33. Роль Лесі Українки та Івана Франка в українському національно-культурному русі.

Творцями нової української драматургії на зламі ХІХ та ХХ ст.ст. стають В. Винниченко, Л. Українка та О. Олесь. Поезія Лесі Українки великої емоційної напруги, сповнена глибоких патріотичних почуттів до України. Призначення поета вона вбачала в творчій праці для духовного і національного визволення свого народу. Звертаючись до образів і сюжетів, взятих із світової літератури, історії, міфології, розглядала соціально-політичні та морально-етичні проблеми, які хвилювали тогочасне українське суспільство. Леся Українка модернізувала поетику української драми творами «Одержима» (1901), «Осіння казка» (1905), «В катакомбах» (1905), «Кассандра» (1907), «У пущі» (1897–1909), «Бояриня» (1910), «Адвокат Мартіан» (1911), «Лісова пісня» (1911), «Камінний господар» (1912), «Оргія» (1913), «На полі крові» (1910) загостреністю діалогу, багатопроблемністю, перенесенням наголосу із зовнішньої дії на внутрішню тощо. Беручи за основу своїх творів теми і сюжети, що не раз опрацьовувалися великими письменниками, зокрема Байроном, Гейне, Ібсеном та іншими, поетеса зуміла переселити їх на національний ґрунт, якнайтісніше пов’язавши їх з національно-визвольною боротьбою українського народу проти реакційної системи царату. Її творчість – кращий зразок органічного поєднання загальнолюдського з національним при проектуванні проблеми соціального й національного визволення народів у її загально філософському осмисленні(«На руїнах», «Вавилонський полон», «Орґія»).

Разом із І. Франком, М. Коцюбинським, В.Винниченком Леся Українка, вважаючи, що український читач уже виріс із селянської тематики, намагається залучити його до засвоєння філософських, соціальних і психологічних художніх явищ. За своє життя І. Франко пройшов складну світоглядну еволюцію. У другій половині 1890-х рр. перейшов від заперечення до повної підтримки ідеї політичної самостійності України (рецензія 1896 р. на книгу Юліана Бачинського «Україна irredenta» та стаття «Поза межами можливого» 1900 р.). Окрему епоху в розвитку української літератури становить проза і драматургія І. Франка. Використавши здобутки світової класики, письменник збагатив українську прозу новою проблематикою та образами. Багато зусиль для піднесення театральної культури доклав І. Франко.

У своїх творах І.Я.Франко постає мислителем-гуманістом світового масштабу. Багатогранна творчість Івана Франка гідна великого подиву і викликає до себе постійний живий інтерес. Історичне значення творчості І.Франка дуже вагоме. Не було такого явища в тогочасному політичному й культурному світі, яке залишилося поза його увагою і яке б не знайшло у творчості письменника живого відображення. Та при тому Іван Франко не був просто письменником. У літературі він був першорозрядним майстром і теоретиком-учителем цілої генерації поетів і письменників-демократів, які виходили з гущі народних мас. Він був прекрасним драматургом, вченим-філологом, літературним критиком, пропагандистом, перекладачем, істориком, соціологом, філософом.

Сюжети для своїх творів Франко черпав з життя і боротьби рідного народу, але також з першоджерел людської культури — зі Сходу, античної доби й Ренесансу. Він був «золотим мостом» між українською і світовими літературами.