2.Проаналізуйте міжпредметні зв*язки методики викладання укр. Мови у внз. Схарактеризуйте головні напрями сучасної лінгвістичної науки як підґрунтя модернізації мовної освіти в Україні.

Методика тісно пов’язана з іншими науками, насамперед філософією, лінгвістикою, психологією, психолінгвістикою, і, безперечно, дидактикою. Розвиток методики значною мірою пов’язаний з розвитком цих наук.

Зв’язок методики з філософією. Методика, як і педагогіка, належить до суспільних наук. Як суспільна наука, вона вивчає певні аспекти формування особистості, цим зумовлюються її зв’язки з філософією. Саме філософія забезпечує методологічні основи методики, розуміння цілей навчання і шляхів досягнення їх. Сучасна методика вивчення української мови спирається на виявлений філософами і фізіологами зв’язок мови і духовності, мови і свідомості, мови і мислення.

Методика спирається на гносеологію – філософську теорію пізнання, яка вивчає можливості, джерела, форми і методи пізнання, умови його достовірності та істинності. Філософська теорія пізнання стверджує, що шлях до істини проходить через етапи почуттєвого й раціонального (логічного) пізнання і завершується перевіркою на практиці. Оскільки раціональне пізнання, здійснюване в мовних формах, спирається на пізнання чуттєве, невідривне від об’єктивної дійсності, засвоєння мови індивідом має бути постійно пов’язаним з реальністю: слово з його денотатом, текст з фактами, які він відображає, - іншими словами, вивчення мовних одиниць має відбуватися разом із засвоєнням змісту, ними вираженим, з практикою мовлення. Процес пізнання завершується перевіркою на практиці. Отже, вивчення мови має будуватися таким чином, щоб її одиниці використовувалися в індивідуальній і суспільній практиці тих, хто навчається. Філософське положення «від живого сприйняття до осмислення і від нього до практики» щодо навчання мови реалізується через спостереження над мовою і мовленням як один із найефективніших методів вивчення мови.

Таким чином, на стику з філософією методика визначає свої вихідні методологічні позиції, визначає мету як системне утворення і принципи навчання.

Зв’язок з лінгвістикою зумовлюється специфікою методики навчання української мови: вона не може бути відірвана від самого предмета навчання. Зміст і характер виучуваного матеріалу визначається насамперед лінгвістикою, яка розглядає мову як систему (предмет) і мову як процес (мовлення). Для методики навчання української мови важливе значення мають положення лінгвістики про мову як суспільне явище, як засіб спілкування людей, як певну систему, що поєднує звуки, слова, словосполучення, речення, які використовуються у мовленні, і, нарешті, текст як висловлювання, яке складається з речень, розміщених у певній послідовності і пов’язаних одне з одним за змістом та за допомогою різних мовних засобів.

Для методики важливою є лінгвістика мовлення, яка містить теорію мовленнєвої діяльності і лінгвістику тексту. Теорія мовленнєвої діяльності – одна з молодих галузей науки про мову. Цей напрям забезпечує насамперед мовленнєвий розвиток тих, хто навчається, результатом якого є вміння сприймати і продукувати звукове і графічне мовлення. Для методиста мова – не тільки система і засіб спілкування, засіб вираження думок, почуттів і переживань, а й предмет формування особистості, розвитку її комунікативних здібностей. Шляхи формування цих якостей вивчають такі галузі знань, як психологія і психолінгвістика.

Психологія та суміжні галузі фізіології розглядають мову як здатність (мовленнєвий механізм) і мову як процес (мовлення). Психологія вивчає процеси слухання, читання, говоріння та письма і лише побіжно займається мовою. У мові психологія бачить те, що зумовлено специфікою мовної здатності, і розглядає цю здатність з погляду мовленнєвої комунікації, відношення між системою мови (мовою як предметом) та мовною здатністю і мовними здібностями. Л.С.Виготський зауважував, що мовлення цілком знаходиться у сфері психіки.

Психологія вивчає закономірності породження і сприйняття мовних висловлювань і формує уявлення про те, як відбуваються процеси слухання, читання, говоріння і письма, тобто сприйняття і продукування усного і писемного мовлення, як формуються поняття, навички письма і виразного читання, яка психологічна природа правописних навичок (роль зорових, слухових чинників, роль внутрішнього мовлення, проговорювання) тощо. Психологія розглядає процес засвоєння граматичних понять, орфографічних навичок тощо, надає можливість розкласти ці процеси на етапи, виділити важливі ланки, визначити послідовність їх, взаємозумовленість.

Усе виразніше вимальовуються зв’язки методики навчання української мови з порівняно молодою наукою – психолінгвістикою, яка знаходиться на стику психології і мовознавства. Вивчаючи мову як феномен психіки, вчені-психолінгвісти звертають увагу на те, що мова є культурно-історичним феноменом, але разом з тим це знакова система, яка слугує цілям соціальної комунікації. Психолінгвістика вивчає взаємозв’язки мови і культури, відображення в мові культури народу, генетичного коду нації.

Методика навчання української мови тісно пов’язана з педагогікою вищої школи. З-поміж найважливіших розділів педагогіки вищої школи виділяють такі: дидактика (визначає роль і місце професійної вищої освіти в системі підготовки кадрів та новітні дидактичні ідеї - рівний доступ до освіти усім членам суспільства; якісний розвиток освіти; інформатизація освіти; відповідність кваліфікації і компетенцій випускників ВНЗ потребам ринку; освіта упродовж усього життя; індивідуальні траєкторії в освіті; збільшення інвестицій в освіту); теорія виховання і розвитку студентів (її вихідні положення - ідеалом культурної людини є «не що інше, як ідеал людини, котра в будь-яких умовах зберігає істинну людяність» (А.Швейцер); гармонійне поєднання загальної і особистої мети виховання; впродовж життя людини мета її виховання незмінною бути не може; орієнтація на загальнолюдські цінності – добро, чесність, справедливість, взаємодопомога); виховання студентів як науковців, як дослідників (креативна підготовка майбутніх учителів, внутрішня потенційна допитливість, схильність шукати і з’ясовувати незрозумілі речі); теорія освіти дорослих – адрогогіка (її принципи - максимально доброзичливе ставлення до дорослого студента; створення щадного режиму і систем підтримки в засвоєнні навчального матеріалу; діяльнісний і особистісно орієнтований підходи); освіта в умовах ринку (на ринок педагогічних послуг учитель виставляє свій високий професіоналізм, готовий виконати будь-яке ринкове замовлення – від високоефективного навчання, елітного виховання до елементарного педагогічного догляду) та інновації в освіті.

Методика тісно пов’язана передусім з дидактикою. Методика спирається на визначення дидактикою мотивів, змісту, мети навчання, методів. У сучасній дидактиці процес навчання визначається як динамічна взаємодія (співробітництво, партнерство), у ході якої здійснюється стимулювання і організація активної навчально-пізнавальної діяльності того, хто навчається, з метою засвоєння системи наукових знань, умінь, навичок, розвитку і всебічної вихованості особистості. Зміст навчання зумовлюється не тільки змістом навчального матеріалу, а й змістом освіти. Методика використовує напрацювання змісту освіти в дидактиці. Поняття освіти містить у собі навчання і виховання як поєднання соціокультурних цінностей суспільства. Це положення стосується й української мови, яка є не тільки навчальним предметом, а й засобом спілкування, джерелом духовного багатства.

Для успішного розвитку методики української мови необхідні зв’язки з іншими науковими напрямами – просодикою (співвідношення ритміко-інтонаційних особливостей мовлення), теорією дикції, риторикою, теорією літературних жанрів. Розвиваючись у тісному зв’язку з іншими науками, методика використовує їх досягнення. Отож огляд зв’язків методики навчання української мови з іншими науками дає підстави стверджувати, що вона спирається на міцну наукову основу.

Головні напрями сучасної лінгвістичної науки як підґрунтя модернізації мовної освіти в Україні

Щодо головних напрямів сучасної лінгвістичної науки, то відзначимо, що

наприкінці ХХ століття мовознавство пострадянського простору опинилося у стані методологічної кризи, з одного боку, через декларування відмови від жорстких канонів марксистсько-ленінської теорії пізнання, з іншого, через еклектизм методологічних позицій світової лінгвістики. Пошук виходу із кризового стану зумовив численні наукові розвідки, присвячені проблемам методологічних настанов лінгвістичних досліджень. У центрі уваги мовознавчої спільноти постало поняття наукової парадигми. На початку ХХІ ст. у лінгвістичних студіях значно посилився лінгвофілософський компонент, що зумовлено прагненням переглянути загальні підходи і принципи дослідження мови, визначитися стосовно її ролі в житті людини, соціумі, культурі; з’ясувати функційну природу мови як семіотичної системи і упорядкувати й виробити відповідний новому парадигмальному просторові інструментарій її дослідження.

Вітчизняна лінгвістика, як відзначає професор О.Селіванова, почасти продовжує нести на собі тягар методологічних постулатів радянських часів, про що свідчать матеріали більшості дисертаційних робіт, монографічних видань, енциклопедичних і термінологічних словників.

Усе це зумовлює нагальну потребу виокремлення особливої галузі мовознавства – лінгвометодології, проблематика якої загалом не є новою.

Отже, лінгвометодологія спрямована на з’ясування природи мови у співвідношенні зі свідомістю її носіїв, соціумом, культурою, дійсністю, комунікацією, процесами пізнання світу, а також на формування інструментарію, засад і способів опису й аналізу мови та її продуктів.

Здійснимо загальну характеристику новітніх галузей знань, що виникли на стику з лінгвістикою.

Об’єкт дослідження психолінгвістики. З позицій європейської гуманітарної традиції сучасна психолінгвістика зорієнтована на вивчення реальних процесів говоріння та розуміння, на «людину в мові». Об’єктом дослідження психолінгвістики виступають людина як суб‘кт мовленнєвої діяльності та носій мови і процес спілкування, комунікації в суспільстві. Сучасний період розвитку психолінгвістики пов’язаний з такою проблематикою: процеси породження і сприйняття мовлення; механізми розуміння, запам’ятовування і продукування мовлення; функціювання мови під час породження і сприйняття мовлення; оволодіння мовою (онтогенез дитячого мовлення; вивчення другої іноземної мови; феномен білінгвізму; мовленнєвий механізм людини; мовленнєві порушення; інтелектуальні процеси при комунікації.

Активні дослідження психолінгвістичних проблем проводяться в Німеччині, Франції, Польщі, США та багатьох інших країнах.

В Україні психолінгвістичні дослідження здійснюються з метою створення експериментальних моделей лексико-семантичної системи української мови, опису групи слів (Г. П. Клименко), семантичної структури слова (В. В. Левицький), аналізу семантичних категорій полісемії, омонімії, синонімії, антонімії, взаємодії лексичних і граматичних значень у слові (М. П. Муравицька), вивчення психолінгвістичних аспектів перекладу (С. В. Засєкін).

У другій половині ХХ ст. інтенсивно розвивається лінгвістика тексту – нова галузь мовознавства. Якщо лінгвістика тексту розглядає текст переважно статично – як завершений продукт говоріння чи письма, то у психолінгвістиці текст розглядається динамічно – як продукт мовленнєвої діяльності, як одиниця комунікації, як засіб спілкування. Психолінгвістику тексту найбільше цікавить смислова єдність тексту, яка охоплює семантику і логічну будову тексту, а також психологічну категорію концепт – глибинний смисл, згорнута смислова структура тексту. котра є втіленням мотиву, інтенцій автора, що призвели до породження тексту.

До актуальних проблем психолінгвістики тексту останнім часом належить і проблема художнього тексту. У науковий обіг входить і відносно новий термін «психофілологія» для позначення галузі, що займається аналізом текстотворення.

Етнопсихолінгвістика – галузь сучасної психолінгвістики, що вивчає національно-культурну специфіку мовленнєвої діяльності, мовленнєвої поведінки, національно-культурну варіантність. Метою етнопсихолінгвістики є опис і пояснення особливостей функціонування і прояву національного ментально-лінгвального комплексу; чинників, які визначають національно-культурну специфіку мовленнєвої діяльності, мовної свідомості, мовленнєвого спілкування.

Проблематика комунікативної лінгвістики. Комунікативна лінгвістика є мовознавчою дисципліною нового типу, що з метою дослідження власного об’єкта інтегрує різні галузі лінгвістики, як-от: теорію мовленнєвих актів, лінгвопрагматику, паралінгвістику, лінгво-генристику, теорію мовленнєвої діяльності, дискурсологію, мовленнєзнавство. Об’єктом комуніка­тивної лінгвістики є мова, представлена в реальних процесах комунікації (дискурсивна практика), а предметом - організація комунікативної ситуації у взаємодії її функціональних взаємно детермінованих модулів, одним із яких є вербальне повідомлення (текст).

Головними завданнями комунікативної лінгвістики є: 1) вивчення природи, типів і форм мовної комунікації; 2) виокремлення й опис мінімальних одиниць мовленнєвого спілкування (мовленнєвих актів, комунікативних актів, мовленнєвих подій, іктеракцій тощо), визначення їхньої ролі й ваги в комунікативному процесі; 3) характеристика типів комунікативної взаємодії і засобів комунікативного впливу; 4) обгрунтування зразків мовленнєвого спілкування: мовленнєвих жанрів і типів дискурсу; 5) аналіз тексту як знакової форми мовленнєвого спілкування й обґрунтування законів організації мовного коду в комунікації; 6) дослідження паравербальних і невербальних засобів мовної комунікації, їхніх функцій у комунікативній ситуації; 7) характеристика сфер мовної комунікації, їхньої взаємодії зі стилями спілкування; 8) вивчення психолінгвістичного аспекту породження, сприйняття й розуміння повідомлення й аналіз комунікативної компетенції у філогенезі й онтогенезі, її зв'язків із мовною компетенцією; 9) опис організації комунікативної ситуації, її складників і їхніх типів та ін.

Паравербальні засоби комунікації є супровідними для вербального мовлення знаковими засобами, що відіграють значну роль у процесі спілкування, зокрема, реалізують протишумову програму мовлення, доповнюють й уточнюють його, надають емотивності й експресивності та ін. Паравербальні засоби комунікації є об’єктом окремої галузі комунікативної лінгвістики – паралінгвістики.

Дискурсологія як мовознавча дисципліна спрямована на всебічний опис і характеристику мовленнєвого спілкування людей у специфічних і стандартних комунікативних ситуаціях з урахуванням соціальних, культурних, когнітивних, психологічних, етнічних й ін. чинників. Об’єктом дискурсології є різноманітні дискурсивні практики мови, а предметом - організація дискурсу. Дискурсологія має й іншу назву «аналіз дискурсу». Завданнями аналізу дискурсу стають дослідження соціальної, текстуальної та психологічної контекстуалізації дискурсу; вивчення закономірностей досягнення комунікантами комунікативної кооперації або чинників породження комунікативного конфлікту, способів реалізації комунікативного суперництва.

Суміжною з дискурсологією галуззю є дискурсивна психологія - напрям соціальної психології, який керується емпіричним аналізом дискурсів і розробляє певний тип дискурсу з метою вивчення способів формування, корекції та зміни особистості, її думок, емоцій у процесі соціальної взаємодії.

Проблеми когнітивної лінгвістики та лінгвоконцептології . Когнітивна лінгвістика - галузь мовознавства, яка вивчає мову як засіб отримання, зберігання, обробки, переробки й використання знань, спрямована на дослідження способів концептуалізації й категоризації певною мовою світу дійсності та внутрішнього рефлексивного досвіду. Об’єктом когнітивної лінгвістики є мова як експонент когнітивних структур і процесів свідомості, а предметом - співвідношення когнітивних механізмів свідомості з природною мовою і її мовленнєвою реалізацією.

Головним джерелом когнітивної лінгвістики й науки вважається комп’ютерна наука і її лінгвістична галузь, спрямована на розробку автоматизованих методів зберігання, обробки, переробки й використання лінгвістичних знань й інформації, репрезентованої знаками природної мови. Одним із завдань комп’ютерної галузі мовознавства є реконструкція знань про мову й у мові, яка б забезпечувала автоматизацію інтелектуальних функцій і когнітивної діяльності людини, автоматизоване породження мовлення та його комп'ютерну обробку й розпізнавання. Становлення комп'ютерної лінгвістики відбувалося практично одночасно з виникненням когнітології, у 50-ті р. р. XX ст., на базі комп’ютерної науки і структурно-математичної лінгвістики. У 1956 р. виник термін «штучний інтелект», який пов’язав когнітивну здатність людини з можливостями комп’ютера.

Другим, не менш вагомим джерелом когнітивної лінгвістики була когнітивна психологія — галузь експериментальної психології, спрямована на вивчення пізнавальних процесів людини: сприйняття, пам’яті, уваги, мислення, планування діяльності, навчання і т. ін.

Третім джерелом когнітивної лінгвістики став генеративізм - уявлення про мову як породжувальний механізм, ментальну репрезентацію граматики окремого (ідеального) мовця.

Когнітивна лінгвістика розглядає мову як пізнавальне знаряддя кодування та трансформації знань, однак мова є не лише внутрішньою здатністю людини, а й надана людині ззовні та створена незалежно від конкретного індивіда. Тому когнітивна галузь мовознавства отримує два головних вектори досліджень. Перший пов’язаний із вивченням індивідуальних особливостей когніції людини й використання з цією метою природної мови, другий орієнтований на реконструкцію віртуальної колективної свідомості носіїв мови, їхньої здатності до пізнавальної й мовленнєвої діяльності.

Головними завданнями когнітивної лінгвістики є: 1) аналіз природи мовної компетенції людини; 2) опис орга­нізації внутрішнього лексикону, вербальної пам’яті людини; 3) пояснення когнітивної діяльності людини у процесах породження, сприйняття й розуміння мовлення, комунікативній діяльності; 4) установлення співвідношення мовних структур із когнітивними тощо.

Наприкінці 90-х р. р. ХХ ст. у складі когнітивної лінгвістики виокремилася нова галузь - лінгвоконцептологія, метою якої став опис концептів і мовних засобів їхньої репрезентації. Концептуалізація сприяє формуванню концептуальної системи, складниками якої є концепти. Класичне тлумачення концепту запропонувала О. Кубрякова: «Концепт - термін, що служить поясненню одиниць ментальних і психологічних ресурсів нашої свідомості й тієї інформаційної структури, що відображає знання й досвід людини; оперативна змістовна одиниця пам’яті, ментального лексикону, концептуальної системи й мови мозку, всієї картини світу, відображеної у психіці людини».

Проблематика лінгвістики тексту. Лінгвістика тексту є галуззю мовознавства, яка вивчає семіотичну, структурно-граматичну, семантико-змістову, комунікативно-прагматичну організацію текстів, їхню категорійну систему й мовні засоби її репрезентації, а також процеси продукування, розуміння й інтерпретації текстів у семіотичному універсамі культури. Об’єктом лінгвістики тексту є тексти, а предметом – їхня організація й функціональна природа.

Виокремлення лінгвістики тексту як самостійної галузі мовознавства відбувається у 60-ті рр. ХХ ст. Своєрідним центром її формування дослідники вважають Німеччину, де в цей час виходить ціла низка монографій, збірників, присвячених лінгвістичним проблемам тексту (Р. Харвег, Е. Агрикола, С. Шмідт та ін.). Перша наукова праця з лінгвістики тексту «Займенник і структура тексту» 1968 р. належить Р. Харвегу, у якій він подає перше суто лінгвістичне тлумачення тексту й розглядає безперервну займенникову зв’язність як його головну ознаку

Лінгвістика тексту має кілька напрямів дослідження. Перший напрям (структурно-граматичний) виник на етапі її становлення. У межах цього напряму увага дослідників тексту зосереджена на формальних засобах і типах зв’язності тексту, принципах побудови структури тексту; зокрема розглядаються проблеми анафори, повторів, замін, міжфразових логічних зв’язків, ампліфікації, пресупозиції, членування тексту на абзаци, надфразні єдності, складне синтаксичне ціле. Однак обмеженість цього напряму формальною структурою тексту і його граматичними властивостями не сприяла вирішенню поставлених лінгвістикою тексту завдань (виявлення глибинного механізму зв’язності, засобів інтеграції тексту), наслідком чого став другий напрям (сформувався під впливом досліджень із семантики синтаксису, а також зближення лінгвістики тексту з текстологією, зокрема, наратологічним аспектом, спрямованим на вияв відношень всередині змісту тексту), пов’язаний із вивченням текстової семантики.

Дотичною до проблем лінгвістики тексту є герменевтика (грец. – той, що пояснює, тлумачить) – гуманітарна галузь, що вивчає тлумачення глибинного змісту текстів, їхніх перекладів шляхом досліджень структури й семіотичної природи мови, аналізу історичних, філософських, релігійних й ін. даних, пов’язаних із конкретним типом літературного твору. Метою герменевтики є досягнення правильного розуміння текстів. Герменевтику розглядають як мистецтво й теорію тлумачення текстів.

У лінгвістиці тексту герменевтичні принципи й технології застосовуються в межах окремої галузі цієї мовознавчої дисципліни – інтерпретації тексту, - спрямованої на лінгвістичний аналіз здебільшого художнього твору шляхом обробки й засвоєння його ідейно-естетичної, смислової й емоційної інформації на підставі відтворення авторського світогляд.

Таким чином, характеристика головних наукових парадигм дає змогу визначити, слідом за О.Кубряковою, сучасний стан мовознавства як поліпарадигмальний, що свідчить про затребуваність усіх парадигмальних позицій, які склалися протягом всього розвитку лінгвістичної науки. Щодо плюралізму методологій, парадигм, підходів і наукових шкіл у сучасному мовознавстві існують полярні думки: з одного боку, науковці говорять про період застою, стагнації сучасної лінгвістики, з іншого, розглядають альтернативність думок як підґрунтя для поступального руху вперед, розвитку та прогресу цієї галузі.

Оскільки основною метою вищої освіти є підготовка кваліфікованого фахівця відповідного рівня та профілю, конкурентноздатного на ринку праці, компетентного, який володіє професією та орієнтується в суміжних галузях діяльності, готового до постійного професійного росту, соціальної й професійної мобільності, то розвиток лінгводидактики вищої школи сьогодні тісно пов’язаний з розвитком лінгвістики, з одного боку, з іншого – успішна реалізація основної мети вищої освіти, і філологічної зокрема, пов’язана із упровадженням компетентнісного підходу в систему вищої педагогічної освіти. У вищій освіті перехід до компетентнісного підходу означає переорієнтацію з процесу на результат освіти у діяльнісному вимірі, розгляд цього результату з огляду на потреби суспільства, забезпечення спроможності випускника ВНЗ новим запитам ринку праці, мати відповідний потенціал для практичного розв’язання життєвих проблем.