21. Культура українського козацтва.

На межі XVI і XVII століть суспільне і духовне життя України переживало період загальнонаціонального піднесення, пов'язаного з визвольною боротьбою. Виникло нове, відповідне часові світовідчуття. Україна стала відновлюватися. Риси європейського Нового часу поєдналися з національною специфікою і проблематикою. І все це стало можливим завдяки зрослій вазі й авторитетові, а відтак і діяльності козацтва.

Вперше козаки згадуються в письмових джерелах кінця 15 століття. Поява козаків відіграла визначну роль в історичній долі України. Козаки були представниками соціального класу вільних людей, які охороняли свою землю та захищали її кордони від турецько-татарської агресії.

Всередині 16 століття козаки створили свою військово-політичну організацію, Запорізьку Січ. Вона мала власну військово-адміністративну систему, засновану на принципах козацької демократії. Козаками було сформовано специфічні політичні інституції, такі як військові ради, Кіш Запорізької Армії та вищі виконавчо-законодавчі органи з відповідними юридичними процедурами.

Духовна культура українського народу досягла високого рівня в період існування козацької держави (1648—1781 pp.). Запорозьке козацтво впродовж трьох століть визначало напрями економічного, політичного і культурного розвитку України. Високорозвинута самобутня культура Січі домінувала тут у XVI —XVIII ст. і мала величезний вплив на національну самосвідомість українського народу.

Козацька культура — унікальне і неповторне явище. Козацькі часи в історії України називають добою бароко, маючи на увазі не лише мистецький стиль, а значно ширше духовне поняття – світовідчуття. Більш того, національний варіант бароко в Україні прямо називають «козацьким», оскільки саме козацтво було носієм нового художнього смаку і виступало в ролі основного і багатого замовника. Крім того, козацтво мало власне творче середовище і було творцем нових художніх цінностей. Воно виступило також й істориком цієї доби.

22.Просвітницькі реформи п. Могили. Розвиток книгодрукування. Духовна і світська література.

Петро Могила (1574—1647) народився в сім’ї молдавського господаря Сімеона. Навчався у Львівській школі. Вищу освіту отримав у Франції. Освіченістю та прогресивністю поглядів виділявся серед багатьох видатних сучасників. У 1621 р. Могила залишив кар’єру військового і прийняв чернечий сан. З 1627 р. — архімандрит Києво-Печерської лаври, з 1631 р. — київський митрополит. Церковна, суспільно-політична, ідеологічна, просвітницька діяльність Петра Могили відбувалася в часи вкрай загострених соціальних, національних і релігійних процесів в Україні. Складність суспільно-політичного життя відповідно породжувала і складність вибору історичної перспективи розвитку України, її виходу зі скрутного становища. Радикально настроєні патріоти, проймаючись народним болем, йшли на Січ, а поміркованіші, не розпізнавши соціальної сутності унії та її згубного впливу на духовну культуру нації, шукали вихід у возз’єднанні релігій. Але дедалі більше вчених, просвітників, та й узагалі громадян, занепокоєних долею України, які усвідомлювали передчасність відкритої збройної боротьби, ставало на шлях згуртування всіх свідомих національних сил, просвітництва народу, його культурно-національного відродження. На цей шлях став і Петро Могила, спрямувавши свої зусилля на розвиток освіти та виховання молоді, реорганізацію й зміцнення православної церкви, на збереження національних культурних традицій, формування національної самосвідомості народу, прилучення України до єдиного європейського культурною процесу. Просвітницька діяльність Могили не обмежувалася заснуванням Київської колегії. Він очолював гурток лаврських учених, протягом 20 років керував книговидавничою справою в Україні, засновував школи, колегії, друкарні в різних українських містах, виряджав туди, а також за межі України вчителів, перекладачів, учених. Свої твори Могила писав здебільшого «простою мовою», прагнучи донести їхній зміст до найширших мас. З ім’ям Могили пов’язаний новий етап у розвитку полемічної літератури.

Але найбільші сподівання Могила покладав на своє – дітище — колегію. Ґрунтуючись на національних мовах, глибокій шані до вітчизняної історії та культури, на засадах всестановості, вона швидко набирала форм вищого учбового закладу європейського типу.

Помираючи, Могила відказав колегії власні майно, кошти й цінності, утому числі велику бібліотеку. У заповіті ж прохав берегти колегію як «єдину заставу життя свого».

За змістом та організацією навчання Київська колегія була подібною до Краківської, Віденської та Замойської академій у Польщі, які в свою чергу будувалися на засадах європейської вищої школи. В основу навчального процесу закладалися «сім цільних наук». Як і вищі школи Європи, колегія мала у підпорядкуванні школи нижчого типу, відкриті у Кременці, Вінниці, Гощі.

Київська колегія була по суті вищим учбовим закладом гуманітарного типу, тобто академією, однак, незважаючи на всі намагання Петра Могили та його послідовників, так і не отримала від польського уряду цього титулу. І не дивно, адже вона не лише навчала молодь вищим наукам, а й готувала ідеологів народно-визвольного руху, виховувала захисників національної культури й віри. Проте українці та зарубіжні сучасники сприймали Київську колегію як вищий учбовий заклад та іменували її академією. Першими офіційними документами, що їх отримала Київська академія на підтвердження своїх прав як вищої школи, були царські грамоти за 1694 і 1701 рр.