58. Реформа, революція, переворот, трансформація

У цій галузі політичних досліджень основна увага зосереджується на тому, як відбувається процес трансформації політичних режимів. У транзитології виділяють декілька типів політичної трансформації: реформа, революція, переворот і перехід. Якщо революція – це насильницька зміна існуючих інститутів, то перехід – це такий тип політичної трансформації, для якого характерна зміна інститутів без порушення правових норм. Реформа і переворот також не задовольняють цих вимог.

Перехід розглядають як тривалий процес, що складається з кількох етапів[25]. Зміни починаються з лібералізації старого режиму, для якого характерна спроба влади зберегти залишки легітимности шляхом допущення населення та опозиції до політичної конкуренції. Наступний етап характеризується поглибленням вимог демократичної опозиції і намаганням влади стримувати демократичний рух шляхом загравання, погроз, поступок, переговорів та компромісів з опозицією.

Якщо до влади приходить демократична опозиція, то є підстави говорити про початок вирішального, третього етапу суспільних перетворень, для якого характерні зміни у політичній, економічній, правовій та инших підсистемах суспільства.

Поступальність та невідворотність реформ дає можливість перейти до останнього, четвертого етапу трансформацій, що має закінчитися закріпленням демократичних інститутів, формуванням політичної культури громадянського типу і ринкової економіки. Рух від консолідованого авторитаризму до консолідованої демократії може тривати від 9-10-ти до 30-ти і більше років [26]. Така тривалість переходу пояснюється цілим рядом чинників, що в одних країнах можуть пришвидшувати, а в инших затримувати процеси змін.

«Політична революція – це суспільний рух і переворот, що ставлять за мету повалення старого режиму шляхом насильницького завоювання політичної влади і здійснення докорінних змін політичного життя суспільства» [12].

«Политическая революция – насильственный способ принципиального, качественного изменения политической системы общества в результате прихода к власти новых социально-политических сил и коренного изменения курса социально-политического развития страны в их интересах» [13].

«Революція є швидкою фундаментальною і насильницькою внутрішньою зміною пануючих цінностей і міфів суспільства, його політичних інститутів, соціальної структури, керівництва, а також політичної діяльності уряду» [14].

Зрозуміло, що запропоновані тут визначення не охоплюють всіх ознак революції, проте, вказують на такі характерні риси:

1) насильницький характер;

2) глибока, фундаментальна зміна існуючого ладу та соціальної структури суспільства;

3) радикальна зміна політичних інститутів та всієї політичної системи.

59. Политическая культура - явление неоднородное. Она функционирует на общем (политическая культура общества), групповом и индивидуальном уровнях.      Политическую культуру общества следует рассматривать как органическую часть более широкой общенациональной культуры. Ее специфика детерминирована особенностями исторического опыта и национального характера народа, комплексом социально-политических и экономических факторов, особенностями геополитического положения страны, природными факторами. В качестве ее составных элементов выступают формировавшиеся в течение многих поколений политические традиции, идеи, концепции, действующие нормы политической практики.      Политическая культура характеризует конкретное общество (английское, немецкое, российское), поэтому, учитывая специфику национального характера, ментальность народа, можно говорить о самобытности политических культур разных стран. Так, основные черты политической культуры США включают в себя индивидуализм; расчет на собственные силы; представление о демократии как равенстве возможностей; понимание свободы как отсутствие внешнего принуждения, в том числе и от правительства; защиту идей свободы. Исследователи отмечают такой факт: американцы никогда не защищают землю - они борются за свободу. Идеи защиты свободы и избранности американского народа прослеживаются и во внешнеполитической доктрине США.      Политическая культура индивида формируется как под воздействием общенациональной культуры, так и в результате приобретенного личного опыта и знаний о политическом мире, т.е. в процессе социализации (рис.).      Групповой уровень культуры представлен разнообразными субкультурами, т.е. автономными моделями в рамках доминантной общей политической культуры. Носителями субкультур могут быть различные этнические, религиозные, демографические и региональные общности. В основе субкультур могут лежать и социально-экономические факторы. Например, в современной России можно отметить наличие нескольких региональных политических субкультур, которые проявляются в различных типах электорального поведения. Левая электоральная культура доминирует в южных и сельских регионах страны. Население северных, прежде всего нефтегазовых регионов, наоборот, чаще голосует за реформаторов, выражающих рыночные идеи. Такое политическое поведение имеет ряд причин: экономическую (северные регионы, богатые стратегическими ресурсами, с более высоким уровнем жизни, в большей степени выиграли от реформ, чем южные), социокультурную (доминирование на севере городского населения над сельским, которое склонно проявлять традиционализм и антирыночность). Наконец, иерархичность структурирования общества, различия социально-экономических статусов групп являются причиной существования различий в субкультурах элит и остального населения.

60. Військові диктатури, що передбачають опір на армію. В умовах нерозвинутого громадянського суспільства і слабких демократичних традицій військові виступають найбільш організованою силою, яка володіє ресурсами для захоплення влади (як правило, шляхом державного перевороту). Подібні режими - досить часте явище в Африці, латинській Америці, на близькому Сході. Придушуючи політичні свободи, військові можуть виступити ініціаторами економічної модернізації суспільства (військова диктатура генерала А.Піночета в Чилі).

Теократичний - з опорою на духовенство і релігію. На зразок можна навести сучасний Іран, де з середини 90-х pp. намітилась тенденція до лібералізації режиму.

Олігархічний - влада належить певним корпоративним кланам.

Вождистський (режим особистої влади), що опирається на авторитет сильного лідера. Сам режим може мати підтримку народу. Основою для виникнення подібних режимів може стати відчуття зовнішньої загрози для країни. Самі лідери часто використовують націоналістичні гасла, ідеї незалежності або "модернізаційного прориву" (швидкого вирішення проблем економічної відсталості і бідності) для консолідації населення навколо власної влади.

Змішані, поєднуючи в собі елементи різних режимів. Так, режим, встановлений С.Хусейном в Іраці, володів властивостями військового, вождистського і частково теократичного режимів одночасно. Військовий режим, встановлений у 1973 р. в Чилі, пізніше трансформувався в режим особистої влади А.Піночета.

Як видно, форми сучасного авторитаризму демонструють строкату картину. Поряд з вищевказаними виділяють однопартійні і багатопартійні, президентські і парламентські, традиційні і мобілізаційні форми авторитаризму. Зрештою авторитарний режим може виступати у формі реакційної диктатури або бути більш ліберальним. Останні форми авторитаризму є своєрідним симбіозом авторитарних демократичних тенденцій.

Гібридні режими існують у різних формах і отримали різні назви:

"диктабланда" - режим, у якому відбулася певна лібералізація, але без наступної демократизації. Хоча населенню надані певні права, але воно не втягнуте в політичне життя, немає розвинутого громадянського суспільства;

"демократ ура" - є елементи демократії (багатопартійність, багатопартійні вибори), але немає лібералізації. Елементи демократії носять формальний характер, а вибори покликані гарантувати перемогу правлячої партії;

"делегативна демократія" передбачає встановлення сильної виконавчої влади на чолі з президентом. Виборці делегують право приймати важливі рішення не законодавчому органу, а президенту.