1. Поняття «культура», «українська культура». Місце і роль культури у формуванні особистості та суспільства.

Слово КУЛЬТУРА латинського походження означає догляд, оброблення, обробка. (У деяких богословських концепціях культури це слово виводиться від латин. cult – поклоніння, шанування.). Спочатку цей термін був пов’язаний з уявленням про дію, зусилля, спрямовані на зміну чогось і тому вживався з певним доповненням, позначаючи завжди культуру чогось: культуру духу, культуру розуму тощо. Він вживався для визначення процесу обробки людиною природи, потім він став означати процес обробки самої людини, ним стали називати все, створене людиною. Термін ″культура″ виник в епоху Античності, його вживають практично як синонім до грец. ″падейя″ (від ″пайос″ – дитина) в значенні виховання дитини достойним громадянином. У сучасних європейських мовах СЛОВО "КУЛЬТУРА" вживається принаймні в чотирьох основних значеннях. По-перше, для позначення загального процесу інтелектуального, естетичного, духовного розвитку. По-друге, словом "культура" користуються тоді, коли йдеться про суспільство, яке ґрунтується на праві, порядку, моральності. В цьому значенні поняття "культура" збігається з поняттям "цивілізація". По-третє, під "культурою" розуміють спосіб життя людей, притаманний певній спільності (молодіжна культура, професійна культура тощо), нації (українська, японська, німецька тощо), історичній добі (антична культура, культура Ренесансу, культура Бароко та ін.). Нарешті, по-четверте, слово "культура" вживається як абстрактна, узагальнююча назва для різноманітних способів, форм і наслідків інтелектуальної та художньої діяльності людей у галузі літератури, музики, живопису, театру, кіномистецтва тощо.

Культура – поняття складне, полісемантичне, багатозмістовне й не піддається однозначному тлумаченню. Фахівці підрахували, що в науці зараз існує понад триста визначень поняття культури. Саме ставлення до культури багато в чому залежить від дослідницьких установок: культура є об’єктом вивчення філософів, істориків, етнографів, культурологів, соціологів та ін..

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА - відображення ідей українського націоналізму в мистецтві, побуті, архітектурі, літературі, музиці, кіно та інших сферах духовної діяльності (світу ідей).

МІСЦЕ І РОЛЬ КУЛЬТУРИ в суспільстві великі. Вона взаємодіє з економікою, політикою, правом, етикою, мораллю, визначає їх зміст.

Товариство створює умови для соціального розвитку людини, тобто людини як особистості. Особистість несе друк конкретної культури і конкретного суспільства. Крім того суспільство створює умови для масового використання цінностей культури. Зрозуміло, що поза суспільних форм життя ці особливості в розвитку культури були б неможливі.

2. Виникнення та еволюція поглядів на культуру в європейській культурологічній думці.

Культура стала об'єктом спеціального теоретичного інтересу і отримала статус самостійного наукового поняття в епоху Нового часу. За свідченням німецького лінгвіста І. Нідермана, термін "культура" як самостійна лексична одиниця існує лише з XVIII ст. Раніше цей термін існував тільки у словосполученнях, означаючи функцію чогось.

слово "культура" все частіше починає вживатись як синонім освіченості, вихованості людини, і в цьому значенні воно увійшло, по суті, в усі європейські мови, у тому числі слов'янські. Проте на цьому еволюція терміна "культура" не закінчується. У середні віки набуває поширення комплекс значень згаданого слова, згідно з яким культура стала асоціюватися з міським укладом життя, а пізніше, в епоху Відродження, — з досконалістю людини. Нарешті, у XVIII ст. слово "культура" набуло самостійного наукового значення. Зокрема німецький філософ-просвітитель Й.-Г.Гердер (1744—1803 pp.) у монументальному творі "Ідеї до філософії історії людства" (1784 — 1791 pp.), розгортаючи панораму всесвітньої історії, висунув ідею багатоманітності людських культур і розглядав її як самостійний і важливий феномен буття людства.

Культура розглядалась, передусім, як феномен духовного порядку, наслідок і вияв творчої діяльності в галузі науки, мистецтва, релігії, права тощо. Погляд на культурно-історичний процес як на поширення знань, освіти, удосконалення розуму був притаманний і гуманістам епохи Відродження, і мислителям доби Просвітництва. Зокрема, французькі просвітителі М.Ф.Вольтер (1694-1778 pp.), А.Тюрго (1722-1781 pp.), М.Кондорсе* (1743 —1794 pp.) вважали, що "культурність", "цивілізованість" нації чи країни на противагу "дикунству" і "варварству" первісних народів полягають у "розумності" суспільних порядків і політичних установ, вимірюються сукупністю досягнень у галузі науки і мистецтв.

Однак уже в межах Просвітництва виникає і критика існуючої "культури" та її носіїв. Так, Жан Жак Руссо (1712-1778 pp.) протиставляв зіпсованості та моральній розбещеності "культурних" європейських націй простоту і чистоту вдачі народів, які перебувають на патріархальній стадії розвитку. Протиставлення "природної" та "цивілізованої" людини, властиве не лише Руссо, а й декотрим іншим просвітителям, містило в собі усвідомлення гострої суперечності між дійсною природою людини і тими викривленнями, яких вона зазнає.

На думку великого німецького мислителя, поета і драматурга Йоганна-Фрідріха Шіллера (1759—1805 pp.), завдання культури полягає у розвитку та гармонійному примиренні фізичної і моральної природи людини, чуттєвого та розумного, насолоди й обов'язку.

Великий німецький філософ Г.В.Ф.Гегель (1770—1831 pp.) намагався зняти протиріччя між просвітительським і романтичним трактуванням культури. На його думку, сутність культури визначається не наближенням людини до природи, не суб'єктивними фантазіями геніїв, а наближенням індивіда до світового цілого, яке охоплює і природу, і суспільну історію.