1. Виникнення людини (антропогенез).

Перш ніж розпочати розмову про етногенез - походження етносу, доцільно з´ясувати сучасні наукові погляди на походження самої людини.

Антропогенез - (від грецького antropos - людина і henetis - виникнення) - процес виникнення і формування фізичного типу людини.

За біблійними текстами (як можемо порахувати, вказується конкретна дата), нібито світ створений з волі Бога Ягве в 4004 р. до н. ч. Християнська церква проповідує цю догматичну "істину" й досі, і, як це не парадоксально, але багато освічених людей продовжують вірити в її незаперечність.

Однак, наукові факти - річ уперта і з ними не можна не рахуватися. Існування нашої планети Земля за сучасними науковими даними оцінюють близько 5 або 4,5 мільярдів років. Найновіші антропологічні дослідження свідчать, що початок антропогенези збігається з раннім давньокам´яним віком, або раннім палеолітом. Австралопітек виник 3-4 млн. років тому, людина вміла - "homo habilis" - 2 млн. років тому, а людина прямоходяча - "homo erectus" - з´явилась від 1 млн. років до 300-150 тис. років тому.

В Україні найдавніші людські поселення датуються 1 мільйоном років (стоянка біля с. Королеве на Закарпатті, де розкопано 16 культурних шарів, що свідчить про довге безперервне життя людської спільноти на цьому місці). Ці перші люди в Україні, названі в науці архантропами (в перекладі з грецької дослівно "первісні люди"), стали пращурами неандертальців. Як вважають вчені, ці люди заселили Україну з півдня Центральної Європи через Балкани. Вони розселились у Закарпатті, Наддністрянщині, на території сучасної Житомирщини, в Подніпров´ї, Приазов´ї, в Криму. Архантропи вже користувалися природнім вогнем (від блискавки), хоча ще не вміли самі його видобувати.

Неандерталець - людина кам´яного віку (він же ще має назву палеоантроп - викопна людина) зафіксований і датується археологами в Україні, як тип, що жив 150 тис. років тому. Однак, існує загадка, на яку вчені ще не мають достатньо арґументованої відповіді. Неандерталець дуже відмінний від homo sapiens, до того ж, дуже швидко в порівнянні з попередніми етапами людина розумна витіснила неандертальця. Як же могла істота з масивним обличчям, похилим чолом і виступаючими вперед важкими щелепами так швидко перетворитися на витонченого homo sapiensа? Адже всі зовнішні ознаки неандертальця свідчили про його повну безвихідь у розвитку. Отож неандертальця логічніше вважати останньою ланкою антропогенезу, а не людиною справжньою. Вважають, що деякі гілки неандертальця вимерли, не здолавши поріг остаточного олюднення. 30-40 тис. років тому антропогенез закінчився. Від кого ж тоді походить людина розумна?

Нині цю особливість намагаються пояснити формуванням родової організації неандертальців, які нібито вже зрозуміли шкідливість кровозмішання. 35

Саме шлюби з представниками сусідніх родів покращили людську породу. Арґумент суттєвий, однак, як швидко це могло статися? На думку мовознавця А. О. Білецького, антропогенез може бути зовсім не пов´язаним з глотогенезом (виникненням і розвитком мови). Нині вже очевидно, що ця загадка аж ніяк не може бути вирішена з допомогою теорії Дарвіна.

Так само й моногенічна теорія походження людства виявляється неспроможною пояснити, як від одного типу людини виникли різноманітні раси й етноси. Як могли люди з одного реґіону так швидко розселитися по всій земній кулі? Арґументація щодо відмінностей клімату не витримує ніякої критики. Тому виникнення етносів може бути логічно пояснене, лише за умови, якщо прийняти полігенічну теорію походження людства, чи поліцентричне виникнення людських спільнот (навіть у різний час і на різних континентах). Можливо, й мовні сім´ї також формувалися в різних расах окремо одна від одної. Отже, не могло бути й спільної єдиної "прамови" для всього людства.

2. Виникнення людського суспільства. Основні форми соціальної організації в первісності.

3. Стародавній Єгипет: особливості соціально-економічного та політичного розвитку.

4. Цивілізації Месопотамії: хронологічні межі, соціально-економічні та етно-політичні характеристики.

5. Афінська та Спартанська держави як основні типи політичної та соціально-економічної організації грецького полісу.

6. Період республіки в історії Стародавнього Риму.

Період Республіки в Античному Римі

У 509 р. до н.е. римляни вигнали останнього царя Тарквинія (534/533-510/509 до н.е.) за те, що він не радився з сенатом, несправедливо примовляв громадян до страти з конфіскацією майна. Народ клятвено зобовязався ніколи не допускати відновлення царської влади. Утворилася Республіка, яка проіснувала пять століть. Влада в Республіці вручалася двох консулів терміном на один рік, один з яких повинен бути плебеєм. Кожний з них володів всією повнотою влади, але обовязковими були тільки ті розпорядження, які лунали від обох консулів. Захист прав плебсом здійснювали народні трибуни.

З 509 по 265 рр.. до н.е. усі події римської історії укладаються в два процеси: боротьба плебеїв з патриціями за громадянські права та боротьба римлян за підпорядкування всій Італії. 20 років після вигнання царів у Римі спалахнуло повстання плебеїв проти патриціїв, наслідком якого стала реформа державного управління: крім двох патриціанських консулів було вирішено щорічно обирати двох плебейських трибунів, що володіли правом «вето» на розпорядження консулів і сенату, що стосується плебеїв. У результаті боротьби патриціїв і плебеїв в 471 р. до н.е. зявилися публіевскіе закони, за якими плебеї віднині отримали право займати консульські та інші посади і отримувати землю на громадському полі. Було заборонено звертати римських громадян у рабство за борги.

Основою економічного життя, як і раніше залишалося землеробство. Поряд з дрібною власністю зявилися великі господарства із застосуванням рабської праці. Головною сільськогосподарською культурою замість полби стає пшениця. Зявляється спочатку мідна, а потім і повноцінна срібна монета. Розвиток ремесел в Римі відбувалося повільно, оскільки дрібними ремеслами в кожному домі займалися раби, крім того держава, що орієнтувалося на земельних власників, не сприяла їх розвитку.

До IV-III ст. до н.е. відносяться численні заходи з підтримки чистоти в місті, безпеки, розпорядження про будівлях, лазнях, трактирах. При Аппіі Клавдії, займав посади цензора, консула та що став в 292 р. до н.е. диктатором, сенат відступив від колишньої системи крайней ощадливості у видатках: були створені дорогі, але корисні спорудження, відмінні дороги в різні кінці Італії, в тому числі знаменита Аппієва дорога; чудовий водопровід в Римі; осушені великі ділянки, які створили нові місця для заселений і т . д. Аппія вважають засновником юриспруденції.

У цей період на Апеннінському півострові проживало не менше 12 народностей, які ворогували між собою. Більше 200 років Рим вів з ними війни та поступово протягом V-III століть до н.е. встановив панування над більшою частиною Італії. Разом з поширенням на весь півострів влади римлян поширювалися і їх звичаї, мова, і всі італійські племена поступово романізував.

Пунічні війни. Карфаген, заснований фінікійцями на північному березі Африки, був розташоване на шляху від багатого материка Азія до Середземного моря, що дозволило його жителям розвинути торгівлю в небачених до тих пір розмірах: вони були посередниками з обміну всіх товарів від Іспанії до Індії.

До кінця III століття до н.е. володіння Риму підступили до острова Сицилія, але тут прагнення римлян зіткнулися з Карфагеном, що перетворився до цього часу в сильну морську державу Середземноморя. Так позначаються три війни Риму проти карфагенян (пунійців).

З 264 по 241 рр.. проходила 1-а Пунічна війна, що закінчилася поразкою пунійців (карфагенян), які змушені віддати Сицилію і Сардинію і заплатити контрибуцію Риму. Але римляни залишилися незадоволеними підсумками війни, тому що їхньою метою був найбагатший в той час місто Карфаген.

В ході 2-й Пунічної війни (218-201 до н.е.) Карфаген позбувся усіх своїх володінь і ролі внеафріканскіх великої держави. Самою короткою була 3-тя Пунічна війна (148-146 рр.. До н.е.), в ході якої Карфаген після довгої облоги був узятий, розграбовано, спалено і за постановою римського сенату стертий з лиця землі. За ці ж роки римляни розгромили Македонію, побили війська сирійського царя, а пізніше підкорили своїй владі Грецію та Західну частину Малої Азії. Так, до кінця II ст. до н.е. Рим став центром Середземного моря.

У цей період у Римі в колосальних розмірах розвивався грошове господарство: існувала безліч банків, які виконували всілякі посередницькі функції в різних грошових розрахунках; розвивалася зовнішня торгівля; поступово все населення охопило прагнення до придбання багатства, справою честі й совісті вважалося акуратно вести свої грошові справи і збільшувати , а не проживати отримана спадщина. У результаті Пунічних воєн та інших військових походів римська громада значно розширила свої земельні володіння, наслідком чого зявилися нові форми економічної діяльності. Багато завойовані і конфісковані землі були малородючими та, як для уряду, так і для колоністів-селян, могли стати занадто дорогим задоволенням. З цієї причини правлячий клас відкрив простір приватному підприємництву: бажаючим надали можливість розробляти порожню землю з умовою щорічно вносити до казни десятину з посіву, одну пяту частину з насаджень та збір з числа голів худоби, виганяли на пасовища. Наслідком цього процесу були такі явища, як зростання великого землеволодіння, зростання кількості безземельних, що склали армію наймитів, і поява такого великого соціального й економічного чинника, як рабовласництво: привізні раби як результат завоювань.

Основним типом рабовласницького господарства стали вілли (площею 25-100 га), де працювало декілька десятків рабів. Їх господарство було багатогалузевим, інтенсивним. Вілли розташовувалися поблизу міст, куди збували частину свого врожаю. Вілла як форма організації господарства мала переваги в порівнянні з дрібними селянським господарством - тут застосовувалася кооперація праці, праця була краще організована, використовувалися різноманітні знаряддя та застосовувалися передові агрономічні методи.

У II ст. до н.е. в Римі виникли латифундії - крупні, головним чином скотарські, господарства римської знаті, засновані на рабську працю. Власниками нової державної землі стали в основному римські нобілі, до користування казенній землею був допущений і другий майновий розряд - верхівці, люди суто міських і торговельних професій, що душила на торгах для отримання оренди. В оренду здавалися солеварні, ліси, Дегтярній підприємства. Разом із тим ішов процес скуповування дрібних володінь та перетворення їх у великі ферми з цілісною економічною організацією. Зявляються агрономічні трактати, римляни карфагенських переводять авторів, користуючись їх сільськогосподарськими уроками. З цього часу стає відомим твір римського політичного діяча Катона (II ст. До н.е.) «Про агрокультурі», що відомий історик XX ст. Р. Віппер оцінив наступним чином: «В ньому відбивається ця нова для Італії спрага землі, не селянська, не особисто-трудова, а поміщицька, підприємницька, відображається погляд капіталіста, який вже будує на земельній господарстві складний бюджет».

Хоча до кінця II ст. до н.е. Рим і перетворився у велику світову державу, він хилився до занепаду, оскільки з розвитком великого землеволодіння, що використав колосально розвинений невільничий працю, у корені був зруйнований фактор, на який здавна спиралася держава: господарство дрібних землевласників. У всіх галузях діяльності застосовувалася праця рабів, які займались ремеслами, керували великими підприємствами своїх добродіїв, навчали дітей, управляли банківськими операціями. Кількість їх було величезне, а становище вкрай важким. З початку II ст. до н.е. в Італії безперервно відбуваються повстання рабів: 134-132 рр.. до н.е. - Повстання в Сицилії, було страчено понад 20000 людей, 73-71 років. до н.е. - Повстання під керівництвом Спартака, було страчено понад 6000 чоловік.

Проте загроза державі була не в бунти рабів, а в падінні класу дрібних власників, що розвивався паралельно з посиленням рабства. Римське уряд завжди підтримувало дрібне землеволодіння шляхом роздачі незаможним знову придбану землю, проте, після Пунічних воєн цей процес сповільнився і число повноправних римських громадян зменшилося.

Кращі з римлян бачили небезпеку подібної тенденції і замислювалися про необхідність реформ. Такими людьми були брати Тіберій і Гай Гракхи. Обраний у 133 р. до н.е. у народні трибуни Тиберій запропонував закон, за яким усі казенні землі, зайняті приватними особами, повинні бути відібрані в казну і роздані не мали землі громадянам ділянками по 7,5 десятини, за користування якими власники повинні були вносити помірну орендну плату. За пять років після внесення цього закону 75000 осіб отримали знову ділянки землі і були внесені до списків громадян. Тиберій Гракх був убитий, а його справу продовжив брат Гай. Враховуючи брак земель в Італії, він запропонував колонії виводити громадян за море, полегшив військову службу, запровадив помякшення в кримінальне право, послабив пануючих знати. Обмеживши влада сенату, він зосередив велику владу у своїх руках: роздачу земель, хліба, спостереження за вибором присяжних, консулів, керівництво шляхами повідомлень і громадськими будівлями.