімнати, в яких, напевно, жили окремі члени родини. Помешкання опалювалося піччю, складеною з глиняних вальків. За підрахунками, у такому будинку мешкало 20 осіб, отже поселення налічувало близько 500 — 600 осіб. Очолювала таку родину жінка, оскільки, як засвідчують пам'ятки, це був час матріархату. Центр селища використовувався як загін для громадської худоби. Це були скотарсько-хліборобські громади з колективною власністю на худобу. В другій чверті III тис. до н.е. на території України розпочався бронзовий вік. Його особливістьістотне поширення виробів із бронзи — першого штучно створеного людиною металевого сплаву міді з оловом. Це дало змогу значно урізноманітнити асортимент знарядь праці та зброї. В Україні відомі великі центри стародавньої металургії і металообробки. Упродовж бронзового віку на території України існувало кілька етнокультурних груп. їхнім археологічним еквівалентом були культури: ямна, катакомбна, багатоваликової кераміки, зрубна (Степ), шнурової кераміки, тшинецько-комарівська, білогрудівська, бондарихінська.

Найвиразніші етнографічні риси матеріальної культури ямників — глиняний посуд яйцевидної форми, оздоблений відбитками шнура і гребінця, та кістяні молоточковидні шпильки. В низці поховань середини —другої половини III тис. до н.е. відкриті залишки дерев'яних візків. У Надпорожжі виявлені спеціалізовані майстерні з виготовлення кам'яних сокир-молотів. На початку II тис. до н.е. місце давньоямної заступила катакомбна культурно-історична спільність (назву отримала від специфічної поховальної конструкції — катакомби, тобто ями з підбоєм Від катакомбників не залишилося довготривалих поселень: дослідникам відомі лише тимчасові стійбища пастухів. У другій половині II — на початку І тис. до н.е. степову територію Лівобережної України заселили племена зрубної культури (назва походить від звичаю ховати померлих у дерев'яних зрубах). Всі риси їхньої матеріальноїкультури засвідчують про осілий спосіб життя. Основні господарські заняття зрубників-скотарство і землеробство, а також металообробка (нерозвинута).

7. Народні знання, світоглядні уявлення, вірування, мораль дохристиянського періоду Київської Русі. Переважна більшість наших предків займалися землеробством. Лише жителі Карпат та Полісся спеціалізувалися на лісопромислах, звіроловстві й тваринництві. Проте і тут був значний відсоток рільництва. Вирощуючи культурні злаки, випасаючи худобу тощо, селянин фіксував усі атмосферні зміни з огляду на позитивних чи негативних впливів на результати його праці. Саме ці обставини і змушували селян виробити сукупну систему вірувань, прогнозувань і фахову освіту – народну мудрість звести до певної системи, яка б мала практичну користь. Власне це завдання і виконував аграрний календар – неписаний кодекс рільника. Аграрний календар регламентував строки посіву та глибоке розуміння технологій вирощування культурних рослин. наприклад, льон і коноплі – технічні культури, дозволялося висівати лише у другій половині травня (зі значною коррекцією для кліматичних поясів) і тодіж приступали до обробітку грунту під гречку, сівба якої закінчувалася на Івана Купала. Поряд з народним побував світський, а з запровадженням християнства і церковний календар. Лише згодом календарі поєдналися. Основною одиницею був рік. Для українців символом став – вінець. Вінцем називався і останній місяць в народному аграрному календарі Уважність і вдумливість спостережень зміни погоди урізньоманітнювали народну термінологію. Відповідають кліматичним умовам і явищам України назви місяців: січень, лютий, березень тощо. Багато народних прикмет і завбачень підтверджуються науковими даними. Було помічено, наприклад, що людина, хвора на ревматизм, з підвищенною нервозністю, хворобою серця або легенів краще за інших відчуває зміни погоди: "Коли рука або коліна ломить, буде переміна погоди"; "Здорову людину опівдні знемагає сон – буде дощ" і т.ін.

Чимало прикмет виникло завдяки спостереженню за тваринами, птахами, комахами. Наприклад, бджоли перед непогодою ховаються, бо вона часто несе їм загибель. Перед дощем крила комах зволожуються, стають важчими і комахи опускаються в нижчі шари повітря. Через те були поширені такі прикмети: "Ластівки літають низько-на дощ"; "Риби вискакують із води і ловлять комах – на дощ, на негоду"; "Якщо бджоли не вилітають з вуликів – слід чекати дощу"; "Перед негодою мурашки закривають більшість ходів у мурашнику" тощо. Подекуди в банках з водою тримали жаб і по їхній поведінці визначали погоду. Умовне і своєрідне окреслення мір часу, довжини, обсягу тощо виникло в процессі трудової діяльності людини.

Народна арифметика починалася з лічби на пальцях рук, паличок, камінчиків, бобів чи квасолі. В українців існували з давніх-давен прості й разом з тим логічні числові знаки. Так, одиниці зображали паличками, десятки – хрестиками, сотні – кружечками, тисячі – квадратами, дроби – горизонтальними аба похилими рисками. За допомогою цих знаків можна було написати будь-яке число. Для кращого запам"ятовування чисел широко використовували зарубки на різних предметах, а також записи вугіллям або крейдою. У життєво-практичному світогляді важливе місце посідають уявлення та вірування. Воно стосується не тільки минулого й теперішнього, а й майбутнього. Релігійні уявлення людей називаються віруваннями. Вони сприймаються без перевірки, на віру. Віра становить основу релігійного світогляду. Релігійні люди переконані в існуванні надприродних сил та в їх визначальній ролі у світі. Світогляд українського народу завжди мав яскраво виражене релігійне спрямування. Вірування необхідно відрізняти від повір"їв – своєрідних народних уявлень про залежність людини та її долі від явищ навколишнього світу.