7. Українська культура радянської доби (1920-ті — 1990 рр.)

1. Соціалістичний реалізм (лат. socisalis — суспільний, real is — дійсний) — унітарний, псевдохудожній напрям і метод радянської літератури, що сформувався під впливом натуралізму і так званої пролетарської літератури. Цей термін закріпився у радянському мистецтвознавстві на окреслення художнього методу літератури і мистецтва, і «являє собою естетичне вираження соціалістично усвідомленої концепції світу й людини, зумовленою епохою боротьби за встановлення й творення соціалістичного суспільства». Він був провідним у мистецтві з 1934 по 1980 рік. Поняття соцреалізму пов'язували насамперед з творчістю письменників М.Горького, з театром К. С. Станіславського, кінематографічними роботами О. П. Довженко, музикою Д. Д. Шостаковича (з другої половини 1930-х років), драматургією В. В. Вишневського.

2. «Розстріляне відродження» — літературно-мистецьке покоління 20-х — початку 30-х рр. в Україні, яке дало високохудожні твори у галузі літератури, живопису, музики, театру і яке було знищене тоталітарним сталінським режимом. Деякі жертви: М. Хвильовий, О. Вишня, І. Багряний, П. Тичина, М. Куліш, Л. Курбас.

3. Лисенківщина — політична кампанія (сер.30-х — поч.60-х рр. ХХст.) з переслідування групи генетиків. Вона включала у себе заперечення науки генетики та тимчасову заборону генетичних досліджень в СРСР. Кампанія отримала назву від Т.Д.Лисенка, який став її символом. У переносному значенні лисенківщина — це будь яке адміністративне переслідування вчених за їх політично "некоректні" наукові погляди.

4. Ждановщина — переслідування української інтелігенції, що було частиною широкої кампанії, яка охопила весь Радянський Союз у 1946 р. і була названа за ім’ям її головного виконавця, голови відділу агітації й пропаганди А. Жданова. Згідно з цим вченням світ був поділений на два табори:«імперіалістичний», очолюваний США та «демократичний», очолюваний СРСР. Головний принцип ждановської доктрини звичайно окреслюють фразою «Єдиний можливий у радянській культурі конфлікт — це конфлікт доброго й найліпшого». Незабаром ждановщина перетворилась на культурну настанову, за якої усі радянські митці, письменники та інтелігенція в своїй творчості мали притримуватись основної лінії Партії. Ця настанова передбачала переслідування митців, що відхилялися від цієї генеральної лінії.

5. Космополітизм — ідеологія, яка надає пріоритетне значення загальнолюдським цінностям і другорядне — національним проблемам; теорія та практика, в основі якої лежить теза про необхідність заміни національного громадянства світовим; заперечення права націй на самостійне існування, відмова від суверенітету, культури, традицій в ім’я абстрактного розуміння «єдності людського роду», єдиної держави. Наприкінці 1948 р. у СРСР було розгорнуто боротьбу з так званими «космополітами». Відомі в Україні літературні та театральні критики І.Стебун (Кацнельсон), Я.Санов (Смульсон), Є.Адельгейм та інші були звинувачені в антипатріотизмі, в схилянні перед культурою Заходу, в замовчуванні зв’язків культури українського народу з культурою російського народу.

6. «Відлига» (десталінізація) — неофіційна назва періоду історії СРСР, що розпочався після смерті Й. Сталіна (друга половина 1950-х р. — початок 1960-х р.). Його характерними рисами були певний відхід від жорсткої Сталінської тоталітарної системи, спроби її реформування в напрямку лібералізації, відносна демократизація, гуманізація політичного та громадського життя.

7. Шістдесятництво — генерація молодих українських письменників, поетів, публіцистів, критиків, художників, що сформувалися внаслідок «відлиги». Шістдесятники ввійшли у культуру (мистецтво, літературу тощо) та політику в СРСР в другій половині 1950-х і найповніше себе творчо виявили на початку та в середині 1960-х років. Серед них — Іван Драч, Ліна Костенко, Василь Симоненко, Іван Дзюба, Іван Світличний, Валентин Мороз, Євген Сверстюк, Євген Гуцало. Вони прагнули відновити втрачену національну традицію, боролися усіма доступними засобами проти тоталітарної системи, чинили їй інтелектуальний опір, виступали за докорінне оновлення на засадах загальнолюдських цінностей всього суспільного життя.

8. Дисидентство — морально-політична опозиція до існуючого державного (політичного) ладу, панівних у суспільстві ідей та цінностей; виступ проти панівного державного ладу або загальноприйнятих норм певної країни, протистояння офіційній ідеології й політиці. Дисидентський рух — рух, учасники якого в СРСР виступали за демократизацію суспільства, дотримання прав і свобод людини, в Україні — за вільний розвиток української мови та культури, реалізацію прав українського народу на власну державність. Спочатку осередок українських дисидентів складали «шістдесятники» — нове плідне покоління письменників, що здобувало собі визнання. Серед них — Іван Драч, Ліна Костенко, Василь Симоненко, Іван Дзюба, Іван Світличний, Валентин Мороз, Євген Сверстюк, Євген Гуцало.

9. Українське поетичне кіно — цим терміном позначають кіноіндустрію України 60-70-х рр. Найвідоміші режисери: М. Параджаниов («Тіні забутих предків»), Л. Осика («Камінний хрест»). Це вияв чітко визначеного світогляду, що випливає з укоріненості в рідну землю, яка годує людину. Тому це кіно означає спротив асиміляції та іншим нівеляційним процесам. У фільмах цього напряму представлені моделі національної психології, життя персонажів невід’ємне від природного універсуму, від природного колообігу буття, з чого випливають моделі етичні й естетичні: любов до рідної землі, вірність давнім традиціям, дотримання звичаїв та обрядів, творення матеріальної культури, музичного та пісенного фольклору».