2.1. Культурологічний підхід як основа формування міжкультурної компетенції майбутнього фахівця.

Закон України ―Про Освіту‖, „Національна доктрина розвитку освіти України у ХХІ столітті‖ спрямовують вищу освіту на забезпечення фундаментальної наукової та професійної практичної підготовки вчителя, здобуття громадянами країни освітньо кваліфікаційних рівнів відповідно до їх здібностей та інтересів, а також підготовки освічених, моральних, мобільних, конструктивних і практичних людей, здатних до співпраці, міжкультурної взаємодії, які мають глибоке почуття відповідальності за долю країни, її соціально - економічне процвітання [2, 5].

Стрижнем професійної підготовки спеціаліста ХХІ століття постає розвивальна, культуротворча домінанта, виховання відповідальної особистості, яка здатна до самоосвіти і саморозвитку, вміє критично мислити,опрацьовувати різноманітну інформацію, використовувати набуті знання і вміння для творчого розв’язання проблем. Зазначене повною мірою стосується професійної підготовки вчителя, який усвідомлює свою соціальну відповідальність, постійно дбає про своє особистісне і професійне зростання, вміє досягти нових педагогічних цілей.

Розуміння ролі іноземної мови на сучасному етапі розвитку суспільства вимагає перегляду проблем, пов'язаних із вивченням міжкультурної комунікації і інтеграцією культури у практику вузівського викладання іноземних мов. Попри активну увагу, що виявляється до формування міжкультурної компетентності майбутніх фахівців, сам процес формування, як основа навчання іноземної мови вивчена недостатньо.

Навчання іноземної мови є одним із невід’ємних компонентів загальної та спеціальної освіти, а володіння основами міжнародної мови спілкування стає не тільки показником високого культурного рівня людини, а й запорукою її успішної професійної діяльності. Крім того, розв’язання численних проблем сучасної цивілізації часто вимагає взаємодії і взаєморозуміння між людьми, що належать до різних національних та корпорати вних культур. Тому в основу такого взаєморозуміння, яке сприяє взаємозбагаченню культур, має бути покладена міжкультурна комунікація, яку можна вважати особливим типом культури представників різних національностей та професій. Вона характеризується взаємодією національних та корпоративних культур і виявляється в національній самосвідомості, етнокультурній і лінгвокультурологічній компетентності особистості, толерантності, її прагненні до міжнаціональної згоди в різних сферах спілкування.

Сучасне світове співтовариство щораз частіше звертається до загальнолюдських цінностей. До їх числа відноситься й проблема формування культурологічної компетентності, що набуває все більшої ролі в підготовці майбутніх фахівців. У суспільстві відбуваються зміни, пов’язані зі зміненнями суспільного розвитку, з новизною особистісного й соціального запиту до освітньої системи в цілому та до культурологічного підходу як педагогічної інновації сучасної системи освіти. Від нинішнього фахівця реалії сучасності вимагають не тільки компетентності й професіоналізму, а й зрілого економічного і правового мислення, соціальної активності, високих інтелектуальних, моральних і психологічних рис.

На нинішньому етапі гостро постає питання формування культури спеціаліста, поєднуючи високий професіоналізм, інтелігентність, соціальну зрілість та творчу активність. Актуальність культурологічних аспектів його всебічної підготовки обґрунтовується об’єктивними вимогами до якісних характеристик особистості та діяльності фахівця.

На процес формування комунікативних умінь та навичок студентів впливає культурологічний професійно спрямований зміст навчання, що ґрунтується на культурі, звичаях та традиціях народу.

Культурологічний підхід у формуванні професійної компетентності студента передбачає розширення світогляду майбутнього фахівця з урахуванням ставлення до людини як найвищої цінності, суспільного визнання її гідності й свободи, всебічного розвитку та вияву здібностей. Таким є поширення та утвердження культурологічних ідей, принципів у будь-якій сфері громадського життя.

Освітня складова виступає важливим аспектом формування професійної компетентності майбутнього спеціаліста, вона носить багатогранний та всеохоплюючий характер і реалізується в педагогічному інноваційному процесі, що перебуває в постійному самооновленні.

Тобто мистецький (або культурологічний) підхід — це виховання фахівця, який працюватиме в повну силу, з максимальною самовіддачею; завдання сьогоднішніх днів вимагають спеціаліста якісно нового рівня, адже примітивізм, притаманний рутинності, не спроможний взяти на себе вирішення складних викликів часу. Оноре де Бальзак наголошував: «Геній у тому й полягає, щоб у кожній ситуації виникали слова, у яких виявляється характер персонажів, а не у тому, щоб нав’язувати персонажу єдину фразу, пристосовану до всіх ситуацій» [1, с. 84].

Епоха сьогодення потребує особистості, яка б мала реальний вплив на розвиток суспільства, що утверджувало б роль людини як найвищої цінності на землі. Отже, культурологічний підхід при викладанні негуманітарних дисциплін полягає у формуванні світоглядної позиції майбутнього фахівця; є важливим архетипом сучасних педагогічних інновацій, а відтак і провідною парадигмою розвитку людства; це один із принципів реалізації Державної національної програми «Освіта. Україна ХХІ століття».

Культурологічна позиція в освіті полягає в зміненні освітянської парадигми з соціально орієнтованої до особистісно орієнтованої, спрямованої на розвиток і становлення особистості,на створення відповідних для цього умов опанування знаннями, нагромадженими людством, і здатності застосовувати їх у повсякденному житті.

Педагогічні інновації культурологічного підходу скеровані на створення таких форм, змісту і методів навчання й виховання, які забезпечуватимуть ефективне розкриття особистості в структурі професійної підготовки фахівців.

Викладач, який бездоганно володіє іноземною мовою вміє створити сприятливий мікроклімат у групі студентів, допомагає їм у розвитку та утриманні ціннісних позицій, правильно скеровує у професійному плані, розвиває навички співпраці.Такий фахівець може створити функціональні та стратегічні ситуації, що за безпечують формування готовності студентів до професійної комунікативності.

Міжнародні зв’язки України, її інтеграція до європейського та світового простору зумовлюють необхідність розглядати англійську мову як важливий засіб міжкультурного спілкування. Оволодіння цією мовою міжнародного спілкування сприяє розвитку в студентів здібностей використовувати її як інструмент спілкування.

Отже, виникає необхідність доповнити традиційне оволодіння мовленнєвими навичками та комунікативними вміннями міжкультурно виправданим, гуманістично орієнтованим змістом.

Численними дослідженнями доведено, що використання країнознавчої та культурознавчої інформації у навчальному процесі забезпечує підвищення пізнавальної активності студентів, розширює їх комунікативні можливості, сприяє створенню позитивної мотивації на занятті, надає стимул для самостійної роботи над мовою, допомагає у вирішенні практичних та виховних завдань предмета.

Велика кількість назв та підходів викладання іноземних мов, в основі яких лежить поняття “культура“, потребує уточнення щодо можливих розбіжностей та тотожності.

Аналіз відповідної наукової літератури засвідчує, що такі терміни як “крос-культурний“(cross-cultural),“міжкультурний“ (intercultural), “транскультурний“ (transcultural) та“мультикультурний“ (multicultural) у більшості європейських країн є тотожними.

Засадою культурологічного підходу, є вивчення культури країни, мова якої вивчається, при цьому передбачається також знання і власної культури.

Отже, невід’ємним елементом цього підходу є порівняння культурних особливостей народу, мова якого вивчається, та рідної для студентів культури.

Культурологічний підхід – це не просто взаємодія з іншою культурою, а передусім культурний розвиток того, хто навчається. Крім того, мету культурологічного підходу можна визначити як розвиток здатності студента розпізнавати іншокультурні феномени та реалії і аналізувати їх у порівнянні з рідною культурою для поліпшення здатності до міжкультурної комунікації.

Одним із найбільш ефективних аспектів щодо формування англомовної лексичної компетенції у майбутніх фахівців на основі культурологічного підходу є лінгвокультурознавство.

Лінгвокультурознавча освіченість необхідна студенту для вірної інтерпретації того, що відбувається в конкретній ситуації в іншокультурному середовищі. Вона додає впевненості та надає можливість здійснювати вибір дії.

Лінгвокультурознавство повинно складати вагому частину загальної підготовки майбутніх фаїхівців до міжкультурної комунікації, адже воно є не просто важливими та значущими, воно відіграє вирішальну роль в англомовній комунікативній та міжкультурній компетенції студентів.

Готовність майбутніх фахівців до міжкультурної комунікації засобами англійської мови передбачає:

1) розуміння природи культури, її різноманітності, особливостей та меж;

2) усвідомлення студентом соціокультурного портрету носіїв мови, що вивчається;

3) етнічну, расову та соціальну толерантність, такт та ввічливість;

4) аналіз факторів, що сприяють появі культурних конфліктів та формуванню негативних уявлень і помилкових стереотипів відносно представників різних культурних груп;

5) схильність до пошуку компромісу в розв’язанні проблемних питань;

6) вміння орієнтуватися в багатстві світової духовної та професійної культури;

7) усвідомлення себе в ролі полікультурного суб’єкта в професійній та інших сферах;

8) здатність оцінити рівень своєї мовної та мовленнєвої компетенції для реалізації комунікативного наміру тощо.

Педагогічні інновації сприяють розвитку уяви й творчого потенціалу студентів-економістів через розвиток фантазії. При цьому суб’єкт немов спостерігає за розвитком власної фантазії, не намагаючись на неї свідомо впливати. Сформульована методика зумовлює розвиток самосвідомості шляхом посилення пізнання фахових знань через призму емоційного життя, збільшення уваги до власних почуттів, особливостей особистості, уяви, мислення. Зростає взаєморозуміння між викладачем і студентом, між студентами виникає довіра і взаєморозуміння.

Схожість у художній творчості стає основою для розвитку емоційно-позитивно-дружніх почуттів. Отже, така закономірність засвідчує існування безпосередньої залежності між характером діяльності вихователів і вихованців, особливостями їх спілкування та результативним компонентом процесу виховання. Навчальна аудиторія стає майданчиком віртуального підприємства для вивчення основ забезпечення його життєдіяльності. «Система логістики дозволяє уникнути недоліків, координувати дії учасників процесу створення запасів, вона дає можливість розрахувати рівень запасів, забезпечуючи ритмічність виробничих процесів, визначити сутність компромісів між рівнем обслуговування та рівнем запасів у системі логістики…» [4, с. 441].

Згідно з цією закономірністю науково-педагогічні працівники під час організації та здійснення навчально-виховного процесу мають можливість: враховувати індивідуально-психологічні риси студентів і намагатися їх усебічно розвивати; подавати аспекти майбутньої діяльності студентів; активно взаємодіяти зі студентами, розвиваючи педагогіку співробітництва; досягати свідомої участі у навчально-виховній діяльності, науково визначати й формулювати дидактичні та виховні цілі, прагнучи їх реалізовувати. «Розвиток економіки країни на ринкових засадах потребує від фахівців з економіки глибоких знань і навичок системного розуміння економічних процесів та закономірностей функціонування підприємств, сучасного механізму господарювання, осмислення таких його нових складників, як конкуренція, господарський ризик, економічна стратегія, оподаткування тощо. Їх знання дозволить майбутнім фахівцям самостійно приймати правильні рішення, забезпечувати ефективне управління, використання виробничого потенціалу підприємства для виробництва високоякісної конкурентоспроможної продукції та підтримування життєдіяльності підприємств у мінливих ринкових умовах господарювання» [4, с. 11–12].

Створена закономірність відображає взаємозв’язок «характер діяльності – спілкування студентів – результат виховної роботи». Єдність навчально-виховного процесу — важливий аспект формування професійної компетентності майбутніх професіоналів. Отож методи, форми, методика виховання студентів, на переконання проф. Є. М. Палиги, мають відповідати вимогам науки, нормативних документів, актуальним навчальним завданням. Викладачі кафедри наголошують, що будь-яка методика виховної роботи має право на життя тільки у випадку, якщо вона всебічно враховує конкретні обставини життєдіяльності студентського колективу і спрямована на розв’язання головних завдань з урахуванням індивідуально-психологічних особливостей конкретного студента і соціально-психологічних характеристик певного колективу.

Задачі, розв’язання яких дозволить знайти відповіді на поставлені запитання, доцільно розділити на соціально-суспільні, організаційно-структурні, наукові й навчально-методичні. Методологічною основою культурологічного напряму в формуванні професійної вищої освіти є орієнтація змісту, методів і засобів освіти, по-перше, на знання узагальнювального, логіко-інформаційного характеру (поняття, залежності, факти тощо); по-друге, звернення до «світу людини» (ціннісно-змістовні, мотиваційні, моральні, естетичні тощо). Даний процес зорієнтований на другий тип знань, і тому не може бути зведений тільки до кількісного збільшення предметів гуманітарного циклу чи розширення їх частки в структурі професійної підготовки фахівців.

Кінцевою метою навчального процесу є розвиток професійно підготовленої морально-духовної, творчої особистості майбутнього фахівця, адже педагогічні інновації при розвитку професійної освіти зумовлені потребами часу, суспільства, особистості. «Вальтер Скотт ніколи не обирав велику подію сюжетом своєї книги, проте він старанно роз’яснював її причини, змальовуючи дух і звичаї цілої епохи, дотримуючи соціального середовища замість того, щоб забиратися у високу сферу політичних фактів» [1, с. 86].

Аналіз соціально-суспільної групи задач ґрунтовно запевняє в тому, що технічна освіта необхідна нашій країні для її майбутнього. Оскільки основою розвитку країни є зв’язок «освіта – наука – виробництво», відповідно до цього розвиваються торгівля, фінанси, ринкові відносини тощо; така освіта закладає фундамент високого рівня життя і виступає гарантом незалежності країни.

Зрозуміло, збереження навчально-технічного потенціалу для країни буде значно економнішим, ніж створення його заново в майбутньому. Структура вітчизняної системи технічної освіти — традиційно фундаментальна і розгалужена. «Функціонування підприємства як первинної ланки народного господарства в ринкових умовах пред’являє нові вимоги до керівників і фахівців, які сьогодні повинні володіти сучасним типом економічного мислення, на основі аналізу та оцінки поточної ситуації, орієнтації в стратегічних завданнях самостійно формувати мету розвитку підприємства, приймати ефективні рішення й розробляти механізми досягнення поставлених завдань. Від рівня професійної підготовки фахівців, їх компетентності та обізнаності великою мірою залежить успіх вирішення конкретних виробничих завдань» [4, с. 11].

Цінності та сенс будь-якої діяльності визначаються світоглядом людини, зокрема, професіональне становлення студентської молоді безпосередньо залежить від ціннісних орієнтирів. Отже, необхідна професійна компетентність підготовки майбутніх професіоналів-фахівців у процесі роботи кафедри економіки підприємства та маркетингу у ВПК УАД обґрунтовується як узмісті, так і в методиці використання різних освітньо-виховних систем. Методи та форми організації роботи відповідають також сучасним виховним системам і вимогам, співвимірні з загальнолюдськими цінностями, ідеалами і традиціями духовно розвинутого суспільства.

Сформований необхідний комплексний підхід і до визначення змісту організації навчально-виховного процесу, і до оцінки ефективності його результатів. Провідні науково-педагогічні працівники кафедри економіки підприємства та маркетингу у ВПК володіють умінням бачити й аналізувати складні соціально-педагогічні явища не тільки за окремими їх складовими, а й у єдності, нерозривно та комплексно.

КУЛЬТУРОЛОГІЧНА СКЛАДОВА ПРОФЕСІЙНОЇ ОСВІТИ У ПРОЦЕСІ ФОРМУВАННЯ ПРОФЕСІЙНОЇ КУЛЬТУРИ УЧНІВ ПТНЗ

Кардинальні зміни в Україні на початку ХХІ ст., що охопили всі сфери життєдіяльності, закономірно привели до актуалізації у свідомості сучасного суспільства проблем освіти, отримали своє адекватне віддзеркалення у професійно-технічній освіті.

Соціокультурні реалії сьогодення, необхідність домінування гуманістичного підходу до педагогічної теорії та практики визначають актуальність розробки інноваційних підходів до проблеми формування професійної культури в майбутніх фахівців виробництва і сфери обслуговування.Головним завданням, що стоїть перед професійно-технічною школою, є підготовка не просто фахівців виробництва і побуту, а професіоналів, яким притаманні високі професійна компетентність, і духовність, розвинуті морально-етичні якості. Вони повинні володіти гуманістичним характером мислення, системним підходом до аналізу складних виробничих ситуацій, загальною і професійною культурою.

Проблема соціально-гуманітарної підготовки фахівців у професійній освіті в сучасних умовах стає все більш актуальною у зв’язку з новими вимогами до спеціалістів. Державна національна програма ―Освіта (Україна ХХІ століття)‖ передбачає наповнення процесу навчання змістом, котрий узгоджується з кращими надбаннями цивілізації, орієнтований на безпосередній розвиток людини і відповідає потребам її самореалізації й актуальним завданням розвитку і становлення професійної культури майбутнього фахівця.

Життя на сучасному етапі вимагає підготовки самостійних та ініціативних фахівців, здатних постійно вдосконалювати свою особистість і професійну діяльність; фахівців із високою професійною культурою, соціально-професійною мобільністю, готовністю до швидкого відновлення знань, до розвитку нових умінь і навичок, а за необхідності – й до освоєння нових сфер діяльності. Якщо розглядати професійну освіту як ту, що спрямована на досягнення певних соціокультурних цілей, то можемо говорити про підготовку фахівця як ― профільного інтерпретатора актуальних культурних форм‖ 9, с.105.

Мета даної статті –дослідити місце і роль культурологічної освіти та її вплив на формування професійної культури учнів ПТНЗ.

Для професійної творчої діяльності необхідне засвоєння принципів відповідної професійної культури, тобто інтегрування фахівця не лише у виробництво, а й у професійно-культурну спільноту. Це можливо за умов сформованості у випускника ПТНЗ, крім засвоєних спеціальних знань, умінь і навичок із фаху, високого рівня загальної особистісної культури, важливими складовими якої є вміння відчувати партнера по спілкуванню, мистецтво переконувати, налагоджувати стосунки, співпереживати, запобігати конфліктам, володіти собою і своїми емоціями в будь-яких ситуаціях.

Завдання формування особистості майбутніх робітників і молодших спеціалістів у ПТНЗ передбачає їх культурне становлення, характерними рисами якогоє високий професіоналізм, інтелігентність, соціально-духовна зрілість, художньо-естетичне сприйняття, взаємодія раціонального й емоційно-чуттєвого досвіду. Формування професійної культури майбутнього фахівця тісно пов’язане з урахуваннямкритеріїв її актуалізації, серед яких –творча активність, саморозвиток, самоорганізація творчої самостійності, розширення самосвідомості, прагнення до самовиявлення, самоствердження, самовдосконалення, що здатні стимулювати професійну діяльність спеціаліста.

Питання культури –це питання про те, якою мірою в тих чи інших факторах праці виявляється творча сутність людини. З цієї точки зору, творчо сприймаючи культурні традиції, людина починає творити по-новому, не традиційно, а інноваційно, евристично, творчо, продуктивно. Культура стає не лише способом творчої діяльності людини, а й формою суспільного виробництва.

Спрямування освіти, у тому числі технічної чи технологічної, виключно на вузьку спеціалізацію суперечить тенденції часу на фундаментальну підготовку і цілісний розвиток учня. Фундаментальність знань випускників професійно-технічної школи має органічно поєднуватися з першокласною інженерно-технічною підготовкою та високою професійною культурою [4, с.179].

Формування професійної культури –процес цілісний і багатогранний, такий, що передбачає не просто навчання майбутнього фахівця новим способам професійної діяльності, а становлення його мотиваційної, інтелектуальної, гуманітарної та культурологічної сфер діяльності.

У культурологічній концепції зміст професійної культури відповідає змісту соціального досвіду людини та включає такі компоненти: знання, способи діяльності та досвід емоційно-ціннісного ставлення до оточуючої дійсності. Ці компоненти виступають самоцінністю, їх вагомість в освіті визначається тим, що вони у процесі формування самосвідомості людини стають елементами загальної та професійної культури.

Сучасні освітні технології культурологічної освіти учнів ПТНЗ базуються на таких принципах: а)гуманітаризації освіти –відмова від технократичного підходу до процесу підготовки майбутніх фахівців; б)наданні професійній освіті культуровідповідності, оволодіння учнями інваріантною частиною знань, які складають основу творчого розвитку особистості у процесі навчання і виховання.Культурологічна підготовка фахівця включає в себе такі компоненти:

–модель культурологічного розвитку особистості майбутнього фахівця;

–наявність високовалідних культурологічних засобів індивідуальної діагностики і самоконтролю особистості;

–реалізація соціальних засобів культурологічного розвитку і саморозвитку особистості;

–наявність нової ціннісної ієрархії всіх існуючих методів навчання в аспекті реалізації культурологічних цілей і розвитку особистості майбутнього фахівця.

Культурологічна складова освіти забезпечує цілий ряд основних суспільних взаємин, а саме: культури праці, технологій, виробництва, культури поведінки, толерантності, поваги, ввічливості, взаємодопомоги, спілкування, мовлення, взаємодопомоги тощо. Культурологічна складова несе в собі великий духовний потенціал формування і розвитку професійної культури особистості, її естетичного, емоційно-почуттєвого та ціннісного сприйняття оточуючого світу.Культуризація професійної освіти наголошує на становленні особистості фахівця і розвитку його духовності та стає невід’ємною складовою професійної культури кожної особистості. На думку І.Зязюна, структурування предметів культурологічного спрямування є ефективним шляхом подолання суперечностей між необхідністю забезпечити духовний розвитокособистості фахівця і традиційними методами навчання. Різниця між традиційною та гуманістичною освітою полягає в тому, що ―перша внутрішній світ студента оцінює як невід’ємний вимогам освіти, друга розглядає його як контекст учіння, при цьому заохочується інтуїтивність фантазії, виявлення почуттів‖ [6, с.19].

Людинотворча функція, на думку багатьох культурологів, є інтегруючою соціальною функцією духовної культури, яка включає в себе пізнавальну,комунікативну, регулятивну, прогностичну, ціннісно-орієнтаційну функції. Духовна культура створюється діяльністю соціальних суб’єктів і спрямована на перетворення суспільного буття, розвиток сутнісних сил людини, зокрема її духовності, їх усебічну самореалізацію, соціальну активність, перетворюючу діяльність особистості, яка вимірюється обсягом створюваних нею духовних, соціогуманістичних цінностей [10, с.445].

Кульутрологічний підхід до змісту освіти підкреслює позицію, згідно з якою культура виступає основним його джерелом, розглядається як певна цілісність, що розвивається і функціонує за особливим конкретним законом. Культурологічний підхід до процесу формування професійної культури –це сукупність організаційно-педагогічних прийомів, методів і способів, спрямованих на створення умов для засвоєння і трансляції загальнолюдських цінностей і педагогічних технологій, які забезпечують творчу самореалізацію особистості учня в майбутній професійній діяльності.

Культурологічна модель змісту професійної освіти відіграє суттєву роль у розвитку і становленні загальної культури, формуванні професійної культури.

Забезпечення умов культуризації професійної освіти, збагачення потреб та інтересів учнів, що суттєво позначатиметься на ієрархічній структурі цінностей загальнолюдської культури, значно поліпшуватиме процес взаємозв’язку й інтеграції внутрішніх резервів особистості та соціокультурного середовища як важливих засад самоактуалізації духовно-творчого потенціалу учнівської молоді.

Культурологічний підхід до формування професійної культури спеціаліста передбачає цілеспрямований, побудований на наукових засадах процес прилучення особистості до культури, у ході якого здійснюється передавання багатовікового людського досвіду від покоління до покоління і розвиток його відповідно до сучасних реалій. Ключовим принципом виховання культурою, на думку І.Беха, виступає принцип ціннісної орієнтації, реалізація якого передбачає залучення людини до взаємодії з навколишнім світом і сприяння формуванню ціннісних ставлень до цього світу з позиції сучасной культури [2, с.14].

Провідними напрямами культурологічної спрямованості професійно-технічної освіти виступають орієнтації на ціннісно-смисловий, морально-етичний зміст навчання, внесення до освітнього процесу елементів духовної самобутності, гуманних стосунків між людьми; включення учнів у актуальну пізнавальну діяльність з оволодіння знаннями про значущість знань про культуру технологій, праці, виробництва; зміцнення вольових зусиль, пов’язаних із дотриманням відповідних норм поведінки в умовах конкретного суспільства; дотримання інваріантної складової гуманних відносин незалежно від ситуації.

Відомий педагог і філософ С.Гессен наголошував, що особистість твориться лише через культуру. Одним із головних завдань культури є саморозвиток естетичних здібностей, самореалізація особистості, самодіяльність як вияв усієї людської суб’єктивності. Тут першочергове значення мають культура, мистецтво, мораль, етика, естетика, художня самодіяльна творчість, прилучення вихованця до творчого потоку, до культурних, наукових досягнень людства і одночасно формування високоморальної, вільної та відповідальної особистості [3, с.198].

Сьогодні у професійно-технічних закладах першочерговості набуває питання підвищення рівня культурологічної освіченості учнів, особливо робітничих професій, у яких поєднується професіоналізм, інтелігентність, соціальна зрілість і творче начало.

Основні теоретичні засади цього процесу можна визначити так:

–особистісна культура формується як навчальною, так і практичною діяльністю; повнота розвитку і самовизначення особистості майбутнього фахівця зумовлюється змістом діяльності;

–якість культурної вихованості особистості зумовлюється якістю діяльності та самодіяльності фахівця (самоосвіта, самовиховання, самоорганізація, самоуправління тощо);

–набування поступу в рівні культурного розвитку особистості пов’язане з процесом гуманізації освіти і виховання, який набуває системності та соціальної інституалізації;

–цілісна (загальна і професійна) культура досягається шляхом гуманізації та гуманітаризації навчально-виховного процесу;

–формування культури фахівця в системі професійно-технічної освіти динамічно опосередковується змінною соціокультурною ситуацією в суспільстві та вимогами до стандартів якості професійної підготовки особистості.

Необхідність гуманізації професійно-технічної освіти пов’язана з подоланням розриву між наукою, культурою і спеціальною освітою; протиставленням гуманізму як критерію методологічної єдності культури технократизму; перетворенням технічних знань вефективну соціальну силу; акцентуванням технічних знань івмінь на культурологічно-гуманістичні виміри; свідомим сприйняттямлюдини як найвищої мети.

З урахуванням цих вимог пропонуються принципи гуманізації професійно-технічної освіти, гуманітаризації такультуризації навчально-виховного процесу:

–урахування у змісті й обсязі базових дисциплін соціально-гуманітарної освіти для кожного рівня (сфери діяльності) фахівця;

–пріоритет загальнолюдських духовно-моральних цінностей у підготовці майбутніх фахівців;

- усвідомлення рівня компонентів культурології, орієнтованих на формування професійно-функціональної готовності у сфері професійної діяльності;

–органічний зв’язок викладання базових дисциплін і з національною культурою, історією, філософією, соціологією, культурологією, українською мовою і літературою;

–послідовність, спадкоємність, безперервність у набутті соціально-гуманітарних знань, умінь, навичок;

–демократизація системи викладання соціально-гуманітарних дисциплін, подолання недоліків фрагментарного гуманітарно-предметного підходу до фахової підготовки спеціаліста, що відображається у змісті цілісної (матеріальної та духовної) професійної освіти професіонала –людини культури;

–формування пізнавальної творчості учнів, критеріальних засад щодо виховання наукового світогляду, що забезпечує пріоритет суб’єкта виховання та його цінностей над способами діяльності;

–соціально-гуманітарний характер навчально-виховного процесу на основі формування у вихованців загальнолюдських, соціально-політичних, професійно-

трудових, моральних, естетичних та інших духовних цінностей та інтересів;

–оволодіння гуманістичними цінностями світової танаціональної культури, розвиток технічних, художніх, естетичних починань, підвищення рівня дизайнерської підготовки майбутніх фахівців;

–формування культури професійного мислення, творчого підходу до вирішення виробничих іспеціальних проблем, подолання вузькопрофесійного, технократичного стилю мислення;

–включення елементів гуманітарних ідей у процес викладання технічних дисциплін, викладання історії і техніки, розповіді про вчених, ознайомлення з їх науковим світоглядом, суспільною позицією у зв’язку з історією і подіями сьогодення;

–посилення соціально-гуманітарного аспекта при підготовці викладачів інженерно-педагогічного профілю, підвищення рівня їх соціально-психологічної, педагогічної, культурологічної підготовки;

–оновлення інноваційного арсеналу форм, методики, технології викладання та вивчення дисциплін культурологічного спрямування.

Реалізація принципів, напрямів гуманізації процесу навчання і виховання, на наш погляд, сприяє цілісній професійній підготовці фахівця високою культурою праці таспілкування, всебічному розвитку людини як особистості тавищої цінності суспільства, вихованню високих моральних якостей, відродженню і розвитку

3.1. Культурологічний підхід донавчання іноземної мови

Сучасному суспільству потрібен фахівець, здатний самостійноітворчовирішуватискладніосвітнізавдання. Він має усвідомлювати особистісну й громадську значущість власної професійної діяльності та бути готовим нести відповідальність за її результати. Випускник вищої школи повинен сприймати й творити зміни, оцінюючи категорію змінності як вагомий складник свого власного способу життя й готовність до інноваційної діяльності та соціально вмотивованого трансформування набутих знань у систему інноваційнихтехнологій. Фахівецьтакогорівняосвіченостімає відчувати потребу в постійній самоосвіті та володіти навичками самостійного здобування знань і підвищення власноїкваліфікації.

Виховання таких кадрів можливе лише за умови кардинального переосмислення кінцевих цілей професійної підготовки у вищому нефілологічному навчальному закладі в напрям і формування у студентів нерозрізнених знань, навичок і вмінь, а цілісного комплексу базових і професійно орієнтованих компетенцій випускника.

Педагогічнадоцільністьвведеннякатегорії “професійна компетентність” як терміна для коректної характеристики кінцевого результату навчання у вищій школі зумовлена багатовекторністю цільових координат його поняттєвого змісту, зокремаінтегративнимкодом, щооб’єднує, надумку різнихдослідників, нелишепрофесійнізнанняівміння, алей професійнийдосвід, систему ціннісних орієнтацій особистості, ставлення до праці, здатність ефективно використовувати отримані знання та вміння набувати нові, ефективневолодіння різними способами вирішення проблемно-когнітивних завдань, особистісні інтелектуально-вольові риси, необхідні для досягнення кінцевої мети, тощо. Професійна компетентність, таким чином, включає когнітивний, операційно-технологічний, мотиваційний, етичний, соціальний і поведінковий складники.

Розглянемо детальніше існуючі у педагогічній науці підходи до підготовки фахівця у вищій школі.

Компетентніснийпідхідвизначаєтьсявченими (М.І.Соловей [337, с. 278-279], В.В.Михайленко, Г.Є.Гребенюктаін.) не лише як реалізація основних стратегій поліпшення рівня якості підготовки національних кадрів, але й як важливий інструмент інтеграції в європейський освітній простір. Саме відповідність та можливість академічного визнання кваліфікацій і компетенцій буде сприяти мобільності випускників наших університетів на європейському ринку праці. Як зазначається у проекті Європейської Комісії та Європейської Асоціації університетів “Налагодження освітніх структур”, встановлення напрямів конвергенції та вироблення загальногорозуміннязмістукваліфікаційзарівнямиутермінах професійної компетенції та результатів навчання, якими вважаються певні компетенційні комплекси, є одним з пріоритетнихформатівспільнихзусиль.

Розробка нових стандартів вищої освіти, і передусім побудова моделі фахівця, як зазначають І.О.Зимня [167], А.К.Маркова, Ю.Г.Татур, В.Д.Шадріков [393] таін., повинна мати системний характер, акумулюючи переваги кваліфікаційноїмоделі (жорсткаприв’язка цілейпрофесійної підготовки до конкретної професії – спеціальності) та компетентнісної (зв’язок цілей освіти як з виконанням конкретнихпрофесійнихфункцій, такізміждисциплінарними інтегрованимивимогами дорезультатівосвітньоїдіяльності).

Реалізація такої системної моделі передбачає стратифікацію кінцевихрезультатівнавчанняувищомузакладіосвітиудвох вимірах: кваліфікаційно-професійному та міждисциплінарно- компетентнісному.

Досягнення зазначених цілей вимагає забезпечення особистісно-орієнтованого, діяльнісного й практико- орієнтованого підходів у навчально-виховному процесі професійної підготовки майбутнього фахівця. Сама ж професійна освіта у контексті компетентнісного підходу повинна вирізнятися передусім фундаментальністю, а не вузькопрагматичною спрямованістю. Це сприятиме процесу подальшого розвитку професійної компетентності фахівця, дозволить йому бути мобільним на ринку праці, в сфері післявузівської освіти і самоосвіти.

Впровадження компетентнісного підходу в професійно- педагогічну освіту потребує вирішення цілого комплексу завдань, особливо важливими серед яких, на наш погляд, є:

• уточнення понятійно-термінологічного апарату компетентнісної освіти;

• перегляд кваліфікаційних характеристик як вимог сфери праці та вимог до соціальновагомих властивостей і рис випускника вищого педагогічного закладу освіти – як вимог суспільства.

З таких теоретико-методологічних позицій видаються надзвичайно вагомими шість базових функціональних орієнтирів цільової педагогічної підготовки:

• врахування розширення діапазону професійної діяльності фахівця;

• визначення ієрархії і складу компетенцій: на рівні цілісної програми підготовки вчителя (компетентність вчителя як сукупність професійно-педагогічних компетенцій), на рівні кожного блоку (модуля) професійної підготовки вчителя, на рівні кожної окремої навчальної дисципліни;

• оптимізація змісту навчальних дисциплін, необхідного для формування професійних компетентностей;

• розробка технології впровадження компетентнісного підходу у навчальний процес;

• визначення шляхів формування ціннісно-смислових компонентів професійної компетенції вчителя у позааудиторній виховній роботі;

• створення системи педагогічного моніторингу процесу формування професійних компетенцій майбутнього фахівця.

Отже, досліджуючи компетентнісний підхід до професійної підготовки майбутнього фахівця, серед його переваг у порівнянні з іншими підходами слід відмітити, що саме вінро зширює можливості підвищення ефективності та якості професійного навчання фахівців за рахунок перегляду кваліфікаційних характеристик, які об’єктивно демонструють не лише перманентну мінливість суспільного буття, але й його послідовну зорієнтованість на подолання соціальних та економічних проблем на шляху до глобальної, континентальної й регіональноїі нтеграції. Водночас слід відмітити, що основні положення даного підходу вимагають подальшого дослідження в плані детальної розробки принципів, теоретичного обгрунтування та методичного супроводу його впровадження.

У зарубіжних методиках навчання іноземної мови зараз широко використовується конструктивістський [463] (D.H.Jonassen, 1995) та соціально-конструктивістський підхід [205] (Кошманова Т.С., 1999), який розглядається як найсучасніший підхід до навчання нетільки іноземних мов. Такий підхід стимулює тих, хто вивчає мову, самостійно “конструювати” власні знання, вміння й навички через виконання діяльності, яка відтворює або моделює позамовну дійсність, заради якої вивчається мова. D.H.Jonassen виділяє сім характеристик навчального середовища, побудованого конструктивістськи. Таке середовище повинно бути:

• активним – студенти включаються в розумову обробку інформації, за результат якої вони самі несуть відповідальність;

• конструктивним – студенти включають нові ідеї в свої вже засвоєні знання для вирішення певної проблеми;

• кооперативним – студенти працюють не поодиноко, а в групах, через використання знань і вмінь усіх членів групи, з оволодінням новими знаннями кожним членом групи;

• інтенціональним (від англ. intention – намір) – ті, хто вивчає мову, активно й цілеспрямовано намагаються досягти когнітивної мети;

• розмовним – навчання за своєю сутністю є соціальним діалогічним процесом, в якому ті, хто вчиться, отримують більш за все завдяки тому, що вони є часткою цілого, яке сумісно створює систему знань як на заняттях, так і в позааудиторний час;

• контекстуальним – навчальні завдання побудовані як значущі задачі з реального життя або моделюють реальний світ через створення проблемного освітнього середовища;

• рефлексивним – студенти чітко артикулюють засвоєний матеріал і рефлексують, аналізуючи процеси й рішення, з якими був пов’язаний процес пізнання.

Інший американський автор, S.Ioannou-Georgiou [461], відносить до головних характеристик конструктивістського підходу низку принципів, які необхідно реалізувати у навчанні іноземних мов. На його думку, навчання повинне:

• бути активним процесом;

• відбуватись в аутентичних, цікавих та значущих контекстах;

• відбуватись у цілісній діяльності, такій як виконання проектів, а не в ізольованих вправах для формування окремих навичок;

• залежати від контексту (наприклад, завдання повинні бути сконцентровані на ситуації або темі, що є цікавою для студентів);

• мати тісний зв’язок з життєвим досвідом студентів позанавчальною діяльністю в університеті;

• базуватись на співробітництві, взаємодіїтих, хтовчиться;

• включати в себе спільне обговорення знань з метою оволодіння ними.

Вітчизняні вчені О.Б.Тарнопольський, С.П.Кожушко [353] та ін. спираються на конструктивістський підхід до вивчення мови у розробці запропонованої ними технології постійної симуляції.

Багато уваги приділяється вченими культурологічному підходу до навчання. Так, В.А.Сластьонін визначає важливість культурологічного підходу до формування всього змісту освіти, тому що для нього гуманітарна культура “є упорядкована сукупність загальнолюдських ідей, ціннісні орієнтації та якості особистості, універсальні способи пізнання та гуманістичні технології професійно їдіяльності” [331].

У сучасних гуманітарних науках поняття “культура” відноситься до ряду фундаментальних, а останні дослідження, які присвячені визначенню культури, виявили великий інтерес до цієї категорії. Так, за підрахунками американських культурних антропологів А.Кребера і К.Клакхон а, з 1871 по 1919 рр. різними науками було запропоновано сім визначень культури, з 1920 по 1950 їх кількість зросла до 150. Сьогодні різних визначень культури нараховується більше 500. Усі ці визначення А.Кребер і К.Клакхон розділили на 6 класів (типів):

1. Описові визначення, які інтерпретують культуру як суму усіх видів людської діяльності, звичаїв, віросповідань.

2. Історичні визначення, які пов’язують культуру із традиціями і соціальною спадщиною суспільства.

3. Нормативні визначення, які розглядають культуру як сукупність норм і правил, що організують людську поведінку.

4. Психологічні визначення, відповідно до яких культура є сукупність форм набутої поведінки, що виникають у результаті пристосування і культурної адаптації людини до оточуючих умов життя.

5. Структурні визначення, які представляють культуру у вигляді різних моделей чи одиниць системи взаємопов’язаних феноменів.

6. Генетичні визначення, що базуються на розумінні культури як результату адаптації людських груп до середовища свого проживання [383, с. 19].

У повсякденному житті поняття “культура” вживається, як правило, у трьох значеннях. По-перше, під культурою розуміють окрему сферу життя, яка існуєу вигляді системи установ і організацій, які займаються виробництвом і розповсюдженням духовних цінностей (товариства, клуби, театри, музеї тощо). По-друге, під культурою розуміють сукупність цінностей і норм, притаманних більшій соціальній групі, спільноті, народучинації (елітна культура, російська культура,

культура молоді тощо). По-третє, культура інтерпретується як вираження високого рівня досягнень людини в будь-якій діяльності (культура побуту, культурна людина в значенні “вихована й освічена” тощо). Повсякденні уявлення про культуру часто зводяться до її ототожнення з художньою культурою (мистецтвом) або з освіченістю та вихованістю людини.

Проте найбільш розповсюдженим повсякденним значенням поняття “культури” є його розуміння як сукупності матеріальних предметів, об’єктів, ідей, образів, створених людиною протягом її історії. В цій інтерпретації культура є сумою усіх досягнень людства, як “друга природа”, створена самою людиною і яка складає власне людський світ на відміну від дикої природи [282, с. 20].

Відповідно до цього визначення культура становить складний феномен, який включаєяк матеріальні й соціальні явища, так і різні форми індивідуальної поведінки й організовано їдіяльності. Культуру як особливу сферу людської життєдіяльності не можна побачити, почути, відчути чи спробувати. Реально різноманіття її виявлення можна спостерігати у вигляді різниці в людській поведінці і тих чи інших типах діяльності, ритуалах, традиціях. Можна побачити лише деякі виявлення культури, проте ніколи не можна побачити всю її саму в цілому. Спостерігаючи різницю в поведінці, розумієш, що в їхній основі лежать культурні відмінності, і з цього починається вивчення культури. В цьому розумінні культура представляє тільки абстрактне поняття, допомагає зрозуміти, чому ми робимо те, що робимо, і пояснює відмінності в поведінці представників різних культур.

Розкрити сутність і національні особливості культурологічного підходу в науці можна на основі сучасної теорії культури є найбільш цінним, оскільки людина, створюючи культуру, створює саму себе як суб’єкт асоціокультурного процесу. Отже, культура – це праця, а її набуття – неменша праця.

Крім того, вона втілює людський дух та є сховищем загально-людських цінностей. Таким чином, феномен культури є настільки складним, що на даному етапі його вивчення правомірно існує безліч підходів та інтерпретацій, які описують його у різних аспектах. Для нашого дослідження важливе значення мають наступні висновки:

• культура не є самостійним соціальним середовищем; це наскрізна характеристика всієї соціальної системи, оскільки в будь-якому суспільному явищі існує його специфічно культурний аспект, сутність культури проявляється перш за все в діяльності, а не в сукупності досягнень та цінностей, накопичених людством у процес історичного розвитку;

• головна соціальна функція культури – людинотворчість, тобто людська особистість – абсолютний об’єктивний і суб’єктивний предмет культури.

Теоретичне підгрунтя культурологічного підходу до навчання складає культурно-історична теорія розвитку людини, яку ще в 30-х роках минулого століття розробив Л.С.Виготський [85]. За Л.С.Виготським, будь-яка психічна функція в розвитку людини з’являється двічі: спочатку як діяльність колективна, соціальна, тобто як функція інтерпсихічна; другий раз – як діяльність індивідуальна, як внутрішній спосіб мислення, як функція інтрапсихічна.

Діяльність навчання – це специфічна діяльність людей, завдяки якій формуються нові психічні утворення (відбувається розвиток особистості) шляхом засвоєння нового. Процес засвоєння – це процес інтеріоризації діяльності спілкування, в якій тільки і може проявлятися функція знака-слова, друга сигнальна система людини, із первинно-зовнішньої, спільної діяльності в діяльність індивідуальну, тобто психічну діяльність того, хто вчиться. Базові принципи організації культурологічних дисциплін у вищій школі досліджувались у роботахВ.Біблера [35], Б.Гершунського [93; 94], А.Гуревича [108], Д.Лихачова [230]. Грунтовні дослідження Л.Масол, Л.Волинської, М.Левченка, М.Резниченка, Л.Хомич дозволяють не лише реалізувати культурологічний потенціал окремих академічних дисциплін, але й закласти основи інтеграції на міжпредметному рівні. В сучасній вітчизняній педагогічній науці питання культурологічного підходу до навчання досліджуються Д.В.Будняк, С.У.Гончаренком, С.Н.Денисенко, Г.В.Онкович, Л.П.Пуховськоютаін.

Культурологічний підхід передбачає осмислення культурної динаміки розвитку людства як поліфонії ціннісно-значущих норм буття людської спільноти, способів її життя, смислів і структури картин світу, принципів поведінки людей, які складаються в реальному історичному просторі та часі й відображають неповторний соціально-культурний досвід існування спільноти [220, с. 12].

Педагогічний аспект культурознавчої освіти можна прослідкувати через значення латинських слів “cultura, homo cultures (людина культурна)”, тобто освічена. Саме у такому сенсі вживав поняття “культура” та “освіта” Гегель, оскільки він вважав, що тільки оволодівши культурою, людина може займатися освітою; самоосвіта можлива на основі зразків, створених культурою.

Освіта – це введення людини до світу культури на різних етапах її життя. У самому загальному вигляді освіту можна охарактеризувати як оволодіння культурою різних видів діяльності та спілкування. Культура при такому підході означає не що інше, як освіту – оволодіння знаннями, історично-відібраними зразками діяльності та соціального спілкування.

До освіти культура включена у вигляді словесних, знакосимволічних узагальнених форм, що фіксують когнітивну, нормативно-ціннісну, естетичну значущість речей та явищ, їх споживчу користь. Зближення понять “освіта” та “культура” не означає їх повного ототожнювання. Аналіз анкет студентів, їхні творчі роботи та власний багаторічний досвід навчання англійської мови студентів не філологічних спеціальностей свідчать, що саме впровадження культурологічного підходу до навчання взагалі та до вивчення іноземних мов зокрема сприяє формуванню соціокультурної компетенції студентів. Тобто на заняттях з іноземної мови до цільно вивчати не метри, кілометри, відсотки чи дати; так ізнання студенти отримують за рахунок інших академічних дисциплін (економіки, економетрії, математики, історії тощо). Завданням занять з іноземної мови має стати розширення культурологічних знань студентів, що передбачає залучення їх докультурних цінностей, знайомство з кращими творами світового мистецтва, формування навичок толерантної поведінки у різних життєвих ситуаціях. Такий підхід створює умови для зосередження уваги студентів на загальнолюдських цінностях, сприяє зростанню інтересу до чужої культури і мови та подоланню культуроцентризму.

Наше дослідження свідчить, що стосовно історичних подій, культурних явищ, особливостей світосприйняття, національних відмінностей різних народів знання студентів поверхові, застарілі, невідтворюють зміни в сучасному світі, невідповідають сьогоденню. Ще гірше стан справ що до знання сучасних представників культури та науки країн, мова яких вивчається: письменників, композиторів, політичних діячів, вчених, які принесли світову славу своєму народові та своїй країні. Як правило, студенти знають представників класичної англійської літератури та живопису, але тільки 3% опитаних студентів змогли назвати представників сучасної британської культури (здебільшого рок-музикантів та модельєрів).

Причиною виникнення прогалин у культурологічній обізнаності студентів нефілологічних спеціальностей, на нашу думку, є поширена практика супроводжувати вивчення країнознавчих тем фактологічним матеріалом (що відбулося, коли, заякихобставин; площа країни, кілометраж по периметру, річки, гори, озера; величина національного валового продукту, рівень забезпеченості комп’ютерами; відсоток працездатного населення тощо). При цьому поза увагою викладача залишаються історичні події та культурні явища, їх вплив на розвиток нації та формування національної самосвідомості.

Культура постає як перелік дат, набір пам’ятників та знаменитих імен, в той час як вона покликана впливати на душі та почуття студентів, формувати їхній внутрішній світ, виховувати почуття прекрасного, сприяти залученню до сприйняття кращих витворів світового мистецтва.

Узагальнення знань студентів у сфері іншомовної культури, бесіди з викладачами щодо відмінного від нашого стилю життя, цінностей, норм поведінки в різних життєвих ситуаціях, свідчать, що за відсутності достовірної науковоїі нформації про все це як студенти, так і їхні викладачі дізнаються з фільмів, які дивляться по телебаченню. Тут треба зазначити, що більшість бойовиків, вестернів, фільмів жахів, трилерів, знятих у Голівуді, не відтворюють реальне життя середнього американця. До вищого закладу освіти студенти приходять саме з такими застарілими та спотвореними знаннями, що часто не відповідають дійсності, сформованими не на кращих прикладах, які пропонувались їм у школі та засобами масової інформації.

Тому, на нашу думку, для формування у студентів сучасних знань про культуру, реалії життя в іншомовних країнах, адекватної поведінки в різноманітних життєвих ситуаціях, тобто соціокультурної обізнаності, необхідно активніше впроваджувати культурологічний підхід до вивчення іноземної мови, оскільки він сприяє формуванню глобального мислення студентів та створює інтелектуальну базу для їхньої майбутньої професійної діяльності.

У ході нашого дослідження впровадження культурологічного підходу до формування у студентів експериментальних груп іншомовної соціокультурної компетенції здійснювалось у процесі вивчення англійської мови за експериментальними програмами, створеними для втілення їх у навчальний процес навчально-методичними посібниками “English-Speaking Countries in Close-up” та “Social and Cultural Aspects of International Management”, в основу яких покладено компаративну технологію навчання, міжпредметну координацію та використання мережі Інтернет. Зміст програми спрямований на задоволення потреб студентів у розширенні власної іншомовної соціокультурної компетенції. Структура та зміст посібників побудовані так, щоб студенти мали змогу прилучитись нетільки до зразків так званої “високої” культури, а й до культури повсякденного спілкування, норм комунікативної поведінки, різних стилів життя в англомовних країнах. Цьому сприяє підбір текстів для опрацювання та система вправ. Такі тексти, як “The English” та “Americans”, “American Beliefs and Values”, “On Marriage”, “House and Home”, “British and American Food”, “The Way They Work”, “Doing Business in Europe, Ame-rica and Ukraine”, “Managerial Styles in Different Countries”, “Presentations and Negotiations” та інші, вправи та творчі завдання до них дозволили сформувати у студентів експериментальних груп толерантне ставлення до укладання шлюбних контрактів у Великобританії та США, до безмежної вірності англійців своїм традиціям, їхньої зверхності в ставленні до представників інших культур, до відкритості та інших особливостей поведінки американців тощо.

Слід зазначити, що в рамках культурологічного підходу до навчання англійської мови, обговорюючи соціокультурні аспекти в житті британського чи американського суспільства, ми постійно звертаємось до реалій нашого сучасного буття в Україні, що сприяє формуванню національної самосвідомості студентів, виробленню позитивного ставлення до соціально- економічних змін, які відбуваються в нашій країні.

Розширення культурної пам’яті студентів у процесі вивчення академічних дисциплін має на меті допомогти студентам встановити зв’язки між окремими явищами зовнішньогосвіту та сферами життєдіяльності людини і таким чином сприяти усвідомленню студентами цілісності навколишнього середовища та місця людини в ньому. Доступ до інформації, який сьогодні здатний забезпечити університет, покликаний привчити студента не задовольнятися знаннями, набутими під час навчання у вищому закладі освіти, а постійно, впродовж усього життя розширювати їх.

Під “розширенням культурної пам’яті” ми маємо наувазі збагачення пам’яті студента знаннями з різних галузей науки (в тому числі за обраним фахом), суспільного життя, навколишнього середовища, ознайомлення з видатними пам’ятками культури й мистецтва тощо через вивчення іноземної мови.

Цьому сприяє використання різноманітних (здебільшого аутентичних) підручників та посібників, залучення до процесу навчання іноземної мови сучасних мультимедійних засобів, використання мережі Internet у поєднанні з впровадженням новітніх освітніх технологій навчання у вищій школі. Робота з текстом підручника повинна бути спрямована на розвиток як пам’яті, так і самостійного мислення, оскільки увищих закладах освіти вивчається не той чи інший підручник, а академічна дисципліна, яку даний підручник представляє. На це має бути спрямована проблематизація, внутрішня суперечність, неоднозначність навчального тексту, викладення різних, часом прямопротилежних, точок зору. Нажаль, зараз більша частина підручників побудована за принципом довідника, а критерієм розуміння матеріалу, що вивчається, виступає відтвореннятексту.

Процес вивчення іноземної мови має створити такі умови для розширення культурної пам’яті, щоб у кожного студента виникла необхідність поглиблювати свої знання щодо традицій, звичок, норм комунікативної поведінки різних народів самостійно, звертаючись до додаткових джерел

Висновки

Культурологічний підхід до вивчення іноземної мови та формування іншомовної соціокультурної компетенції сприяє формуванню глобального мислення студентів та створює інтелектуальну базу для їхньої майбутньої професійної діяльності. Такий підхід створює умови для зосередження уваги студентів на загальнолюдських цінностях, сприяє зростанню інтересудочужої культури імовита подоланню культуроцентризму. Будь-який навчальний матеріал має розглядатися з точки зору його культурологічного компонента та впливу на формування у студента готовності до взаєморозуміння, налаштованості на співпрацю, позбавлення негативних стереотипів у сприйнятті представників інших культур.

У контексті культурологічного підходу до навчання іноземної мови розширення культурної пам’яті не тільки сприяє збагаченню соціокультурних знань, але й допомагає зняти емоційнунапругупідчасзанять, дати всім студентам шанс отримати бали, що відповідають рівню їх домагань.

Використання культурологічного компонента змісту навчання

мови урізноманітнює аудиторні заняття, робить їх цікавими, емоційними, чим полегшує сприйняття матеріалу, що вивчається, та формує у студентів стійке позитивне ставлення до іноземної мови. 161