1\\\. Господарське право — це сукупність правових норм, що регулюють суспільні відносини у сфері організації та здійснення господарської діяльності між суб’єктами господарювання, а також між цими суб’єктами та іншими учасниками відносин у сфері господарювання.

 Предметом господарського права є будь-яка господарська діяльність, тобто виробництво та реалізація продукції, виконання робіт і надання послуг з метою одержання прибутку чи без такої мети, яка здійснюється на території України суб’єктами господарювання всіх видів і форм власності, а також діяльність державних органів щодо управління економікою. Господарське право і найближче до нього за змістом цивільне право співвідносяться як загальне і спеціальне. Цивільне право визначає загальні засади регулювання майнових та особистих немайнових відносин, в які вступають фізичні та юридичні особи, а господарське — конкретизує цивільно-правові норми відносно конкретних сфер і видів господарської діяльності.

2 Мета і принципи господарського права

Негативні процеси в економіці є наслідком розрізненого і суперечливого правового регулювання суспільно-економічних процесів, в тому числі господарської діяльності.

Подальше безсистемне прийняття законодавчих актів, в тому числі і паралельного з Цивільним кодексом Господарського кодексу, не ліквідувало існуючих протиріч і дублювання норм різних галузей права, які виникли з прийняттям в останні роки масиву різнопланового нормативного матеріалу з питань підприємницької діяльності. Тому на сьогодні ми ведемо розмову про функціонування поряд з цивільно-правовою наукою такої юридичної галузі, як “Господарське право”. Напрацьована в останні десятиріччя концепція господарського права потребує відповідного вивчення з урахуванням нових умов підприємництва. В межах такого вивчення повинно бути визначено співвідношення, питому вагу та обсяги цивільного, адміністративного, фінансового та інших галузей права в регулюванні господарської діяльності, а також вирішено ряд питань цього законотворчого процесу.

Основною метою господарського права є:

а) систематизація всього нормативного матеріалу з питань підприємницької діяльності

б) вивчення можливостей інтеграції цього конгломерату норм в існуючу правову систему

в) трансформація останньої відповідно до завдань її розвитку

г) створення передумов по виходу країни з економічної кризи та припинення подальшої криміналізації суспільно-економічних відносин.

Основними принципами господарського права є:

1. Застосування комплексності нормативних актів.

Переважна більшість нормативних актів господарського права включає в себе норми двох або більше галузей права. Так, наприклад, Закон України “Про підприємства в Україні” включає в себе норми господарського, цивільного, адміністративного, фінансового та інших галузей права.

2. Використання для вирішення господарських питань одногалузевих нормативних актів.

До таких відносяться “Положення про поставки продукції виробничо-технічного призначення”, “Положення про поставки товарів народного споживання”.

3. Регулювання діяльності множинності галузей економіки України (промисловість, будівництво, транспорт, торгівля і т. ін.).

4. Поєднання господарських питань з комерційним правом інших країн та міжнародними договорами.

Воно здійснюється шляхом використання права суб’єктів господарської діяльності вибирати право країни, з якою укладається міжнародна угода.

	Загальні принципи господарювання (ст. 6 ГК України)
	-	Забезпечення економічної багатоманітності та рівний захист державою усіх суб'єктів господарювання
	-	Свобода підприємницької діяльності у межах, визначених законом
		Вільний рух капіталів, товарів та послуг на території України
	-	Обмеження державного регулювання економічних процесів у зв'язку з необхідністю забезпечення соціальної спрямованості економіки, добросовісної конкуренції у підприємництві, екологічного захисту населення, захисту прав споживачів та безпеки суспільства і держави
	-	Захист національного товаровиробника
	-	Заборона незаконного втручання органів державної влади та органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб у господарські відносини

3\ . Конституційні засади правопорядку в сфері господарювання

Нормативне регулювання господарських відносин ґрунтується на встановлених Конституцією України основних засадах правопорядку в сфері господарювання, про що згадується в Преамбулі Господарського кодексу України, а в ст. 5 ГК цьому питанню приділяється спеціальна увага. Зокрема, ст. 5 закріплює положення, відповідно до якого правопорядок у сфері господарювання формується на основі оптимального поєднання ринкового саморегулювання економічних відносин суб'єктів господарювання та державного регулювання макроекономічних процесів і грунтується та відповідних положеннях Конституції України щодо:

· забезпечення державою соціальної спрямованості економіки України (ч. 4 ст. 13 Конституції);

· право власності Українського народу на землю, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони, що здійснюється під імені Українського народу органами державної влади й органами місцевого самоврядування в межах, визначених Конституцією України (ст. 13);

· право кожного громадянина користуватися природними об'єктами права власності народу відповідно до закону (ст. 14);

4\\\ Під методами господарського права слід розуміти сукупність прийомів та способів впливу на господарські правовідносини. Комплексний характер господарських правовідносин, які поєднують у собі організаційні та майнові відносини, зумовлює складний характер методів правового регулювання.

У літературі метод рівного підпорядкування усіх суб'єктів господарювання суспільному господарському порядку розглядається як ключовий метод господарського права, здатний інтегрувати усі інші методи. При цьому суспільно-господарський порядок визначається як панівний у суспільстві уклад матеріального виробництва, заснований на положеннях Конституції України, нормах права, моральних принципах, ділових правилах і звичаях, схвалених вищою законодавчою владою у стратегічних економічних рішеннях, що забезпечує гармонізацію приватних і публічних інтересів, створює партнерські і добропорядні взаємовідносини у господарюванні.

Організаційні відносини, які базуються на підпорядкуванні однієї сторони іншій, здебільшого регулюються нормами публічного права, тому щодо цих відносин застосовується метод владних приписів. Він ґрунтується на тому, що суб'єкти господарювання зобов'язані підпорядковувати свою діяльність моделям правовідносин, визначеним законодавством. Цей метод застосовується під час регулювання порядку ліцензування, патентування окремих видів підприємницької діяльності, квотування, стандартизації та сертифікації тощо. При цьому органи державного управління економікою мають діяти за принципом "дозволено те, що встановлено законом".

Майнові відносини, які базуються на юридичній рівності сторін, регулюються нормами цивільного права, тому щодо цих відносин застосовується метод автономних рішень. Згідно з ним суб'єкти підприємництва, вступаючи у майнові правовідносини, мають право відповідно до ст. 44 ГК України з власної ініціативи приймати будь-які рішення, що не суперечать законодавству України, тобто суб'єкти підприємництва діють за принципом "дозволено все, що не заборонено законом".

У господарському праві застосовується також метод рекомендацій, згідно з яким держава в особі уповноважених органів виконавчої влади регулює діяльність суб'єктів господарювання, пропонуючи зразкові форми договорів (наприклад, договору оренди майна), статутних документів (типовий статут акціонерного товариства тощо).

Система господарського права

Як навчальну та наукову дисципліну "Господарське право" за змістом основних питань, що становлять предмет вивчення, переважна більшість юристів-науковців умовно поділяє на загальну та особливу частини.

Загальна частина включає загальні положення про господарське право (поняття господарського права, господарські правовідносини, господарське законодавство, суб'єкти господарських правовідносин, майнову основу господарювання тощо).

Особлива частина розкриває зміст та особливості правового регулювання окремих видів господарських відносин (правове регулювання зовнішньоекономічної діяльності, спеціальні режими господарювання, правове регулювання цін та ціноутворення, правове регулювання господарсько-торговельної діяльності, правове регулювання біржової торгівлі, правове регулювання комерційного посередництва, правове регулювання діяльності транспорту, правове регулювання капітального будівництва, правове регулювання інвестиційної та інноваційної діяльності, правове регулювання банківської діяльності, правове регулювання страхової діяльності, правове регулювання аудиторської діяльності, правове регулювання комерційної концесії тощо).

· забезпечення державою захисту прав усіх суб'єктів права власності і господарювання, соціальної спрямованості економіки, недопущення використання власності на шкоду людині та суспільству (ст. 14);

· право кожного громадянина володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності (ст. 41);

· визнання всіх суб'єктів права власності рівними перед законом, непорушності права приватної власності, недопущення протиправного позбавлення власності (статті 14, 41);

· економічна багатоманітність, право кожного громадянина на підприємницьку діяльність, не заборонену законом (ст. 42);

· визначення виключно законом правових засад і гарантій підприємництва (ст. 92);

· забезпечення державою захисту конкуренції у підприємницькій діяльності, недопущення зловживання монопольним становищем на ринку, неправомірного обмеження конкуренції та недобросовісної конкуренції, визначення правил конкуренції та норм антимонопольного регулювання виключно законом (статті 42, 92);

· забезпечення державою екологічної безпеки та підтримання екологічної рівноваги на території України; забезпечення державою належних, безпечних і здорових умов праці, захист прав споживачів (статті 43,92);

· взаємовигідне співробітництво з іншими країнами (ст. 18);

· визнання і дія в Україні принципу верховенства права (ст. 8).

Суб'єкти господарювання та інші учасники відносин у сфері господарювання здійснюють свою діяльність у межах встановленого правового господарського порядку, який ґрунтується на згаданих положеннях Конституції України, визначається Господарським кодексом України та іншими актами господарського законодавства.

5\ Джерела господарського права

Джерела господарського права - це конкретні форми виразу правових приписів, це ті приписи, що виходять з органів державної влади. До джерел господарського права відносять: 1.Норми міжнародного права ( публікації Міжнародної торгівельної палати), міжнародні договори ратифіковані Верховною радою України. 2.Конституція України - регулює питання господарської діяльності у статтях про власність, підприємництво, визначає компетенцію органів державної влади, Президента, Верховної Ради та Кабінету Міністрів України. 3. Закони. - закони, що регулюють загальні питання господарської діяльності (закони України «Про систему оподаткування», «Про бюджетну систему України», «Про відновлення платоспроможності боржника чи визнання його банкрутом» тощо); - закони про окремі види господарської діяльності («Про зовнішньоекономічну діяльність», «Про банки і банківську діяльність», «Про товарну біржу», «Про цінні папери і фондову біржу» та ін.); - закони про окремі види і відносини в господарській діяльності. До них належать нормативні акти господарського законодавства, втіленні в господарському, бюджетному, повітряному, водному, земельному, лісовому та інших кодексах України. - закони про види і правовий статус суб'єктів господарювання ("Про господарські товариства", "Про колективне сільськогосподарське підприємство" тощо); - закони про окремі види господарської діяльності (закони України "Про зв'язок", "Про транспорт", "Про залізничний транспорт", Кодекс торговельного мореплавства, Повітряний кодекс України); 4. Господарський кодекс України - встановлює правові основи господарської діяльності або господарювання, які базуються на різноманітності господарювання різних форм власності, де предметом регулювання є господарські відносини, що виникають у процесі організації та здійснення господарської діяльності між суб'єктами господарювання. 5. Цивільний кодекс України - кодифікує норми про договірні господарсько-правові інститути: купівлю-продаж, поставку та інші форми обміну; загальний і будівельний підряди; перевезення вантажів. 6. Підзаконні нормативні акти: постанови Верховної Ради України з господарських питань, які були прийняті як акти поточного законодавства; декрети Кабінету Міністрів з господарських питань; укази Президента України з господарських питань; розпорядження Президента України з окремих господарських питань, які видаються як оперативні господарські акти; постанови та розпорядження Кабінету Міністрів України з господарських питань, які приймаються відповідно до ст. 117 Конституції України; господарські нормативні акти міністерств, державних комітетів та інших центральних органів виконавчої влади (ці акти приймаються у вигляді положень, інструкцій, правил тощо, затверджуваних наказами відповідних міністрів); нормативні акти господарського законодавства місцевих рад та місцевих держадміністрацій (нормативні господарські акти територіальної дії). 7.Локальні або статутні нормативні акти - це статути і установчі договори підприємств, господарських товариств, господарських об'єднань, положення про структурні підрозділи підприємств, у тому числі відокремлені (філії, представництва, відділення).

6\\\ Під господарською діяльністю у Господарському кодексі розуміється діяльність суб’єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямована на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність (ч. 1 ст. 3 ГК).

У наведеному визначенні представлені такі ознаки господарської діяльності як:

- особливий суб’єктний склад (господарську діяльність здійснюють суб’єкти господарювання);

- особлива сфера здійснення господарської діяльності - сфера суспільного виробництва;

- вартісний характер результатів господарської діяльності, що мають цінову визначеність.

Отже, господарська діяльність розглядається як суспільно-корисна діяльність членів суспільства, їх спілок (об’єднань) щодо виготовлення продукції, надання послуг, виконання робіт.

Така суспільно-корисна господарська діяльність має наступні ознаки:

по-перше, вона полягає у виробництві продукції, виконанні робіт, наданні послуг не для власних потреб виробника, а для задоволення потреб інших осіб (сфера суспільного виробництва)

по-друге, вона виконується на професійних засадах;

по-третє, результати такої діяльності мають вартісний характер, вони реалізуються за плату, тобто функціонують як товар;

по-четверте, ця діяльність поєднує як приватні інтереси виробника, так і публічні інтереси (держави, суспільства, значних прошарків населення тощо).

Господарська діяльність (господарювання) здійснюється на загальних принципах, перелік яких встановлено в ст. 6 ГК. До них належать:

- забезпечення економічної багатоманітності та рівний захист державою усіх суб’єктів господарювання;

- свобода підприємницької діяльності у межах, визначених законом;

- вільний рух капіталів, товарів та послуг на території України;

- обмеження державного регулювання економічних процесів у зв’язку з необхідністю забезпечення соціальної спрямованості економіки, добросовісної конкуренції у підприємництві, екологічного захисту населення, захисту прав споживачів та безпеки суспільства і держави;

- захист національного товаровиробника;

- заборона незаконного втручання органів державної влади та органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб у господарські відносини.

Залежно від мети і способу організації та здійснення господарської діяльності ч. 2 ст. 3 ГК виділяє два її види - господарську комерційну діяльність і некомерційну господарську діяльність.

Господарська діяльність, що здійснюється для досягнення економічних і соціальних результатів та з метою одержання прибутку, є підприємництвом, а суб’єкти такої діяльності (пдприємництва) є підприємцями.

Господарська діяльність може здійснюватись і без мети одержання прибутку (некомерційна госодарська діяльність).

Господарська комерційна діяльність (підприємництво) здійснюється суб’єктом господарювання (підприємцем) як самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик діяльність з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку (ст. 42 ГК).

Підприємництво є основним видом господарської діяльності. Основні положення щодо здійснення підприємництва встановлені нормами Глави 4 ГК (статті 42-51). Так, згідно з ч. 1 ст. 43 ГК “Свобода підприємницької діяльності” підприємці мають право без обмежень самостійно здійснювати будь-яку підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом.

Разом з тим, ч. 3 ст. 43 ГК встановлює обмеження у здійсненні підприємницької діяльності, що полягають:

а) у забороні здійснювати окремі види діяльності, перелік яких встановлює Закон України від 1 червня 2000 р. “Про ліцензування певних видів господарської діяльності” без спеціального дозволу (ліцензії);

б) у встановленні законом переліку видів діяльності, підприємництво в яких забороняється,

Частина 4 ст. 43 ГК встановлює загальне правило, відповідно до якого здійснення підприємницької діяльності забороняється органам державної влади та органам місцевого самоврядування,

Законом обмежується підприємницька діяльність посадових і службових осіб органів державної влади та органів місцевого самоврядування.

Некомерційна господарська діяльність здійснюється з метою задоволення певних суспільних потреб незалежно від прибутковості такої діяльності: отримання прибутку від такої діяльності відіграє другорядну роль (такою є діяльність частини казенних, експериментальних та інших планово-збиткових підприємств, які фінансуються за рахунок держави).

Згідно з ч. 1 ст. 52 ГК некомерційне господарювання - це самостійна систематична господарська діяльність, що здійснюється суб’єктами господарювання, спрямована на досягнення економічних, соціальних та інших результатів без мети одержання прибутку.

Некомерційна господарська діяльність здійснюється суб’єктами господарювання державного або комунального секторів економіки у галузях (видах діяльності), в яких відповідно до ст. 12 ГК забороняється підприємництво, на основі рішення відповідного органу державної влади чи органу місцевого самоврядування. Некомерційна господарська діяльність може здійснюватися також іншими суб’єктами господарювання, яким здійснення господарської діяльності у формі підприємництва забороняється законом (ч. 2 ст. 52 ГК).

У разі якщо господарська діяльність громадян або юридичної особи, зареєстрованої як суб’єкт некомерційного господарювання, набуває характеру підприємницької діяльності, до неї застосовуються положення ГК та інших законів, якими регулюється підприємництво (ч. 3 ст. 53 ГК).

На суб’єктів господарювання, які здійснюють некомерційну господарську діяльність, поширюються загальні вимоги щодо регулювання господарської діяльності з урахуванням особливостей її здійснення різними суб’єктами господарювання, які визначаються ГК та іншими законодавчими актами (ч. 1 ст. 54 ГК).

7\\\\ Стаття 8. Участь держави, органів державної влади, органів місцевого самоврядування в господарській діяльності

1. Держава, органи державної влади та органи місцевого самоврядування не є суб'єктами господарювання.

2. Рішення органів державної влади та органів місцевого самоврядування з фінансових питань, що виникають у процесі формування та контролю виконання бюджетів усіх рівнів, а також з адміністративних та інших відносин управління, крім організаційно-господарських, в яких орган державної влади або орган місцевого самоврядування є суб'єктом, наділеним господарською компетенцією, приймаються від імені цього органу і в межах його владних повноважень.

3. Господарська компетенція органів державної влади та органів місцевого самоврядування реалізується від імені відповідної державної чи комунальної установи. Безпосередня участь держави, органів державної влади та органів місцевого самоврядування у господарській діяльності може здійснюватися лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України.

8\\\\ Засоби державного регулювання господарської діяльності. Стаття 12. Засоби державного регулювання господарської діяльності

1. Держава для реалізації економічної політики, виконання цільових економічних та інших програм і програм економічного і соціального розвитку застосовує різноманітні засоби і механізми регулювання господарської діяльності.

2. Основними засобами регулюючого впливу держави на діяльність суб'єктів господарювання є:

державне замовлення;

{Абзац другий частини другої статті 12 із змінами, внесеними згідно із Законом № 3205-IV від 15.12.2005}

ліцензування, патентування і квотування;

технічне регулювання;

{Абзац четвертий частини другої статті 12 в редакції Закону № 1315-VII від 05.06.2014}

застосування нормативів та лімітів;

регулювання цін і тарифів;

надання інвестиційних, податкових та інших пільг;

надання дотацій, компенсацій, цільових інновацій та субсидій.

3. Умови, обсяги, сфери та порядок застосування окремих видів засобів державного регулювання господарської діяльності визначаються цим Кодексом, іншими законодавчими актами, а також програмами економічного і соціального розвитку. Встановлення та скасування пільг і переваг у господарській діяльності окремих категорій суб'єктів господарювання здійснюються відповідно до цього Кодексу та інших законів.

4. Обмеження щодо здійснення підприємницької діяльності, а також перелік видів діяльності, в яких забороняється підприємництво, встановлюються Конституцією України та законом.

9\\\\\Стаття 13. Державне замовлення

1. Державне замовлення є засобом державного регулювання економіки шляхом формування на договірній (контрактній) основі складу та обсягів продукції (робіт, послуг), необхідної для пріоритетних державних потреб, розміщення державних контрактів на поставку (закупівлю) цієї продукції (виконання робіт, надання послуг) серед суб'єктів господарювання, незалежно від їх форми власності.

2. Державний контракт - це договір, укладений державним замовником від імені держави з суб'єктом господарювання - виконавцем державного замовлення, в якому визначаються економічні та правові зобов'язання сторін і регулюються їх господарські відносини.

3. Поставки продукції для пріоритетних державних потреб забезпечуються за рахунок коштів Державного бюджету України та інших джерел фінансування, що залучаються для цього, в порядку, визначеному законом.

Придбання продукції для пріоритетних державних потреб за рахунок державних коштів здійснюється відповідно до вимог Закону України "Про здійснення державних закупівель".

5. Засади та загальний порядок формування державного замовлення на поставку (закупівлю) продукції, виконання робіт, надання послуг для задоволення пріоритетних державних потреб визначаються законом.

6. Особливості відносин, що виникають у зв'язку з поставками (закупівлею) для пріоритетних державних потреб сільськогосподарської продукції, продовольства, озброєння та військової техніки, а також інших спеціально визначених (специфічних) товарів, регулюються відповідно до закону.

10\\\\\Стаття 14. Ліцензування, патентування та квотування у господарській діяльності

1. Ліцензування, патентування певних видів господарської діяльності та квотування є засобами державного регулювання у сфері господарювання, спрямованими на забезпечення єдиної державної політики у цій сфері та захист економічних і соціальних інтересів держави, суспільства та окремих споживачів.

2. Правові засади ліцензування, патентування певних видів господарської діяльності та квотування визначаються виходячи з конституційного права кожного на здійснення підприємницької діяльності, не забороненої законом, а також принципів господарювання, встановлених у статті 6 цього Кодексу.

3. Ліцензія - документ державного зразка, який засвідчує право суб'єкта господарювання-ліцензіата на провадження зазначеного в ньому виду господарської діяльності протягом визначеного строку за умови виконання ліцензійних умов. Відносини, пов'язані з ліцензуванням певних видів господарської діяльності, регулюються законом.

4. У сферах, пов'язаних із торгівлею за грошові кошти (готівку, чеки, а рівно з використанням інших форм розрахунків та платіжних карток на території України), обміном готівкових валютних цінностей (у тому числі операції з готівковими платіжними засобами, вираженими в іноземній валюті, та з платіжними картками), у сфері грального бізнесу та побутових послуг, інших сферах, визначених законом, може здійснюватися патентування підприємницької діяльності суб'єктів господарювання.

Торговий патент - це державне свідоцтво, яке засвідчує право суб'єкта господарювання займатися певними видами підприємницької діяльності впродовж встановленого строку. Спеціальний торговий патент - це державне свідоцтво, яке засвідчує право суб'єкта господарювання на особливий порядок оподаткування відповідно до закону. Порядок патентування певних видів підприємницької діяльності встановлюється законом.

5. У необхідних випадках держава застосовує квотування, встановлюючи граничний обсяг (квоти) виробництва чи обігу певних товарів і послуг. Порядок квотування виробництва та/або обігу (включаючи експорт та імпорт), а також розподілу квот встановлюється Кабінетом Міністрів України відповідно до закону.

Стаття 15. Технічне регулювання у сфері господарювання

1. У сфері господарювання застосовуються технічні регламенти, стандарти, кодекси усталеної практики та технічні умови.

2. Застосування стандартів, кодексів усталеної практики чи їх окремих положень є обов'язковим для:

суб'єктів господарювання, якщо обов’язковість застосування стандартів чи кодексів усталеної практики установлено нормативно-правовими актами;

{Абзац другий частини другої статті 15 в редакції Закону № 1315-VII від 05.06.2014}

учасників угоди (контракту) щодо розроблення, виготовлення чи постачання продукції, якщо в ній (ньому) є посилання на певні стандарти чи кодекси усталеної практики;

виробника чи постачальника продукції, якщо він склав декларацію про відповідність продукції певним стандартам чи застосував позначення цих стандартів у її маркуванні.

3. У разі виготовлення продукції на експорт, якщо угодою (контрактом) визначено інші вимоги, ніж ті, що встановлено технічними регламентами, дозволяється застосування положень угоди (контракту), якщо вони не суперечать законодавству України в частині вимог до процесу виготовлення продукції, її зберігання та транспортування на території України.

{Стаття 15 в редакції Закону № 3164-IV від 01.12.2005}

Стаття 16. Дотації та інші засоби державної підтримки суб'єктів господарювання

1. Держава може надавати дотації суб'єктам господарювання: на підтримку виробництва життєво важливих продуктів харчування, на виробництво життєво важливих лікарських препаратів та засобів реабілітації інвалідів, на імпортні закупівлі окремих товарів, послуги транспорту, що забезпечують соціально важливі перевезення, а також суб'єктам господарювання, що опинилися у критичній соціально-економічній або екологічній ситуації, з метою фінансування капітальних вкладень на рівні, необхідному для підтримання їх діяльності, на цілі технічного розвитку, що дають значний економічний ефект, а також в інших випадках, передбачених законом.

2. Держава може здійснювати компенсації або доплати сільськогосподарським товаровиробникам за сільськогосподарську продукцію, що реалізується ними державі.

3. Підстави та порядок застосування засобів державної підтримки суб'єктів господарювання визначаються законом.

а) Відповідно до ст. 13 ГК державне замовлення є засобом державного регулювання економіки шляхом формування на договірній (контрактній) основі складу та обсягів продукції (робіт, послуг), необхідної для пріоритетних державних потреб, розміщення державних контрактів на поставку (закупівлю) цієї продукції (виконання робіт, надання послуг) серед суб'єктів господарювання, незалежно від їх форми власності.

Державний контракт - це договір, укладений державним замовником від імені держави з суб'єктом господарювання - виконавцем державного замовлення, в якому визначаються економічні та правові зобов'язання сторін і регулюються їх господарські відносини.

Придбання продукції для пріоритетних державних потреб за рахунок державних коштів здійснюється відповідно до вимог Закону України від 1 червня 2010 р. "Про здійснення державних закупівель", яким встановлено правові та економічні засади здійснення закупівель товарів, робіт і послуг за державні кошти.

Детально відносини щодо формування, розміщення і виконання на договірній (контрактній) основі замовлень держави на поставку (закупівлю) товарів, виконання робіт, надання послуг (далі - продукція) для задоволення пріоритетних державних потреб у суб'єктів господарської діяльності України всіх форм власності регулюються Законом України від 22 грудня 1995 р. "Про державне замовлення для задоволення пріоритетних державних потреб"1.

Згідно з ч. 1 ст. 1 цього закону пріоритетні державні потреби - це потреби України в продукції, необхідній для розв'язання соціально-економічних проблем, підтримання обороноздатності країни та її безпеки, створення і підтримання на належному рівні державних матеріальних резервів, реалізації державних і міждержавних цільових програм, забезпечення функціонування органів державної влади, що утримуються за рахунок Державного бюджету України.

Державними замовниками є Верховна Рада України та інші центральні органи державної влади України, Рада міністрів Автономної Республіки Крим, обласні, Київська та Севастопольська міські державні адміністрації, державні організації та інші установи - головні розпорядники коштів державного бюджету.

Виконавці державного замовлення - це суб'єкти господарювання усіх форм власності (резиденти або нерезиденти), які виготовляють чи поставляють товари (роботи, послуги) для задоволення пріоритетних державних потреб.

Особливості відносин, що виникають у зв'язку з поставками (закупівлею) для державних потреб сільськогосподарської продукції, продовольства, озброєння та військової техніки, а також інших спеціально визначених (специфічних) товарів, регулюються відповідно до закону. Так, відносини, що виникають у зв'язку з формуванням, розміщенням, фінансуванням і виконанням державного оборонного замовлення, регулюються Законом України від 3 березня 1999 р. "Про державне оборонне замовлення"2. б) Ліцензування, патентування певних видів господарської діяльності та квотування є засобами державного регулювання у сфері господарювання, спрямованими на забезпечення єдиної державної політики у цій сфері та захист економічних і соціальних інтересів держави, суспільства та окремих споживачів.

Правові засади ліцензування, патентування певних видів господарської діяльності та квотування визначаються виходячи з конституційного права кожного на здійснення підприємницької діяльності, не забороненої законом, а також принципів господарювання, встановлених у ст. 6 ГК.

Ліцензія - це документ державного зразка, який засвідчує право суб'єкта господарювання - ліцензіата на провадження зазначеного в ньому виду господарської діяльності протягом визначеного строку за умови виконання ліцензійних умов. Відносини, пов'язані з ліцензуванням певних видів господарської діяльності, регулюються Законом України від 1 червня 2000 р. "Про ліцензування певних видів господарської діяльності"1. Цей закон визначає види господарської діяльності, що підлягають ліцензуванню, порядок їх ліцензування, встановлює державний контроль у сфері ліцензування, відповідальність суб'єктів господарювання та органів ліцензування за порушення законодавства у сфері ліцензування.

11\\\\ Стаття 18. Обмеження монополізму та сприяння змагальності у сфері господарювання

1. Держава здійснює антимонопольно-конкурентну політику та сприяє розвиткові змагальності у сфері господарювання на основі загальнодержавних програм, що затверджуються Верховною Радою України за поданням Кабінету Міністрів України.

2. Державна політика у сфері економічної конкуренції, обмеження монополізму в господарській діяльності та захисту суб'єктів господарювання і споживачів від недобросовісної конкуренції здійснюється уповноваженими органами державної влади та органами місцевого самоврядування.

3. Органам державної влади та органам місцевого самоврядування, їх посадовим особам забороняється приймати акти та вчиняти дії, які усувають конкуренцію або необґрунтовано сприяють окремим конкурентам у підприємницькій діяльності, чи запроваджують обмеження на ринку, не передбачене законодавством. Законом можуть бути встановлені винятки з цього правила з метою забезпечення національної безпеки, оборони чи інших загальносуспільних інтересів.

4. Правила конкуренції та норми антимонопольного регулювання визначаються цим Кодексом та іншими законами.

12\\\Державний контроль та нагляд за господарською діяльністю

Стаття 19. Державний контроль та нагляд за господарською діяльністю

1. Суб'єкти господарювання мають право без обмежень самостійно здійснювати господарську діяльність, що не суперечить законодавству.

2. Суб'єкти господарювання підлягають державній реєстрації відповідно до цього Кодексу та закону.

3. Держава здійснює контроль і нагляд за господарською діяльністю суб'єктів господарювання у таких сферах:

збереження та витрачання коштів і матеріальних цінностей суб'єктами господарських відносин - за станом і достовірністю бухгалтерського обліку та звітності;

фінансових, кредитних відносин, валютного регулювання та податкових відносин - за додержанням суб'єктами господарювання кредитних зобов'язань перед державою і розрахункової дисципліни, додержанням вимог валютного законодавства, податкової дисципліни;

цін і ціноутворення - з питань додержання суб'єктами господарювання державних цін на продукцію і послуги;

монополізму та конкуренції - з питань додержання антимонопольно-конкурентного законодавства;

земельних відносин - за використанням і охороною земель; водних відносин і лісового господарства - за використанням та охороною вод і лісів, відтворенням водних ресурсів і лісів;

виробництва і праці - за безпекою виробництва і праці, додержанням законодавства про працю; за пожежною, екологічною, санітарно-гігієнічною безпекою; за дотриманням норм і правил, якими встановлено обов'язкові вимоги щодо умов здійснення господарської діяльності;

{Абзац сьомий частини третьої статті 19 із змінами, внесеними згідно із Законом № 1315-VII від 05.06.2014}

споживання - за якістю і безпечністю продукції та послуг;

зовнішньоекономічної діяльності - з питань технологічної, економічної, екологічної та соціальної безпеки.

4. Органи державної влади і посадові особи, уповноважені здійснювати державний контроль і державний нагляд за господарською діяльністю, їх статус та загальні умови і порядок здійснення контролю і нагляду визначаються законами.

5. Незаконне втручання та перешкоджання господарській діяльності суб'єктів господарювання з боку органів державної влади, їх посадових осіб при здійсненні ними державного контролю та нагляду забороняються.

6. Органи державної влади і посадові особи зобов'язані здійснювати інспектування та перевірки діяльності суб'єктів господарювання неупереджено, об'єктивно і оперативно, дотримуючись вимог законодавства, поважаючи права і законні інтереси суб'єктів господарювання.

7. Суб'єкт господарювання має право на одержання інформації про результати інспектування і перевірок його діяльності не пізніш як через тридцять днів після їх закінчення, якщо інше не передбачено законом. Дії та рішення державних органів контролю та нагляду, а також їх посадових осіб, які проводили інспектування і перевірку, можуть бути оскаржені суб'єктом господарювання у встановленому законодавством порядку.

8. Усі суб'єкти господарювання, відокремлені підрозділи юридичних осіб, виділені на окремий баланс, зобов'язані вести первинний (оперативний) облік результатів своєї роботи, складати та подавати відповідно до вимог закону статистичну інформацію та інші дані, визначені законом, а також вести (крім громадян України, іноземців та осіб без громадянства, які провадять господарську діяльність і зареєстровані відповідно до закону як підприємці) бухгалтерський облік та подавати фінансову звітність згідно із законодавством.

Забороняється вимагати від суб'єктів господарювання, відокремлених підрозділів юридичних осіб, виділених на окремий баланс, подання статистичної інформації та інших даних, не передбачених законом або з порушенням порядку, встановленого законом.

13\\\\ Стаття 20. Захист прав суб'єктів господарювання та споживачів

1. Держава забезпечує захист прав і законних інтересів суб'єктів господарювання та споживачів.

2. Кожний суб'єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів. Права та законні інтереси зазначених суб'єктів захищаються шляхом:

визнання наявності або відсутності прав;

визнання повністю або частково недійсними актів органів державної влади та органів місцевого самоврядування, актів інших суб'єктів, що суперечать законодавству, ущемлюють права та законні інтереси суб'єкта господарювання або споживачів; визнання недійсними господарських угод з підстав, передбачених законом;

відновлення становища, яке існувало до порушення прав та законних інтересів суб'єктів господарювання;

припинення дій, що порушують право або створюють загрозу його порушення;

присудження до виконання обов'язку в натурі;

відшкодування збитків;

застосування штрафних санкцій;

застосування оперативно-господарських санкцій;

застосування адміністративно-господарських санкцій;

установлення, зміни і припинення господарських правовідносин;

іншими способами, передбаченими законом.

3. Порядок захисту прав суб'єктів господарювання та споживачів визначається цим Кодексом, іншими законами.

Більш того, ст. 147 ГК України декларує:

1. майнові права суб'єктів господарювання захищаються зако­ном;

2. вилучення державою у суб'єкта господарювання його майна допускається не інакше як у випадках, на підставах і в порядку, передбачених законом;

3. Збитки, завдані суб'єкту господарювання порушенням його майнових прав громадянами чи юридичними особами, а також ор­ганами державної влади чи органами місцевого самоврядування, відшкодовуються йому відповідно до закону;

4. Право власності та інші майнові права суб'єкта господарю­вання захищаються у спосіб, зазначений у ст. 20 ГК.

В свою чергу, серед способів захисту права власності можна виділити:

- речово-правові засоби захисту (віндікаційний і негаторний позови);

- зобов'язально правові (при наявності зобов'язань, договір­них відносин).

Форми захисту: судова, позасудова, самозахист, захист прав нотаріусом.

Щодо форм (способів забезпечення) правового захисту від не­правомірних дій органів влади та посадових осіб цих органів, то можна відокремити:

I. адміністративну - полягає у зверненні до вищестоящого ор­гану;

2. адміністраггивно-судову - полягає у звернені у спеціалізовані суди з адміністративних прав в порядку адміністративного судо­чинства.

Щодо форм правового захисту у відносинах з іншими суб'єктами права, то можна відокремити:

- загально судовий порядок — полягає у звернені до госпо­дарського суду або суду загальної юрисдикції;

- договірний захист — у вигляді застережень, полягає у захисті прав відповідних суб'єктів господарювання при складанні проекту договору, його підписанні, виконанні належним чином та примусу щодо виконання;

Гарантії держави щодо захисту прав суб'єктів господарювання можна розділити на: загальні; майнові.

Загальні гарантії полягають у тому, що гарантує всім господарю­ючих суб'єктів незалежно від форми власності рівних прав і ство­рює рівні можливості доступу до матеріально-технічним, фінансо­вим, трудовим, інформаційним, природним й іншим ресурсам.

Майнові гарантії права суб'єктів господарювання полягають у тому, держава шляхом прийняття відповідного законодавства, створення спеціальних структур гарантує недоторканність майна України та забезпечує захист права їх власності.

Право на захист - це передбачена законодавством можливість правомочної особи самостійно застосовувати дозволені або сан­кціоновані законом юридичні засоби впливу на порушника або звернутися до відповідного юрисдикційного органу з вимогою спонукати порушника до певної поведінки.

Право на захист не можна звужувати тільки до можливості звернутися з вимогою захисту права до відповідних державних органів. Право на захист в його матеріально-правовому значенні являє собою можливість застосування щодо правопорушника за­ходів примусового впливу.

При цьому заходи примусу включають у себе, по-перше, мож­ливість уповноваженої особи використовувати дозволені законом засоби власного примусового впливу на правопорушника, здійс­нювати самозахист прав.

По-друге, можливість застосування безпосередньо самою упов­новаженою особою юридичних заходів оперативного впливу на правопорушника, тобто оперативних санкцій.

По-третє, можливість уповноваженої особи звернутися до ком­петентних державних органів або громадських організацій з вимо­гою примусу зобов'язаної особи до певної поведінки.

Якщо покласти в основу класифікації способів захисту резуль­тат, на який розраховано їх застосування, то всі універсальні спо­соби захисту (які можуть бути застосовані для захисту, як правило будь-якого майнового права) для зручності аналізу можуть бути розділені на такі групи:

1. Правопідгверджувальні способи, до яких відносяться:

- визнання права;

- присудження до виконання обов'язку в натурі;

- незастосування судом акта державного органу або органу місцевого самоврядування, що суперечить закону;

- припинення або зміна правовідношення.

2. Застосування яких дозволяє попередити або припинити по­рушення права, до їх числа належать:

- припинення дій, що порушують право або створюють загрозу його порушення; визнання недійсним акта державного органу або органу місцевого самоврядування; самозахисту права;

- стягнення неустойки.

14\\\\ Стаття 70. Об'єднання підприємств

1. Підприємства мають право на добровільних засадах об'єднувати свою господарську діяльність (виробничу, комерційну та інші види діяльності) на умовах і в порядку, встановлених цим Кодексом та іншими законами.

2. За рішенням Кабінету Міністрів України або органів, до повноважень яких належить управління державними або комунальними підприємствами, можуть утворюватися об'єднання підприємств на умовах і в порядку, встановлених цим Кодексом та іншими законами.

3. Види об'єднань підприємств, їх загальний статус, а також основні вимоги щодо здійснення ними господарської діяльності визначаються цим Кодексом, інші питання їх діяльності регулюються законодавством України.

Характеристика об'єднання підприємств.

1. Об'єднанням підприємств є господарська організація. Іншими словами, за загальним правилом, об'єднання підприємств являє собою юридичну особу (див. ч. 4 ст. 118 ГК України) з притаманними їй характерними ознаками.

2. Об'єднання утворюється у складі двох чи більше підприємств. Зважаючи на це, фізичні особи - суб'єкти підприємницької діяльності не можуть входити до складу об'єднання підприємств.

3. Об'єднання підприємств утворюється з метою координації виробничої, наукової та іншої діяльності його учасників. Координація є узагальнюючою категорією, під якою розуміється вплив структури об'єднання підприємств з метою забезпечення погодженості дій його учасників. Конкретні засоби здійснення такого впливу варіюються залежно від виду об'єднання підприємств і будуть розглянуті нами далі.

4. Об'єднання підприємств утворюється для вирішення спільних економічних та соціальних завдань його учасників.

Стаття 118. Поняття об'єднання підприємств

1. Об'єднанням підприємств є господарська організація, утворена у складі двох або більше підприємств з метою координації їх виробничої, наукової та іншої діяльності для вирішення спільних економічних та соціальних завдань.

2. Об'єднання підприємств утворюються підприємствами на добровільних засадах або за рішенням органів, які відповідно до цього Кодексу та інших законів мають право утворювати об'єднання підприємств. В об'єднання підприємств можуть входити підприємства, утворені за законодавством інших держав, а підприємства України можуть входити в об'єднання підприємств, утворені на території інших держав.

3. Об'єднання підприємств утворюються на невизначений строк або як тимчасові об'єднання.

4. Об'єднання підприємств є юридичною особою.

5. Державна реєстрація об'єднання підприємств здійснюється відповідно до статті 58 цього Кодексу.

Стаття 119. Види об'єднань підприємств

1. Залежно від порядку заснування об'єднання підприємств можуть утворюватися як господарські об'єднання або як державні чи комунальні господарські об'єднання.

2. Господарське об'єднання - об'єднання підприємств, утворене за ініціативою підприємств, незалежно від їх виду, які на добровільних засадах об'єднали свою господарську діяльність.

3. Господарські об'єднання діють на основі установчого договору та/або статуту, який затверджується їх засновниками.

4. Державне (комунальне) господарське об'єднання - об'єднання підприємств, утворене державними (комунальними) підприємствами за рішенням Кабінету Міністрів України або, у визначених законом випадках, рішенням міністерств (інших органів, до сфери управління яких входять підприємства, що утворюють об'єднання), або рішенням компетентних органів місцевого самоврядування.

5. Державне (комунальне) господарське об'єднання діє на основі рішення про його утворення та статуту, який затверджується органом, що прийняв рішення про утворення об'єднання.

6. Положення цієї глави застосовуються також до об'єднань інших суб'єктів господарювання - юридичних осіб або об'єднань підприємств за участі таких осіб, якщо інше не передбачено цим Кодексом та іншими законами.

Стаття 120. Організаційно-правові форми об'єднань підприємств

1. Господарські об'єднання утворюються як асоціації, корпорації, консорціуми, концерни, інші об'єднання підприємств, передбачені законом.

2. Асоціація - договірне об'єднання, створене з метою постійної координації господарської діяльності підприємств, що об'єдналися, шляхом централізації однієї або кількох виробничих та управлінських функцій, розвитку спеціалізації і кооперації виробництва, організації спільних виробництв на основі об'єднання учасниками фінансових та матеріальних ресурсів для задоволення переважно господарських потреб учасників асоціації. У статуті асоціації повинно бути зазначено, що вона є господарською асоціацією. Асоціація не має права втручатися у господарську діяльність підприємств - учасників асоціації. За рішенням учасників асоціація може бути уповноважена представляти їх інтереси у відносинах з органами влади, іншими підприємствами та організаціями.

3. Корпорацією визнається договірне об'єднання, створене на основі поєднання виробничих, наукових і комерційних інтересів підприємств, що об'єдналися, з делегуванням ними окремих повноважень централізованого регулювання діяльності кожного з учасників органам управління корпорації.

4. Консорціум - тимчасове статутне об'єднання підприємств для досягнення його учасниками певної спільної господарської мети (реалізації цільових програм, науково-технічних, будівельних проектів тощо). Консорціум використовує кошти, якими його наділяють учасники, централізовані ресурси, виділені на фінансування відповідної програми, а також кошти, що надходять з інших джерел, в порядку, визначеному його статутом. У разі досягнення мети його створення консорціум припиняє свою діяльність.

5. Концерном визнається статутне об'єднання підприємств, а також інших організацій, на основі їх фінансової залежності від одного або групи учасників об'єднання, з централізацією функцій науково-технічного і виробничого розвитку, інвестиційної, фінансової, зовнішньоекономічної та іншої діяльності. Учасники концерну наділяють його частиною своїх повноважень, у тому числі правом представляти їх інтереси у відносинах з органами влади, іншими підприємствами та організаціями. Учасники концерну не можуть бути одночасно учасниками іншого концерну.

6. Державні і комунальні господарські об'єднання утворюються переважно у формі корпорації або концерну, незалежно від найменування об'єднання (комбінат, трест тощо).

15\\\ Стаття 22. Особливості управління господарською діяльністю у державному секторі економіки

1. Держава здійснює управління державним сектором економіки відповідно до засад внутрішньої і зовнішньої політики.

2. Суб'єктами господарювання державного сектора економіки є суб'єкти, що діють на основі лише державної власності, а також суб'єкти, державна частка у статутному капіталі яких перевищує п'ятдесят відсотків чи становить величину, яка забезпечує державі право вирішального впливу на господарську діяльність цих суб'єктів.

3. Повноваження суб'єктів управління у державному секторі економіки - Кабінету Міністрів України, міністерств, інших органів влади та організацій щодо суб'єктів господарювання визначаються законом.

4. Законом можуть бути визначені види господарської діяльності, яку дозволяється здійснювати виключно державним підприємствам, установам і організаціям.

5. Держава реалізує право державної власності у державному секторі економіки через систему організаційно-господарських повноважень відповідних органів управління щодо суб'єктів господарювання, що належать до цього сектора і здійснюють свою діяльність на основі права господарського відання або права оперативного управління.

6. Правовий статус окремого суб'єкта господарювання у державному секторі економіки визначається уповноваженими органами управління відповідно до вимог цього Кодексу та інших законів. Відносини органів управління з названими суб'єктами господарювання у випадках, передбачених законом, можуть здійснюватися на договірних засадах.

7. Держава застосовує до суб'єктів господарювання у державному секторі економіки усі засоби державного регулювання господарської діяльності, передбачені цим Кодексом, враховуючи особливості правового статусу даних суб'єктів.

8. Законом встановлюються особливості здійснення антимонопольно-конкурентної політики та розвитку змагальності у державному секторі економіки, які повинні враховуватися при формуванні відповідних державних програм.

9. Процедура визнання банкрутом застосовується щодо державних підприємств з урахуванням вимог, зазначених у главі 23 цього Кодексу.

10. Органам управління, які здійснюють організаційно-господарські повноваження стосовно суб'єктів господарювання державного сектора економіки, забороняється делегувати іншим суб'єктам повноваження щодо розпорядження державною власністю і повноваження щодо управління діяльністю суб'єктів господарювання, за винятком делегування названих повноважень відповідно до закону органам місцевого самоврядування та інших випадків, передбачених цим Кодексом та іншими законами.

11. Суб’єкт господарювання державного сектора економіки запроваджує антикорупційну програму у порядку, визначеному законом.

16\\\\Стаття 23. Відносини суб'єктів господарювання з органами місцевого самоврядування

1. Органи місцевого самоврядування здійснюють свої повноваження щодо суб'єктів господарювання виключно в межах, визначених Конституцією України, законами про місцеве самоврядування та іншими законами, що передбачають особливості здійснення місцевого самоврядування в містах Києві та Севастополі, іншими законами. Органи місцевого самоврядування можуть здійснювати щодо суб'єктів господарювання також окремі повноваження органів виконавчої влади, надані їм законом.

2. Відносини органів місцевого самоврядування з суб'єктами господарювання у випадках, передбачених законом, можуть здійснюватися також на договірних засадах.

3. Правові акти органів та посадових осіб місцевого самоврядування, прийняті в межах їх повноважень, є обов'язковими для виконання усіма учасниками господарських відносин, які розташовані або здійснюють свою діяльність на відповідній території.

4. Незаконне втручання органів та посадових осіб місцевого самоврядування у господарську діяльність суб'єктів господарювання забороняється. Не допускається видання правових актів органів місцевого самоврядування, якими встановлюються не передбачені законом обмеження щодо обігу окремих видів товарів (послуг) на території відповідних адміністративно-територіальних одиниць.

5. Органи та посадові особи місцевого самоврядування мають право звертатися до суду щодо визнання недійсними актів підприємств, інших суб'єктів господарювання, які обмежують права територіальних громад, повноваження органів місцевого самоврядування.

6. Органи, посадові та службові особи місцевого самоврядування несуть відповідальність за свою діяльність перед суб'єктами господарювання, підстави, види і порядок якої визначаються Конституцією України та законом.

17\\\\ В Україні державний захист конкуренції у сфері господарювання гарантований ч. З ст. 42 Конституції України, ст. 25 Господарського ко­дексу України, ч. 5 ст. 13 Цивільного кодексу України та спеціальним законодавством.

У чинному Законі України від 11 січня 2001 року «Про захист еко­номічної конкуренції»² у ст. 1 конкуренція визначається як змагання між суб'єктами господарювання з метою здобуття завдяки власним досягнен­ням переваг над іншими суб'єктами господарювання, внаслідок чого спожи­вачі, суб'єкти господарювання мають можливість вибирати між кілько­ма продавцями, покупцями, а окремий суб'єкт господарювання не може визначати у мови обороту товарів на ринку.

Стаття 25. Конкуренція у сфері господарювання

1. Держава підтримує конкуренцію як змагання між суб'єктами господарювання, що забезпечує завдяки їх власним досягненням здобуття ними певних економічних переваг, внаслідок чого споживачі та суб'єкти господарювання отримують можливість вибору необхідного товару і при цьому окремі суб'єкти господарювання не визначають умов реалізації товару на ринку.

2. Органам державної влади і органам місцевого самоврядування, що регулюють відносини у сфері господарювання, забороняється приймати акти або вчиняти дії, що визначають привілейоване становище суб'єктів господарювання тієї чи іншої форми власності, або ставлять у нерівне становище окремі категорії суб'єктів господарювання чи іншим способом порушують правила конкуренції. У разі порушення цієї вимоги органи державної влади, до повноважень яких належить контроль та нагляд за додержанням антимонопольно-конкурентного законодавства, а також суб'єкти господарювання можуть оспорювати такі акти в установленому законом порядку.

3. Уповноважені органи державної влади і органи місцевого самоврядування повинні здійснювати аналіз стану ринку і рівня конкуренції на ньому і вживати передбачених законом заходів щодо упорядкування конкуренції суб'єктів господарювання.

4. Держава забезпечує захист комерційної таємниці суб'єктів господарювання відповідно до вимог цього Кодексу та інших законів.

18\\\\ Стаття 26. Обмеження конкуренції

1. Рішення або дії органів державної влади та органів місцевого самоврядування, які спрямовані на обмеження конкуренції чи можуть мати наслідком такі обмеження, визнаються обґрунтованими у випадках:

подання допомоги соціального характеру окремим суб'єктам господарювання за умови, що допомога подається без дискримінації інших суб'єктів господарювання;

подання допомоги за рахунок державних ресурсів з метою відшкодування збитків, завданих стихійним лихом або іншими надзвичайними подіями, на визначених ринках товарів або послуг, перелік яких встановлюється законодавством;

подання допомоги, в тому числі створення пільгових економічних умов окремим регіонам з метою компенсації соціально-економічних втрат, викликаних важкою екологічною ситуацією;

здійснення державного регулювання, пов'язаного з реалізацією проектів загальнонаціонального значення.

2. Умови та порядок обмеження конкуренції встановлюються законом відповідно до цього Кодексу.

19\\\\\

Стаття 27. Обмеження монополізму в економіці

1. Монопольним визнається домінуюче становище суб'єкта господарювання, яке дає йому можливість самостійно або разом з іншими суб'єктами обмежувати конкуренцію на ринку певного товару (робіт, послуг). 2. Монопольним є становище суб'єкта господарювання, частка якого на ринку певного товару перевищує розмір, встановлений законом. 3. Монопольним може бути визнано також становище суб'єктів господарювання на ринку товару за наявності інших умов, визначених законом. 4. У разі суспільної необхідності та з метою усунення негативного впливу на конкуренцію органи державної влади здійснюють стосовно існуючих монопольних утворень заходи антимонопольного регулювання відповідно до вимог законодавства та заходи демонополізації економіки, передбачені відповідними державними програмами, за винятком природних монополій. 5. Органам державної влади та органам місцевого самоврядування забороняється приймати акти або вчиняти дії, спрямовані на економічне посилення існуючих суб'єктів господарювання - монополістів та утворення без достатніх підстав нових монопольних утворень, а також приймати рішення про виключно централізований розподіл товарів. Коментар: 1. Традиційна концепція монополії має на увазі наявність на ринку продавця, який регулює пропозицію та умови реалізації товарів без впливу споживача і захищений від можливості появи на ринку інших суб'єктів господарювання. Ринком товару (товарним ринком) вважається сфера обороту товару (взаємозамінних товарів), на який протягом певного часу і в межах певної території є попит і пропозиція. Деякі економісти вважають наявність певного ступеня монополізації ринку в усіх ситуаціях, коли крива попиту, з якою зіткнувся продавець, не є повністю еластичною. Інші автори підкреслюють незалежність монопольного продавця від будь-яких наслідків зміни цін з боку інших продавців. Сучасне законодавство передбачає два основних критерії для визначення домінуючого (монопольного) положення суб'єкта господарювання на ринку: якісний і кількісний. Якісний критерій, який повинен бути головним та вказувати на сутність поведінки та взаємовідносин суб'єкта господарювання на ринку, повинен зазнавати значної конкуренції. Основними ознаками, що визначають сутність поведінки суб'єкта господарювання, є наявність факторів обмеження доступу інших суб'єктів господарювання на ринок та визначення умов обігу товарів, які, зокрема, визначаються: - наявністю або встановленням бар'єрів для доступу на ринок інших суб'єктів господарювання; - обмеженістю можливостей доступу інших суб'єктів господарювання щодо закупівлі сировини, матеріалів; - обмеженістю збуту товарів та встановленням бар'єрів для залишення цього ринку з метою знайти на інших товарних ринках покупців (продавців) у зв'язку з труднощами реалізації того, у що був вкладений капітал; - відданістю споживачів компаніям і їх товарам, продуктам харчування і одягу, які вони знають та використовують. Закон України "Про захист економічної конкуренції" у ст. 12 встановлює загальні умови, за яких суб'єкт господарювання займає монопольне (домінуюче) становище на ринку товару, а саме: - на цьому ринку у нього немає жодного конкурента; - він не зазнає значної конкуренції внаслідок обмеженості можливостей доступу інших суб'єктів господарювання щодо закупівлі сировини, матеріалів та збуту товарів, наявності бар'єрів для доступу на ринок інших суб'єктів господарювання, наявності пільг чи інших обставин. Вважається, що кожен із двох чи більше суб'єктів господарювання займає монопольне (домінуюче) становище на ринку товару, якщо стосовно певного виду товару між ними немає конкуренції або є незначна конкуренція і щодо них, разом узятих, виконується одна з вищенаведених загальних умов. 2. З метою спрощення розгляду справ щодо економічної конкуренції та її порушень, контролю за структурою ринку і частками суб'єктів господарювання на ньому законодавець імперативно встановив розмір частки суб'єкта господарювання, перевищення якої встановлює факт монопольного становища на ринку. Монопольним (домінуючим) вважається становище суб'єкта господарювання, частка якого на ринку товару перевищує 35 відсотків, якщо він не доведе, що зазнає значної конкуренції. Монопольним (домінуючим) вважається також становище кожного з кількох суб'єктів господарювання, за таких умов: - сукупна частка не більше ніж трьох суб'єктів господарювання, яким на одному ринку належать найбільші частки на ринку, перевищує 50 відсотків; - сукупна частка не більше ніж п'яти суб'єктів господарювання, яким на одному ринку належать найбільші частки на ринку, перевищує 70 відсотків - і при цьому вони не доведуть, що зазнають значної конкуренції. 3. У зв'язку із розвитком економіки законодавство не може передбачити всі випадки монопольного становища. Також український закон фактично ототожнює поняття монопольного і домінуючого положення. Але термін "домінуюче положення" запозичено українським законодавцем із західного права, і, на наш погляд, таке ототожнення є безпідставним. 1972 року у рішенні по справі Continental Can Комісія ЄС дала таке визначення поняття домінуючого становища: "Підприємства займають домінуюче становище в тих випадках, коли вони володіють владою вести себе незалежно, що дозволяє їм діяти, не беручи до уваги їх конкурентів, покупців і продавців. Це таке положення, при якому підприємства по причині їх ринкової долі, в тому числі разом із технічними знаннями, сировинними ресурсами або капіталом, мають владу встановлювати ціни чи контролювати виробництво або розподіл значної частини відповідної продукції". Ідея панування на ринку, що введена в економічний аналіз видатним французьким економістом Ф. Перу, виходить із того, що фірми на ринку економічно не рівні і деяким із них вдається на шкоду інтересам інших фірм нав'язати власну економічну політику. Причому сфера діяльності панівної фірми ширша, ніж сфера діяльності монополії. Пануюча фірма впливає на оточуючих суб'єктів ринку, примушує інших до пристосування, визначає їх подальшу діяльність, наприклад, завдяки наявності певних інноваційних досягнень чи інших конкурентних переваг. Чинні нормативні акти України визначають ринкову (монопольну) владу як здатність суб'єкта господарювання (групи суб'єктів господарювання) визначати чи суттєво впливати на умови обороту товару на ринку, не допускати, усувати, обмежувати конкуренцію, зокрема підвищувати ціну та підтримувати її понад рівень ціни, що існував би за умов значної конкуренції. Тобто це поняття прямо не пов'язується із наявністю певної долі на ринку та ступеня його монополізації, як це традиційно розглядається відповідно до вимог антимонопольного законодавства України, але дозволяє домінувати на ринку. 4. З метою усунення негативного впливу на конкуренцію органи державної влади здійснюють стосовно існуючих монопольних утворень певні заходи, до яких можна віднести: - утворення національних комісій регулювання природних монополій; - заходи нормативного характеру, спрямовані на правове регулювання монопольної діяльності та товарних ринків, створення умов для розвитку конкуренції; - обов'язкові для розгляду рекомендації органам влади, органам місцевого самоврядування, органам адміністративно-господарського управління та контролю, суб'єктам господарювання, об'єднанням щодо припинення дій або бездіяльності, які містять ознаки порушень законодавства про захист економічної конкуренції, та усунення причин виникнення цих порушень і умов, що їм сприяють; - прийняття рішення про примусовий поділ суб'єкта господарювання, що займає монопольне (домінуюче) становище; - ліцензування діяльності монопольних утворень. 5. З метою недопущення посилення рівня економічної концентрації суб'єктів господарювання на ринку, сприяння створенню умов для розвитку конкуренції органам державної влади та органам місцевого самоврядування забороняється вчиняти акти: - спрямовані на економічне посилення існуючих суб'єктів господарювання-монополістів; - спрямовані на утворення без достатніх підстав нових монопольних утворень; - приймати рішення про виключно централізований розподіл товарів. Стаття 28. Природні монополії 1. Стан товарного ринку, за якого задоволення попиту на цьому ринку є більш ефективним за умови відсутності конкуренції внаслідок технологічних особливостей виробництва (у зв'язку з істотним зменшенням витрат виробництва на одиницю продукції в міру збільшення обсягів виробництва), а товари (послуги), що виробляються суб'єктами господарювання, не можуть бути замінені у споживанні іншими, у зв'язку з чим попит на цьому товарному ринку менше залежить від зміни цін на такі товари, ніж попит на інші товари (послуги), - вважається природною монополією. 2. Суб'єктами природної монополії можуть бути суб'єкти господарювання будь-якої форми власності (монопольні утворення), які виробляють (реалізують) товари на ринку, що перебуває у стані природної монополії. 3. Законом про природні монополії визначаються сфери діяльності суб'єктів природних монополій, органи державної влади, органи місцевого самоврядування, інші органи, які регулюють діяльність зазначених суб'єктів, а також інші питання регулювання відносин, що виникають на товарних ринках України, які перебувають у стані природної монополії, та на суміжних ринках за участі суб'єктів природних монополій. Коментар: 1. Природна монополія - це особливий стан товарного ринку. Режим правового регулювання природних монополій є винятковим, обумовленим суспільними інтересами та особливим суб'єктним станом учасників правовідносин. Винятковість такого режиму полягає у виведенні певних сфер господарювання з-під дії ринкових механізмів та введення з метою захисту суспільних інтересів безпосереднього державного регулювання певних відносин, що обмежує принцип свободи економічної діяльності. Предметом регулювання діяльності суб'єктів природних монополій є: - ціни (тарифи) на товари, що виробляються (реалізуються) суб'єктами природних монополій; - доступ споживачів до товарів, що виробляються (реалізуються) суб'єктами природних монополій; - інші умови здійснення підприємницької діяльності у випадках, передбачених законодавством. Стан природної монополії характеризується наступними економіко-правовими показниками. По-перше, певною, чітко визначеною законодавцем сферою господарювання та ринком. Всього законодавець визначив дев'ять таких сфер. По-друге, задоволення попиту на визначених ринках є більш ефективним за умови відсутності конкуренції внаслідок технологічних особливостей виробництва (у зв'язку з істотним зменшенням витрат виробництва на одиницю продукції в міру збільшення обсягів виробництва). По-третє, товари (послуги), що виробляються суб'єктами господарювання, не можуть бути замінені у споживанні іншими. Продукція суб'єктів природних монополій задовольняє найважливіші потреби суспільства. По-четверте, попит на цьому товарному ринку менше залежить від зміни цін на такі товари, ніж попит на інші види товарів (нееластичний попит). 2. Аналіз законодавства про природні монополії дозволяє визначити певні ознаки суб'єктів природних монополій. 1) Суб'єкт господарювання діє у певній, визначеній законом, сфері чи на певному ринку. 2) Суб'єкт господарювання є окремою юридичною особою або монопольним утворенням у розумінні Закону України "Про захист економічної конкуренції". Перелік суб'єктів природних монополій складається та ведеться Антимонопольним комітетом України відповідно до його повноважень. 3) Законом визначені обов'язки суб'єктів природних монополій та обмеження їх діяльності. 3. Сферами діяльності природних монополій є ринки: - транспортування нафти і нафтопродуктів трубопроводами; - транспортування природного і нафтового газу трубопроводами та його розподіл; - транспортування інших речовин трубопровідним транспортом; - передачі та розподілу електричної енергії; - користування залізничними коліями, диспетчерськими службами, вокзалами та іншими об'єктами інфраструктури, що забезпечують рух залізничного транспорту загального користування; - управління повітряним рухом; - централізованого водопостачання та водовідведення; - централізованого постачання теплової енергії; - спеціалізованих послуг транспортних терміналів, портів, аеропортів за переліком, який визначається Кабінетом Міністрів України. До суміжних ринків суб'єктів природних монополій, що регулюються, належать ринки: - постачання природного газу та інших речовин, транспортування яких здійснюється трубопровідним транспортом; - зберігання природного газу в обсягах, що перевищують рівень, який встановлюється умовами та правилами здійснення підприємницької діяльності із зберігання природного газу (ліцензійними умовами); - внутрішні та міжнародні перевезення пасажирів та вантажів залізничним, повітряним, річковим та морським транспортом; - виробництво електричної енергії в обсягах, що перевищують рівень, який встановлюється умовами та правилами здійснення підприємницької діяльності з виробництва електричної енергії (ліцензійними умовами); - постачання електричної енергії; - виробництво теплової енергії (крім випадків, коли вона використовується виключно для внутрішньовиробничих потреб) в обсягах, що перевищують рівень, який встановлюється умовами та правилами здійснення підприємницької діяльності з виробництва теплової енергії (ліцензійними умовами). Регулювання діяльності суб'єктів природних монополій у визначених сферах здійснюється національними комісіями регулювання природних монополій, які мають спеціальний статус центрального органу виконавчої влади та утворюються і функціонують відповідно до законодавства. Якщо діяльність суб'єктів природних монополій, яка підлягає регулюванню, спрямована на задоволення потреб окремого регіону, то функції регулювання можуть бути делеговані в установленому порядку Раді міністрів Автономної Республіки Крим, обласним, Київській та Севастопольській міським державним адміністраціям з наданням їм відповідних повноважень.

20\\\\\\ 1. Зловживанням монопольним становищем вважаються:

нав'язування таких умов договору, які ставлять контрагентів у нерівне становище, або додаткових умов, що не стосуються предмета договору, включаючи нав'язування товару, не потрібного контрагенту;

обмеження або припинення виробництва, а також вилучення товарів з обороту з метою створення або підтримки дефіциту на ринку чи встановлення монопольних цін;

інші дії, вчинені з метою створення перешкод доступу на ринок (виходу з ринку) суб'єктів господарювання;

встановлення монопольно високих або дискримінаційних цін (тарифів) на свої товари, що призводить до порушення прав споживачів або обмежує права окремих споживачів;

встановлення монопольно низьких цін (тарифів) на свої товари, що призводить до обмеження конкуренції.

Коментар:

Факт монопольного (домінуючого) становища суб'єкта господарювання не створює правопорушення, таке становище може бути досягнуто законним шляхом та є підставою для здійснення додаткових заходів щодо правового регулювання та господарського нагляду з боку органів державної влади.

Зловживанням монопольним (домінуючим) становищем на ринку є порушенням конкурентного законодавства, що полягає в діях чи бездіяльності суб'єкта господарювання, який займає монопольне (домінуюче) становище на ринку, що призвели або можуть призвести до недопущення, усунення чи обмеження конкуренції, зокрема до обмеження конкурентоспроможності інших суб'єктів господарювання, або ущемлення інтересів інших суб'єктів господарювання чи споживачів, які були б неможливими за умов існування значної конкуренції на ринку.

Ознаками зловживання є активна (дія) чи пасивна (бездіяльність) поведінка монополіста, яка наносить шкоду економічній конкуренції чи споживачам.

Зловживанням монопольним (домінуючим) становищем на ринку, зокрема, визнається:

1) встановлення таких цін чи інших умов придбання або реалізації товару, які неможливо було б встановити за умов існування значної конкуренції на ринку. Суб'єкт господарювання - монополіст може встановлювати монопольно високі або монопольно низькі ціни. У випадку встановлення монопольно високих цін наноситься шкода споживачам, які вимушені сплачувати за товар більше, ніж є його справедлива ціна чи ціна, яка може бути встановлена при існуванні конкуренції. Це призводить до необґрунтованого збагачення суб'єкта господарювання та можливості фінансово лобіювати власні інтереси. У випадку встановлення монопольно низької ціни, що на певний час є корисним для споживачів, існує загроза доведення до неплатоспроможного стану інших суб'єктів господарювання, оскільки споживач купуватиме більш дешевий товар. Після усунення існуючих конкурентів та зміцнення монопольного становища у суб'єкта господарювання з'являється можливість установити монопольно високі ціни, оскільки товарів інших виробників на ринку не існує;

2) застосування різних цін чи різних інших умов до рівнозначних угод з суб'єктами господарювання, продавцями чи покупцями без об'єктивно виправданих на те причин. Обумовлення укладення угод прийняттям суб'єктом господарювання додаткових зобов'язань, які за своєю природою або згідно з торговими та іншими чесними звичаями у підприємницькій діяльності не стосуються предмета договору. Часткова або повна відмова від придбання або реалізації товару за відсутності альтернативних джерел реалізації чи придбання. Наведені порушення є договірними порушеннями. Вони виключають можливість для економічно слабкої сторони здійснювати своє право на господарську діяльність, що гарантовано ст. 13 Конституції України. Встановлюючи різні умови до рівнозначних угод, суб'єкт господарювання - монополіст створює різні умови для агентів за договорами, які конкурують між собою на одному ринку товарів, що призводить до створення нерівних умов господарювання, порушення права на вільну господарську діяльність та викривлення конкуренції;

3) обмеження виробництва, ринків або технічного розвитку, що завдало чи може завдати шкоди іншим суб'єктам господарювання, покупцям, продавцям. Обмеження виробництва, ринків створює дефіцит відповідного товару, тобто попит на товар перевищує його пропозицію. Це створює умови для встановлення монопольно високої ціни на товар та отримання завдяки цьому монопольно високих прибутків і нанесення шкоди споживачу, який вимушений сплачувати за той самий товар більшу ціну.

Скорочення випуску товару не може визнаватися зловживанням монопольним становищем у випадку наявності об'єктивних підстав для таких дій;

4) суттєве обмеження конкурентоспроможності інших суб'єктів господарювання на ринку без об'єктивно виправданих на те причин. Конкурентоспроможність - це ступінь привабливості суб'єкта господарювання, сукупність якісних і вартісних характеристик товару, які забезпечують задоволення конкретних потреб споживача. Конкурентоспроможність визначає спроможність суб'єкта господарювання витримувати конкуренцію в порівнянні із іншими суб'єктами на даному ринку. Вона може підтримуватися тільки завдяки безперервному поліпшенню продукції з боку виробника. Таке можливо лише за наявності кваліфікованих людських ресурсів, внутрішніх технічних можливостей, у разі володіння та здатністю розробляти нові інтелектуальні продукти, що можуть бути використані при виготовленні продукції. Будь-яке обмеження доступу до джерел поліпшення товару і складає правопорушення щодо обмеження конкурентоспроможності;

5) створення перешкод доступу на ринок (виходу з ринку) чи усунення з ринку продавців, покупців, інших суб'єктів господарювання. Основними ознаками, що визначають сутність поведінки суб'єкта господарювання, є наявність факторів обмеження доступу інших суб'єктів господарювання на ринок та визначення умов обігу товарів, які, зокрема, визначаються:

- наявністю або встановленням бар'єрів для доступу на ринок інших суб'єктів господарювання;

- обмеженістю можливостей доступу інших суб'єктів господарювання щодо закупівлі сировини, матеріалів;

- обмеженістю збуту товарів та встановленням бар'єрів для залишення цього ринку з метою знайти на інших товарних ринках покупців (продавців) у зв'язку з труднощами реалізації того, у що був вкладений капітал;

- відданістю споживачів компаніям і їх товарам, продуктам харчування і одягу, які вони знають та використовують.

Під бар'єрами для вступу потенційних конкурентів на відповідний ринок розуміються:

- обмеження за попитом, пов'язані з високою насиченістю ринку товарами (товарними групами) та низькою платоспроможністю покупців;

- адміністративні обмеження;

- економічні та організаційні обмеження;

- екологічні обмеження;

- нерозвиненість ринкової інфраструктури;

- інші обмеження, що спричиняють суттєві витрати, необхідні для вступу на певний ринок товару (товарної групи).

21..\\\\

Стаття 30. Неправомірні угоди між суб'єктами господарювання

1. Неправомірними угодами між суб'єктами господарювання визнаються угоди або погоджені дії, спрямовані на: встановлення (підтримання) монопольних цін (тарифів), знижок, надбавок (доплат), націнок; розподіл ринків за територіальним принципом, обсягом реалізації чи закупівлі товарів, їх асортиментом або за колом споживачів чи за іншими ознаками - з метою їх монополізації; усунення з ринку або обмеження доступу до нього продавців, покупців, інших суб'єктів господарювання. Коментар: Ця правова норма встановлює перелік неправомірних дій, що можуть виникати в договірній сфері та визнаються законом порушенням економічної конкуренції. Встановлення факту визначених нормою неправомірних дій є підставою для визнання недійсними відповідних угод згідно з вимогами п. 1 ст. 203, ст. 215 ЦК України, п. 1 ст. 207 ГК України. Узгодженими діями є укладення суб'єктами господарювання угод у будь-якій формі, прийняття об'єднаннями рішень у будь-якій формі, а також будь-яка інша погоджена конкурентна поведінка (діяльність, бездіяльність) суб'єктів господарювання. На вчинення суб'єктами господарювання узгоджених дій, що призвели чи можуть призвести до недопущення, усунення чи обмеження конкуренції, необхідне попереднє одержання дозволу органів Антимонопольного комітету України відповідно до ст. 10 Закону України "Про захист економічної конкуренції". Зокрема, згідно з розпорядженням Антимонопольного комітету України від 12.02.2002 р. N 26-р це стосується наступних дій: 1) установлення цін чи інших умов придбання або реалізації товарів; 2) обмеження виробництва, ринків товарів, техніко-технологічного розвитку, інвестицій або встановлення контролю над ними; 3) розподілу ринків чи джерел постачання за територіальним принципом, асортиментом товарів, обсягом їх реалізації чи придбання, за колом продавців, покупців або споживачів чи за іншими ознаками; 4) спотворення результатів торгів, аукціонів, конкурсів, тендерів; 5) усунення з ринку або обмеження доступу на ринок (вихід з ринку) інших суб'єктів господарювання, покупців, продавців; 6) застосування різних умов до рівнозначних угод з іншими суб'єктами господарювання, що ставить останніх у невигідне становище в конкуренції; 7) укладення угод за умови прийняття іншими суб'єктами господарювання додаткових зобов'язань, які за своїм змістом або згідно з торговими та іншими чесними звичаями в підприємницькій діяльності не стосуються предмета цих угод; 8) суттєвого обмеження конкурентоспроможності інших суб'єктів господарювання на ринку без об'єктивно виправданих причин. Попереднє одержання дозволу органів Комітету є обов'язковим також на зміни в узгоджених діях. Попереднє одержання дозволу органів Комітету на вчинення суб'єктами господарювання узгоджених дій (у тому числі схожих дій суб'єктів господарювання, передбачених ч. 3 ст. 6 Закону України "Про захист економічної конкуренції"), є обов'язковим у випадках: 1) укладення суб'єктами господарювання угод у будь-якій формі; 2) створення суб'єкта господарювання - об'єднання, метою чи наслідком створення якого є координація конкурентної поведінки між суб'єктами господарювання, що створили зазначений суб'єкт господарювання - об'єднання, або між ними та новоствореним суб'єктом господарювання, або вступ до такого об'єднання; 3) прийняття об'єднаннями рішень у будь-якій формі; 4) здійснення будь-якої іншої погодженої поведінки (діяльності, бездіяльності) суб'єктів господарювання, яка призвела чи може призвести до недопущення, усунення чи обмеження конкуренції.
	Стаття 31. Дискримінація суб'єктів господарювання

1. Дискримінацією суб'єктів господарювання органами влади у цьому Кодексі визнається: заборона створення нових підприємств чи інших організаційних форм господарювання в будь-якій сфері господарської діяльності, а також встановлення обмежень на здійснення окремих видів господарської діяльності або виробництво певних видів товарів з метою обмеження конкуренції; примушування суб'єктів господарювання до пріоритетного укладання договорів, першочергової реалізації товарів певним споживачам або до вступу в господарські організації та інші об'єднання; прийняття рішень про централізований розподіл товарів, який призводить до монопольного становища на ринку; встановлення заборони на реалізацію товарів з одного регіону України в інший; надання окремим підприємцям податкових та інших пільг, які ставлять їх у привілейоване становище щодо інших суб'єктів господарювання, що призводить до монополізації ринку певного товару; обмеження прав суб'єктів господарювання щодо придбання та реалізації товарів; встановлення заборон чи обмежень стосовно окремих суб'єктів господарювання або груп підприємців. 2. Дискримінація суб'єктів господарювання не допускається. Законом можуть бути встановлені винятки з положень цієї статті з метою забезпечення національної безпеки, оборони, загальносуспільних інтересів. Коментар: 1. Дискримінацією суб'єктів господарювання органами влади є прийняття будь-яких актів (рішень, наказів, розпоряджень, постанов тощо), надання письмових чи усних вказівок, укладення угод або будь-які інші дії чи бездіяльність органів влади, органів місцевого самоврядування, органів адміністративно-господарського управління та контролю (колегіального органу чи посадової особи), направлених на обмеження чи позбавлення права на здійснення господарської діяльності та ставлять суб'єкта господарювання у гірше становище порівняно з іншими суб'єктами господарювання. За об'єктом впливу дискримінацію суб'єктів господарювання органами влади можна визначити: 1) направлену на створення перешкод в організаційній діяльності суб'єктів господарювання у сфері створення нових суб'єктів господарювання. Сюди слід віднести заборону чи перешкоджання створенню нових підприємств чи інших організаційних форм господарювання в будь-якій сфері господарської діяльності, а також встановлення обмежень на здійснення окремих видів господарської діяльності або виробництво певних видів товарів з метою обмеження конкуренції; 2) дискримінацію, що впливає на господарську діяльність суб'єкта господарювання, а саме: примушування суб'єктів господарювання до пріоритетного укладення договорів, першочергової реалізації товарів певним споживачам; встановлення заборони на реалізацію товарів з одного регіону України в іншому; обмеження прав суб'єктів господарювання щодо придбання та реалізації товарів та ін.; 3) надання суб'єктам господарювання різноманітних економічних пільг, які ставлять їх у привілейоване становище щодо інших суб'єктів господарювання. 2. У частині 2 стверджується, що дискримінація суб'єктів господарювання не допускається. Необхідно зазначити, що окрім дискримінації суб'єктів господарювання органами влади може існувати і дискримінація конкурентів суб'єктами господарювання. Суб'єктам господарювання, що мають значно більший ринковий вплив порівняно з малими або середніми підприємцями, які є їхніми конкурентами, забороняється створення перешкод у господарській діяльності малим або середнім підприємцям, зокрема вчинення наступних дій: суб'єктам господарювання, які отримали дозвіл відповідних органів Антимонопольного комітету України на узгоджені дії відповідно до ч. 1 ст. 10 Закону України "Про захист економічної конкуренції", суб'єктам господарювання, узгоджені дії яких дозволені згідно із статтями 7, 8 і 9 Закону України "Про захист економічної конкуренції", забороняється встановлювати щодо господарської діяльності суб'єктів господарювання обмеження, які, як правило, не застосовуються до інших суб'єктів господарювання, або застосовувати без об'єктивно виправданих причин різний підхід до різних суб'єктів господарювання. Вищезазначеним суб'єктам господарювання забороняється схиляти інших суб'єктів господарювання до надання будь-яким суб'єктам господарювання без об'єктивних причин переважних умов у господарській діяльності. Законом можуть бути встановлені винятки, які допускають здійснення дискримінації суб'єктів господарювання з метою забезпечення національної безпеки, оборони, загальносуспільних інтересів.

22\\\\ З А К О Н У К Р А Ї Н И Про захист від недобросовісної конкуренції ( Відомості Верховної Ради України (ВВР), 1996, N 36, ст.164 )

Стаття 1. Недобросовісна конкуренція

Недобросовісною конкуренцією є будь-які дії у конкуренції, що суперечать торговим та іншим чесним звичаям у господарській діяльності.

Стаття 32. Недобросовісна конкуренція

1. Недобросовісною конкуренцією визнаються будь-які дії у конкуренції, що суперечать правилам, торговим та іншим чесним звичаям у підприємницькій діяльності. 2. Недобросовісною конкуренцією є неправомірне використання ділової репутації суб'єкта господарювання, створення перешкод суб'єктам господарювання у процесі конкуренції та досягнення неправомірних переваг у конкуренції, неправомірне збирання, розголошення та використання комерційної таємниці, а також інші дії, що кваліфікуються відповідно до частини першої цієї статті. 3. Недобросовісна конкуренція тягне за собою юридичну відповідальність осіб, якщо їх дії мають негативний вплив на конкуренцію на території України, незалежно від того, де вчинено такі дії. Коментар: 1. Поняття недобросовісної конкуренції розвинене з положень Паризької конвенції з охорони промислової власності, яка була підписана в 1883 р. Вона встановила, що актом недобросовісної конкуренції вважається будь-який акт конкуренції, що суперечить чесним звичаям у промислових і торговельних справах. Ця норма містить всеохоплююче положення (генеральний делікт), згідно з яким можна регулювати та припиняти будь-які відносини, що виникають внаслідок здійснення недобросовісних дій у підприємницькій діяльності, суперечать встановленим правилам (нормативним актам), торговим та чесним звичаям і пов'язані з економічною конкуренцією. Характерною рисою більшості правопорушень у сфері недобросовісної конкуренції є здійснення їх шляхом активних дій, що включають свідому спрямованість волі на досягнення певної мети чи результату, а саме досягнення переваг у конкуренції, які є неправомірними. Стаття 1 Закону України "Про захист від недобросовісної конкуренції" визначає недобросовісну конкуренцію тільки як "будь-які дії" і прямо не вказує на бездіяльність як на протиправну поведінку. Разом з тим, як випливає з визначення недобросовісної конкуренції у Договорі про проведення узгодженої антимонопольної політики, підписаному країнами СНД 25.01.2000 р., недобросовісна конкуренція може здійснюватися як у формі дій, так і у формі бездіяльності. 2. У частині 2 статті з метою конкретизації виділено три групи відносин, які стосуються ділової практики й актів недобросовісної конкуренції. При цьому не можна говорити про кодифікацію та вичерпний перелік неправомірних дій і видів актів недобросовісної конкуренції, які змінюються з розвитком ділової та торговельної практики. До актів недобросовісної конкуренції законодавець відніс: по-перше, неправомірне використання ділової репутації господарюючого суб'єкта; по-друге, створення перешкод господарюючим суб'єктам у процесі конкуренції та досягнення неправомірних переваг у конкуренції; по-третє, неправомірне збирання, розголошення та використання комерційної таємниці. 3. Недобросовісна конкуренція посягає на ефективність економічних відносин, встановлений державою порядок здійснення підприємницької діяльності, суб'єктивні права й інтереси споживачів і конкурентів, соціальне благополуччя суспільства в цілому. Тому вчинення дій, визначених Законом як недобросовісна конкуренція, тягне за собою накладення Антимонопольним комітетом України адміністративно-господарських штрафів, передбачених Законом України "Про захист від недобросовісної конкуренції", а також адміністративну, цивільну та кримінальну відповідальність у випадках, передбачених законодавством. Стаття 33. Неправомірне використання ділової репутації суб'єкта господарювання 1. Неправомірним використанням ділової репутації суб'єкта господарювання визнаються: неправомірне використання чужих позначень, рекламних матеріалів, упаковки; неправомірне використання товару іншого виробника; копіювання зовнішнього вигляду виробу іншого виробника; порівняльна реклама. 2. Неправомірним є використання без дозволу уповноваженої на те особи чужого імені, комерційного найменування, торговельної марки, інших позначень, а також належних іншій особі рекламних матеріалів тощо, що може призвести до змішування з діяльністю іншого суб'єкта господарювання, який має пріоритет на їх використання. 3. Використання у комерційному найменуванні власного імені громадянина є правомірним, якщо до власного імені додається будь-який відмітний елемент, що виключає змішування з діяльністю іншого суб'єкта господарювання. 4. Неправомірним використанням товару іншого виробника є введення у господарський обіг під своїм позначенням товару іншого виробника шляхом змін чи зняття позначень виробника без дозволу уповноваженої на те особи. 5. Копіюванням зовнішнього вигляду виробу є відтворення зовнішнього вигляду виробу іншого суб'єкта господарювання і введення його у господарський обіг без однозначного зазначення виробника копії, що може призвести до змішування з діяльністю іншого суб'єкта господарювання. Не визнається неправомірним копіювання зовнішнього вигляду виробу або його частин, якщо таке копіювання зумовлено виключно їх функціональним застосуванням. 6. Дія частини п'ятої цієї статті не поширюється на вироби, що мають охорону як об'єкти права інтелектуальної власності. 7. Порівняльною є реклама, що містить порівняння з товарами (роботами, послугами) чи діяльністю іншого суб'єкта господарювання. Не визнається неправомірним порівняння в рекламі у випадках, передбачених законом. Стаття 34. Створення перешкод суб'єктам господарювання у процесі конкуренції 1. Перешкодами у процесі конкуренції вважаються: дискредитація суб'єкта господарювання, нав'язування споживачам примусового асортименту товарів (робіт, послуг), схиляння до бойкоту суб'єкта господарювання або дискримінації покупця (замовника), або до розірвання договору з конкурентом, підкуп працівника постачальника або покупця (замовника). 2. Дискредитацією суб'єкта господарювання є поширення у будь-якій формі неправдивих, неточних або неповних відомостей, пов'язаних з особою чи діяльністю суб'єкта господарювання, які завдали або могли завдати шкоди діловій репутації суб'єкта господарювання. 3. Купівлею-продажем товарів, виконанням робіт, наданням послуг із примусовим асортиментом є купівля-продаж одних товарів, виконання робіт, надання послуг за умови купівлі-продажу інших товарів, виконання робіт, надання послуг, не потрібних споживачу або контрагенту. 4. Схилянням до бойкоту суб'єкта господарювання вважається спонукання конкурентом іншої особи, безпосередньо або через посередника, до відмови від встановлення договірних відносин із цим суб'єктом господарювання. 5. Схилянням постачальника до дискримінації покупця є спонукання, безпосередньо або через посередника, до надання постачальником конкуренту покупця певних переваг без достатніх на це підстав. 6. Схилянням суб'єкта господарювання до розірвання договору з конкурентом іншого суб'єкта господарювання є вчинене з корисливих мотивів або в інтересах третіх осіб спонукання суб'єкта господарювання - учасника договору до невиконання або виконання неналежним чином договірних зобов'язань перед цим конкурентом шляхом надання або пропонування суб'єкту господарювання - учаснику договору, безпосередньо або через посередника, матеріальної винагороди, компенсації чи інших переваг. 7. Підкуп працівника постачальника - це надання або пропонування йому конкурентом покупця (замовника), безпосередньо або через посередника, матеріальних цінностей, майнових або немайнових благ за неналежне виконання або невиконання працівником постачальника службових обов'язків, що випливають з укладеного чи пов'язані з укладенням між постачальником і покупцем договору поставки товарів, виконання робіт, надання послуг, що призвело або могло призвести до отримання конкурентом покупця (замовника) певних переваг перед покупцем (замовником). 8. До працівника постачальника прирівнюється й інша особа, яка згідно з своїми повноваженнями приймає рішення від імені постачальника про поставку товару, виконання робіт, надання послуг, впливає на прийняття такого рішення або якимось чином пов'язана з ним. 9. Підкуп працівника покупця (замовника) - це надання або пропонування йому конкурентом постачальника, безпосередньо або через посередника, матеріальних цінностей, майнових чи немайнових благ за неналежне виконання або невиконання працівником покупця (замовника) службових обов'язків, що випливають з укладеного або пов'язані з укладенням між постачальником і покупцем договору поставки товарів, виконання робіт, надання послуг, що призвело або могло призвести до отримання конкурентом постачальника певних переваг перед постачальником. 10. До працівника покупця (замовника) прирівнюється й інша особа, яка згідно з своїми повноваженнями приймає рішення від імені покупця (замовника) про придбання товару, виконання робіт, надання послуг, впливає на прийняття такого рішення або якимось чином пов'язана з ним. Стаття 35. Досягнення неправомірних переваг у конкуренції 1. Досягненням неправомірних переваг у конкуренції є отримання певних переваг стосовно іншого суб'єкта господарювання шляхом порушення законодавства, яке підтверджене рішенням відповідного органу державної влади. Стаття 36. Неправомірне збирання, розголошення та використання відомостей, що є комерційною таємницею 1. Відомості, пов'язані з виробництвом, технологією, управлінням, фінансовою та іншою діяльністю суб'єкта господарювання, що не є державною таємницею, розголошення яких може завдати шкоди інтересам суб'єкта господарювання, можуть бути визнані його комерційною таємницею. Склад і обсяг відомостей, що становлять комерційну таємницю, спосіб їх захисту визначаються суб'єктом господарювання відповідно до закону. 2. Неправомірним збиранням відомостей, що становлять комерційну таємницю, вважається добування протиправним способом зазначених відомостей, якщо це завдало чи могло завдати шкоди суб'єкту господарювання. 3. Розголошенням комерційної таємниці є ознайомлення іншої особи без згоди особи, уповноваженої на те, з відомостями, що відповідно до закону становлять комерційну таємницю, особою, якій ці відомості були довірені у встановленому порядку або стали відомі у зв'язку з виконанням службових обов'язків, якщо це завдало чи могло завдати шкоди суб'єкту господарювання. 4. Схилянням до розголошення комерційної таємниці є спонукання особи, якій були довірені у встановленому порядку або стали відомі у зв'язку з виконанням службових обов'язків відомості, що відповідно до закону становлять комерційну таємницю, до розкриття цих відомостей, якщо це завдало чи могло завдати шкоди суб'єкту господарювання. 5. Неправомірним використанням комерційної таємниці є впровадження у виробництво або врахування під час планування чи здійснення підприємницької діяльності без дозволу уповноваженої на те особи неправомірно здобутих відомостей, що становлять відповідно до закону комерційну таємницю. 6. За неправомірне збирання, розголошення або використання відомостей, що є комерційною таємницею, винні особи несуть відповідальність, встановлену законом. 23\\\\\\\  ст.37 ГК Вчинення дій, визначених як недобросовісна конкуренція, тягне за собою відповідальність суб'єкта господарювання згідно з цим Кодексом або адміністративну, цивільну чи кримінальну відповідальність винних осіб у випадках, передбачених законом. Коментар: Вчинення дій, визначених як недобросовісна конкуренція, становить особливу небезпеку для суспільних економічних відносин та тягне за собою адміністративно-господарську, адміністративну, цивільну та кримінальну відповідальність, передбачену спеціальними законами. ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА НЕДОБРОСОВІСНУ КОНКУРЕНЦІЮ Стаття 20. Види відповідальності Вчинення дій, визначених цим Законом як недобросовісна конкуренція, тягне за собою відповідальність, передбачену цим Законом. Стаття 21. Накладення штрафу за недобросовісну конкуренцію Вчинення суб'єктами господарювання дій, визначених цим Законом як недобросовісна конкуренція, тягне за собою накладення штрафу у розмірі до п'яти відсотків доходу (виручки) від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг) суб'єкта господарювання за останній звітний рік, що передував року, в якому накладається штраф. Якщо доходу (виручки) немає або відповідач на вимогу органів Антимонопольного комітету України, голови його територіального відділення не надав відомостей про розмір доходу (виручки), штраф, передбачений частиною першою цієї статті, накладається у розмірі до десяти тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. Накладення штрафу здійснюється відповідно до частин третьої - сьомої статті 52 Закону України "Про захист економічної конкуренції" ( 2210-14 ). Суми стягнутих штрафів та пені за прострочення їх сплати зараховуються до державного бюджету. Стаття 24. Відшкодування шкоди Особи, яким завдано шкоду внаслідок вчинення дій, визначених цим Законом як недобросовісна конкуренція, можуть звернутися до суду із позовом про її відшкодування. Стаття 25. Вилучення товарів з неправомірно використаним позначенням та копій виробів іншого суб'єкта господарювання У разі визнання вчинення порушень, передбачених статтями 4 і 6 цього Закону, органи Антимонопольного комітету України або особи, права яких порушені, мають право звернутися до суду із позовом про вилучення відповідних товарів з неправомірно використаним позначенням, копій виробів іншого суб'єкта господарювання і у виробника, і у продавця. Порядок використання вилучених товарів визначається Кабінетом Міністрів України. Рішення про вилучення товарів з неправомірно використаним позначенням та копій виробів іншого суб'єкта господарювання приймається у разі, якщо можливість змішування з діяльністю іншого суб'єкта господарювання не може бути усунена в інший спосіб. Стаття 26. Спростування неправдивих, неточних або неповних відомостей У разі встановлення факту дискредитації суб'єкта господарювання органи Антимонопольного комітету України мають право прийняти рішення про офіційне спростування за рахунок порушника поширених ним неправдивих, неточних або неповних відомостей у строк і спосіб, визначені законодавством або цим рішенням. Стаття 39. Захист прав споживачів 1. Споживачі, які перебувають на території України, під час придбання, замовлення або використання товарів (робіт, послуг) з метою задоволення своїх потреб мають право на: державний захист своїх прав; гарантований рівень споживання; належну якість товарів (робіт, послуг); безпеку товарів (робіт, послуг); необхідну, доступну та достовірну інформацію про кількість, якість і асортимент товарів (робіт, послуг); відшкодування збитків, завданих товарами (роботами, послугами) неналежної якості, а також шкоди, заподіяної небезпечними для життя і здоров'я людей товарами (роботами, послугами), у випадках, передбачених законом; звернення до суду та інших уповноважених органів влади за захистом порушених прав або законних інтересів. З метою захисту своїх прав та законних інтересів громадяни можуть об'єднуватися на добровільній основі у громадські організації споживачів (об'єднання споживачів). 2. Держава забезпечує громадянам захист їх інтересів як споживачів, надає можливість вільного вибору товарів (робіт, послуг), набуття знань і кваліфікації, необхідних для прийняття самостійних рішень під час придбання та використання товарів (робіт, послуг) відповідно до їх потреб, і гарантує придбання або одержання іншими законними способами товарів (робіт, послуг) в обсягах, що забезпечують рівень споживання, достатній для підтримання здоров'я і життєдіяльності. 3. Права споживачів, механізм реалізації захисту цих прав та відносини між споживачами товарів (робіт, послуг) і виробниками (виконавцями, продавцями) регулюються законом про захист прав споживачів та іншими законодавчими актами. 4. Якщо чинним міжнародним договором, згоду на обов'язковість якого надано Верховною Радою України, встановлено інші правила, ніж ті, що є в законодавстві України про захист прав споживачів, то застосовуються правила міжнародного договору. Коментар: 1. Споживач прямо не бере участі в конкуренції, але його вибір є потужним важелем регулювання ринкових відносин і конкуренції. В той же час споживачі, котрим так само, як і господарюючим суб'єктам, в результаті недобросовісної конкуренції завдається шкода, внаслідок свого слабкого економічного стану потребують додаткового захисту. Тому в нових законодавчих актах зарубіжного права споживач практично прирівняний до конкуруючих суб'єктів за обсягом наданих їм прав у сфері захисту від недобросовісної конкуренції. Законодавство щодо захисту економічної конкуренції не уточнює ознаки особи споживача. За звичайною діловою практикою споживачами виступають як фізичні, так і юридичні особи. Не випадково Антимонопольний комітет України у розпорядженні N 49-р від 05.03.2002 р. "Про затвердження Методики визначення монопольного (домінуючого) становища суб'єктів господарювання на ринку" визначив, що споживач - юридична чи фізична особа, яка здійснює діяльність із придбання та використання товарів, послуг, робіт на відповідному товарному (товарних) ринку (ринках). Тобто головною ознакою споживача, як учасника певних відносин, є функціональна - придбання та використання товарів для власних потреб. 2. Частина друга цієї статті присвячена захисту інтересів громадян як споживачів. Ця норма випливає з вимог ст. 42 Конституції України. Держава охороняє права споживачів та виникаючі суспільні відносини щодо споживання продукції. Регулюванню відносин споживачів-громадян із суб'єктами підприємницької діяльності присвячений спеціальний Закон України "Про захист прав споживачів", який передбачає застосування адміністративно-господарських санкцій щодо правопорушників. Захист прав споживачів не залежить від волі самих споживачів і гарантується державою за допомогою імперативних норм і застосування до правопорушників заходів юридичної відповідальності. Головна мета законодавства про захист від недобросовісної конкуренції - це захист суспільних відносин щодо здійснення вільної і чесної конкуренції. Відношення до продукції споживача, який віддає перевагу продукції певних виробників та фактично визначає їх долю і місце на ринку, є мірою оцінки суспільних відносин у конкуренції, яка в свою чергу впливає на положення самого споживача. 3. Враховуючи важливість захисту прав споживачів як "арбітрів" конкурентних відносин, законодавством передбачений складний механізм їх забезпечення за допомогою норм різноманітних галузей права: господарського, цивільного, адміністративного, які визначають механізми реалізації права. 4. Укладені і ратифіковані міжнародні договори становлять невід'ємну частину національного законодавства та мають пріоритет над законодавством України. Координації державних політик в сфері захисту прав споживачів присвячено Угоду про основні напрями співробітництва держав - учасниць Співдружності Незалежних Держав у галузі захисту прав споживачів, укладену у Москві 25 січня 2000 року і ратифіковану Законом України N 3102-III від 07.03.2002 р. Питанням прав споживачів присвячена ст. 75 Угоди про партнерство та співробітництво між Україною і Європейськими Співтовариствами і їх державами-членами, що ратифіковано Законом України N 237/94-ВР від 10.11.94 р. 24///Державний контроль за дотриманням антимонопольно-конкурентного законодавства Стаття 40. Державний контроль за дотриманням антимонопольно-конкурентного законодавства 1. Державний контроль за дотриманням антимонопольно-конкурентного законодавства, захист інтересів підприємців та споживачів від його порушень здійснюються Антимонопольним комітетом України відповідно до його повноважень, визначених законом. 2. З метою запобігання монопольному становищу окремих суб'єктів господарювання на ринку створення, реорганізація та ліквідація суб'єктів господарювання, придбання їх активів, часток (акцій, паїв) господарських товариств, а також утворення об'єднань підприємств або перетворення органів влади в зазначені об'єднання у випадках, передбачених законодавством, здійснюються за умови одержання згоди на це Антимонопольного комітету України. Підстави для надання згоди на концентрацію суб'єктів господарювання визначаються законом. 3. У разі якщо суб'єкти господарювання зловживають монопольним становищем на ринку, Антимонопольний комітет України має право прийняти рішення про примусовий поділ монопольних утворень. Строк виконання такого рішення не може бути меншим шести місяців. 4. Примусовий поділ не застосовується у разі: неможливості організаційного або територіального відокремлення підприємств або структурних підрозділів; наявності тісного технологічного зв'язку підприємств, структурних підрозділів, якщо частка внутрішнього обороту в загальному обсязі валової продукції підприємства (об'єднання тощо) становить менше тридцяти відсотків. 5. Реорганізація монопольного утворення, що підлягає примусовому поділу, здійснюється на розсуд суб'єкта господарювання за умови усунення монопольного становища цього утворення на ринку. 6. Антимонопольний комітет України та його територіальні відділення у встановленому законом порядку розглядають справи про недобросовісну конкуренцію та інші справи щодо порушення антимонопольно-конкурентного законодавства, передбачені законом. 7. Рішення Антимонопольного комітету України та його територіальних відділень можуть бути оскаржені до суду. Збитки, завдані незаконними рішеннями Антимонопольного комітету України або його територіальних відділень, відшкодовуються з Державного бюджету України за позовом заінтересованих осіб у порядку, визначеному законом. Коментар: 1. Державний контроль за додержанням законодавства про захист економічної конкуренції, захист інтересів суб'єктів господарювання та споживачів від його порушень здійснюються органами Антимонопольного комітету України, який є державним органом зі спеціальним статусом. Контроль здійснюється на засадах рівності суб'єктів господарювання перед законом та пріоритету прав споживачів, запобігання, виявлення і припинення порушень законодавства про захист економічної конкуренції. З метою запобігання правопорушенням та монополізації ринків органами Антимонопольного комітету України здійснюються заходи щодо контролю за економічною концентрацією, узгодженими діями суб'єктів господарювання та регулюванням цін (тарифів) на товари, що виробляються (реалізуються) суб'єктами природних монополій. 2. З метою запобігання монополізації товарних ринків, зловживанню монопольним (домінуючим) становищем, обмеженню конкуренції органи Антимонопольного комітету України здійснюють державний контроль за концентрацією суб'єктів господарювання. Концентрацією визнається: 1) злиття суб'єктів господарювання або приєднання одного суб'єкта господарювання до іншого; 2) набуття безпосередньо або через інших осіб контролю одним або кількома суб'єктами господарювання над одним або кількома суб'єктами господарювання чи частинами суб'єктів господарювання, зокрема, шляхом: а) безпосереднього або опосередкованого придбання, набуття у власність іншим способом активів у вигляді цілісного майнового комплексу або структурного підрозділу суб'єкта господарювання, одержання в управління, оренду, лізинг, концесію чи набуття в інший спосіб права користування активами у вигляді цілісного майнового комплексу або структурного підрозділу суб'єкта господарювання, в тому числі придбання активів суб'єкта господарювання, що ліквідується; б) призначення або обрання на посаду керівника, заступника керівника спостережної ради, правління, іншого наглядового чи виконавчого органу суб'єкта господарювання особи, яка вже обіймає одну чи кілька з перелічених посад в інших суб'єктах господарювання, або створення ситуації, при якій більше половини посад членів спостережної ради, правління, інших наглядових чи виконавчих органів двох чи більше суб'єктів господарювання обіймають одні й ті самі особи; в) створення суб'єкта господарювання двома і більше суб'єктами господарювання, який тривалий період буде самостійно здійснювати господарську діяльність, і при цьому зазначене створення не приводить до координації конкурентної поведінки між суб'єктами господарювання, що створили цей суб'єкт господарювання, або між ними та новоствореним суб'єктом господарювання; 3) безпосереднє або опосередковане придбання, набуття у власність іншим способом чи одержання в управління часток (акцій, паїв), що забезпечує досягнення чи перевищення 25 або 50 відсотків голосів у вищому органі управління відповідного суб'єкта господарювання. Порядок надання дозволу на концентрацію суб'єктів господарювання визначається Положенням про порядок подання заяв до органів Антимонопольного комітету України про попереднє отримання дозволу на концентрацію суб'єктів господарювання, затвердженим розпорядженням Антимонопольного комітету України від 19.02.2002 р. N 33-р. 3. Примусовий поділ монопольних утворень є однією із форм демонополізації економіки й забезпечення розвитку конкуренції на ринку. Цей захід є примусовим, тобто може здійснюватися незалежно від волі та інтересів суб'єкта господарювання, до якого він застосовується. Обов'язковою умовою його застосування є встановлене компетентними органами зловживання монопольним (домінуючим) становищем. Закріплена у законі правова можливість спонукає суб'єкта господарювання діяти у відповідності до правових вимог органів Антимонопольного комітету України. 4. Рішення про примусовий поділ може бути прийнято тільки при наявності певних умов. Примусовий поділ не застосовується у разі: неможливості організаційного або територіального відокремлення підприємств, структурних підрозділів чи структурних одиниць; наявності тісного технологічного зв'язку підприємств, структурних підрозділів чи структурних одиниць (якщо обсяг продукції, яка вживається суб'єктом господарювання, перевищує тридцять відсотків валового обсягу продукції підприємства, структурного підрозділу чи структурної одиниці). 5. У випадку прийняття рішення про примусовий поділ монопольного утворення реорганізація здійснюється на розсуд суб'єкта господарювання. Формами реорганізації можуть бути поділ суб'єкта господарювання на кілька утворень або видалення із його складу нових осіб. Унаслідок поділу утворюються ряд підприємств, спроможних здійснювати повноцінну господарську діяльність. 6. Антимонопольні органи розглядають справи про порушення законодавства про захист економічної конкуренції згідно із вимогами розділу 7 Закону України "Про захист економічної конкуренції" і Правил розгляду заяв і справ про порушення законодавства про захист економічної конкуренції, затверджених розпорядженням Антимонопольного комітету України від 19.04.94 р. N 5 із подальшими змінами. В процесі розгляду антимонопольні органи: збирають і аналізують документи, висновки експертів, пояснення осіб, іншу інформацію, що є доказом у справі, та приймають рішення у справі в межах своїх повноважень; отримують пояснення осіб, які беруть участь у справі, або будь-яких осіб за їх клопотанням чи з власної ініціативи. 7. Заявник, відповідач, третя особа мають право оскаржити рішення органів Антимонопольного комітету України повністю або частково до суду у двомісячний строк з дня одержання рішення. Цей строк не може бути відновлено. Прийняття судом до розгляду заяви про визнання недійсним рішення органу Антимонопольного комітету України не зупиняє його виконання, крім випадків, передбачених законом. 25\\\\\ Підприємство як організаційна форма господарювання. Стаття 42. Підприємництво як вид господарської діяльності 1. Підприємництво - це самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик господарська діяльність, що здійснюється суб'єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку. Коментар: Дана стаття дає легальне визначення підприємництва (підприємницької діяльності) як одного із видів господарської діяльності, що визначено ч. 2 ст. 3 Кодексу. У широкому розумінні підприємництво - це сфера суспільних відносин, заснована на економічній ефективності, раціональному використанні організаційних та фінансових ресурсів, орієнтованості на матеріально-технічний розвиток тощо. Як і будь-яка діяльність, підприємницька діяльність характеризується рядом ознак, основні з яких знайшли своє відображення в даній статті. Так, виділяють наступні ознаки підприємництва: 1) самостійність та ініціативність, що відображається перш за все в нормі ст. 43 Кодексу, яка передбачає, що підприємці мають право без обмежень самостійно здійснювати будь-яку діяльність, не заборонену законом. По-друге, саме підприємці свідомо ставлять себе в таке становище, коли вони персонально відповідають за успіх або невдачу своєї діяльності; 2) систематичність, що передбачає здійснення такої діяльності постійно, регулярно та на професійній основі; 3) ризиковий характер, що передбачає економічну самостійність підприємця і тісно пов'язану з цим відповідальність за результати своєї діяльності; 4) спрямування на отримання прибутку - основна ознака підприємництва, оскільки визначає безпосередньо мету, задля якої здійснюється така діяльність. Слід мати на увазі, що шляхом до початку підприємницької діяльності є державна реєстрація в якості підприємця в порядку, визначеному законодавством. Правове становище підприємств визначається ГКУ (гл.7) та іншими нормативно-правовими актами. Відповідно до ст. 62 ГК підприємство — самостійний суб'­єкт господарювання, створений компетентним органом держ.влади або органом місц.самоврядуван­ня, або іншими суб'єктами для задоволення сусп.та особистих потреб шляхом систематичного здій­снення виробничої, науково-дослідної, торговельної, ін­шої госп.діяльності в порядку, передбачено­му ГКУ та іншими законами. Підприємства можуть створюватись з метою здійснення як підприємництва, так і некомерційної господарської діяльності. Якщо законом не встановлено інше, підприємство діє на основі статуту. Підприємство є юр.особою, що має відокремлене майно, самостійний баланс, рахунки в установах банків, печатку з власним найменуванням та ідентиф.кодом. Підприємство не має у своєму складі інших юр.осіб. Підприємства в Україні здійснюють діяльність відповідно до вимог ст. 62-71 ГКУ, якщо інше щодо підприємств окремих видів не передбачено ГКУ відповідними законами України. Підприємство здійснює будь-які види госп.діяльності, якщо вони не заборонені зак-вом України і відповідають цілям, передбаченим статутом підприємства. Залежно від передбачених законодавством форм власності в Україні можуть діяти такі види підприємств: • приватне, що діє на основі приватної власності громадян чи суб'єкта господарювання (юридичної особи); • колективної власності; • комунальне, що діє на основі комунальної власності територіальної громади; • державне, що діє на основі державної власності; • засноване на змішаній формі власності (на основі об'єднання майна різних форм власності). В Україні можуть діяти також інші передбачені законом види підприємств. Так, якщо у статутному фонді підприємства іноземна інвестиція становить щонайменше 10 %, воно визнається підприємством з іноземними інвестиціями. Підприємство, у статутному фонді якого іноземна інвестиція становить 100 %, вважається іноземним. Залежно від способу утворення (заснування) і формування статутного фонду в Україні діють підприємства унітарні та корпоративні. Унітарне підприємство створюється одним засновником, який виділяє необхідне для цього майно, формує відповідно до закону статутний фонд, що не поділяється на частки (паї), затверджує статут, розподіляє доходи, безпосередньо або через керівника, якого призначає, керує підприємством і формує його трудовий колектив на засадах трудового найму, вирішує питання реорганізації та ліквідації підприємства. Унітарними є підприємства державні, комунальні, засновані на власності об'єднання громадян, релігійної організації або на приватній власності засновника. Корпоративне підприємство утворюється, як правило, двома або більше засновниками за їх спільним рішенням (договором), діє на основі об'єднання майна та/або підприємницької чи трудової діяльності засновників (учасників), їх спільного управління справами, корпоративних прав, у тому числі через органи, які вони створюють, участі засновників (учасників) у розподілі доходів та ризиків підприємства. Корпоративними є підприємства кооперативні, створені у формі господарського товариства, а також інші, у тому числі засновані на приватній власності двох або більше осіб. Особливості правового статусу унітарних і корпоративних підприємств встановлюються ГКУ, іншими законодавчими актами України. Підприємства залежно від чисельності працівників і річного обсягу валового доходу від реалізації продукції поділяються на малі, середні та великі. Малими (незалежно від форми власності) визнаються підприємства, в яких середньооблікова чисельність працівників за звітний (фінансовий) рік не перевищує п'ятдесяти осіб, а обсяг валового доходу від реалізації продукції (робіт, послуг) за цей самий період не перевищує суми, еквівалентної п'ятистам тисячам євро за середньорічним курсом Національного банку України щодо гривні. Великими визнаються підприємства, в яких середньооблікова чисельність працівників за звітний (фінансовий) рік перевищує тисячу осіб, а обсяг валового доходу від реалізації продукції (робіт, послуг) за цей самий період перевищує суму, еквівалентну п'яти мільйонам євро за середньорічним курсом НБУ щодо гривні. Усі інші підприємства вважаються середніми. Якщо підприємство залежить від іншого підприємства, воно визнається дочірнім. Для підприємств певного виду та організаційних форм законами можуть встановлюватись особливості господарювання (ст. 63 ГКУ). 26//// Основні принципи підприємницької діяльності та організаційні форми підприємств. Необхідною умовою правильного застосування "Господарського кодексу" є те, що він діє тільки в органічному поєднанні з іншими законами, формуючими цілісні риси ринкової економіки. Отже, створення організаційних структур підприємництва в умовах переходу до ринкової економіки здійснюється на основі "Господарського кодексу". Відповідно до нього створення організаційних підприємницьких структур здійснюється на основі таких принципів: - вільний вибір діяльності; - залучення на добровільних засадах до здійснення бізнесової діяльності майна та коштів юридичних осіб і громадян; - самостійне формування програми діяльності та вибір постачальників і споживачів вироблюваної продукції, встановлення цін відповідно до законодавства; - вільний найом працівників; - залучення і використання матеріально-технічних, фінансових, трудових та інших видів ресурсів, використання яких не заборонено або не обмежено Законодавством; - вільне розпорядження прибутком, що залишається після внесення платежів, установлених Законодавством; - самостійне здійснення підприємцем-юридичною особою зовнішньоекономічної діяльності; - використання будь-яким підприємцем належної йому частки валютної виручки на свій розсуд. Принцип свободи діяльності є основним при створенні організаційних структур бізнесу. Однак принципи створення організаційних структур не можна абсолютизувати. Вони у постійному розвитку, взаємодіють між собою і відображають відносини, що склалися у суспільстві наданий період Стаття 45. Організаційні форми підприємництва 1. Підприємництво в Україні здійснюється в будь-яких організаційних формах, передбачених законом, на вибір підприємця. 2. Порядок створення, державної реєстрації, діяльності, реорганізації та ліквідації суб'єктів підприємництва окремих організаційних форм визначається цим Кодексом та іншими законами. 3. Щодо громадян та юридичних осіб, для яких підприємницька діяльність не є основною, положення цього Кодексу поширюються на ту частину їх діяльності, яка за своїм характером є підприємницькою. Коментар: 1. Частина 1 даної статті надає право здійснювати підприємницьку діяльність у будь-якій організаційно-правовій формі, передбаченій законом. Відповідно до ст. 83 Цивільного кодексу юридичні особи можуть створюватися у формі товариств, установ та в інших формах, встановлених законом. Так, зокрема, Господарський кодекс передбачає такі організаційно-правові форми підприємництва: підприємство (приватне, державне, казенне, орендне, підприємство з іноземними інвестиціями тощо), господарські товариства (акціонерні товариства, товариства з обмеженою відповідальністю, товариства з додатковою відповідальністю, повні товариства, командитні товариства), об'єднання підприємств тощо. 2. Законодавством встановлюються відповідні загальні вимоги щодо порядку створення, державної реєстрації, реорганізації та ліквідації суб'єктів підприємництва, які передбачені Цивільним кодексом України, Господарським кодексом України, Законом України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців" та іншими нормативно-правовими актами. Крім того, для деяких організаційно-правових форм підприємництва передбачені особливості їх створення, реєстрації, реорганізації та ліквідації. Так, наприклад, Законом України "Про банки і банківську діяльність" такі особливості передбачені для банківських установ, Законом України "Про страхування" - для страхових організацій, Законом України "Про товарну біржу" - для товарних бірж тощо. 3. Залежно від мети здійснення Господарський кодекс розмежовує господарську комерційну діяльність (підприємництво) та некомерційну господарську діяльність. Остання спрямована на досягнення економічних, соціальних та інших результатів без мети отримання прибутку (див. коментар до ст. 52). Проте, незважаючи на це, суб'єкти некомерційної господарської діяльності для задоволення своїх потреб мають право займатися підприємницькою діяльністю. У такому випадку, як визначає ч. 3 коментованої статті, на цих суб'єктів поширюються вимоги законодавства про підприємництво саме на ту частину їх діяльності, яка за своїм характером є підприємницькою. 27\\\\ Стаття 64. Організаційна структура підприємства 1. Підприємство може складатися з виробничих структурних підрозділів (виробництв, цехів, відділень, дільниць, бригад, бюро, лабораторій тощо), а також функціональних структурних підрозділів апарату управління (управлінь, відділів, бюро, служб тощо). 2. Функції, права та обов'язки структурних підрозділів підприємства визначаються положеннями про них, які затверджуються в порядку, визначеному статутом підприємства або іншими установчими документами. 3. Підприємство самостійно визначає свою організаційну структуру, встановлює чисельність працівників і штатний розпис. 4. Підприємство має право створювати філії, представництва, відділення та інші відокремлені підрозділи, погоджуючи питання про розміщення таких підрозділів підприємства з відповідними органами місцевого самоврядування в установленому законодавством порядку. Такі відокремлені підрозділи не мають статусу юридичної особи і діють на основі положення про них, затвердженого підприємством. Підприємства можуть відкривати рахунки в установах банків через свої відокремлені підрозділи відповідно до закону. 5. Діяльність розташованих на території України відокремлених підрозділів підприємств, що знаходяться за її межами, регулюється цим Кодексом та іншими законами.Підприємство може складатися з виробничих структурних підрозділів (виробництв, цехів, відділень, дільниць, бригад, бюро, лабораторій тощо), а також функціональних структурних підрозділів апарату управління (управлінь, відділів, бюро, служб тощо). Функції, права та обов'язки структурних підрозділів підприємства визначаються положеннями про них, які затверджуються в порядку, визначеному статутом підприємства або іншими установчими документами. Підприємство самостійно визначає свою організаційну структуру, встановлює чисельність працівників і штатний розпис. Підприємство має право створювати філії, представництва, відділення та інші відокремлені підрозділи, погоджуючи питання про розміщення таких підрозділів підприємства з відповідними органами місцевого самоврядування в установленому законодавством порядку. Такі відокремлені підрозділи не мають статусу юридичної особи і діють на основі положення про них, затвердженого підприємством. Підприємства можуть відкривати рахунки в установах банків через свої відокремлені підрозділи відповідно до закону. Діяльність розташованих на території України відокремлених підрозділів підприємств, що знаходяться за її межами, регулюється Господарським кодексом України та іншими законами. Стаття 65. Управління підприємством 1. Управління підприємством здійснюється відповідно до його установчих документів на основі поєднання прав власника щодо господарського використання свого майна і участі в управлінні трудового колективу. 2. Власник здійснює свої права щодо управління підприємством безпосередньо або через уповноважені ним органи відповідно до статуту підприємства чи інших установчих документів. 3. Для керівництва господарською діяльністю підприємства власник (власники) або уповноважений ним орган призначає (обирає) керівника підприємства. 4. У разі найму керівника підприємства з ним укладається договір (контракт), в якому визначаються строк найму, права, обов'язки і відповідальність керівника, умови його матеріального забезпечення, умови звільнення його з посади, інші умови найму за погодженням сторін. 5. Керівник підприємства без доручення діє від імені підприємства, представляє його інтереси в органах державної влади і органах місцевого самоврядування, інших організаціях, у відносинах з юридичними особами та громадянами, формує адміністрацію підприємства і вирішує питання діяльності підприємства в межах та порядку, визначених установчими документами. 6. Керівника підприємства може бути звільнено з посади достроково на підставах, передбачених договором (контрактом) відповідно до закону. 7. На всіх підприємствах, які використовують найману працю, між власником або уповноваженим ним органом і трудовим колективом або уповноваженим ним органом повинен укладатися колективний договір, яким регулюються виробничі, трудові та соціальні відносини трудового колективу з адміністрацією підприємства. Вимоги до змісту і порядок укладення колективних договорів визначаються законодавством про колективні договори. 8. Трудовий колектив підприємства становлять усі громадяни, які своєю працею беруть участь у його діяльності на основі трудового договору (контракту, угоди) або інших форм, що регулюють трудові відносини працівника з підприємством. Повноваження трудового колективу щодо його участі в управлінні підприємством встановлюються статутом або іншими установчими документами відповідно до вимог цього Кодексу, законодавства про окремі види підприємств, закону про трудові колективи. 9. Рішення з соціально-економічних питань, що стосуються діяльності підприємства, виробляються і приймаються його органами управління за участі трудового колективу і уповноважених ним органів. 10. Особливості управління підприємствами окремих видів (організаційних форм підприємств) встановлюються цим Кодексом та законами про такі підприємства.Управління підприємством Управління підприємством здійснюється відповідно до його установчих документів на основі поєднання прав власника щодо господарського використання свого майна і участі в управлінні трудового колективу. Власник здійснює свої права щодо управління підприємством безпосередньо або через уповноважені ним органи відповідно до статуту підприємства чи інших установчих документів. Для керівництва господарською діяльністю підприємства власник (власники) або уповноважений ним орган призначає (обирає) керівника підприємства. У разі найму керівника підприємства з ним укладається договір (контракт), у якому визначаються строк найму, права, обов'язки і відповідальність керівника, умови його матеріального забезпечення, умови звільнення його з посади, інші умови найму за погодженням сторін. Керівник підприємства без доручення діє від імені підприємства, представляє його інтереси в органах державної влади та органах місцевого самоврядування, інших організаціях, у відносинах з юридичними особами та громадянами, формує адміністрацію підприємства і вирішує питання діяльності підприємства в межах та порядку, визначених установчими документами. На всіх підприємствах, які використовують найману працю, між власником або уповноваженим ним органом і трудовим колективом або уповноваженим ним органом повинен укладатися колективний договір, яким регулюються виробничі, трудові та соціальні відносини трудового колективу з адміністрацією підприємства. Вимоги до змісту і порядок укладення колективних договорів визначаються законодавством про колективні договори. Трудовий колектив підприємства становлять усі громадяни, які своєю працею беруть участь у його діяльності на основі трудового договору (контракту, угоди) або інших форм, що регулюють трудові відносини працівника з підприємством. Повноваження трудового колективу щодо його участі в управлінні підприємством установлюються статутом або іншими установчими документами відповідно до вимог цього Кодексу, законодавства про окремі види підприємств, закону про трудові колективи. Рішення із соціально-економічних питань, що стосуються діяльності підприємства, виробляються і приймаються його органами управління за участю трудового колективу і уповноважених ним органів. Особливості управління підприємствами окремих видів (організаційних форм підприємств) встановлюються Господарським кодексом України та законами про такі підприємства. 28\\\\\

1. Майно підприємства становлять виробничі і невиробничі фонди, а також інші цінності, вартість яких відображається в самостійному балансі підприємства. 2. Джерелами формування майна підприємства є: грошові та матеріальні внески засновників; доходи, одержані від реалізації продукції, послуг, інших видів господарської діяльності; доходи від цінних паперів; кредити банків та інших кредиторів; капітальні вкладення і дотації з бюджетів; майно, придбане в інших суб'єктів господарювання, організацій та громадян у встановленому законодавством порядку; інші джерела, не заборонені законодавством України. 3. Цілісний майновий комплекс підприємства визнається нерухомістю і може бути об'єктом купівлі-продажу та інших угод, на умовах і в порядку, визначених цим Кодексом та законами, прийнятими відповідно до нього. 4. Реалізація майнових прав підприємства здійснюється в порядку, встановленому цим Кодексом, іншими законодавчими актами України. 5. Володіння і користування природними ресурсами підприємство здійснює в установленому законодавством порядку за плату, а у випадках, передбачених законом, на пільгових умовах. 6. Підприємство випускає, реалізує та придбаває цінні папери відповідно до законодавства України. 7. Держава гарантує захист майнових прав підприємства. Вилучення державою у підприємства майна, що ним використовується, здійснюється лише у випадках і порядку, передбачених законом. Коментар: 1. Майно підприємства поділяється на виробничі й невиробничі фонди. Також до складу майна входять інші цінності, вартість яких відображається в самостійному балансі підприємства. Згідно з п. 8.1.4 Закону України "Про оподаткування" під терміном "невиробничі фонди" слід розуміти капітальні активи, які не використовуються у господарській діяльності платника податку. Відповідно до листа Державної податкової адміністрації України N 3357/11/15-2116 від 03.04.98 р. "Щодо роз'яснення з питань застосування Закону України "Про оподаткування прибутку підприємств" невиробничі фонди - це капітальні активи, які не використовуються у господарській діяльності платника податку. Згідно з ч. 2 ст. 139 ГК залежно від економічної форми, якої набуває майно у процесі здійснення господарської діяльності, майнові цінності належать до основних фондів, оборотних засобів, коштів, товарів. У ст. 139 дається визначення цих термінів. Більш детально про баланс підприємства див. коментар до ч. 4 ст. 62 ГК. 2. Частина 2 ст. 66 визначає, що джерелами формування майна підприємства є: грошові та матеріальні внески засновників; доходи, одержані від реалізації продукції, послуг, інших видів господарської діяльності; доходи від цінних паперів; кредити банків та інших кредиторів; капітальні вкладення і дотації з бюджетів; майно, придбане в інших суб'єктів господарювання, організацій та громадян у встановленому законодавством порядку; інші джерела, не заборонені законодавством України. Частина 1 ст. 140 ГК серед джерел формування майна суб'єктів господарювання містить ще безоплатні та благодійні внески, пожертвування організацій і громадян. 3. Відповідно до ГК цілісний майновий комплекс підприємства є нерухомістю і може бути об'єктом купівлі-продажу та інших угод на умовах і в порядку, визначених цим Кодексом та законами, прийнятими відповідно до нього. Звернемо увагу, що визначення цілісного майнового комплексу схоже з визначенням підприємства в ЦК (детальніше про поняття "підприємство" в ЦК див. коментар до п. 4 ст. 62 ГК). Більш розширене поняття цілісного майнового комплексу міститься в ч. 1 ст. 4 Закону України "Про оренду державного та комунального майна". Тут під цілісним майновим комплексом розуміється господарський об'єкт з завершеним циклом виробництва продукції (робіт, послуг) з наданою йому земельною ділянкою, на якій він розміщений, автономними інженерними комунікаціями, системою енергопостачання. Уточнюється поняття цілісного майнового комплексу в п. 3 постанови КМУ від 10.09.2003 р. N 1440 "Про затвердження Національного стандарту N 1 "Загальні засади оцінки майна і майнових прав", згідно з яким це об'єкти, сукупність активів яких дає змогу провадити певну господарську діяльність. Цілісними майновими комплексами є підприємства, а також їх структурні підрозділи (цехи, виробництва, дільниці тощо), які можуть бути виділені в установленому порядку в самостійні об'єкти з подальшим складенням відповідного балансу і можуть бути зареєстровані як самостійні суб'єкти господарської діяльності. 4. Реалізація майнових прав підприємства здійснюється в порядку, встановленому цим Кодексом, іншими законодавчими актами України. Зокрема, реалізація майнових прав усіх підприємств здійснюється у відповідності з розд. 3 ГК "Майнова основа господарювання", книги 3 ЦК "Право власності та інші речові права". Зауважимо, що реалізація майнових прав підприємства залежить від його організаційно-правової форми та від порядку, встановленого законами та установчими документами. Зрозуміло, що реалізація майна державного, комунального, колективного та комунального підприємства буде суттєво відрізнятися. 5. Законодавством України дозволено підприємствам володіти і користуватися природними ресурсами. Цей дозвіл підприємство здійснює в установленому законодавством порядку за плату, а у випадках, передбачених законом, на пільгових умовах. Використання природних ресурсів суб'єктами господарювання регулюється гл. 15 ГК. Згідно з ч. 1 ст. 13 Конституції України земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією. Кожний громадянин має право користуватися природними об'єктами права власності народу відповідно до закону. Також ч. 1 ст. 324 ЦК визначає, що земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться на території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу. 6. Підприємство випускає, реалізує та придбаває цінні папери відповідно до законодавства України. Основним Законом України, що регулює правовий режим цінних паперів, є Закон України "Про цінні папери та фондовий ринок". Також гл. 17 ГК та гл. 14 ЦК регулюють загальний порядок обігу цінних паперів. 7. Держава гарантує захист майнових прав підприємства. Вилучення державою у підприємства майна, що ним використовується, здійснюється лише у випадках і порядку, передбачених законом.

29\\\\\ 1. Відносини підприємства з іншими підприємствами, організаціями, громадянами в усіх сферах господарської діяльності здійснюються на основі договорів.

2. Підприємства вільні у виборі предмета договору, визначенні зобов'язань, інших умов господарських взаємовідносин, що не суперечать законодавству України.

3. Підприємство має право реалізовувати самостійно всю продукцію на території України і за її межами, якщо інше не передбачено законом.

4. Державні підприємства, у тому числі господарські товариства (крім банків), у статутному фонді яких державі належить 50 та більше відсотків акцій (часток, паїв), здійснюють залучення внутрішніх довгострокових (більше одного року) та зовнішніх кредитів (позик), надають гарантії або є поручителями за такими зобов'язаннями за погодженням з Міністерством фінансів України, здійснюють залучення внутрішніх короткострокових (до одного року) кредитів (позик), надають гарантії або є поручителями за такими зобов'язаннями - за погодженням з органом виконавчої влади, який здійснює функції управління державною власністю. Порядок таких погоджень встановлюється Кабінетом Міністрів України. 

Коментар:

1. Договори є основним способом ведення господарської діяльності підприємства. Загальний порядок укладення договорів регулюється гл. 20 ГК та розд. 2 ЦК. Господарський договір є різновидом господарського зобов'язання.

Таким чином, слід звернути увагу на неточне формулювання ч. 1 ст. 67 ГК, оскільки згідно з ч. 1 ст. 174 ГК господарські зобов'язання можуть виникати не тільки з господарського договору, але й з інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать, безпосередньо із закону або іншого нормативно-правового акта, що регулює господарську діяльність; з акта управління господарською діяльністю; внаслідок заподіяння шкоди суб'єкту або суб'єктом господарювання, придбання або збереження майна суб'єкта або суб'єктом господарювання за рахунок іншої особи без достатніх на те підстав; у результаті створення об'єктів інтелектуальної власності та інших дій суб'єктів, а також настання подій, з якими закон пов'язує настання правових наслідків у сфері господарювання. Те саме стосується і цивільних відносин, що виникають між підприємством та громадянами.

2. Підприємства вільні у виборі предмета договору, визначенні зобов'язань, інших умов господарських взаємовідносин, що не суперечать законодавству України. Втім, підприємства мають суворо дотримуватися закону щодо істотних умов господарських договорів. Загальними істотними умовами господарських договорів є: предмет, ціна та строк дії господарського договору (ч. 3 ст. 180 ГК). Окремі види договорів містять специфічні істотні умови.

3. Підприємство має право реалізовувати самостійно всю продукцію на території України і за її межами, якщо інше не передбачено законом. Підприємство не обмежене в реалізації продукції на території України. За межами України підприємство веде свою діяльність у відповідності з ГК, ЦК, законами України "Про зовнішньоекономічну діяльність" та "Про міжнародне приватне право" та іншими нормативними актами.

Втім діяльність підприємства може бути обмежена законами України, а також законодавством зарубіжної держави, з якою підприємство має господарські відносини. Наприклад, з 01.01.2009 р. набере чинності Закон України "Про встановлення тарифної квоти на ввезення в Україну цукру-сирцю з тростини", яким буде встановлена щорічна квота на ввіз цієї продукції.

30\\\ 1. Підприємство самостійно здійснює зовнішньоекономічну діяльність, яка є частиною зовнішньоекономічної діяльності України і регулюється законами України, іншими прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами.

2. Порядок використання коштів підприємства в іноземній валюті визначається цим Кодексом та іншими законами.

3. Підприємство, яке здійснює зовнішньоекономічну діяльність, може відкривати за межами України свої представництва, філії та виробничі підрозділи, утримання яких здійснюється за кошти підприємства.

Коментар:

1. Частина 1 статті визначає загальне право підприємств здійснювати зовнішньоекономічну діяльність і вказує, що поняття "зовнішньоекономічна діяльність підприємства" є складовою більш широкого поняття "зовнішньоекономічна діяльність України". Законодавець наголосив, що така діяльність здійснюється підприємством "самостійно", що дозволяє зробити висновок про унеможливлення примушення підприємств здійснювати зазначену діяльність лише через залучення посередницьких структур (крім випадків, коли Кодексом або іншим нормативним актом, який у відповідності до чинного законодавства або доктрини має вищу силу над коментованою нормою, встановлено обов'язкове залучення посередницьких структур при здійсненні підприємствами зовнішньоекономічної діяльності).

У той же час, коментована норма не забороняє підприємствам за власною ініціативою залучати будь-яких посередників для здійснення зовнішньоекономічної діяльності, якщо це не заборонено відповідними нормами чинного законодавства. Законодавець також підкреслив, що зовнішньоекономічна діяльність регулюється не тільки законами України, але й підзаконними нормативними актами. До того ж Закон України "Про зовнішньоекономічну діяльність", розкриваючи принцип верховенства закону, зазначає, що зовнішньоекономічна діяльність регулюється тільки законом (ч. 4 ст. 2). Вважаємо, що норми Кодексу мають переважну силу над дещо ідеалістичною нормою зазначеного Закону України.

2. Питання використання підприємствами коштів в іноземній валюті розглядається в коментарі до ст. 386, 387 Кодексу.

3. Частина 3 коментованої статті визначає право підприємств, що здійснюють зовнішньоекономічну діяльність, відкривати (засновувати) в інших країнах свої структурні підрозділи. Звичайно, реалізація відповідного волевиявлення підприємства вимагатиме застосування, окрім коментованої дозвільної норми, також відповідних норм тієї країни, в якій підприємство відкриватиме структурний підрозділ. Для функціонування такого структурного підрозділу за межами України підприємство може здійснювати передачу відповідного майна. Зазначені операції по передачі майна регламентуються спеціальними нормами чинного законодавства України (див. Указ Президента України "Про інвестування майнових цінностей резидентами за межами України", постанову КМ України N 229 "Про затвердження Положення про порядок видачі індивідуальних ліцензій на здійснення резидентами майнових інвестицій за межами України і Положення про порядок контролю та звітності щодо використання майнових цінностей, які інвестуються за межами України"), а також нормами країни, в якій українське підприємство відкриватиме структурний підрозділ

31\\\\\ 1. Підприємства мають право на добровільних засадах об'єднувати свою господарську діяльність (виробничу, комерційну та інші види діяльності) на умовах і в порядку, встановлених цим Кодексом та іншими законами.

2. За рішенням Кабінету Міністрів України або органів, до повноважень яких належить управління державними або комунальними підприємствами, можуть утворюватися об'єднання підприємств на умовах і в порядку, встановлених цим Кодексом та іншими законами.

3. Види об'єднань підприємств, їх загальний статус, а також основні вимоги щодо здійснення ними господарської діяльності визначаються цим Кодексом, інші питання їх діяльності регулюються законодавством України.

Коментар:

Підприємства в Україні можуть здійснювати свою діяльність як самостійно, так і об'єднуючись з іншими підприємствами. Об'єднання виробничої, комерційної та іншої діяльності підприємств здійснюється на добровільних засадах, на підставі спільного рішення їх керівних органів. Об'єднання державних або комунальних підприємств створюються за рішенням Кабінету Міністрів України або органів, до компетенції яких входить управління такими підприємствами. Порівняльна характеристика об’єднань підприємств

Об’єднання створюються для спільного вирішення задач, що стоять перед його учасниками, підвищення ефективності використання матеріальних, фінансових та інших ресурсів на основі об’єднання зусиль та засобів, організації спільної діяльності, розподілу праці, спеціалізації і кооперації, а також в цілях проведення інших заходів виробничого, комерційного чи природоохоронного характеру.

До числа основних видів об'єднань підприємств входять: асоціації, корпорації, консорціуми, концерни, холдінги, конгломерати, фінансово-промислові групи, франчайзинг.

Відповідно до чинного законодавства господарські об'єднання поділяються на договірні і статутні. До договірних об'єднань відносяться асоціації та корпорації, а до статутних — консорціуми і концерни.

Асоціації — це форма добровільного об'єднання економічно самостійних підприємств, організацій, що одночасно можуть входити в інші утворення. Вони створюються з метою координації діяльності своїх учасників, тобто узгодження дій стосовно визначення цін, освоєння ринків збуту, захисту інтересів своїх членів тощо. Асоціація представляє інтереси своїх членів у відносинах з державними та недержавними організаціями. Вона розробляє економічні та юридичні прогнози, узагальнює та розповсюджує передовий досвід підприємств, виборює право своїх членів, надає їм інформацію, скликає конференції, веде видавничу діяльність в інтересах асоціації тощо.

Корпорація (акціонерне товариство) є нині домінуючою формою підприємницької діяльності, її власниками вважаються акціонери, що мають обмежену відповідальність у розмірі свого внеску в акціонерний капітал корпорації. Весь прибуток корпорації належить її акціонерам.

Порівняльна характеристика об’єднань підприємств

На відміну від договірних об'єднань статутні об'єднання не мають установчих договорів і діють на підставі статуту. Це пов’язане з тим, що юридичною основою цих об'єднань є не волевиявлення сторін, а фінансова або адміністративна залежність членів об'єднання від одного або групи підприємств.

Основним видом статутного об'єднання підприємств є концерн. Утворення концернів значною мірою викликане необхідністю переміщення капіталу з менш перспективних галузей промисловості в більш перспективні, а також для реалізації значних фінансових проектів.

Консорціум — це об'єднання підприємців з метою спільного проведення великої фінансової операції.

Конгломерат — статутне об'єднання підприємств, які здійснюють спільну діяльність на основі добровільної централізації функцій виробництва, науково-технічної, інвестиційної, фінансової діяльності, а також для організації комерційного обслуговування. Конгломерат схожий з вертикальним концерном і утворюється із підприємств, технологічно взаємозв'язаних процесом виробництва. Основною відмінністю конгломерату від концерну є те, що його учасники користуються широкою економічною автономією: ця форма об'єднання дозволяє учасникам більший маневр щодо своїх капіталів, можливість інвестування його в багтообіцяючий проект без отримання згоди на це інших учасників конгломерату.

Холдінг - холдінгове добровільне об’єднання підприємств з метою управління іншими компаніями задопомогою володіння контрольними пакетами їх акцій. Розрізняють два види холдінгу - чистий холдінг, який утворюється спеціально для виконання зазначеної вище функції, а також змішаний холдінг, який поряд з управлінням за допомогою контрольних пакетів акцій здійснює також підприємницьку діяльність в промисловості, кредитно-банківській, торгівельній, транспортній та інших сферах. Функції холдінгу фактично здійснює будь-яка велика компанія, яка володіє контрольними пакетами акцій інших компаній.

Промислово-фінансова група (ПФГ) - об′єднання, яке створюється за рішенням кабінету Міністрів України на певний строк з метою реалізації державних програм розвитку пріоритетних галузей виробництва і структурної перебудови економіки України, включаючи програми згідно з міжнародними договорами України, а також з метою виробництва кінцевої продукції. Особливістю ПФГ є те, що вона не є юридичною особою і не підлягає державній реєстрації як суб′єкт господарської діяльності.

32\\\\ 1. Державне унітарне підприємство утворюється компетентним органом державної влади в розпорядчому порядку на базі відокремленої частини державної власності, як правило, без поділу її на частки, і входить до сфери його управління.

2. Орган державної влади, до сфери управління якого входить підприємство, є представником власника і виконує його функції у межах, визначених цим Кодексом та іншими законодавчими актами.

3. Майно державного унітарного підприємства перебуває у державній власності і закріплюється за таким підприємством на праві господарського відання чи праві оперативного управління.

4. Найменування державного унітарного підприємства повинно містити слова "державне підприємство".

5. Державне унітарне підприємство не несе відповідальності за зобов'язаннями власника і органу влади, до сфери управління якого воно входить.

6. Органом управління державного унітарного підприємства є керівник підприємства, який призначається органом, до сфери управління якого входить підприємство, і є підзвітним цьому органові.

7. Законом можуть бути визначені особливості статусу керівника державного унітарного підприємства, в тому числі встановлено підвищену відповідальність керівника за результати роботи підприємства.

8. Державні унітарні підприємства діють як державні комерційні підприємства або казенні підприємства.

Коментар:

1. Частина 1 коментованої статті дає легальне визначення поняття державного унітарного підприємства як підприємства, створеного компетентним органом державної влади в розпорядчому порядку на базі відокремленої частини державної власності, як правило, без поділу її на частки, що входить до сфери його управління.

Термін "унітарне" (від лат. unitas - "єдність") означає єдине, об'єднане, складаюче одне ціле. У державному унітарному підприємстві така єдність виражається в ряді ознак, що притаманна цій організаційно-правовій формі. По-перше, правова природа унітарного підприємства не передбачає множинності форм власності, тому в даному випадку таке підприємство може бути створене тільки на праві державної власності. Державне унітарне підприємство може мати тільки одного засновника, яким виступає компетентний орган державної влади і якому належить на праві власності майно, закріплене за таким підприємством. Майно державного унітарного підприємства є неподільним і не може бути розподілене на частки, вклади, паї тощо.

2. Майно державного унітарного підприємства належить на праві власності державі. Як зазначається в ч. 2 коментованої статті, представником власника виступає орган державної влади, до сфери управління якого входить підприємство, який і виконує його функції у межах, визначених законодавством. Так, Закон України "Про управління об'єктами державної власності" від 21.09.2006 р. наділив міністерства та інші органи виконавчої влади повноваженнями по створенню, реорганізації та ліквідації підприємств, затвердженню їх статутів, організації та проведення конкурсів з визначення керівників державних підприємств тощо. Обсяг повноважень кожного конкретного органу виконавчої влади щодо управління державним майном визначається спеціальними нормативно-правовими актами, якими перш за все виступають Укази Президента України "Про міністерство палива та енергетики України", "Про міністерство транспорту та зв'язку України" тощо.

3. Майно державного унітарного підприємства закріплюється за ним на праві господарського відання чи на праві оперативного управління. Питанням права господарського відання та права оперативного управління присвячені ст. 136, 137 Кодексу (див. коментар до них).

4. Законодавець зобов'язує державне унітарне підприємство в своїй назві зазначати слова "державне підприємство". Тобто найменування державного унітарного підприємства не повинно містити будь-яких інших відображаючих його організаційно-правову форму термінів, у тому числі запозичених з інших мов, якщо інше не передбачено законодавством. Дана норма не містить будь-яких законодавчих новацій, відповідні положення мають місце і в інших нормативно-правових актах, наприклад в законах України "Про товарну біржу", "Про господарські товариства" тощо.

5. Державне унітарне підприємство не несе відповідальності за зобов'язаннями власника і органу влади, до сфери управління якого воно входить. Це означає, що майно державного унітарного підприємства не може використовуватися з іншою метою, ніж та, для досягнення якої було створене це підприємство. Тобто власник або орган влади, до сфери управління якого входить дане підприємство, не має права вимагати від створеного ним державного унітарного підприємства грошових коштів чи іншого майна для погашення своїх зобов'язань або для задоволення інших власних цілей. При цьому слід нагадати, що мова йде про майно, яке належить державному унітарному підприємству на праві господарського відання чи праві оперативного управління. Таким чином, фактично державне унітарне підприємство на свій ризик здійснює господарську діяльність, а відповідальність за всі наслідки такої діяльності несе майном, що знаходиться у державній власності.

6. Єдиним органом управління державного унітарного підприємства виступає його керівник (директор, генеральний директор), що призначається органом, до сфери управління якого входить підприємство, і є підзвітним цьому органові. Утворення будь-яких інших органів управління в державному унітарному підприємстві ані Кодексом, ані іншими нормативно-правовими актами не передбачається.

Законодавством встановлюються вимоги щодо кандидатів на посади керівників державних підприємств. Так, Указом Президента України від 10.11.95 р. "Про затвердження Програми кадрового забезпечення державної служби та Програми роботи з керівниками державних підприємств, установ і організацій" добір кандидатур на посади керівників підприємств передбачає ретельне вивчення професійних і особистих якостей претендентів з кадрового резерву та існуючого складу керівних працівників. При визначенні претендентів, які мають очолювати підприємства, враховуються їх професіоналізм, компетентність, досвід роботи на підприємстві відповідної галузі, ініціативність, організаторські здібності, чесність, відданість справі, рівень освіти, загальна культура тощо. 1. Державне комерційне підприємство є суб'єктом підприємницької діяльності, діє на основі статуту або модельного статуту і несе відповідальність за наслідки своєї діяльності усім належним йому на праві господарського відання майном згідно з цим Кодексом та іншими законами, прийнятими відповідно до цього Кодексу.

2. Майно державного комерційного підприємства закріплюється за ним на праві господарського відання.

3. Статутний капітал державного комерційного підприємства утворюється уповноваженим органом, до сфери управління якого воно належить. Розмір статутного капіталу державного комерційного підприємства встановлюється зазначеним уповноваженим органом.

Статутний капітал державного комерційного підприємства підлягає сплаті до закінчення першого року з дня державної реєстрації такого підприємства.

4. Частину четверту виключено.

5. Держава та орган, до сфери управління якого входить державне комерційне підприємство, не несуть відповідальності за його зобов'язаннями, крім випадків, передбачених цим Кодексом та іншими законами.

6. Збитки, завдані державному комерційному підприємству внаслідок виконання рішень органів державної влади чи органів місцевого самоврядування, які було визнано судом неконституційними або недійсними, підлягають відшкодуванню зазначеними органами добровільно або за рішенням суду.

7. Державне унітарне комерційне підприємство може бути перетворене у державне акціонерне товариство, 100 відсотків акцій якого належать державі, у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

 

Коментар:

 

1. Одним із видів державних унітарних підприємств виступає державне комерційне підприємство. Так, у ст. 74 Кодексу міститься визначення державного комерційного підприємства як суб'єкта підприємницької діяльності, що діє на основі статуту на принципах підприємництва, зазначених у ст. 44 цього Кодексу, і несе відповідальність за наслідки своєї діяльності усім належним йому на праві господарського відання майном згідно з цим Кодексом та іншими законами, прийнятими відповідно до цього Кодексу.

Тобто, основною ознакою, що відрізняє державне комерційне підприємство від інших видів державних підприємств, є наявність мети - отримання прибутку. Тобто, незважаючи на те, що основним призначенням державного підприємства є задоволення потреб держави та суспільства, державні підприємства від своєї діяльності також можуть приносити державі прибуток від реалізації виробленої ними продукції, виконаних робіт чи наданих послуг.

2. Частина 2 коментованої статті конкретизує положення ч. 3 ст. 73 Кодексу стосовно державного комерційного підприємства, за яким майно закріплюється виключно на праві господарського відання.

3. Законодавець відносить по повноважень органу державної виконавчої влади, до сфери управління якого входить державне комерційне підприємство, питання утворення статутного фонду цього підприємства. Тобто, орган державної виконавчої влади повинен вирішити питання про розмір статутного фонду підприємства, а також про джерела формування цього фонду. Джерелами формування статутного фонду державного комерційного підприємства можуть бути грошові кошти, майно (машини, устаткування тощо), інші джерела, не заборонені законом. Хоча законодавець наділяє орган державної виконавчої влади повноваженнями по вирішенню питання щодо розміру статутного фонду державного комерційного підприємства, проте зазначає, що мінімальний розмір цього фонду встановлюється законом.

Так, наприклад, Законом України "Про господарські товариства" встановлюється мінімальний розмір статутного (складеного) капіталу для таких видів господарських товариств як: акціонерне товариство, товариство з обмеженою відповідальністю та товариство з додатковою відповідальністю. Отже, якщо державне комерційне підприємство створюється в одній із зазначених організаційно-правових форм, на нього поширюються норми вказаного Закону.

4. За загальним правилом, основною функцією статутного фонду є гарантійна, тобто статутний фонд призначений для задоволення вимог кредиторів у разі ліквідації підприємства. Отже, саме з метою захисту інтересів кредиторів державного комерційного підприємства, ч. 4 коментованої статті визначає, що у разі, коли вартість активів державного комерційного підприємства за результатами його діяльності виявиться меншою, ніж розмір статутного фонду, передбачений статутом підприємства, орган, до сфери управління якого входить дане підприємство, зобов'язаний провести в установленому законодавством порядку зменшення його статутного фонду, але не нижче встановленого мінімального розміру статутного фонду. Подібного змісту норми містяться, наприклад, і в нормативно-правових актах, що присвячені правовому статусу господарських товариств (ч. 4 ст. 144 ЦК, ч. 3 ст. 155 ЦК тощо).

5. Державне комерційне підприємство є самостійним суб'єктом господарювання, тобто самостійно відповідає за всі наслідки своєї діяльності і несе відповідальність за свої борги усім належним йому на праві господарського відання майном, як це передбачено ч. 1 цієї статті. Саме тому ані держава, ані орган, до сфери управління якого входить державне комерційне підприємство, не несуть відповідальності за його зобов'язаннями, крім випадків, передбачених цим Кодексом та іншими законами.

6. Як визначено в ч. 1 коментованої статті, державне комерційне підприємство є суб'єктом підприємницької діяльності, тобто на нього поширюються норми гл. 4 Кодексу. Так, ст. 47 Кодексу до гарантій, що надаються підприємцям державою, включає гарантії відшкодування збитків, завданих підприємцю внаслідок порушення громадянами чи юридичними особами, органами державної влади чи органами місцевого самоврядування його майнових прав відповідно до законодавства. З урахуванням положень зазначеної ст. 47 Кодексу, ч. 6 коментованої статті зобов'язує органи державної влади чи органи місцевого самоврядування відшкодувати добровільно або за рішенням суду збитки, завдані державному комерційному підприємству внаслідок виконання рішень цих органів, які було визнано судом неконституційними або недійсними. Таким чином, зазначена норма ще раз підтверджує статус самостійності державного комерційного підприємства, в тому числі незалежності його від органів законодавчої та виконавчої влади, а також від органів місцевого самоврядування з можливістю оскарження їх рішень.

7. Частина 7 коментованої статті передбачає можливість перетворення державного унітарного комерційного підприємства у корпоратизоване підприємство (державне акціонерне товариства) у випадках та порядку, передбачених законом. Особливості діяльності корпоратизованих підприємств визначаються загальними нормами цього Кодексу, зокрема гл. 9, а також спеціальними нормативно-правовими актами, наприклад рішенням Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку від 15.02.99 р. "Про затвердження Положення про порядок реєстрації випуску акцій та інформації про емісію акцій відкритих акціонерних товариств, які створюються шляхом заснування органом, уповноваженим управляти об'єктами державної власності, та холдингових компаній, що створюються в процесі корпоратизації та приватизації". 1. Державне комерційне підприємство зобов'язане приймати та виконувати доведені до нього в установленому законодавством порядку державні замовлення, враховувати їх при формуванні виробничої програми, визначенні перспектив свого економічного і соціального розвитку та виборі контрагентів, а також складати і виконувати річний та з поквартальною розбивкою фінансовий план на кожен наступний рік.

Абзац другий виключено.

2. Основним плановим документом державного комерційного підприємства є фінансовий план, відповідно до якого підприємство отримує доходи і здійснює видатки, визначає обсяг та спрямування коштів для виконання своїх функцій протягом року відповідно до установчих документів.

Фінансовий план підлягає затвердженню до 1 вересня року, що передує плановому, якщо інше не передбачено законом:

підприємств, що є суб'єктами природних монополій, та підприємств, плановий розрахунковий обсяг чистого прибутку яких перевищує 50 мільйонів гривень, - Кабінетом Міністрів України;

інших підприємств - органами, до сфери управління яких вони належать.

Підприємства електроенергетики, ліцензована діяльність яких регулюється шляхом затвердження національною комісією, що здійснює державне регулювання у сфері енергетики, складають фінансові плани з урахуванням затвердженої цією комісією структури тарифів на електричну та теплову енергію. Фінансові плани таких підприємств підлягають затвердженню до 31 грудня року, що передує плановому.

За несвоєчасне подання на розгляд, погодження або затвердження річного фінансового плану та звіту про його виконання посадові особи державного комерційного підприємства несуть адміністративну відповідальність, установлену законом.

3. Органи, до сфери управління яких входять державні комерційні підприємства, надають центральному органу виконавчої влади з питань економіки до 1 вересня року, що передує планованому, зведені показники фінансових планів та фінансові плани у розрізі окремих державних комерційних підприємств, які входять до сфери їх управління.

4. Форма та методичні рекомендації по розробці фінансового плану затверджуються центральним органом виконавчої влади з питань економіки.

5. Державне комерційне підприємство не має права безоплатно передавати належне йому майно іншим юридичним особам чи громадянам, крім випадків, передбачених законом. Відчужувати майнові об'єкти, що належать до основних фондів, державне комерційне підприємство має право лише за попередньою згодою органу, до сфери управління якого воно належить, і лише на конкурентних засадах, якщо інше не встановлено законом. Розпоряджатися в інший спосіб майном, що належить до основних фондів, державне комерційне підприємство має право лише у межах повноважень та у спосіб, що передбачені цим Кодексом та іншими законами.

Відчуження нерухомого майна, а також повітряних і морських суден, суден внутрішнього плавання та рухомого складу залізничного транспорту здійснюється за умови додаткового погодження в установленому порядку з Фондом державного майна України.

Фонд державного майна України виступає організатором продажу нерухомого майна в порядку, що встановлюється Кабінетом Міністрів України.

6. Кошти, одержані від продажу майнових об'єктів, що належать до основних фондів державного комерційного підприємства, використовуються відповідно до затвердженого фінансового плану, якщо інше не передбачено законом.

Кошти, одержані від продажу нерухомого майна, за вирахуванням балансової (залишкової) вартості такого майна, якщо інше не встановлено законом, зараховуються до загального фонду Державного бюджету України.

7. Списання з балансу не повністю амортизованих основних фондів, а також прискорена амортизація основних фондів державного комерційного підприємства можуть проводитися лише за згодою органу, до сфери управління якого входить дане підприємство.

8. Державні комерційні підприємства утворюють за рахунок прибутку (доходу) спеціальні (цільові) фонди, призначені для покриття витрат, пов'язаних з їх діяльністю:

амортизаційний фонд;

фонд розвитку виробництва;

фонд споживання (оплати праці);

резервний фонд;

інші фонди, передбачені статутом підприємства.

Порядок використання цих фондів визначається відповідно до затвердженого фінансового плану.

9. Розподіл прибутку (доходу) державних комерційних підприємств здійснюється відповідно до затвердженого фінансового плану з урахуванням вимог цього Кодексу та інших законів.

10. В фінансовому плані затверджуються суми коштів, які направляються державі як власнику і зараховуються до Державного бюджету України.

11. Органи, до сфери управління яких відносяться державні комерційні підприємства, до 15 липня року, що передує плановому, надають Кабінету Міністрів України інформацію про обсяги перерахування прибутку державних комерційних підприємств для їх врахування при формуванні державного бюджету.

12. У разі зміни керівника державного комерційного підприємства обов'язковим є проведення ревізії фінансово-господарської діяльності підприємства в порядку, передбаченому законом.

13. Інші особливості господарської та соціальної діяльності державних комерційних підприємств визначаються законом.

 

Коментар:

 

1. Державне комерційне підприємство відповідно до законодавства відноситься до тих суб'єктів, для яких є обов'язковим виконання державного замовлення. Поняття державного замовлення, порядок його формування та виконання визначені в Законі України "Про державне замовлення для задоволення пріоритетних державних потреб" від 22.12.95 р. Так, ч. 1 коментованої статті встановлений обов'язок державного комерційного підприємства приймати та виконувати доведені до нього в установленому законодавством порядку державні замовлення. Крім того, державне комерційне підприємство повинно також враховувати виконання державних замовлень при формуванні виробничої програми, визначенні перспектив свого економічного і соціального розвитку та виборі контрагентів, а також складати і виконувати річний та з поквартальною розбивкою фінансовий план на кожен наступний рік.

Коментованою статтею встановлюється вимога щодо застосування для закупівель товарів, робіт чи послуг державним комерційним підприємством процедури закупівель, визначених Законом України "Про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти". Проте з урахуванням вступу України до Світової організації торгівлі (СОТ) та у відповідності з Законом України від 20.03.2008 р. вказаний Закон визнано таким, що втратив чинність. На сьогодні зазначені питання регулюються Положенням про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти, що затверджене постановою КМУ від 17.10.2008 р.

2. На виконання визначених вище вимог законодавець окрему увагу приділяє порядку затвердження фінансового плану, який має бути затверджений до першого вересня року, що передує плановому Кабінетом Міністрів України - для підприємств, що є суб'єктами природних монополій, та підприємств, плановий розрахунковий обсяг чистого прибутку яких перевищує 50 мільйонів гривень; органами, до сфери управління яких входять підприємства, - для всіх інших підприємств.

3. У свою чергу на органи, до сфери управління яких входять державні комерційні підприємства, покладається обов'язок надання центральному органу виконавчої влади з питань економіки (яким на сьогодні виступає Міністерство економіки України) до першого серпня року, що передує планованому, зведених показників фінансових планів та фінансові плани у розрізі окремих державних комерційних підприємств, які входять до сфери їх управління.

4. Затвердження форми та методичних рекомендацій по розробці фінансового плану безпосередньо покладається на Міністерство економіки України. Так, наприклад, наказом Мінекономіки від 21.06.2005 р. затверджений Порядок складання, затвердження та контролю виконання фінансового плану державного комерційного та казенного підприємства, господарського товариства, у статутному фонді якого більше 50 відсотків акцій (часток, паїв) належить державі.

5. Державне комерційне підприємство відноситься до числа підприємств - не власників майна, оскільки майно закріплюється за ним на праві господарського відання, що тягне за собою обмеження правомочностей такого підприємства щодо розпорядження ним. Саме тому ч. 5 коментованої статті встановлюється заборона безоплатної передачі належного державному комерційному підприємству майна іншим юридичним особам чи громадянам, крім випадків, передбачених законом. Крім того, для відчуження майнових об'єктів, що належать до основних фондів такого підприємства, вимагається попередня згода органу, до сфери управління якого воно належить, і таке відчуження здійснюється лише на конкурентних засадах, якщо інше не встановлено законом. Законодавством обмежуються інші правомочності державного комерційного підприємства щодо розпорядження майном, що належить до основним фондів. Таке розпорядження може мати місце лише за наявності відповідних повноважень цього підприємства та у спосіб, що передбачені цим Кодексом та іншими законами.

Особливий правовий режим в України поширюється на такий вид майна, як нерухоме, до якого також можуть належати відповідно до ст. 181 повітряні і морські судна, судна внутрішнього плавання. Так, відчуження зазначеного майна, а також додатково рухомого складу залізничного транспорту може здійснюватися державним комерційним підприємством лише за умови додаткового погодження в установленому порядку з Фондом державного майна України.

6. Ще однією вимогою, що пред'являється до фінансового плану державного комерційного підприємства, є необхідність відображення в ньому порядку використання коштів, отриманих від продажу його майнових об'єктів.

7. З метою захисту державної власності законодавець передбачає обов'язковість отримання згоди органу, до сфери управління якого входить дане підприємство, на списання з балансу не повністю амортизованих основних фондів, а також на прискорення амортизації основних фондів державного комерційного підприємства.

33\\\\\ 1. Казенні підприємства створюються у галузях економіки, в яких:

законом дозволено здійснення господарської діяльності лише державним підприємствам;

основним (понад п'ятдесят відсотків) споживачем продукції (робіт, послуг) виступає держава;

за умовами господарювання неможлива вільна конкуренція товаровиробників чи споживачів;

переважаючим (понад п'ятдесят відсотків) є виробництво суспільно необхідної продукції (робіт, послуг), яке за своїми умовами і характером потреб, що ним задовольняються, як правило, не може бути рентабельним;

приватизацію майнових комплексів державних підприємств заборонено законом.

2. Казенне підприємство створюється за рішенням Кабінету Міністрів України. У рішенні про створення казенного підприємства визначаються обсяг і характер основної діяльності підприємства, а також орган, до сфери управління якого входить підприємство, що створюється. Реорганізація і ліквідація казенного підприємства проводяться відповідно до вимог цього Кодексу за рішенням органу, до компетенції якого належить створення даного підприємства.

3. Майно казенного підприємства закріплюється за ним на праві оперативного управління.

4. Казенне підприємство є юридичною особою, має відповідні рахунки в установах державного банку, печатку із своїм найменуванням.

5. Орган, до сфери управління якого входить казенне підприємство, затверджує статут підприємства, призначає його керівника, дає дозвіл на здійснення казенним підприємством господарської діяльності, визначає види продукції (робіт, послуг), на виробництво та реалізацію якої поширюється зазначений дозвіл.

6. Найменування казенного підприємства повинно містити слова "казенне підприємство".

 

Коментар:

 

1. Законодавством України передбачена особлива категорія державних підприємств - казенні підприємства. Так, відповідно до ст. 76 ГК України казенні підприємства створюються на базі державних підприємств, які не підлягають приватизації за наявності наступних умов:

- підприємство виконує діяльність, яка за чинним законодавством може здійснюватися тільки державним підприємством. Так, ст. 4 Закону України "Про підприємництво" (дана стаття залишається діяти) визначені види господарської діяльності, які можуть здійснюватися виключно державними підприємствами та організаціями. Зокрема, діяльність, пов'язана з проведенням криміналістичних, судово-медичних, судово-психіатричних експертиз та розробленням, випробуванням, виробництвом та експлуатацією ракет-носіїв, у тому числі з їх космічними запусками із будь-якою метою тощо;

- основним споживачем продукції (робіт, послуг) виступає держава (50 відсотків і більше). У будь-якій державі світу є наявний державний сектор економіки, тобто певні підприємства та установи, що забезпечують виконання державою своїх функцій. Прикладами таких підприємств слугують підприємства, що забезпечують охорону особливо важливих державних об'єктів, підприємства з виготовлення та ремонту військової техніки, зброї тощо. Зазначені підприємства також можуть створюватися у формі казенних;

- за умовами господарювання неможлива вільна конкуренція товаровиробників чи споживачів, тобто якщо державне підприємство є суб'єктом природної монополії. Відповідно до Закону України "Про природні монополії" природною монополією визнається стан товарного ринку, при якому задоволення попиту на цьому ринку є більш ефективним за умови відсутності конкуренції внаслідок технологічних особливостей виробництва (у зв'язку з істотним зменшенням витрат виробництва на одиницю товару в міру збільшення обсягів виробництва), а товари (послуги), що виробляються суб'єктами природних монополій, не можуть бути замінені іншими товарами (послугами), у зв'язку з цим попит на цьому товарному ринку менше залежить від зміни цін на ці товари (послуги), ніж попит на інші товари (послуги). Зазначеним Законом визначається перелік суб'єктів природних монополій, а також сфери їх дії. Наприклад, суб'єкти природних монополій можуть діяти у сфері транспортування нафти і нафтопродуктів трубопроводами, управління повітряним рухом, централізованого водопостачання та водовідведення тощо;

- переважним (50 відсотків і більше) є виробництво суспільно необхідної продукції (робіт, послуг), яке за своїми умовами і характером потреб, що ним задовольняються, як правило, не може бути рентабельним.

2. Відповідно до законодавства створення, реорганізація та ліквідація казенного підприємства здійснюються за рішенням Кабінету Міністрів України. Так, наприклад, постановою КМУ від 26.07.2006 р. затверджено Перелік казенних підприємств, що перетворюються у державні комерційні підприємства.

При цьому в ч. 2 коментованої статті законодавець окрему увагу приділяє рішенню про створення казенного підприємства, в якому повинно бути зазначено обсяг і характер основної діяльного підприємства, а також орган, до сфери управління якого входить підприємство, що створюється.

3. Як і будь-яке державне підприємство, казенне підприємство відноситься до підприємств - не власників майна. Так, майно закріплюється за казенним підприємством на праві оперативного управління, тобто всі питання використання закріпленого за ним майна вимагають обов'язкової згоди органу, до сфери управління якого входить дане підприємство.

4. Казенне підприємство відповідно до законодавства визнається юридичною особою, тобто на нього поширюються норми гл. 7 Цивільного кодексу України.

5. Як уже зазначалося, казенне підприємство є різновидом державного підприємства, тобто йому притаманні всі характерні риси цього підприємства. Зокрема, питання затвердження статуту казенного підприємства, призначення його керівника, надання дозволу на здійснення казенним підприємством господарської діяльності, визначення видів продукції (робіт, послуг), на виробництво та реалізацію якої поширюється зазначений дозвіл, відносяться до виключної компетенції органу, до сфери управління якого входить казенне підприємство.

6. Законодавством встановлюється обов'язок для казенного підприємства у своєму найменуванні використовувати слова "казенне підприємство". 1. Казенне підприємство здійснює господарську діяльність відповідно до виробничих завдань органу, до сфери управління якого воно входить.

2. Казенне підприємство самостійно організовує виробництво продукції (робіт, послуг) і реалізує її за цінами (тарифами), що визначаються в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України, якщо інше не передбачено законом.

Абзац другий виключено.

3. Орган, до сфери управління якого входить казенне підприємство, здійснює контроль за використанням та збереженням належного підприємству майна, і має право вилучити у казенного підприємства майно, яке не використовується або використовується не за призначенням, та розпорядитися ним у межах своїх повноважень.

4. Казенне підприємство не має права відчужувати або іншим способом розпоряджатися закріпленим за ним майном, що належить до основних фондів, без попередньої згоди органу, до сфери управління якого воно входить.

Відчуження нерухомого майна, а також повітряних і морських суден, суден внутрішнього плавання та рухомого складу залізничного транспорту здійснюється за умови додаткового погодження в установленому порядку з Фондом державного майна України.

Фонд державного майна України виступає організатором продажу нерухомого майна в порядку, що встановлюється Кабінетом Міністрів України.

5. Джерелами формування майна казенного підприємства є:

державне майно, передане підприємству відповідно до рішення про його створення;

кошти та інше майно, одержані від реалізації продукції (робіт, послуг) підприємства;

цільові кошти, виділені з Державного бюджету України;

кредити банків;

частина доходів підприємства, одержаних ним за результатами господарської діяльності, передбачена статутом;

інші джерела, не заборонені законом.

6. Казенне підприємство одержує кредити для виконання статутних завдань під гарантію органу, до сфери управління якого входить підприємство.

7. Казенне підприємство відповідає за своїми зобов'язаннями лише коштами, що перебувають у його розпорядженні. У разі недостатності зазначених коштів держава, в особі органу, до сфери управління якого входить підприємство, несе повну субсидіарну відповідальність за зобов'язаннями казенного підприємства.

8. Порядок розподілу та використання прибутку (доходу) казенного підприємства визначається фінансовим планом, який затверджується у порядку, встановленому статтею 75 цього Кодексу для державних комерційних підприємств.

9. Інші особливості господарської та соціальної діяльності казенних підприємств визначаються цим Кодексом, законом про державні підприємства та іншими законодавчими актами.

 34\\\\\\ 1. Комунальне унітарне підприємство утворюється компетентним органом місцевого самоврядування в розпорядчому порядку на базі відокремленої частини комунальної власності і входить до сфери його управління.

2. Орган, до сфери управління якого входить комунальне унітарне підприємство, є представником власника - відповідної територіальної громади і виконує його функції у межах, визначених цим Кодексом та іншими законодавчими актами.

3. Майно комунального унітарного підприємства перебуває у комунальній власності і закріплюється за таким підприємством на праві господарського відання (комунальне комерційне підприємство) або на праві оперативного управління (комунальне некомерційне підприємство).

4. Статутний капітал комунального унітарного підприємства утворюється органом, до сфери управління якого воно належить. Розмір статутного капіталу комунального унітарного підприємства визначається відповідною місцевою радою.

Статутний капітал комунального унітарного підприємства підлягає сплаті до закінчення першого року з дня державної реєстрації такого підприємства.

5. Найменування комунального унітарного підприємства повинно містити слова "комунальне підприємство" та вказівку на орган місцевого самоврядування, до сфери управління якого входить дане підприємство.

6. Комунальне унітарне підприємство не несе відповідальності за зобов'язаннями власника та органу місцевого самоврядування, до сфери управління якого воно входить.

7. Комунальне унітарне підприємство очолює керівник підприємства, що призначається органом, до сфери управління якого входить підприємство, і є підзвітним цьому органові.

8. Збитки, завдані комунальному унітарному підприємству внаслідок виконання рішень органів державної влади чи органів місцевого самоврядування, підлягають відшкодуванню зазначеними органами добровільно або за рішенням суду.

9. Особливості господарської діяльності комунальних унітарних підприємств визначаються відповідно до вимог, встановлених цим Кодексом щодо діяльності державних комерційних або казенних підприємств, а також інших вимог, передбачених законом.

35\\\\ 1. Господарськими товариствами визнаються підприємства або інші суб'єкти господарювання, створені юридичними особами та/або громадянами шляхом об'єднання їх майна і участі в підприємницькій діяльності товариства з метою одержання прибутку. У випадках, передбачених цим Кодексом, господарське товариство може діяти у складі одного учасника.

2. Засновниками і учасниками товариства можуть бути суб'єкти господарювання, інші учасники господарських відносин, зазначені у статті 2 цього Кодексу, а також громадяни, які не є суб'єктами господарювання. Обмеження щодо заснування та участі в господарських товариствах суб'єктів господарювання або інших осіб встановлюються цим Кодексом, іншими законами.

3. Господарські товариства є юридичними особами.

4. Суб'єкти господарювання - юридичні особи, які стали засновниками або учасниками господарського товариства, зберігають статус юридичної особи.

5. Господарські товариства можуть здійснювати будь-яку підприємницьку діяльність, якщо інше не передбачено законом.

Абзац другий виключено.

 

Коментар:

 

1. Господарськими товариствами згідно зі ст. 79 ГКУ визнаються підприємства або інші суб'єкти господарювання, створені юридичними особами та/або громадянами шляхом об'єднання їх майна і участі в підприємницькій діяльності товариства з метою одержання прибутку.

Як суб'єкт господарських правовідносин господарське товариство характеризується такими ознаками:

- господарське товариство - це об'єднання осіб (юридичних осіб, громадян України, осіб без громадянства, іноземців), які називаються учасниками. У випадках, передбачених ГКУ, господарське товариство може бути створене однією особою, якщо інше не встановлено законом;

- діючи в інтересах своїх учасників, господарське товариство переслідує визначену ними мету - одержання прибутку;

- господарське товариство створюється на підставі відповідного волевиявлення засновника (акта спільної волі його засновників) та вчинення дій, необхідних для державної реєстрації юридичної особи;

- господарське товариство як юридична особа незалежне від змін у складі його учасників;

- між господарським товариством і його учасниками, а також між самими учасниками виникають корпоративні правовідносини, які породжують у кожного учасника товариства корпоративні права та обов'язки. Реалізуючи свої корпоративні права (наприклад, право на участь в управлінні господарським товариством), учасники господарського товариства можуть у певній мірі впливати на формування волі товариства як юридичної особи;

- господарське товариство має внутрішню структуру, яка забезпечує організаційну єдність. Управління справами господарського товариства здійснюється у заздалегідь встановленому законом та установчими документами порядку, обов'язковому для всіх учасників;

- майно господарського товариства відокремлене від майна його учасників. Майно, сформоване за рахунок вкладів учасників та інших не заборонених законом джерел, закріплюється за господарським товариством на праві власності;

- господарське товариство має відокремлену відповідальність за власними зобов'язаннями від відповідальності його учасників.

2. Частиною 2 коментованої статті визначається коло суб'єктів, які можуть бути засновниками та учасниками господарського товариства. До суб'єктів, які наділяються правом щодо заснування та участі в господарських товариствах ГКУ належать:

- господарські організації - юридичні особи, створені відповідно до Цивільного кодексу України, державні, комунальні та інші підприємства, створені відповідно до Господарського кодексу України, а також інші юридичні особи, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані в установленому законом порядку;

- громадські та інші організації;

- громадяни України, іноземці та особи без громадянства;

- органи державної влади, наділені господарською компетенцією;

- органи місцевого самоврядування, наділені господарською компетенцією.

Іноземні громадяни, особи без громадянства, іноземні юридичні особи, а також міжнародні організації можуть бути засновниками та учасниками господарського товариства нарівні з громадянами та юридичними особами України, крім випадків, встановлених законодавчими актами України.

Господарським кодексом України та іншими законодавчими актами можуть встановлюватися обмеження щодо заснування та участі в господарських товариствах суб'єктів господарювання або інших осіб.

Державні підприємства (за винятком будівельних організацій, підприємств будівельної індустрії та будівельних матеріалів, які є засновниками господарських товариств, що здійснюватимуть проектування та перспективне будівництво за кордоном) позбавлені права виступати засновниками господарських (у тому числі акціонерних) товариств згідно з п. 1 Декрету КМУ "Про впорядкування діяльності суб'єктів підприємницької діяльності, створених за участю державних підприємств".

Політичні партії не мають права засновувати господарські товариства, крім засобів масової інформації (ст. 24 Закону України "Про об'єднання громадян").

Релігійні організації користуються правом заснування господарських товариств виключно для випуску богословської літератури і виробництва предметів культового призначення.

3. Господарські товариства є юридичними особами. Наявність у господарського товариства статусу юридичної особи дозволяє йому діяти як самостійному суб'єкту права (у тому числі укладати господарські договори з третіми особами незалежно від окремих учасників і навіть укладати договори із самими учасниками), виступати у зовнішніх відносинах від власного імені, бути позивачем і відповідачем у суді, самостійно відповідати за своїми зобов'язаннями.

При цьому господарське товариство як юридична особа набуває прав та обов'язків і здійснює їх через свої органи (акціонерне товариство, товариство з обмеженою відповідальністю, товариство з додатковою відповідальністю) або через своїх учасників (повне товариство, командитне товариство), які діють відповідно до установчих документів та закону.

4. Засновниками або учасниками господарського товариства можуть бути суб'єкти господарювання - юридичні особи, у тому числі й інші господарські товариства. При цьому суб'єкти господарювання - юридичні особи, які стали засновниками або учасниками господарського товариства, зберігають статус юридичної особи набуваючи корпоративні права щодо такого господарського товариства.

5. Наділені загальною правоздатністю, господарські товариства можуть здійснювати будь-яку підприємницьку діяльність, якщо інше не передбачено законом. При цьому окремі види підприємницької діяльності можуть здійснюватися тільки господарськими товариствами певного виду (наприклад, банківська діяльність - відкритими акціонерними товариствами, діяльність з управління активами - акціонерними товариствами).

На обсяг правосуб'єктності господарських товариств у сфері господарювання може впливати наявність державної частки у статутному фонді певного розміру. Так, господарське товариство, державна частка у статутному фонді якого перевищує 50 відсотків, закупівлю товарів, робіт чи послуг повинно здійснювати із застосуванням процедур, визначених для закупівель за державні кошти. При цьому посилання у коментованій статті на застосування процедур закупівель, визначених Законом України "Про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти", не відповідає стану чинного законодавства. Це пов'язано з тим, що Закон, на який посилається ч. 5 ст. 79 Господарського кодексу України, визнано таким, що втратив чинність у відповідності з Законом України "Про визнання таким, що втратив чинність, Закону України "Про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти" від 20.03.2008 р. У зв'язку з втратою чинності останнім для заповнення правового вакууму в регулюванні питань здійснення закупівель товарів, робіт і послуг за державні кошти 28.03.2008 р. Кабінетом Міністрів України було затверджено Тимчасове положення про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти (постанова від 28.03.2008 р. N 274).

36\\\\\\\ 1. Установчим документом повного товариства і командитного товариства є засновницький договір. Установчим документом акціонерного товариства, товариства з обмеженою відповідальністю і товариства з додатковою відповідальністю є статут.

2. Установчі документи господарського товариства повинні містити відомості про вид товариства, предмет і цілі його діяльності, склад засновників та учасників, склад і компетенцію органів товариства та порядок прийняття ними рішень, включаючи перелік питань, з яких необхідна одностайність або кваліфікована більшість голосів, інші відомості, передбачені статтею 57 цього Кодексу.

3. Статут акціонерного товариства, крім зазначених у частині другій цієї статті відомостей, повинен містити також відомості про види акцій, що випускаються, їх номінальну вартість, співвідношення акцій різних видів, кількість акцій, що купуються засновниками, наслідки невиконання зобов'язань по викупу акцій.

4. Статут товариства з обмеженою відповідальністю, крім відомостей, зазначених у частині другій цієї статті, повинен містити відомості про розмір часток кожного з учасників, розмір, склад та порядок внесення ними вкладів.

Статутом може бути встановлено порядок визначення розміру часток учасників залежно від зміни вартості майна, внесеного як вклад, та додаткових внесків учасників.

5. Засновницький договір повного товариства і командитного товариства, крім відомостей, зазначених у частині другій цієї статті, повинні визначати розмір частки кожного з учасників, форму їх участі у справах товариства, розмір, склад і порядок внесення ними вкладів. Стосовно вкладників командитного товариства в засновницькому договорі вказуються тільки сукупний розмір їх часток у майні товариства та розмір, склад і порядок внесення ними вкладів.

6. Найменування господарського товариства повинно містити зазначення виду товариства, для повних товариств і командитних товариств - прізвища (найменування) учасників товариства, які несуть додаткову відповідальність за зобов'язаннями товариства усім своїм майном, а також інші необхідні відомості. Найменування господарського товариства не може вказувати на належність товариства до органів державної влади чи органів місцевого самоврядування.

7. До установчих документів можуть бути включені також відомості щодо інших умов діяльності господарського товариства, які не суперечать закону. Якщо в установчих документах не вказано строк діяльності господарського товариства, воно вважається створеним на невизначений строк.

8. Установчі документи господарського товариства у передбачених законом випадках погоджуються з Антимонопольним комітетом України.

9. Порушення встановлених цією статтею вимог щодо змісту установчих документів господарського товариства є підставою для відмови у його державній реєстрації.

10. Господарське товариство може створюватися та діяти на підставі модельного статуту в порядку, визначеному законом.

Якщо господарське товариство створюється та діє на підставі модельного статуту в рішенні про його створення, яке підписується усіма засновниками, зазначаються відомості про вид товариства, його найменування, місцезнаходження, предмет і цілі діяльності, склад засновників та учасників, розмір статутного (складеного) капіталу, розмір часток кожного з учасників, порядок внесення ними вкладів, а також інформація про провадження діяльності на основі модельного статуту.

1. До господарських товариств належать: акціонерні товариства, товариства з обмеженою відповідальністю, товариства з додатковою відповідальністю, повні товариства, командитні товариства.

2. Акціонерним товариством є господарське товариство, яке має статутний капітал, поділений на визначену кількість акцій однакової номінальної вартості, і несе відповідальність за зобов'язаннями тільки майном товариства, а акціонери несуть ризик збитків, пов'язаних із діяльністю товариства, в межах вартості належних їм акцій.

3. Товариством з обмеженою відповідальністю є господарське товариство, що має статутний капітал, поділений на частки, розмір яких визначається установчими документами, і несе відповідальність за своїми зобов'язаннями тільки своїм майном. Учасники товариства, які повністю сплатили свої вклади, несуть ризик збитків, пов'язаних з діяльністю товариства, у межах своїх вкладів.

4. Товариством з додатковою відповідальністю є господарське товариство, статутний капітал якого поділений на частки визначених установчими документами розмірів і яке несе відповідальність за своїми зобов'язаннями власним майном, а в разі його недостатності учасники цього товариства несуть додаткову солідарну відповідальність у визначеному установчими документами однаково кратному розмірі до вкладу кожного з учасників.

5. Повним товариством є господарське товариство, всі учасники якого відповідно до укладеного між ними договору здійснюють підприємницьку діяльність від імені товариства і несуть додаткову солідарну відповідальність за зобов'язаннями товариства усім своїм майном.

6. Командитним товариством є господарське товариство, в якому один або декілька учасників здійснюють від імені товариства підприємницьку діяльність і несуть за його зобов'язаннями додаткову солідарну відповідальність усім своїм майном, на яке за законом може бути звернено стягнення (повні учасники), а інші учасники присутні в діяльності товариства лише своїми вкладами (вкладники).

7. Учасниками повного товариства, повними учасниками командитного товариства можуть бути лише особи, зареєстровані як суб'єкти підприємництва.

37\\\\\ Установчі документи — це юридичні документи, в яких виражається воля учасників спільно заснувати господарське товариство та наділити його майном, шо складається із внесків учасників, а також визначається правовий статус господарського товариства, його взаємовідносини з учасниками, а також відносини учасників між собою.

Установчі документи відіграють значну роль у діяльності будь-якого господарського товариства, до їх складання не варто підходити формально. Слід враховувати, що чинне законодавство України є недосконалим, воно недостатньо і суперечливо регулює багато найважливіших питань, пов'язаних з діяльністю господарських товариств. Недоліки чинного законодавства значною мірою можуть бути компенсовані шляхом включення певних положень до установчих документів товариства.

Вимоги до змісту і форми установчих документів викладені в Господарському кодексі України.

Склад установчих документів для окремих видів господарських товариств є різним. Акціонерні товариства, товариства з обмеженою і додатковою відповідальністю створюються і діють на підставі установчого договору і статуту; повне та командитне товариства — на підставі установчого договору.

Установчий договір — цивільно-правовий договір, що регулює відносини між учасниками в процесі створення і діяльності юридичної особи. Укладається в письмовій формі і набирає сили з моменту підписання.

Законодавство не містить переліку обов'язкових умов установчого договору. У роз'ясненні Вищого арбітражного суду України (ВАСУ) "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із створенням, реорганізацією та ліквідацією підприємств" від 12.0 1996 р. №02-5/334, наголошується, що при вирішенні питання про наявність договірних взаємовідносин господарським судам слід виходити з того, що установчий договір вважається укладеним, коли між сторонами у належній формі досягнуто згоди з усіх істотних умов, необхідних для його виконання.

Щодо установчого договору застосовуються загальні норми цивільного законодавства про угоди та зобов'язання (абзац 7 п. 1 Роз'яснення ВАСУ № 02-5/334).

Установчий договір є обов'язковим установчим документом для усіх видів господарських товариств. Але у випадку виникнення акціонерних товариств у процесі корпоратизації або приватизації часто їх засновником є одна особа — уповноважений державний орган або орган місцевого самоврядування (стосовно комунального майна). У такому випадку установчий договір не укладається, а його функції виконує рішення уповноваженого органу про перетворення державного (комунального) підприємства на акціонерне товариство.

Установчий договір акціонерного товариства укладається між його засновниками з метою створення товариства і після державної реєстрації товариства є виконаним. Після державної реєстрації акціонерного товариства будь-які зміни і доповнення повинні вноситися лише в його статут за рішенням загальних зборів акціонерів. Установчий договір як установчий документ залишається при цьому без змін.

Доцільним було б впровадження аналогічного підходу і до установчих договорів інших статутних товариств — товариства з обмеженою і додатковою відповідальністю.

Статут — це корпоративний нормативний акт, що затверджується одноголосно або більшістю учасників господарського товариства і регулює питання створення, діяльності і припинення роботи товариства. Набирає сили з моменту державної реєстрації господарського товариства.

Статут не має ознак цивільно-правового договору, оскільки він може затверджуватися або змінюватися відповідно до волі, вираженої більшістю учасників товариства (акціонерів) шляхом голосування на загальних зборах, а не кожним із них. Інакше кажучи, його норми приймаються не одноголосно, як у договірних відносинах, а більшістю — корпоративно.

Статут акціонерного товариства або зміни до нього затверджуються рішенням 3/4 голосів осіб, що беруть участь в установчих або загальних зборах і мають право голосу (враховуючи, що збори є правомочними за наявності кворуму, тобто присутності осіб, що мають більше 60 % від загальної кількості голосів, статут фактично може бути прийнятий або змінений акціонерами, що володіють лише 45 % від загальної кількості голосів у товаристві). На момент створення інших статутних товариств їх статут затверджується одноголосно, але рішення про внесення змін до цього документа, включаючи можливість його викладення у новій редакції, приймається вже корпоративно. Рішення про зміну статуту товариства з обмеженою відповідальністю та додатковою відповідальністю вважається прийнятим, якшо за нього проголосують учасники, що володіють у сукупності більш як 50 відсотками загальної кількості голосів учасників товариства.

Положення, які учасники включають в установчі документи, поділяються за своїм характером на обов'язкові і факультативні. Перелік відомостей, шо обов'язково повинні бути відображені в установчих документах, також законодавчо закріплений.

Установчі документи повинні містити відомості:  • про вид товариства,  • предмет і цілі його діяльності,  • склад засновників та учасників,  • найменування та місцезнаходження,  • розмір та порядок утворення статутного фонду,  • порядок розподілу прибутків та збитків,  • склад і компетенцію органів товариства та порядок прийняття ними рішень, включаючи перелік питань, з яких необхідна кваліфікована більшість голосів,  • порядок внесення змін до установчих документів,  • порядок ліквідації і реорганізації товариства. Законом не визначено, які питання повинні регулюватися установчим договором, а які статутом товариства. Це винесено на розсуд самих учасників господарського товариства. На практиці може виникнути ситуація, коли положення статуту не збігаються з положеннями установчого договору. Пріоритет як для учасників товариств, так і для третіх осіб у такій ситуації повинні мати положення статуту товариства.

38\\\\\ 1. Державна реєстрація господарського товариства здійснюється відповідно до закону.

2. Особливості реєстрації господарських товариств, які здійснюють банківську і страхову діяльність, а також професійну діяльність на ринку цінних паперів, визначаються цим Кодексом та відповідними законами.

3. Господарське товариство набуває статусу юридичної особи з дня його державної реєстрації.

4. Зміни, які сталися в установчих документах господарського товариства і які вносяться до державного реєстру, підлягають державній реєстрації за тими ж правилами, що встановлені для державної реєстрації товариства.

Коментар:

1. Державна реєстрація господарського товариства - засвідчення факту створення або припинення господарського товариства як юридичної особи, а також вчинення інших реєстраційних дій, передбачених законом, шляхом внесення відповідних записів до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців (далі - Єдиний державний реєстр). Порядок державної реєстрації господарських товариств визначається Законом України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців" від 15.05.2003 р.

Порядок проведення державної реєстрації господарських товариств включає, зокрема:

- перевірку комплектності документів, які подаються державному реєстратору, та повноти відомостей, що вказані в реєстраційній картці;

- перевірку документів, які подаються державному реєстратору, на відсутність підстав для відмови у проведенні державної реєстрації;

- внесення відомостей про господарське товариство до Єдиного державного реєстру;

- оформлення і видачу свідоцтва про державну реєстрацію та виписки з Єдиного державного реєстру.

Державна реєстрація господарських товариств здійснюється державними реєстраторами - посадовими особами, які призначаються на посаду міським головою міста обласного значення або головою районної, районної в містах Києві та Севастополі державної адміністрації за погодженням із спеціально уповноваженим органом з питань державної реєстрації.

Для проведення державної реєстрації господарського товариства засновник (засновники) або уповноважена ними особа повинні особисто подати державному реєстратору (надіслати рекомендованим листом з описом вкладення) такі документи:

- заповнену реєстраційну картку на проведення державної реєстрації юридичної особи;

- копію рішення засновників або уповноваженого ними органу про створення юридичної особи у випадках, передбачених законом;

- два примірники установчих документів (при державній реєстрації акціонерного товариства, товариства з обмеженою відповідальністю, товариства з додатковою відповідальністю подається статут; командитного товариства та повного товариства - засновницький договір. Якщо командитне товариство створюється одним повним учасником як установчий документ державному реєстратору подається меморандум (одноособова заява);

- документ, що засвідчує внесення реєстраційного збору за проведення державної реєстрації господарського товариства (за проведення державної реєстрації господарського товариства реєстраційний збір справляється у розмірі десяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян).

У залежності від виду господарського товариства та особливостей його створення державному реєстратору додатково подаються:

- копія рішення органів Антимонопольного комітету України або Кабінету Міністрів України про надання дозволу на узгоджені дії або на концентрацію суб'єктів господарювання - при утворенні господарського товариства внаслідок реорганізації у формі злиття або приєднання;

- документ, що підтверджує внесення засновниками вкладів до статутного (складеного) капіталу господарського товариства, - у разі державної реєстрації господарського товариства, для якого законом встановлено вимоги щодо формування статутного (складеного) капіталу;

- звіт про проведення підписки на акції, який засвідчено Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку України, - у разі державної реєстрації відкритих акціонерних товариств;

- документ про підтвердження реєстрації іноземної особи в країні її місцезнаходження, зокрема витяг із торговельного, банківського або судового реєстру - у разі державної реєстрації господарського товариства, засновником якого є іноземна юридична особа.

До оформлення документів, які подаються державному реєстратору при реєстрації господарського товариства, законом встановлюються такі вимоги:

- документи повинні бути викладені державною мовою;

- якщо документи надсилаються державному реєстратору рекомендованим листом, підпис заявника на реєстраційній картці повинен бути нотаріально посвідчений;

- установчі документи господарського товариства повинні містити відомості, передбачені законом;

- установчі документи господарського товариства викладаються письмово, прошиваються, пронумеровуються та підписуються засновниками (учасниками), якщо законом не встановлено інший порядок їх затвердження. Підписи засновників (учасників) на установчих документах повинні бути нотаріально посвідчені;

- документ про підтвердження реєстрації іноземної юридичної особи в країні її місцезнаходження повинен бути легалізований у встановленому порядку.

Строк державної реєстрації господарського товариства не повинен перевищувати трьох робочих днів з дати надходження документів для проведення державної реєстрації.

2. Здійснення господарськими товариствами виключних видів господарської діяльності, які пов'язані із наданням банківських, страхових, а також фінансових послуг на ринку цінних паперів, обумовлює необхідність встановлення законодавцем спеціальних вимог щодо державної реєстрації таких суб'єктів господарювання. До виключних видів діяльності, зокрема, належать: банківська діяльність, страхова, брокерська, дилерська, андеррайтинг, діяльність з управління цінними паперами; діяльність з управління активами; діяльність з управління іпотечним покриттям; депозитарна діяльність депозитарію цінних паперів; депозитарна діяльність зберігача цінних паперів; діяльність із ведення реєстру власників іменних цінних паперів; діяльність з організації торгівлі на фондовому ринку; розрахунково-клірингова діяльність.

Особливості реєстрації господарських товариств, які здійснюють банківську і страхову діяльність, а також професійну діяльність на ринку цінних паперів, визначаються Господарським кодексом України та відповідними законами. На рівні спеціального закону особливості державної реєстрації господарських товариств, які здійснюють банківську діяльність, визначаються Законом України "Про банки та банківську діяльність", страхову діяльність - Законом України "Про страхування", діяльність з управління активами - Законами України "Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)" та "Про недержавне пенсійне забезпечення", діяльність з організації торгівлі на фондовому ринку - Законом України "Про цінні папери та фондовий ринок", діяльність із ведення реєстру власників іменних цінних паперів, депозитарну діяльність або розрахунково-клірингову діяльність - Законом України "Про Національну депозитарну систему та особливості електронного обігу цінних паперів в Україні" та ін.

3. Господарське товариство набуває статусу юридичної особи з дня його державної реєстрації. Датою державної реєстрації господарського товариства є дата внесення до Єдиного державного реєстру запису про проведення державної реєстрації господарського товариства. Факт набуття господарським товариством статусу юридичної особи посвідчується свідоцтвом про державну реєстрацію юридичної особи, яке повинно бути оформлено і видано (надіслано рекомендованим листом з описом вкладення) засновнику або уповноваженій ним особі державним реєстратором не пізніше наступного робочого дня з дати державної реєстрації господарського товариства.

4. Зміни, які сталися в установчих документах господарського товариства і які вносяться до Єдиного державного реєстру, підлягають державній реєстрації.

Для проведення державної реєстрації змін до установчих документів господарського товариства засновники (учасники) або уповноважений ними орган чи особа повинні подати особисто (надіслати рекомендованим листом з описом вкладення) такі документи:

- заповнену реєстраційну картку на проведення державної реєстрації змін до установчих документів юридичної особи;

- нотаріально посвідчену копію рішення засновників (учасників) юридичної особи або уповноваженого ними органу, яким затверджено зміни до установчих документів;

- оригінал установчих документів юридичної особи з відміткою про їх державну реєстрацію;

- два примірники змін до установчих документів юридичної особи та два примірники установчих документів у новій редакції, або два примірники установчих документів у новій редакції;

- документ, що підтверджує внесення реєстраційного збору за проведення державної реєстрації змін до установчих документів.

При цьому в залежності від характеру та підстав внесення змін до установчих документів господарського товариства законом передбачається необхідність подання крім вищеназваних ще й додаткових документів, зокрема:

- у разі внесення змін до статуту, які пов'язані із зменшенням статутного (складеного) капіталу господарського товариства, додатково подається документ, що підтверджує внесення плати за публікацію у спеціалізованому друкованому засобі масової інформації відповідного повідомлення;

- у разі внесення змін до установчих документів, які пов'язані із зміною складу засновників (учасників) господарського товариства, додатково подається або копія рішення про вихід юридичної особи із складу засновників (учасників), завірена в установленому порядку, або нотаріально посвідчена копія заяви фізичної особи про вихід зі складу засновників (учасників), або нотаріально посвідчений документ про передання права засновника (учасника) іншій особі, або рішення уповноваженого органу господарського товариства про примусове виключення засновника (учасника) зі складу засновників (учасників) господарського товариства, якщо це передбачено законом або установчими документами господарського товариства;

- у разі внесення змін до установчих документів, які пов'язані із зміною складу засновників (учасників) господарського товариства на підставі факту смерті фізичної особи - засновника (учасника) та відмови інших засновників (учасників) у прийнятті спадкоємця (спадкоємців) померлого до складу засновників, додатково подається нотаріально посвідчена копія свідоцтва про смерть фізичної особи або відповідна довідка органу реєстрації актів громадянського стану чи судове рішення про оголошення громадянина померлим;

- у разі внесення змін до установчих документів, які пов'язані із зміною найменування або місцезнаходження господарського товариства, додатково подається свідоцтво про державну реєстрацію юридичної особи.

Проведення державної реєстрації змін до установчих документів господарського товариства здійснюється за процедурами, передбаченими для проведення державної реєстрації господарського товариства.

Не пізніше наступного робочого дня з дати проведення державної реєстрації змін до установчих документів господарського товариства державний реєстратор повинен видати (надіслати рекомендованим листом з описом вкладення) засновникам (учасникам) юридичної особи або уповноваженому ними органу один примірник оригіналу установчих документів у новій редакції, один примірник оригіналу установчих документів у старій редакції з відмітками державного реєстратора про проведення державної реєстрації змін до установчих документів та передати відповідним органам статистики, державної податкової служби, Пенсійного фонду України, фондів соціального страхування повідомлення про проведення державної реєстрації змін до установчих документів юридичної особи із зазначенням номера та дати внесення відповідного запису до Єдиного державного реєстру та відомості з реєстраційної картки на проведення державної реєстрації змін до установчих документів юридичної особи. У разі проведення державної реєстрації змін до установчих документів, які пов'язані із зміною найменування або місцезнаходження господарського товариства, додатково видається нове свідоцтво про державну реєстрацію юридичної особи та свідоцтво, яке було замінено, з відміткою про видачу нового свідоцтва.\ Державна реєстрація господарського товариства. На цьому етапі утворене товариство отримує статус юридичної особи і одночасно суб'єкта підприємницької діяльності, що дозволяє йому здійснювати підприємницьку діяльність, бути учасником правовідносин.

Державна реєстрація господарського товариства, як юридичної особи проводиться відповідно до Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців". Дані державної реєстрації включаються в єдиний державний реєстр, відкритий для загального ознайомлення.

Порушення встановленого законом порядку створення юридичної особи або невідповідність її установчих документів закону є підставою для відмови в державній реєстрації юридичної особи. Відмова в державній реєстрації з інших мотивів (недоцільність тощо) не допускається.

У єдиний державний реєстр вносяться відомості про організаційно-правову форму юридичної особи, її найменування, місцезнаходження, органи управління, філії і представництва, цілі підприємства, а також інші відомості, встановлені законом.

Органами державної реєстрації є виконкоми міських, районних у місті рад народних депутатів або районні, районні в містах Києві і Севастополі державні адміністрації за місцем знаходження господарського товариства, якщо інше не передбачено законодавчими актами України.

39\\\\\\\\ 1. Вкладами учасників та засновників господарського товариства можуть бути будинки, споруди, обладнання та інші матеріальні цінності, цінні папери, права користування землею, водою та іншими природними ресурсами, будинками, спорудами, а також інші майнові права (включаючи майнові права на об'єкти інтелектуальної власності), кошти, в тому числі в іноземній валюті.

2. Вклад, оцінений у гривнях, становить частку учасника та засновника у статутному капіталі товариства. Порядок оцінки вкладів визначається в установчих документах господарського товариства, якщо інше не передбачено законом.

3. Забороняється використовувати для формування статутного (складеного) капіталу товариства бюджетні кошти, кошти, одержані в кредит та під заставу, векселі, майно державних (комунальних) підприємств, яке відповідно до закону (рішення органу місцевого самоврядування) не підлягає приватизації, та майно, що перебуває в оперативному управлінні бюджетних установ, якщо інше не передбачено законом. Фінансовий стан засновників - юридичних осіб щодо їх спроможності здійснити відповідні внески до статутного капіталу господарського товариства у випадках, передбачених законом, має бути перевірений незалежним аудитором (аудиторською організацією) у встановленому порядку, а майновий стан засновників - громадян має бути підтверджений довідкою органу державної податкової служби про подану декларацію про майновий стан і доходи (податкову декларацію), завіреною відповідним податковим органом.

Коментар:

1. Основним джерелом формування статутного фонду господарського товариства є вклади учасників та засновників. Частиною 1 коментованої статті визначається майно, яке може вноситися учасниками та засновниками господарських товариств, які вклади до статутного фонду господарського товариства в обмін на корпоративні права. До такого майна ГК України віднесено:

- будинки, споруди, обладнання та інші матеріальні цінності;

- цінні папери;

- права користування землею, водою та іншими природними ресурсами, будинками, спорудами;

- інші майнові права (включаючи майнові права на об'єкти інтелектуальної власності);

- кошти, у тому числі в іноземній валюті.

Майно, що є предметом вкладу учасника чи засновника, має відповідати певним вимогам: бути власністю учасника (засновника); мати грошову оцінку; бути відчужуваним; належати до майна, яке може використовуватися для формування статутного фонду господарського товариства.

Вклади учасників ти засновників можуть складатися з різних предметів, тобто бути комбінованими.

У залежності від видів вкладів порядок їх внесення може мати певні особливості.

Для внесення коштів, як вкладу до статутного фонду господарського товариства, яке створюється, засновники повинні відкрити рахунок у банківській установі. Відповідно до п. 4.2 Інструкції про порядок відкриття, використання і закриття рахунків у національній та іноземних валютах, затвердженої постановою Правління Національного банку України від 12.11.2003 р. N 492, під час відкриття поточного рахунка для формування статутного фонду господарського товариства подається:

- заява про відкриття поточного рахунка, підписана уповноваженою засновниками (учасниками) особою;

- один примірник оригіналу установчого документа або його копія, засвідчена нотаріально;

- рішення засновників про визначення особи, якій надається право розпорядчого підпису під час проведення грошових операцій на цьому рахунку, у формі довіреності, засвідченої нотаріально (якщо хоча б одним із засновників є фізична особа);

- картка із зразками підписів і відбитка печатки, у якій наводиться зразок підпису особи, якій засновниками надано право розпорядчого підпису.

Кошти на рахунок переказуються засновниками (учасниками) для формування статутного фонду господарського товариства до його державної реєстрації як юридичної особи.

У листі від 18.11.2002 р. N 11-113/1998 Національний банк України роз'яснив: якщо засновником, учасником товариства є фізична особа, то внески можуть здійснюватися в безготівковому порядку з її поточного рахунка, відкритого в установі банку, або внесенням готівки в касу установи банку за прибутковим касовим ордером (повідомленням) з наступним переказом цих коштів за дорученням платника на рахунок одержувача для формування статутного капіталу товариства.

Цей рахунок починає функціонувати як поточний тільки після одержання банком документів, передбачених п. 3.2 цієї Інструкції (тобто тих, які подаються при звичайному відкритті рахунка), та отримання банком повідомлення про взяття рахунка на облік ДПІ. У разі відмови в державній реєстрації товариства або в інших випадках, передбачених законодавством, на підставі листа із зазначенням причини закриття рахунка, підписаного уповноваженою засновниками (учасниками) особою, кошти повертаються засновникам (учасникам), а рахунок закривається.

Внесення цінних паперів як вкладу до статутного фонду господарського товариства повинно здійснюватися з урахуванням Положення про порядок ведення реєстрів власників іменних цінних паперів, затвердженого рішенням Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку від 17.10.2006 р. N 1000 (далі - Положення N 1000). Відповідно до п. 15 розд. VII Положення N 1000 внесення до системи реєстру змін у результаті передачі власником акцій до статутного фонду юридичної особи здійснюється реєстроутримувачем на підставі надання йому таких документів:

- передавального розпорядження від зареєстрованої особи;

- рішення вищого органу управління та документів щодо формування статутного капіталу юридичної особи;

- нотаріально засвідченої копії статуту;

- сертифіката цінних паперів (залишається у реєстроутримувача).

Під час внесення цінних паперів до статутного фонду господарського товариства згідно з п. 7 розд. V Положення N 1000 юридичній особі, зареєстрованій в Україні, необхідно відкрити особовий рахунок у системі реєстру; також додатково до анкети зареєстрованої особи та документів, що є підставою для внесення змін до системи реєстру, повинні бути подані:

- копія свідоцтва про державну реєстрацію, засвідчена цією юридичною особою;

- копії установчих документів, засвідчені нотаріально чи органом державної реєстрації;

- копія документа, що підтверджує призначення на посаду осіб, які мають право діяти від імені юридичної особи без довіреності, засвідчена підписом керівника та печаткою юридичної особи;

- інформація щодо реквізитів банку, в якому відкрито поточний рахунок, та номер рахунка.

При формуванні статутного фонду господарського товариства за рахунок внесків корпоративних прав (часток) засновників, якими вони володіють в іншому господарському товаристві, повинна відбуватися зміна складу засновників існуючого товариства.

Внесення вкладу до статутного фонду господарського товариства майновими правами, за загальним правилом, пов'язане із заміною кредитора в зобов'язанні, якщо інше не встановлено договором або законом. Новим кредитором у зобов'язанні стає у цьому випадку господарське товариство.

Внесок "ноу-хау" до статутного фонду господарського товариства, як зазначається у листі Державного департаменту інтелектуальної власності від 30.10.2002 р. N 16-07/3483 "Щодо "ноу-хау" у статутному фонді товариства", повинен бути оформлений ліцензійним договором на використання "ноу-хау" або договором про передачу прав на "ноу-хау".

2. Для того, щоб визначити розмір вкладу кожного учасника чи засновника і, відповідно, обсяг належних йому корпоративних прав, вклад оцінюється у гривнях. Вклад, незалежно від його форми, оцінений у гривнях, становить частку учасника та засновника у статутному фонді товариства.

Частиною другою коментованої статті передбачено, що порядок оцінки вкладів визначається в установчих документах господарського товариства, якщо інше не передбачено законом. Тобто цією нормою надано право самим засновникам (учасникам) господарських товариств визначати критерії, за якими провадитиметься оцінка їхніх вкладів (договірна оцінка).

При цьому згідно з ч. 2 ст. 115 Цивільного кодексу України у випадках, встановлених законом, грошова оцінка вкладу учасника господарського товариства підлягає незалежній експертній перевірці. Статтею 3 Закону України "Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні" визначено, що незалежною оцінкою майна вважається його оцінка, що проведена суб'єктом оціночної діяльності - суб'єктом господарювання. Суб'єкт оціночної діяльності складає звіт про оцінку майна (акт оцінки майна), що містить висновки про вартість майна (ст. 12 зазначеного вище Закону). У випадку, коли засновники господарських товариств самі оцінюють майно або майнові права та визначають критерії оцінки своїх внесків (договірна ціна) до статутного фонду господарського товариства, це повинно оформлюватись відповідним актом оцінки і прийому-передачі до статутного фонду. При цьому перехід права власності на майно або майнові права передбачається установчими документами господарського товариства або іншим документом згідно з вимогами гл. 24 Цивільного кодексу України "Набуття права власності".

3. За загальним правилом, кошти можуть вноситися засновниками та учасниками як вклади для формування статутного фонду господарського товариства. Разом з тим законодавством встановлюється ряд обмежень щодо використання коштів як вкладів з огляду на джерела їх походження. Зокрема, забороняється використовувати для формування статутного фонду товариства бюджетні кошти, кошти, одержані в кредит та під заставу.

У випадках, передбачених законом, фінансовий стан засновників - юридичних осіб щодо їх спроможності здійснити відповідні внески до статутного фонду господарського товариства повинен бути перевірений належним аудитором (аудиторською організацією) у встановленому порядку, а майновий стан засновників-громадян має бути підтверджений декларацією про їх доходи і майно, завіреною відповідним податковим органом. Доцільність встановлення вимоги про перевірку фінансового стану засновників щодо спроможності здійснити внески до статутного фонду обумовлена тим, що в окремих господарських товариствах засновниками до моменту державної реєстрації може бути внесено тільки 50 % вкладу. Така перевірка фінансового стану засновника є додатковою гарантією виконання ним своїх зобов'язань щодо повної сплати внеску до статутного фонду господарського товариства.

40№№№№№№ 1. Вкладами учасників та засновників господарського товариства можуть бути будинки, споруди, обладнання та інші матеріальні цінності, цінні папери, права користування землею, водою та іншими природними ресурсами, будинками, спорудами, а також інші майнові права (включаючи майнові права на об'єкти інтелектуальної власності), кошти, в тому числі в іноземній валюті.

2. Вклад, оцінений у гривнях, становить частку учасника та засновника у статутному капіталі товариства. Порядок оцінки вкладів визначається в установчих документах господарського товариства, якщо інше не передбачено законом.

3. Забороняється використовувати для формування статутного (складеного) капіталу товариства бюджетні кошти, кошти, одержані в кредит та під заставу, векселі, майно державних (комунальних) підприємств, яке відповідно до закону (рішення органу місцевого самоврядування) не підлягає приватизації, та майно, що перебуває в оперативному управлінні бюджетних установ, якщо інше не передбачено законом. Фінансовий стан засновників - юридичних осіб щодо їх спроможності здійснити відповідні внески до статутного капіталу господарського товариства у випадках, передбачених законом, має бути перевірений незалежним аудитором (аудиторською організацією) у встановленому порядку, а майновий стан засновників - громадян має бути підтверджений довідкою органу державної податкової служби про подану декларацію про майновий стан і доходи (податкову декларацію), завіреною відповідним податковим органом.

Коментар:

1. Основним джерелом формування статутного фонду господарського товариства є вклади учасників та засновників. Частиною 1 коментованої статті визначається майно, яке може вноситися учасниками та засновниками господарських товариств, які вклади до статутного фонду господарського товариства в обмін на корпоративні права. До такого майна ГК України віднесено:

- будинки, споруди, обладнання та інші матеріальні цінності;

- цінні папери;

- права користування землею, водою та іншими природними ресурсами, будинками, спорудами;

- інші майнові права (включаючи майнові права на об'єкти інтелектуальної власності);

- кошти, у тому числі в іноземній валюті.

Майно, що є предметом вкладу учасника чи засновника, має відповідати певним вимогам: бути власністю учасника (засновника); мати грошову оцінку; бути відчужуваним; належати до майна, яке може використовуватися для формування статутного фонду господарського товариства.

Вклади учасників ти засновників можуть складатися з різних предметів, тобто бути комбінованими.

У залежності від видів вкладів порядок їх внесення може мати певні особливості.

Для внесення коштів, як вкладу до статутного фонду господарського товариства, яке створюється, засновники повинні відкрити рахунок у банківській установі. Відповідно до п. 4.2 Інструкції про порядок відкриття, використання і закриття рахунків у національній та іноземних валютах, затвердженої постановою Правління Національного банку України від 12.11.2003 р. N 492, під час відкриття поточного рахунка для формування статутного фонду господарського товариства подається:

- заява про відкриття поточного рахунка, підписана уповноваженою засновниками (учасниками) особою;

- один примірник оригіналу установчого документа або його копія, засвідчена нотаріально;

- рішення засновників про визначення особи, якій надається право розпорядчого підпису під час проведення грошових операцій на цьому рахунку, у формі довіреності, засвідченої нотаріально (якщо хоча б одним із засновників є фізична особа);

- картка із зразками підписів і відбитка печатки, у якій наводиться зразок підпису особи, якій засновниками надано право розпорядчого підпису.

Кошти на рахунок переказуються засновниками (учасниками) для формування статутного фонду господарського товариства до його державної реєстрації як юридичної особи.

У листі від 18.11.2002 р. N 11-113/1998 Національний банк України роз'яснив: якщо засновником, учасником товариства є фізична особа, то внески можуть здійснюватися в безготівковому порядку з її поточного рахунка, відкритого в установі банку, або внесенням готівки в касу установи банку за прибутковим касовим ордером (повідомленням) з наступним переказом цих коштів за дорученням платника на рахунок одержувача для формування статутного капіталу товариства.

Цей рахунок починає функціонувати як поточний тільки після одержання банком документів, передбачених п. 3.2 цієї Інструкції (тобто тих, які подаються при звичайному відкритті рахунка), та отримання банком повідомлення про взяття рахунка на облік ДПІ. У разі відмови в державній реєстрації товариства або в інших випадках, передбачених законодавством, на підставі листа із зазначенням причини закриття рахунка, підписаного уповноваженою засновниками (учасниками) особою, кошти повертаються засновникам (учасникам), а рахунок закривається.

Внесення цінних паперів як вкладу до статутного фонду господарського товариства повинно здійснюватися з урахуванням Положення про порядок ведення реєстрів власників іменних цінних паперів, затвердженого рішенням Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку від 17.10.2006 р. N 1000 (далі - Положення N 1000). Відповідно до п. 15 розд. VII Положення N 1000 внесення до системи реєстру змін у результаті передачі власником акцій до статутного фонду юридичної особи здійснюється реєстроутримувачем на підставі надання йому таких документів:

- передавального розпорядження від зареєстрованої особи;

- рішення вищого органу управління та документів щодо формування статутного капіталу юридичної особи;

- нотаріально засвідченої копії статуту;

- сертифіката цінних паперів (залишається у реєстроутримувача).

Під час внесення цінних паперів до статутного фонду господарського товариства згідно з п. 7 розд. V Положення N 1000 юридичній особі, зареєстрованій в Україні, необхідно відкрити особовий рахунок у системі реєстру; також додатково до анкети зареєстрованої особи та документів, що є підставою для внесення змін до системи реєстру, повинні бути подані:

- копія свідоцтва про державну реєстрацію, засвідчена цією юридичною особою;

- копії установчих документів, засвідчені нотаріально чи органом державної реєстрації;

- копія документа, що підтверджує призначення на посаду осіб, які мають право діяти від імені юридичної особи без довіреності, засвідчена підписом керівника та печаткою юридичної особи;

- інформація щодо реквізитів банку, в якому відкрито поточний рахунок, та номер рахунка.

При формуванні статутного фонду господарського товариства за рахунок внесків корпоративних прав (часток) засновників, якими вони володіють в іншому господарському товаристві, повинна відбуватися зміна складу засновників існуючого товариства.

Внесення вкладу до статутного фонду господарського товариства майновими правами, за загальним правилом, пов'язане із заміною кредитора в зобов'язанні, якщо інше не встановлено договором або законом. Новим кредитором у зобов'язанні стає у цьому випадку господарське товариство.

Внесок "ноу-хау" до статутного фонду господарського товариства, як зазначається у листі Державного департаменту інтелектуальної власності від 30.10.2002 р. N 16-07/3483 "Щодо "ноу-хау" у статутному фонді товариства", повинен бути оформлений ліцензійним договором на використання "ноу-хау" або договором про передачу прав на "ноу-хау".

2. Для того, щоб визначити розмір вкладу кожного учасника чи засновника і, відповідно, обсяг належних йому корпоративних прав, вклад оцінюється у гривнях. Вклад, незалежно від його форми, оцінений у гривнях, становить частку учасника та засновника у статутному фонді товариства.

Частиною другою коментованої статті передбачено, що порядок оцінки вкладів визначається в установчих документах господарського товариства, якщо інше не передбачено законом. Тобто цією нормою надано право самим засновникам (учасникам) господарських товариств визначати критерії, за якими провадитиметься оцінка їхніх вкладів (договірна оцінка).

При цьому згідно з ч. 2 ст. 115 Цивільного кодексу України у випадках, встановлених законом, грошова оцінка вкладу учасника господарського товариства підлягає незалежній експертній перевірці. Статтею 3 Закону України "Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні" визначено, що незалежною оцінкою майна вважається його оцінка, що проведена суб'єктом оціночної діяльності - суб'єктом господарювання. Суб'єкт оціночної діяльності складає звіт про оцінку майна (акт оцінки майна), що містить висновки про вартість майна (ст. 12 зазначеного вище Закону). У випадку, коли засновники господарських товариств самі оцінюють майно або майнові права та визначають критерії оцінки своїх внесків (договірна ціна) до статутного фонду господарського товариства, це повинно оформлюватись відповідним актом оцінки і прийому-передачі до статутного фонду. При цьому перехід права власності на майно або майнові права передбачається установчими документами господарського товариства або іншим документом згідно з вимогами гл. 24 Цивільного кодексу України "Набуття права власності".

3. За загальним правилом, кошти можуть вноситися засновниками та учасниками як вклади для формування статутного фонду господарського товариства. Разом з тим законодавством встановлюється ряд обмежень щодо використання коштів як вкладів з огляду на джерела їх походження. Зокрема, забороняється використовувати для формування статутного фонду товариства бюджетні кошти, кошти, одержані в кредит та під заставу.

У випадках, передбачених законом, фінансовий стан засновників - юридичних осіб щодо їх спроможності здійснити відповідні внески до статутного фонду господарського товариства повинен бути перевірений належним аудитором (аудиторською організацією) у встановленому порядку, а майновий стан засновників-громадян має бути підтверджений декларацією про їх доходи і майно, завіреною відповідним податковим органом. Доцільність встановлення вимоги про перевірку фінансового стану засновників щодо спроможності здійснити внески до статутного фонду обумовлена тим, що в окремих господарських товариствах засновниками до моменту державної реєстрації може бути внесено тільки 50 % вкладу. Така перевірка фінансового стану засновника є додатковою гарантією виконання ним своїх зобов'язань щодо повної сплати внеску до статутного фонду господарського товариства.

41»»»»»»»»»» 1. Сума вкладів засновників та учасників господарського товариства становить статутний капітал товариства.

2. Товариство має право змінювати (збільшувати або зменшувати) розмір статутного капіталу в порядку, встановленому цим Кодексом та законом, прийнятим відповідно до нього.

3. Рішення товариства про зміни розміру статутного капіталу набирає чинності з дня внесення цих змін до державного реєстру.

4. У господарському товаристві створюються резервний (страховий) фонд у розмірі, встановленому установчими документами, але не менш як п'ятнадцять відсотків статутного капіталу, а також інші фонди, передбачені законодавством України або установчими документами товариства. Розмір щорічних відрахувань до резервного (страхового) фонду передбачається установчими документами, але не може бути меншим п'яти відсотків суми прибутку товариства.

5. Прибуток господарського товариства утворюється з надходжень від його господарської діяльності після покриття матеріальних та прирівняних до них витрат і витрат на оплату праці. З економічного прибутку товариства сплачуються передбачені законом податки та інші обов'язкові платежі, а також відсотки по кредитах банків і по облігаціях. Прибуток, одержаний після зазначених розрахунків, залишається у розпорядженні товариства, яке визначає напрями його використання відповідно до установчих документів товариства. Статутний капітал. Законодавство (ч. 1 ст. 87 ГК) визначає статутний капітал господарського товариства як суму вкладів засновників та учасників товариства.

Статутний капітал є однією з майнових гарантій стабільності товариства як ділового партнера. З цією метою законодавством встановлено загальний для всіх акціонерних товариств мінімальний розмір статутного капіталу в сумі, еквівалентній 1250 мінімальним заробітним платам (виходячи зі ставки мінімальної заробітної плати, діючої на момент створення товариства) та мінімальні розміри статутних капіталів для окремих видів суб'єктів господарювання, створених у формі господарських товариств - банків, страхових компаній. Статутний капітал товариства поділений на визначену установчими документами кількість акцій рівної номінальної вартості (в акціонерних товариствах) або на частки, розмір яких встановлюється статутом (в товариствах з обмеженою та додатковою відповідальністю).

Статутний капітал у певному розумінні є неподільним майном господарського товариства, тому закон імперативно регулює порядок його зміни - збільшення або зменшення. При цьому в ГК лише зазначається на право товариства змінювати (збільшувати або зменшувати) розмір статутного капіталу, а сам порядок зміни встановлено нормами ЦК та актами Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку України.

Так, згідно зі ст. 156 ЦК акціонерне товариство має право за рішенням загальних зборів акціонерів збільшити статутний капітал шляхом збільшення номінальної вартості акцій або додаткового випуску акцій.

Збільшення статутного капіталу АТ здійснюється відповідно до Положення про порядок збільшення (зменшення) розміру статутного капіталу акціонерного товариства, затвердженого рішенням ДКЦПФР від 22 лютого 2007 р. № 387і.

Збільшення статутного капіталу акціонерного товариства допускається після його повної сплати. Збільшення статутного капіталу товариства для покриття збитків не допускається.

У випадках, встановлених статутом товариства і законом, може бути встановлене переважне право акціонерів на придбання акцій, що додатково випускаються товариством.

Порядок зменшення статутного капіталу АТ встановлений ст. 157 ЦК, згідно з якою акціонерне товариство має право за рішенням загальних зборів акціонерів зменшити статутний капітал шляхом зменшення номінальної вартості акцій або шляхом купівлі товариством частини випущених акцій з метою зменшення їх загальної кількості.

Зменшення статутного капіталу акціонерного товариства допускається після повідомлення про це всіх його кредиторів у порядку, встановленому законом. При цьому кредитори товариства мають право вимагати дострокового припинення або виконання товариством відповідних зобов'язань та відшкодування збитків.

Зменшення статутного капіталу акціонерного товариства шляхом купівлі та погашення частини акцій допускається, якщо така можливість передбачена у статуті товариства.

Зменшення акціонерним товариством статутного капіталу нижче від встановленого законом розміру має наслідком ліквідацію товариства.

Стаття 144 ЦК встановлює порядок зміни статутного фонду товариства з обмеженою (з додатковою) відповідальністю. Зменшення статутного капіталу товариства з обмеженою відповідальністю допускається після повідомлення в порядку, встановленому законом, усіх його кредиторів. У цьому разі кредитори мають право вимагати дострокового припинення або виконання відповідних зобов'язань товариства та відшкодування їм збитків.

Збільшення статутного капіталу товариства з обмеженою відповідальністю допускається після внесення усіма його учасниками вкладів у повному обсязі. Порядок внесення додаткових вкладів встановлюється законом і статутом товариства.

Рішення товариства про зміни розміру статутного фонду набирає чинності з дня внесення цих змін до державного реєстру (ч. З ст. 87 ГК).

Для покриття витрат, пов'язаних з відшкодуванням збитків, позаплановими видатками товариства, останнє створює резервний (страховий) фонд. Це фонд визначеного установчими документами розміру, але не менш як 15 відсотків статутного капіталу товариства. Формується резервний (страховий) фонд за рахунок щорічних відрахувань, розмір яких визначається установчими документами, але не може бути меншим 5 відсотків суми прибутку товариства. Кошти фонду зараховуються на спеціальний рахунок в банку. Рішення про використання фонду приймає вищий орган управління товариства. Резервний (страховий) фонд має цільове призначення, тому його кошти на інші цілі не використовуються.

Товариство має право створювати й інші фонди, одним з яких є фонд сплати дивідендів. Це майновий фонд, який теж формується з чистого прибутку товариства.

Інші фонди створюються, якщо це передбачено законодавством або установчими документами товариства (наприклад, житловий фонд, валютний фонд тощо).

Господарське товариство, у статутному фонді якого більше 50 відсотків акцій (часток, паїв) належить державі, зобов'язане на кожний наступний рік складати і виконувати річний фінансовий план відповідно до ст. 75 ГК.

Статутний капітал господарського товариства — це сукупність майнових внесків його учасників. При цьому для деяких товариств законом установлено його мінімальний розмір. Що це за товариства? Насамперед це акціонерні товариства. Для них мінімальний розмір статутного капіталу, як і раніше, становить 1250 мінімальних заробітних плат. Він визначається виходячи з розміру мінімальної заробітної плати, яка діє на дату реєстрації товариства (ч. 1 ст. 14 Закону України «Про акціонерні товариства» від 17.09.2008 р. № 514-VI). Таким чином, у 2014 році мінімальний розмір статутного капіталу становить:   Мінімальний розмір статутного капіталу для акціонерних товариств у 2014 році   Відрізок часу в межах 2014 року Мінімальна заробітна плата (грн) Мінімальний статутний капітал (грн) 1 2 3 (2 х 1250) 01.01.2014 р. — 30.06.2014 р. 1218 1522500 01.07.2014 р. — 30.09.2014 р. 1250 1562500 01.10.2014 р. — 31.12.2014 р. 1301 1626250   Щодо товариства з обмеженою відповідальністю та товариства з додатковою відповідальністю нагадаємо: на сьогодні вимоги до мінімального статутного капіталу таких товариств не встановлені (щодо товариств з обмеженою відповідальністю про це див. лист Мін’юсту від 27.09.2013 р. № 903-0-3-13/8.1). 41\\\\\\\\\\\\\\\\\\ Учасники господарського товариства - це суб'єкти господарювання, інші учасники господарських відносин (споживачі, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, наділені господарською компетенцією, а також громадяни, громадські та інші організації), які виступають засновниками (учасниками) товариства. Це можуть бути як юридичні особи, так і громадяни.

Їх права і обов'язки як учасників господарського товариства (незалежно від виду товариства) встановлені ст. 88 ГК, згідно з якою учасники господарського товариства мають право:

брати участь в управлінні справами товариства в порядку, визначеному в установчих документах, за винятком випадків, передбачених цим Кодексом та іншими законами;

брати участь у розподілі прибутку товариства та одержувати його частку (дивіденди);

одержувати інформацію про товариство. На вимогу учасника товариство зобов'язане надати йому для ознайомлення річні баланси, звіти про фінансово-господарську діяльність товариства, протоколи ревізійної комісії, протоколи зборів органів управління товариства тощо;

вийти в передбаченому установчими документами порядку зі складу товариства.

Учасники товариства мають також інші права, передбачені ГК, іншими законами та установчими документами товариства. Так, згідно з п. 4) ч. 1 ст. 116 ЦК учасники товариства, крім перелічених прав, мають також право здійснити відчуження часток у статутному (складеному) капіталі товариства, цінних паперів, що засвідчують участь у товаристві, у порядку, встановленому законом.

Частина 3 ст. 88 ГК покладає на учасників господарського товариства наступні обов'язки:

додержуватися вимог установчих документів товариства, виконувати рішення його органів управління;

вносити вклади (оплачувати акції) у розмірі, порядку та коштами (засобами), що передбачені установчими документами, відповідно до ГК та закону про господарські товариства;

нести інші обов'язки, передбачені ГК, іншими законами та установчими документами товариства (наприклад, не розголошувати комерційну таємницю та конфіденційну інформацію про діяльність товариства (п.3 ч. 1ст. 117ЦК).

42\\\\\\\\\\ 1. Управління діяльністю господарського товариства здійснюють його органи та посадові особи, склад і порядок обрання (призначення) яких визначається залежно від виду товариства, а у визначених законом випадках - учасники товариства.

2. Посадовими особами товариства визнаються голова та члени виконавчого органу, голова ревізійної комісії (ревізор), а у разі створення ради товариства (спостережної ради) - голова і члени цієї ради. Обмеження щодо поєднання однією особою зазначених посад встановлюються законом.

3. Посадовими особами господарського товариства не можуть бути особи, службову або іншу діяльність яких визнано Конституцією України та законом несумісною з перебуванням на цих посадах, а також особи, яким перебування на відповідних посадах заборонено рішенням суду.

4. Посадові особи відповідають за шкоду, заподіяну ними господарському товариству, в межах і порядку, передбачених законом та установчими документами товариства.

5. Господарське товариство, у статутному капіталі якого більше 50 відсотків акцій, (часток, паїв) належить державі, зобов'язане на кожний наступний рік складати і виконувати річний фінансовий план відповідно до статті 75 цього Кодексу. Особливості управління товариством з обмеженою відповідальністю встановлені ст. 145 ЦК.

Вищим органом товариства з обмеженою відповідальністю є загальні збори його учасників.

У товаристві з обмеженою відповідальністю створюється виконавчий орган - колегіальний (дирекція, очолювана генеральним директором) або одноособовий (директор), який здійснює поточне керівництво його діяльністю і є підзвітним загальним зборам його учасників. Виконавчий орган товариства може бути обраний також і не зі складу учасників товариства.

Компетенція виконавчого органу товариства з обмеженою відповідальністю, порядок ухвалення ним рішень і порядок вчинення дій від імені товариства встановлюються ЦК, іншим законом і статутом товариства.

До виключної компетенції загальних зборів учасників товариства з обмеженою відповідальністю належить:

1) визначення основних напрямів діяльності товариства, затвердження його планів і звітів про їх виконання;

2) внесення змін до статуту товариства, зміна розміру його статутного капіталу;

3) створення та відкликання виконавчого органу товариства;

4) визначення форм контролю за діяльністю виконавчого органу, створення та визначення повноважень відповідних контрольних органів;

5) затвердження річних звітів та бухгалтерських балансів, розподіл прибутку та збитків товариства;

6) вирішення питання про придбання товариством частки учасника;

7) виключення учасника із товариства;

8) прийняття рішення про ліквідацію товариства, призначення ліквідаційної комісії, затвердження ліквідаційного балансу.

Статутом товариства і законом до виключної компетенції загальних зборів може бути також віднесене вирішення інших питань.

Питання, віднесені до виключної компетенції загальних зборів учасників товариства, не можуть бути передані ними для вирішення виконавчому органу товариства.

Черговість та порядок скликання загальних зборів встановлюються статутом товариства і законом.

Так, згідно із Законом "Про господарські товариства" загальні збори учасників товариства з обмеженою відповідальністю скликаються не рідше двох разів на рік, якщо інше не передбачено установчими документами. Такі збори вважаються повноважними, якщо на них присутні учасники (представники учасників), що володіють у сукупності більш як 60 відсотками голосів.

Контроль за діяльністю виконавчого органу товариства з обмеженою відповідальністю здійснює ревізійна комісія (ревізор), що утворюється зборами учасників товариства.

Вищим органом акціонерного товариства є загальні збори акціонерного товариства.

Акціонерне товариство зобов'язане щороку скликати загальні збори (річні загальні збори), які проводяться не пізніше 30 квітня наступного за звітним року.

Усі інші загальні збори, крім річних, вважаються позачерговими.

У загальних зборах акціонерного товариства можуть брати участь особи, включені до переліку акціонерів, які мають право на таку участь, або їх представники. На загальних зборах за запрошенням особи, яка скликає загальні збори, також можуть бути присутні представник аудитора товариства та посадові особи товариства незалежно від володіння ними акціями цього товариства, представник органу, який відповідно до статуту представляє права та інтереси трудового колективу.

Перелік акціонерів, які мають право на участь у загальних зборах, складається в порядку, встановленому законодавством про депозитарну систему України.

Письмове повідомлення про проведення загальних зборів та їх порядок денний надсилається акціонерам персонально особою, яка скликає загальні збори, у спосіб, передбачений статутом акціонерного товариства, у строк не пізніше ніж за 30 днів до дати їх проведення. Повідомлення розсилає особа, яка скликає загальні збори, або особа, яка веде облік прав власності на акції товариства у разі скликання загальних зборів акціонерами.

Згідно зі ст. 33 Закону України "Про акціонерні товариства" загальні збори можуть вирішувати будь-які питання діяльності акціонерного товариства.

До виключної компетенції загальних зборів належить:

1) визначення основних напрямів діяльності акціонерного товариства;

2) внесення змін до статуту товариства;

3) прийняття рішення про анулювання викуплених акцій;

4) прийняття рішення про зміну типу товариства;

5) прийняття рішення про розміщення акцій;

6) прийняття рішення про збільшення статутного капіталу товариства;

7) прийняття рішення про зменшення статутного капіталу товариства;

8) прийняття рішення про дроблення або консолідацію акцій;

9) затвердження положень про загальні збори, наглядову раду, виконавчий орган та ревізійну комісію (ревізора) товариства, а також внесення змін до них;

10) затвердження інших внутрішніх документів товариства, якщо це передбачено статутом товариства;

11) затвердження річного звіту товариства;

12) розподіл прибутку і збитків товариства з урахуванням вимог, передбачених законом;

13) прийняття рішення про викуп товариством розміщених ним акцій, крім випадків обов'язкового викупу акцій, визначених ст. 68 Закону України "Про акціонерні товариства";

14) прийняття рішення про форму існування акцій;

15) затвердження розміру річних дивідендів з урахуванням вимог, передбачених законом;

16) прийняття рішень з питань порядку проведення загальних зборів;

17) обрання членів наглядової ради, затвердження умов цивільно-правових договорів, трудових договорів (контрактів), що укладатимуться з ними, встановлення розміру їх винагороди, обрання особи, яка уповноважується на підписання договорів (контрактів) з членами наглядової ради;

18) прийняття рішення про припинення повноважень членів наглядової ради, за винятком випадків, встановлених Законом України "Про акціонерні товариства";

19) обрання членів ревізійної комісії (ревізора), прийняття рішення про дострокове припинення їх повноважень;

20) затвердження висновків ревізійної комісії (ревізора);

43\\\\\\\\\\\ 1. Припинення діяльності господарського товариства відбувається шляхом його ліквідації або реорганізації відповідно до статті 59 цього Кодексу.

2. Ліквідація господарського товариства провадиться ліквідаційною комісією, призначеною його вищим органом, а у разі припинення діяльності товариства за рішенням суду - ліквідаційною комісією, сформованою відповідно до рішення суду.

3. З дня утворення ліквідаційної комісії до неї переходять повноваження по управлінню справами господарського товариства. Ліквідаційна комісія у триденний строк з моменту її утворення публікує інформацію про ліквідацію господарського товариства і здійснює інші дії відповідно до вимог статей 58 - 61 цього Кодексу та інших законів.

4. Розрахунки з кредиторами у разі ліквідації господарського товариства здійснюються відповідно до статті 61 цього Кодексу з урахуванням таких особливостей:

кошти, що належать господарському товариству, у тому числі від продажу його майна у разі ліквідації, після розрахунків по оплаті праці осіб, які працюють на умовах найму, виконання зобов'язань перед бюджетом, банками, власниками облігацій, випущених товариством, та іншими кредиторами розподіляються між учасниками товариства в порядку і на умовах, передбачених цим Кодексом, законом про господарські товариства та установчими документами товариства, у шестимісячний строк після опублікування інформації про його ліквідацію;

майно, передане товариству його засновниками або учасниками у користування, повертається у натуральній формі без винагороди. У разі виникнення спорів щодо виплати заборгованості товариства його кошти не підлягають розподілу між учасниками товариства до вирішення цього спору або до одержання кредиторами відповідних гарантій погашення заборгованості.

5. Ліквідація господарського товариства вважається завершеною, а товариство таким, що припинило свою діяльність, з дня внесення запису про його ліквідацію до державного реєстру.

Стаття 51 гку Підприємницька діяльність припиняється:

з власної ініціативи підприємця;

у разі закінчення строку дії ліцензії;

у разі припинення існування підприємця;

на підставі рішення суду у випадках, передбачених цим Кодексом та іншими законами.

2. Порядок припинення діяльності підприємця встановлюється законом відповідно до вимог цього Кодексу.

1. Припинення діяльності суб'єкта господарювання здійснюється шляхом його реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або ліквідації - за рішенням власника (власників) чи уповноважених ним органів, за рішенням інших осіб - засновників суб'єкта господарювання чи їх правонаступників, а у випадках, передбачених законами, - за рішенням суду.

2. У разі злиття суб'єктів господарювання усі майнові права та обов'язки кожного з них переходять до суб'єкта господарювання, що утворений внаслідок злиття.

3. У разі приєднання одного або кількох суб'єктів господарювання до іншого суб'єкта господарювання до цього останнього переходять усі майнові права та обов'язки приєднаних суб'єктів господарювання.

4. У разі поділу суб'єкта господарювання усі його майнові права і обов'язки переходять за роздільним актом (балансом) у відповідних частках до кожного з нових суб'єктів господарювання, що утворені внаслідок цього поділу. У разі виділення одного або кількох нових суб'єктів господарювання до кожного з них переходять за роздільним актом (балансом) у відповідних частках майнові права і обов'язки реорганізованого суб'єкта.

5. У разі перетворення одного суб'єкта господарювання в інший до новоутвореного суб'єкта господарювання переходять усі майнові права і обов'язки попереднього суб'єкта господарювання.

6. Суб'єкт господарювання ліквідується:

за ініціативою осіб, зазначених у частині першій цієї статті;

у зв'язку із закінченням строку, на який він створювався, чи у разі досягнення мети, заради якої його було створено;

у разі визнання його в установленому порядку банкрутом, крім випадків, передбачених законом;

у разі скасування його державної реєстрації у випадках, передбачених законом.

7. Скасування державної реєстрації позбавляє суб'єкта господарювання статусу юридичної особи і є підставою для вилучення його з державного реєстру. Суб'єкт господарювання вважається ліквідованим з дня внесення до державного реєстру запису про припинення його діяльності. Такий запис вноситься лише після затвердження ліквідаційного балансу відповідно до вимог цього Кодексу та подання головою ліквідаційної комісії або уповноваженою ним особою документів для проведення державної реєстрації припинення юридичної особи або припинення діяльності фізичною особою - підприємцем у порядку, визначеному Законом України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців".

8. Оголошення про реорганізацію чи ліквідацію господарської організації або припинення підприємницької діяльності фізичної особи - підприємця протягом десяти робочих днів з дня внесення відповідного запису до зазначеного реєстру підлягає опублікуванню у виданні спеціально уповноваженого органу з питань державної реєстрації, в якому зазначаються відомості з єдиного державного реєстру.

9. Порядок припинення суб'єкта господарювання визначається законодавством.

44\\\\\\\\\\ стаття 113 гку Приватним підприємством визнається підприємство, що діє на основі приватної власності одного або кількох громадян, іноземців, осіб без громадянства та його (їх) праці чи з використанням найманої праці. Приватним є також підприємство, що діє на основі приватної власності суб'єкта господарювання - юридичної особи.

Приватне підприємство, також приватна компанія, фірма — підприємство, створене приватними особами, засноване на приватній власності, і що оперує приватним капіталом. Приватна компанія має обмежене число членів з лімітованим правом на передачу своїх акцій і не має права повідомляти публічну підписку на свої акції.

Визначення в українському законодавстві

Приватне підприємство — юридична особа, що діє на основі приватної власності одного або кількох громадян, іноземців або осіб без громадянства та його (їх) праці чи з використанням найманої праці (ст. 113 Господарського кодексу). Приватним є також підприємство, що діє на основі приватної власності суб'єкта господарювання — юридичної особи. Закон не висуває будь-яких вимог до мінімального статутного капіталу приватного товариства. Структура корпоративного управління і режим майна приватного підприємства визначаються його засновником на власний розсуд.

Ст.114 гку Фермерське господарство є формою підприємництва громадян з метою виробництва, переробки та реалізації товарної сільськогосподарської продукції.

2. Членами фермерського господарства не можуть бути особи, які працюють у ньому за трудовим договором (контрактом, угодою).

3. Відносини, пов'язані із створенням та діяльністю фермерських господарств, регулюються цим Кодексом, а також законом про фермерське господарство, іншими законами.

Коментар:

1. Відповідно до ч. 1 коментованої статті та ст. 1 Закону України "Про фермерське господарство" від 19.06.2003 р. фермерське господарство визначається як форма підприємницької діяльності громадян із створенням юридичної особи, які виявили бажання виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, займатися її переробкою та реалізацією з метою отримання прибутку на земельних ділянках, наданих їм для ведення фермерського господарства, відповідно до закону.

Право на створення фермерського господарства має кожний дієздатний громадянин України, що досяг 18-річного віку, виявив бажання та пройшов професійний відбір на право створення фермерського господарства, який проводить районна (міська) професійна комісія з питань створення фермерських господарств; склад комісії формується і затверджується районною (міською) радою.

Фермерське господарство може бути створене одним громадянином України або кількома громадянами України, які є родичами або членами сім'ї, відповідно до закону.

Після одержання державного акта на право власності на земельну ділянку або укладення договору оренди земельної ділянки та його державної реєстрації фермерське господарство підлягає державній реєстрації, яка здійснюється у виконавчому комітеті міської, районної у місті ради або в районній, районних міст Києва і Севастополя державних адміністраціях за місцем проживання особи або місцезнаходженням земельної ділянки. Державна реєстрація фермерського господарства проводиться за наявності всіх необхідних документів протягом не більше п'яти робочих днів, протягом яких органи державної реєстрації зобов'язані внести дані з реєстраційної картки до Реєстру суб'єктів підприємницької діяльності та видати Свідоцтво про державну реєстрацію фермерського господарства.

Фермерське господарство, яке з моменту його державної реєстрації набуває статусу юридичної особи, має своє найменування, печатку і штамп та діє на основі статуту, в якому зазначаються найменування господарства, його місцезнаходження, адреса, предмет і мета діяльності, порядок формування майна (складеного капіталу), органи управління, порядок прийняття ними рішень, порядок вступу до господарства та виходу з нього, інші положення, що не суперечать законодавству України. 1

Стаття 116. Підприємство, створене відповідно до вимог цього Кодексу, в статутному капіталі якого не менш як десять відсотків становить іноземна інвестиція, визнається підприємством з іноземними інвестиціями. Підприємство набуває статусу підприємства з іноземними інвестиціями з дня зарахування іноземної інвестиції на його баланс.

2. Іноземною інвестицією є цінності, що вкладаються іноземними інвесторами в об'єкти інвестиційної діяльності відповідно до законодавства України з метою отримання прибутку або досягнення соціального ефекту.

3. Іноземні інвестиції можуть вкладатися в об'єкти, інвестування в які не заборонено законами України.

4. Підприємства з іноземними інвестиціями мають право бути засновниками дочірніх підприємств, створювати філії і представництва на території України і за її межами з додержанням вимог законодавства України та законодавства відповідних держав.

5. Законом можуть бути визначені галузі господарювання та/або території, в яких встановлюється загальний розмір участі іноземного інвестора, а також території, на яких діяльність підприємств з іноземними інвестиціями обмежується або забороняється, виходячи з вимог забезпечення національної безпеки.

6. Правовий статус і порядок діяльності підприємств з іноземними інвестиціями визначаються цим Кодексом, законом про режим іноземного інвестування в Україні, іншими законодавчими актами.

Коментар:

1. Підприємством з іноземними інвестиціями визнається підприємство будь-якої організаційно-правової форми, яке створене відповідно до законодавства України, іноземна інвестиція в статутному фонді якого, за його наявності, становить не менше 10 відсотків.

Установчі документи підприємств з іноземними інвестиціями повинні містити відомості, передбачені законодавством України для відповідних організаційно-правових форм підприємств, а також відомості про державну належність їх засновників (учасників).

Підприємство набуває статусу підприємства з іноземними інвестиціями з дня зарахування іноземної інвестиції на його баланс.

Майно, що ввозиться в Україну як внесок іноземного інвестора до статутного фонду підприємств з іноземними інвестиціями (крім товарів для реалізації або власного споживання), звільняється від обкладення митом. При цьому митні органи здійснюють пропуск такого майна на територію України на підставі виданого підприємством простого векселя на суму мита з відстроченням платежу не більш як на 30 календарних днів з дня оформлення ввізної вантажної митної декларації. Вексель погашається і ввізне мито не справляється, якщо у період, на який дається відстрочення платежу, зазначене майно зараховане на баланс підприємства і податковою інспекцією за місцезнаходженням підприємства зроблена відмітка про це на примірнику векселя.

Порядок видачі, обліку і погашення векселів, виданих під час ввезення в Україну майна як внеску іноземного інвестора до статутного фонду підприємства з іноземними інвестиціями, а також за договорами (контрактами) про спільну інвестиційну діяльність, та сплати ввізного мита у разі відчуження цього майна затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 07.08.96 р. N 937.

Якщо протягом трьох років з часу зарахування іноземної інвестиції на баланс підприємства з іноземними інвестиціями майно, що було ввезене в Україну як внесок іноземного інвестора до статутного фонду зазначеного підприємства, відчужується, у тому числі у зв'язку з припиненням діяльності цього підприємства (крім вивезення іноземної інвестиції за кордон), підприємство з іноземними інвестиціями сплачує ввізне мито, яке обчислюється виходячи з митної вартості цього майна, перерахованої у валюту України за офіційним курсом валюти України, визначеним Національним банком України на день здійснення відчуження майна.

Підприємство з іноземними інвестиціями самостійно визначає умови реалізації продукції (робіт, послуг), включаючи ціну на них, якщо інше не передбачено законодавством України. Продукція підприємств з іноземними інвестиціями не підлягає ліцензуванню і квотуванню за умови її сертифікації як продукції власного виробництва, яка була повністю вироблена або піддана достатній переробці чи обробці підприємством з використанням власного або орендованого майна, відповідно до Порядку визначення продукції власного виробництва підприємств з іноземними інвестиціями, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 05.09.96 р. N 1061.

Відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 29.01.2002 р. N 1-рп/2002 у справі N 1-17/2002 (справа про оподаткування підприємств з іноземними інвестиціями) зі зміною, внесеною Ухвалою названого суду від 14.03.2002 р. N 3-уп/2002, з дня набуття чинності ч. 1 ст. 5 Закону України "Про усунення дискримінації в оподаткуванні суб'єктів підприємницької діяльності, створених з використанням майна та коштів вітчизняного походження", спеціальне законодавство України про іноземні інвестиції, а також державні гарантії захисту іноземних інвестицій, визначені законодавством України, не регулюють питання валютного, митного та податкового законодавства, чинного на території України, та не стосуються питань фінансово-господарської діяльності учасників інвестиційної діяльності та сплати ними податків, зборів (обов'язкових платежів). Таким чином, до підприємств, створених за участю іноземних інвестицій, незалежно від форм та часу їх внесення, з 25.02.2000 р. застосовується національний режим оподаткування, установлений законами України для підприємств, створених з використанням майна та коштів вітчизняного походження.

2. Іноземною інвестицією є цінності, що вкладаються іноземними інвесторами в об'єкти інвестиційної діяльності відповідно до законодавства України з метою отримання прибутку або досягнення соціального ефекту.

Іноземні інвестиції можуть здійснюватися у виді:

- іноземної валюти, що визнається конвертованою Національним банком України;

- валюти України - при реінвестиціях в об'єкт первинного інвестування чи в будь-які інші об'єкти інвестування відповідно до законодавства України за умови сплати податку на прибуток (доходи);

- будь-якого рухомого і нерухомого майна та пов'язаних з ним майнових прав;

- акцій, облігацій, інших цінних паперів, а також корпоративних прав (прав власності на частку (пай) у статутному фонді юридичної особи, створеної відповідно до законодавства України або законодавства інших країн), виражених у конвертованій валюті;

- грошових вимог та права на вимоги виконання договірних зобов'язань, які гарантовані першокласними банками і мають вартість у конвертованій валюті, підтверджену згідно з законами (процедурами) країни інвестора або міжнародними торговельними звичаями;

- будь-яких прав інтелектуальної власності, вартість яких у конвертованій валюті підтверджена згідно з законами (процедурами) країни інвестора або міжнародними торговельними звичаями, а також підтверджена експертною оцінкою в Україні, включаючи легалізовані на території України авторські права, права на винаходи, корисні моделі, промислові зразки, знаки для товарів і послуг, ноу-хау тощо;

- прав на здійснення господарської діяльності, включаючи права на користування надрами та використання природних ресурсів, наданих відповідно до законодавства або договорів, вартість яких у конвертованій валюті підтверджена згідно з законами (процедурами) країни інвестора або міжнародними торговельними звичаями;

- інших цінностей відповідно до законодавства України.

3. Іноземні інвестиції можуть вкладатися в об'єкти, інвестування в які не заборонено законами України. Обмеження будь-яких форм здійснення іноземних інвестицій може провадитися лише на підставі відповідного закону.

Стаття 117гку 1. Іноземним підприємством є унітарне або корпоративне підприємство, створене за законодавством України, що діє виключно на основі власності іноземців або іноземних юридичних осіб, або діюче підприємство, придбане повністю у власність цих осіб.

2. Іноземні підприємства не можуть створюватися в галузях, визначених законом, що мають стратегічне значення для безпеки держави.

3. Діяльність філій, представництв та інших відокремлених підрозділів підприємств, утворених за законодавством інших держав, здійснюється на території України відповідно до законодавства України.

4. Умови і порядок створення, вимоги до організації та діяльності іноземних підприємств визначаються цим Кодексом, законом про режим іноземного інвестування, іншими законами.

Коментар:

1. Відповідно до ч. 2 ст. 63 ГК України іноземним вважається підприємство, у статутному фонді якого іноземна інвестиція становить сто відсотків. Відповідно до ч. 1 коментованої статті іноземне підприємство діє виключно на основі власності іноземців або іноземних юридичних осіб і може створюватися як одним засновником (унітарне), так і двома або більше засновниками (корпоративне). У будь-якому випадку створення та діяльність іноземних підприємств здійснюються за законодавством України. Формами реалізації іноземними фізичними або юридичними особами своїх засновницьких прав на території України є як створення нового підприємства за рахунок іноземних інвестицій, так і придбання повністю у свою власність діючого підприємства, внаслідок чого воно набуває статусу іноземного підприємства.

2. З метою забезпечення національної безпеки держави виключно на підставі законів України визначаються галузі, які мають стратегічне значення для держави, і в яких іноземні підприємства не можуть створюватися.

3. Згідно з Законом України "Про зовнішньоекономічну діяльність" представництвом іноземного суб'єкта господарської діяльності є установа або особа, яка представляє інтереси іноземного суб'єкта господарської діяльності в Україні і має на це належним чином оформлені відповідні повноваження;

Іноземні суб'єкти господарської діяльності, що здійснюють зовнішньоекономічну діяльність на території України, мають право на відкриття своїх філій, представництв та інших відокремлених підрозділів на території України, діяльність яких здійснюється відповідно до законодавства України. Акредитацію філій і представництв іноземних банків здійснює Національний банк України відповідно до Закону України "Про банки і банківську діяльність". Реєстрацію представництв інших іноземних суб'єктів господарської діяльності здійснює центральний орган виконавчої влади з питань економічної політики (Міністерство економіки України) протягом шістдесяти робочих днів з дня подання іноземним суб'єктом господарської діяльності документів на реєстрацію. Для реєстрації представництва іноземного суб'єкта господарської діяльності на території України необхідно подати: заяву з проханням про реєстрацію представництва, яка складається у довільній формі; виписку з торговельного (банківського) реєстру країни, де іноземний суб'єкт господарської діяльності має офіційно зареєстровану контору; довідку від банківської установи, в якій офіційно відкрито рахунок подавця; довіреність на здійснення представницьких функцій, оформлену згідно з законом країни, де офіційно зареєстровано контору іноземного суб'єкта господарської діяльності. Зазначені документи мають бути нотаріально засвідчені за місцем їх видачі і легалізовані належним чином в консульських установах, які представляють Україну, якщо міжнародними договорами України не передбачено інше. За реєстрацію представництв іноземних суб'єктів господарської діяльності з них стягується плата у розмірі 2500 доларів США, який встановлюється Кабінетом Міністрів України і не повинен перевищувати фактичних витрат держави, пов'язаних з цією реєстрацією.

У разі відмови центрального органу виконавчої влади з питань економічної політики зареєструвати представництво іноземного суб'єкта господарської діяльності або неприйняття рішення з цього питання у встановлений шістдесятиденний строк іноземний суб'єкт господарської діяльності може оскаржити таку відмову в судових органах України.

Забороняється вимагати від іноземного суб'єкта господарської діяльності повторної реєстрації (перереєстрації) раніше зареєстрованого представництва на території України.

У разі зміни назви, юридичного статусу, юридичної адреси чи оголошення іноземного суб'єкта господарської діяльності неплатоспроможним або банкрутом його представництво на території України зобов'язане повідомити про це центральний орган виконавчої влади з питань економічної політики у семиденний строк.

Крім цього Кодексу та Закону України "Про зовнішньоекономічну діяльність" реєстрація представництв регулюється Інструкцією про порядок реєстрації представництв іноземних суб'єктів господарської діяльності в Україні, затвердженою наказом Міністерства зовнішніх економічних зв'язків і торгівлі України від 18.01.96 р. N 30, в редакції наказу Міністерства економіки України від 15.06.2007 р. N 179.

4. Умови і порядок створення, вимоги до організації та діяльності іноземних підприємств, крім Господарського кодексу України визначаються Законом України "Про режим іноземного інвестування" від 19.03.96 р., іншими законодавчими актами.

45\\\\\\ст.118 гку 1. Об'єднанням підприємств є господарська організація, утворена у складі двох або більше підприємств з метою координації їх виробничої, наукової та іншої діяльності для вирішення спільних економічних та соціальних завдань.

2. Об'єднання підприємств утворюються підприємствами на добровільних засадах або за рішенням органів, які відповідно до цього Кодексу та інших законів мають право утворювати об'єднання підприємств. В об'єднання підприємств можуть входити підприємства, утворені за законодавством інших держав, а підприємства України можуть входити в об'єднання підприємств, утворені на території інших держав.

3. Об'єднання підприємств утворюються на невизначений строк або як тимчасові об'єднання.

4. Об'єднання підприємств є юридичною особою.

5. Державна реєстрація об'єднання підприємств здійснюється відповідно до статті 58 цього Кодексу.

Коментар:

1. Особливості побудови деяких галузей народного господарства (наприклад, вугільної та важкої промисловості) об'єктивно вимагають створення єдиного централізованого центру управління, який би пов'язував підприємства єдиного виробничого циклу, а також підприємства, які входили за різними причинами в об'єднання підприємств в СРСР.

В об'єднанні підприємств створюється абсолютно нова господарська організація - об'єднання підприємств. І тут роль координатора виконує не якесь підприємство з групи, а новостворене об'єднання. При створенні об'єднання підприємств суб'єктами господарювання переслідується чітка мета: координація виробничої, наукової та іншої діяльності для вирішення спільних економічних та соціальних завдань. Ступінь та характер координації залежать від виду об'єднання (ч. 2 - 5 ст. 120 ГК).

Оскільки об'єднання підприємств є господарською організацією, то на нього поширюються всі норми, що регулюють правовий стан суб'єктів господарювання та юридичних осіб.

2. Залежно від порядку заснування об'єднання підприємств можуть утворюватися як господарські об'єднання або як державні чи комунальні господарські об'єднання. Державні і комунальні господарські об'єднання можуть створюватися за рішенням компетентного органу незалежно від волі самих суб'єктів господарювання, які будуть входити до його складу (ч. 4 ст. 119 ГК). Для створення господарського об'єднання необхідне двостороннє волевиявлення всіх учасників товариства. Господарське об'єднання утворюється з ініціативи підприємств, які об'єднують свою діяльність, а не одного підприємства.

Частина 2 ст. 118 ГК дозволяє підприємствам України входити до складу об'єднань інших держав. У такому випадку українські підприємства мають дотримуватися законодавства тієї країни, де зареєстроване об'єднання. Ці положення поширюються і на іноземні підприємства, що входять до складу об'єднань, зареєстрованих в Україні.

3. Згідно зі ст. 120 на невизначений строк або як тимчасові об'єднання створюються асоціації, корпорації та концерни, про що зазначається в установчих документах об'єднання. Консорціум обов'язково є статутним об'єднанням.

4. Те, що в Україні об'єднання підприємств є юридичною особою, пояснюється тим, що історично, ще за радянських часів, трести та об'єднання підприємств були юридичними особами. Відзначимо, що як і в законодавстві зарубіжних країн, у дореволюційній Росії ні об'єднання для одноразових операцій, ні синдикати не мали статусу юридичної особи. У Німеччині ні концерн, ні інші пов'язані підприємства не є юридичними особами (ст. 15 Акціонерного закону Німеччини). Те ж спостерігається і з холдинговими компаніями в США та Англії.

З огляду на сказане, промислово-фінансові групи (далі - ПФГ), асоційовані підприємства, об'єднання, які утворює холдингова компанія та її корпоративні підприємства, не є видом об'єднань підприємств, оскільки вони не мають статусу юридичної особи, який є обов'язковим для об'єднань підприємств. У даному разі варто говорити про один із видів "об'єднання підприємців", або об'єднання капіталів без створення юридичної особи.

Таким чином, на ПФГ, асоційовані підприємства та холдингові компанії не поширюються норми, що регулюють правовий стан об'єднань підприємств.

5. На об'єднання підприємств як суб'єктів господарювання поширюються всі вимоги законодавства щодо державної реєстрації як юридичної особи у порядку, визначеному Законом України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців".

Стаття 119 1. Залежно від порядку заснування об'єднання підприємств можуть утворюватися як господарські об'єднання або як державні чи комунальні господарські об'єднання.

2. Господарське об'єднання - об'єднання підприємств, утворене за ініціативою підприємств, незалежно від їх виду, які на добровільних засадах об'єднали свою господарську діяльність.

3. Господарські об'єднання діють на основі установчого договору та/або статуту, який затверджується їх засновниками.

4. Державне (комунальне) господарське об'єднання - об'єднання підприємств, утворене державними (комунальними) підприємствами за рішенням Кабінету Міністрів України або, у визначених законом випадках, рішенням міністерств (інших органів, до сфери управління яких входять підприємства, що утворюють об'єднання), або рішенням компетентних органів місцевого самоврядування.

5. Державне (комунальне) господарське об'єднання діє на основі рішення про його утворення та статуту, який затверджується органом, що прийняв рішення про утворення об'єднання.

6. Положення цієї глави застосовуються також до об'єднань інших суб'єктів господарювання - юридичних осіб або об'єднань підприємств за участі таких осіб, якщо інше не передбачено цим Кодексом та іншими законами.

Коментар:

1. В залежності від способу заснування ГК виділяє три види об'єднань підприємств - господарські об'єднання, державні та комунальні господарські об'єднання.

Господарські об'єднання створюються на основі приватної або колективної власності учасників. Частина 2 ст. 70 ГК передбачає, що за рішенням Кабінету Міністрів України або органів, до повноважень яких належить управління державними або комунальними підприємствами, можуть утворюватися об'єднання підприємств на умовах і в порядку, встановлених цим Кодексом та іншими законами.

Частина 6 ст. 120 ГК визначає переважні форми державних і комунальних об'єднань - корпорації та концерни.

2. ГК визначає, що господарське об'єднання може бути створене лише на добровільних засадах. Частина 2 ст. 119 оперує поняттям "об'єднання господарської діяльності", що не зовсім відповідає дійсності, оскільки учасники об'єднання мають на меті не об'єднати свою діяльність, а координувати її для вирішення спільних економічних та соціальних завдань (ч. 1 ст. 118 ГК).

3. Договірними видами об'єднань є асоціація та корпорація, а статутними - консорціум та концерн (ст. 120 ГК). Згідно з ч. 3 ст. 121 ГК рішення про утворення об'єднання підприємств (установчий договір) та статут об'єднання погоджуються з Антимонопольним комітетом України в порядку, встановленому законодавством.

На установчий договір та статут об'єднання поширюються вимоги, що ставляться до установчих документів суб'єктів господарювання ст. 57 ГК. Відповідальність за відповідність установчих документів законодавству несуть засновники (учасники) юридичної особи (ч. 3 ст. 8 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців") - учасники об'єднання підприємств.

4. Згідно з ч. 1 ст. 25 Закону України "Про Кабінет Міністрів України" Кабінет Міністрів України в межах коштів, передбачених у Державному бюджеті України, може утворювати, реорганізовувати та ліквідовувати відповідно до закону державні господарські об'єднання, зокрема для здійснення окремих функцій з управління об'єктами державної власності. Кабінет Міністрів України затверджує положення та статути державних господарських об'єднань, розмір асигнувань на їх утримання і граничну чисельність працівників, призначає на посаду та звільняє з посади керівників і заступників керівників, застосовує до них заходи дисциплінарної відповідальності. Це положення протирічить Закону України "Про управління об'єктами державної власності" (далі - Закон).

Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 6 Закону не Кабінет Міністрів України, а уповноважені органи управління відповідно до покладених на них завдань приймають рішення про створення, реорганізацію і ліквідацію підприємств, установ та організацій, заснованих на державній власності. Отже, згідно з ч. 1 ст. 4 Закону органами, що можуть створювати об'єднання підприємств, є міністерства та інші органи виконавчої влади. Фонд державного майна України може виступати від імені держави засновником господарських організацій (тобто і державних об'єднань), до статутних фондів яких передається державне майно (підпункт "в" п. 1 ч. 1 ст. 7 Закону).

Закон визначає єдиним органом, що затверджує статути (положення) підприємств, установ та організацій, що належать до сфери його управління, а також господарських структур та здійснює контроль за їх дотриманням, - уповноважений орган управління (п. 3 ч. 1 ст. 6 Закону).

5. Вирішення питань про створення, ліквідацію, реорганізацію та перепрофілювання підприємств, установ та організацій комунальної власності відповідної територіальної громади віднесено виключно до розгляду на пленарних засіданнях сільської, селищної, міської ради (п. 30 ч. 1 ст. 26 Закону України "Про місцеве самоврядування").

6. Окрім господарських об'єднань, що зазначені в гл. 12 ГК, положення глави також поширюються на трести та спілки підприємств, кооперативні об'єднання (Закон України "Про кооперацію"), об'єднання фермерських господарств (Закон України "Про фермерські господарства"), банківські об'єднання (Закон України "Про банки і банківську діяльність"), саморегулівні організації (Закон України "Про цінні папери та фондовий ринок"), асоціації кредитних спілок (Закон України "Про кредитні спілки"), об'єднання страховиків (Закон України "Про страхування" та Закон України "Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів").

Однак зауважимо, якщо спеціальні норми передбачають інший механізм регулювання відповідного об'єднання, то застосовуються спеціальні норми, а не положення гл. 12 ГК.

Зауважимо, що положення гл. 12 про господарські об'єднання не застосовуються для асоційованих підприємств та промислово-фінансових груп (див. коментар до ч. 4 ст. 118 ГК).

46\\\\\\\стаття 120 1. Господарські об'єднання утворюються як асоціації, корпорації, консорціуми, концерни, інші об'єднання підприємств, передбачені законом.

2. Асоціація - договірне об'єднання, створене з метою постійної координації господарської діяльності підприємств, що об'єдналися, шляхом централізації однієї або кількох виробничих та управлінських функцій, розвитку спеціалізації і кооперації виробництва, організації спільних виробництв на основі об'єднання учасниками фінансових та матеріальних ресурсів для задоволення переважно господарських потреб учасників асоціації. У статуті асоціації повинно бути зазначено, що вона є господарською асоціацією. Асоціація не має права втручатися у господарську діяльність підприємств - учасників асоціації. За рішенням учасників асоціація може бути уповноважена представляти їх інтереси у відносинах з органами влади, іншими підприємствами та організаціями.

3. Корпорацією визнається договірне об'єднання, створене на основі поєднання виробничих, наукових і комерційних інтересів підприємств, що об'єдналися, з делегуванням ними окремих повноважень централізованого регулювання діяльності кожного з учасників органам управління корпорації.

4. Консорціум - тимчасове статутне об'єднання підприємств для досягнення його учасниками певної спільної господарської мети (реалізації цільових програм, науково-технічних, будівельних проектів тощо). Консорціум використовує кошти, якими його наділяють учасники, централізовані ресурси, виділені на фінансування відповідної програми, а також кошти, що надходять з інших джерел, в порядку, визначеному його статутом. У разі досягнення мети його створення консорціум припиняє свою діяльність.

5. Концерном визнається статутне об'єднання підприємств, а також інших організацій, на основі їх фінансової залежності від одного або групи учасників об'єднання, з централізацією функцій науково-технічного і виробничого розвитку, інвестиційної, фінансової, зовнішньоекономічної та іншої діяльності. Учасники концерну наділяють його частиною своїх повноважень, у тому числі правом представляти їх інтереси у відносинах з органами влади, іншими підприємствами та організаціями. Учасники концерну не можуть бути одночасно учасниками іншого концерну.

6. Державні і комунальні господарські об'єднання утворюються переважно у формі корпорації або концерну, незалежно від найменування об'єднання (комбінат, трест тощо).

Коментар:

1. ГК України не обмежує види об'єднань підприємств (поширеними видами господарських об'єднань є комбінати, трести, картелі, синдикати). Не поширюються положення цієї глави на об'єднання підприємств на ПФГ, на асоційовані підприємства та об'єднання громадян.

2. Асоціація має такі ознаки:

а) метою створення асоціації є координація господарської діяльності;

б) є договірним об'єднанням;

в) централізує одну чи кілька виробничих та управлінських функцій, розвиток спеціалізації і кооперації виробництва, організацію спільних виробництв на основі об'єднання учасниками фінансових та матеріальних ресурсів;

г) працює переважно для задоволення господарських потреб учасників асоціації;

д) у статуті асоціації повинно бути зазначено, що вона є господарською асоціацією;

е) асоціація не має права втручатися в господарську діяльність підприємств - учасників асоціації.

За рішенням учасників асоціація може бути уповноважена представляти їх інтереси у відносинах з органами влади, з іншими підприємствами та організаціями.

Зауважимо, визначення асоціації як об'єднання, створеного з метою постійної координації господарської діяльності підприємств, що об'єдналися, шляхом централізації однієї чи кількох виробничих функцій, є не досить вдалим, оскільки в такому виді асоціація мало чим відрізняється від кооперації4.

3. Ознаками корпорації є:

а) створена на основі поєднання виробничих, наукових і комерційних інтересів підприємств, що об'єдналися;

б) органам управління корпорації делегуються окремі повноваження централізованого регулювання діяльності кожного з учасників.

4. Ознаками консорціуму є:

а) це - тимчасове статутне об'єднання підприємств;

б) створюється для досягнення його учасниками певної спільної господарської мети (реалізації цільових програм, науково-технічних, будівельних проектів тощо);

в) використовує кошти, якими його наділяють учасники, централізовані ресурси, виділені на фінансування відповідної програми, а також кошти, що надходять з інших джерел у порядку, визначеному його статутом;

г) у разі досягнення мети його створення консорціум припиняє свою діяльність.

5. Ознаками концерну є:

а) це - статутне об'єднання підприємств, а також інших організацій;

б) створюється на основі їх фінансової залежності від одного або групи учасників об'єднання;

в) відбувається централізація функцій науково-технічного і виробничого розвитку, інвестиційної, фінансової, зовнішньоекономічної та іншої діяльності;

г) учасники концерну наділяють його частиною своїх повноважень, у тому числі правом представляти їх інтереси у відносинах з органами влади, іншими підприємствами та організаціями;

д) учасники концерну не можуть бути одночасно учасниками іншого концерну.

Зазначимо, що, по-перше, концерн традиційно не визнається юридичною особою, однак на теренах СНД історично склалося, що об'єднання підприємств визнається юридичною особою, хоча такий підхід, на нашу думку, подекуди обтяжує їх існування. По-друге, наріжним поняттям у концерні є поняття залежності. Поняття "фінансова залежність" в українському законодавстві не тлумачиться. По-третє, у німецькому законодавстві (в якому вперше з'явився цей інститут об'єднання підприємств) концерн - один з видів об'єднання підприємств без створення юридичної особи, що засновано на залежності від головного підприємства.

6. У ГК України міститься рекомендація, що державним і комунальним господарським об'єднанням потрібно утворюватися у формі корпорації або концерну, незалежно від найменування об'єднання (комбінат, трест тощо). Проте це не означає, що державним та комунальним підприємствам забороняється об'єднуватися в інших формах (наприклад, в Україні створено державні консорціуми "Екосорб" та "Укрфітотерапія").

47\\\\\\\\\\\\\\ 2. Громадянин-підприємець відповідає за своїми зобов'язаннями

усім своїм майном, на яке відповідно до закону може бути зверненостягнення.

3. Громадянин може здійснювати підприємницьку діяльність:

безпосередньо як підприємець або через приватне підприємство,що ним створюється;

із залученням або без залучення найманої праці;

самостійно або спільно з іншими особами.

4. Громадянин здійснює управління заснованим ним приватним підприємством безпосередньо або через керівника, який наймається за контрактом. У разі здійснення підприємницької діяльності спільно з іншими громадянами або юридичними особами громадянин має права та обов'язки відповідно засновника та/або учасника господарського товариства, члена кооперативу тощо, або права і обов'язки, визначені укладеним за його участі договором проспільну діяльність без створення юридичної особи.

5. Громадянин-підприємець здійснює свою діяльність на засадах свободи підприємництва та відповідно до принципів, передбачених у статті 44 цього Кодексу.

6. Громадянин-підприємець зобов'язаний: у передбачених законом випадках і порядку одержати ліцензію на здійснення певних видів господарської діяльності;

повідомляти органи державної реєстрації про зміну його адреси, зазначеної в реєстраційних документах, предмета діяльності, інших суттєвих умов своєї підприємницької діяльності, що підлягають відображенню у реєстраційних документах;

додержуватися прав і законних інтересів споживачів,забезпечувати належну якість товарів (робіт, послуг), що ним виготовляються, додержуватися правил обов'язкової сертифікації продукції, встановлених законодавством;

не допускати недобросовісної конкуренції, інших порушень антимонопольно-конкурентного законодавства;

вести облік результатів своєї підприємницької діяльностівідповідно до вимог законодавства;

своєчасно надавати податковим органам декларації про доходи,

інші необхідні відомості для нарахування податків та інших обов'язкових платежів; сплачувати податки та інші обов'язкові платежі в порядку і в розмірах, встановлених законом.

7. Громадянин-підприємець зобов'язаний додержуватися вимог, передбачених статтями 46 і 49 цього Кодексу, а також іншими законодавчими актами, і несе майнову та іншу встановлену законом відповідальність за завдані ним шкоду і збитки.

Громадянин-підприємець може бути визнаний судом банкрутом відповідно до вимог цього Кодексу та інших законів.

Стаття 129. Особливості статусу іноземних суб'єктів

господарювання

1. Іноземці та особи без громадянства при здійсненні господарської діяльності в Україні користуються такими самими правами і мають такі самі обов'язки, як і громадяни України, якщо інше не передбачено цим Кодексом, іншими законами.

2. Іноземні юридичні особи при здійсненні господарської діяльності в Україні мають такий самий статус, як і юридичні особи України, з особливостями, передбаченими цим Кодексом, іншими законами, а також міжнародними договорами, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України.

Стаття 130. Кредитні спілки у сфері господарювання

1. Громадяни, які постійно проживають на території України,можуть об'єднуватися у кредитні спілки.

2. Кредитною спілкою є неприбуткова організація, заснована громадянами у встановленому законом порядку на засадах добровільного об'єднання грошових внесків з метою задоволення

потреб її членів у взаємному кредитуванні та наданні інших фінансових послуг. Кредитна спілка є юридичною особою. Статусу юридичної особи вона набуває з дня її державної реєстрації.

3. Кредитна спілка діє на основі статуту, який затверджується агальними зборами членів кредитної спілки.

4. Майно кредитної спілки є її власністю і складається з фондів кредитної спілки, коштів доходу та іншого майна.

5. Кредитна спілка не може бути засновником або учасником суб'єктів підприємницької діяльності.

6. Статус, порядок організації та здійснення господарської діяльності кредитної спілки визначаються цим Кодексом, законом про кредитні спілки ( 2908-14 ) та іншими законами.

Стаття 131. Особливості статусу благодійних та інших неприбуткових організацій у сфері господарювання

1. Юридичні особи, незалежно від форм власності, а такожповнолітні громадяни можуть утворювати благодійні організації (благодійні фонди, членські благодійні організації, благодійні установи тощо).

2. Благодійною організацією визнається недержавна організація, яка здійснює благодійну діяльність в інтересах суспільства або окремих категорій осіб без мети одержання прибутків від цієї діяльності. Благодійні організації утворюються і діють за територіальним принципом.

3. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування,а також державні та комунальні підприємства, установи, організації, що повністю або частково фінансуються з бюджету, не можуть бути засновниками (засновником) та/або членами благодійної організації.

4. Благодійна організація діє на основі статуту (положення), що затверджується вищим органом управління благодійної організації, і є юридичною особою.

5. Благодійна організація має право здійснювати неприбуткову господарську діяльність, спрямовану на виконання її статутних цілей та завдань. Здійснення благодійними організаціями діяльності

у вигляді надання певних послуг (виконання робіт), що підлягають обов'язковій сертифікації або ліцензуванню, допускається після такої сертифікації або ліцензування в установленому законом порядку.

6. Додаткові вимоги щодо створення, державної реєстрації, здійснення господарської діяльності та інших питань діяльності благодійних організацій встановлюються цим Кодексом, законом про благодійництво та благодійні організації ( 531/97-ВР ), іншимизаконами.

7. Особливості статусу інших юридичних осіб, що здійснюютьнеприбуткову господарську діяльність, визначаються відповідними законами, якими регулюється порядок діяльності цих суб'єктів.

48\\\\\\стаття 139 гку \ 1. Майном у цьому Кодексі визнається сукупність речей та інших цінностей (включаючи нематеріальні активи), які мають вартісне визначення, виробляються чи використовуються у діяльності суб'єктів господарювання та відображаються в їх балансі або враховуються в інших передбачених законом формах обліку майна цих суб'єктів.

2. Залежно від економічної форми, якої набуває майно у процесі здійснення господарської діяльності, майнові цінності належать до основних фондів, оборотних засобів, коштів, товарів.

3. Основними фондами виробничого і невиробничого призначення є будинки, споруди, машини та устаткування, обладнання, інструмент, виробничий інвентар і приладдя, господарський інвентар та інше майно тривалого використання, що віднесено законодавством до основних фондів.

4. Оборотними засобами є сировина, паливо, матеріали, малоцінні предмети та предмети, що швидко зношуються, інше майно виробничого і невиробничого призначення, що віднесено законодавством до оборотних засобів.

5. Коштами у складі майна суб'єктів господарювання є гроші у національній та іноземній валюті, призначені для здійснення товарних відносин цих суб'єктів з іншими суб'єктами, а також фінансових відносин відповідно до законодавства.

6. Товарами у складі майна суб'єктів господарювання визнаються вироблена продукція (товарні запаси), виконані роботи та послуги.

7. Особливим видом майна суб'єктів господарювання є цінні папери.

Стаття 140 гку 1. Джерелами формування майна суб'єктів господарювання є:

грошові та матеріальні внески засновників;

доходи від реалізації продукції (робіт, послуг);

доходи від цінних паперів;

капітальні вкладення і дотації з бюджетів;

надходження від продажу (здачі в оренду) майнових об'єктів (комплексів), що належать їм, придбання майна інших суб'єктів;

кредити банків та інших кредиторів;

безоплатні та благодійні внески, пожертвування організацій і громадян;

інші джерела, не заборонені законом.

2. Правовий режим майна суб'єктів господарювання встановлюється цим Кодексом та іншими законами з урахуванням зазначених у статті 139 цього Кодексу видів майна.

Коментар:

Джерелами формування майна суб'єктів господарювання є, відповідно до коментованої статті, зокрема, різноманітні доходи: від реалізації продукції (робіт, послуг), від цінних паперів. Під доходами розуміють економічну вигоду у грошовій чи натуральній формі. Так, розрізняють наступні види доходів: у виді матеріальної вигоди (від економії на відсотках, купівлі-продажу товарів (робіт, послуг), цінних паперів тощо); у натуральній формі; від операцій із капіталом (отримуються від продажу основних фондів (споруд, будівель), нематеріальних активів, державних товарних запасів та ін.); доходи бюджетів (формуються на основі різноманітних податкових, неподаткових та інших надходжень до бюджетів); оподатковувані і неоподатковувані доходи.

Дотації з бюджетів також можуть бути джерелом формування майна суб'єкта господарювання. Дотації - це, зокрема: а) кошти, що виділяються з бюджетів різних рівнів для фінансової підтримки збиткових підприємств (організацій), у яких витрати на виробництво і реалізацію продукції не покриваються отриманими прибутками (доходами). Цей вид дотацій дає змогу підприємствам працювати прибутково та уникнути банкрутства; б) кошти, які виділяються державою для певних категорій громадян чи для окремих організацій у виді доплат тощо з метою покриття збитків чи на інші цілі.

Відповідно до Закону України "Про оподаткування прибутку підприємств" під доходами від цінних паперів розуміють суму коштів або вартість майна, отримані (нараховані) платником податку від продажу, обміну або іншими способами відчуження цінних паперів, деривативів, збільшені на вартість будь-яких матеріальних цінностей чи нематеріальних активів, які передаються платнику податку у зв'язку з таким продажем, обміном чи відчуженням (п. 7.6.4).

Як джерело формування майна суб'єкта господарювання можуть виступати капітальні вкладення (інвестиції, спрямовані на створення та відновлення основних фондів). Розрізняють державні та недержавні капітальні вкладення.

Надходження від продажу або здачі в оренду майнових об'єктів (комплексів), що належать суб'єктам господарювання, придбання майна інших суб'єктів - одне з джерел формування майна, що поділяється на кілька складових: а) надходження у виді орендної плати як платежу за користування об'єктом оренди; б) придбання майна інших суб'єктів (на праві власності, на праві господарського відання чи оперативного управління або на іншому речовому праві); в) виручка від продажу майнових об'єктів.

Ще одним джерелом формування майна суб'єкта господарювання можуть бути кредити банків та інших кредиторів. Під кредитом розуміють відносини у зв'язку з передачею грошей або матеріальних цінностей у тимчасове користування за умови їх повернення. Розрізняють фінансовий, товарний, інвестиційний податковий кредит та кредит на цінні папери, що засвідчують відносини позики.

Вважається, що безоплатні та благодійні внески, пожертвування організацій і громадян складають незначне за розміром джерело формування майна суб'єкта господарювання.

Правовий режим майна суб'єктів господарювання встановлюється ГК України та іншими законами з урахуванням зазначених у ст. 139 цього Кодексу видів майна.

49\\\\\\\\\\\стаття 144 гку 1. Майнові права та майнові обов'язки суб'єкта господарювання можуть виникати:

з угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, що йому не суперечать;

з актів органів державної влади та органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб у випадках, передбачених законом;

внаслідок створення та придбання майна з підстав, не заборонених законом;

внаслідок заподіяння шкоди іншій особі, придбання або збереження майна за рахунок іншої особи без достатніх підстав;

внаслідок порушення вимог закону при здійсненні господарської діяльності;

з інших обставин, з якими закон пов'язує виникнення майнових прав та обов'язків суб'єктів господарювання.

2. Право на майно, що підлягає державній реєстрації, виникає з дня реєстрації цього майна або відповідних прав на нього, якщо інше не встановлено законом.

Коментар:

Серед підстав виникнення майнових прав та обов'язків суб'єктів господарювання чільне місце посідають угоди. Причому законодавець надає можливість даним суб'єктам укладати угоди, які передбачені чинним законодавством, так і не передбачені, так звані непоіменовані договори. Останні хоч і не передбачені в законодавстві, але не повинні йому суперечити. Майнові зобов'язання, які виникають між учасниками господарських відносин, регулюються Книгою 5 ЦК України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.

Слід відзначити, що у новому ЦК України, в ГК України, СК України не завжди послідовно й узгоджено застосовуються такі юридичні категорії, як "правочин", "угода", "договір", а відтак постає питання про принципи їх застосування в судовій, нотаріальній практиці та іншій правозастосовчій діяльності. Поділяємо позицію О. В. Дзери, який вважає, що базовим критерієм тут має слугувати положення ст. 11 ЦК про те, що підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини. Формально серед цих підстав не зазначені ні угоди, ні так звані "домовленості". Однак не можна не зважати на те, що численні спеціальні закони, нормативно-правові акти містять посилання на угоди в розумінні договорів, а також на те, що терміни стали звичними для населення і правознавців. Тому необхідно сприйняти наступну концепцію співвідношення зазначених термінів:

- двосторонні і багатосторонні правочини є договорами і водночас угодами;

- договори й угоди - тотожні поняття;

- термін "домовленість" необхідно розуміти як договір чи угоду, якщо така домовленість досягнута з дотриманням вимог, встановлених для укладення договору.

Отже, не кожний правочин є договором (угодою), а лише той, який опосередковує домовленість двох чи більше осіб, спрямовану на набуття, зміну або припинення цивільних та господарських прав і обов'язків.

Правочин є юридичним фактом, який слугує належною правовою підставою виникнення, зміни або припинення цивільних і господарських прав та обов'язків. Такі права та обов'язки реалізуються в межах цих правовідносин і вони є його складовими елементами.

Правочин як юридичний факт є лише однією з підстав виникнення, зміни чи припинення цивільних та господарських правовідносин, передбачених законом. У системі таких юридичних фактів правочини займають особливе місце, вирізняючись серед них своїми специфічними ознаками. Правочинам, на відміну від деяких інших підстав виникнення прав та обов'язків (наприклад, юридичних та фактичних вчинків, заподіяння шкоди), притаманне правомірне вольове вчинення особою, що має належний статус суб'єкта права, юридичних дій, спрямованих на свідоме створення конкретного правового результату для себе або інших осіб.

Правомірність угоди означає, що вона не повинна порушувати відповідні вимоги закону, загальні та спеціальні законодавчі заборони (див. також коментар до ст. 179 цього Кодексу).

Майнові права та майнові обов'язки суб'єкта господарювання можуть виникати, зокрема, й: з актів органів державної влади та органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб у випадках, передбачених законом; внаслідок створення та придбання майна з підстав, не заборонених законом; внаслідок порушення вимог закону при здійсненні господарської діяльності.

Майнові права та майнові обов'язки суб'єкта господарювання можуть виникати також внаслідок заподіяння шкоди іншій особі, придбання або збереження майна за рахунок іншої особи без достатніх підстав.

Майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала. Особа, яка завдала шкоди, звільняється від її відшкодування, якщо доведе, що шкоди завдано не з її вини. Шкода, завдана внаслідок каліцтва, іншого ушкодження здоров'я або смерті фізичної особи через дію непереборної сили, відшкодовується у випадках, встановлених законом. Шкода, завдана правомірними діями, відшкодовується у випадках, встановлених цим Кодексом та іншим законом (ст. 1166 ЦК України).

Особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов'язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала.

Набувач зобов'язаний повернути потерпілому безпідставно набуте майно в натурі. У разі неможливості повернути в натурі потерпілому безпідставно набуте майно відшкодовується його вартість, яка визначається на момент розгляду судом справи про повернення майна.

Особа, яка набула майно або зберегла його у себе без достатньої правової підстави, зобов'язана відшкодувати потерпілому всі доходи, які вона одержала або могла одержати від майна з часу, коли ця особа дізналася або могла дізнатися про володіння майном без достатньої правової підстави. З цього часу вона відповідає також за допущене нею погіршення майна.

Особа, яка набула майно або зберегла його у себе без достатньої правової підстави, має право вимагати відшкодування зроблених нею необхідних витрат на майно від часу, з якого вона зобов'язана повернути доходи.

У разі безпідставного одержання чи збереження грошей нараховуються проценти за користування ними (ст. 536 ЦК України).

Не підлягають поверненню безпідставно набуті:

- заробітна плата і платежі, що прирівнюються до неї, пенсії, допомоги, стипендії, відшкодування шкоди, завданої внаслідок каліцтва, іншого ушкодження здоров'я або смерті, аліменти та інші грошові суми, надані фізичній особі як засіб до існування, якщо їх виплата проведена фізичною або юридичною особою добровільно, за відсутності рахункової помилки з її боку і недобросовісності з боку набувача;

- інше майно, якщо це встановлено законом (ст. 1212 - 1215 ЦК України).

Право на майно, що підлягає державній реєстрації, виникає з дня реєстрації цього майна або відповідних прав на нього, якщо інше не встановлено законом. Державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обмежень (далі - державна реєстрація прав) - офіційне визнання і підтвердження державою фактів виникнення, переходу або припинення речових прав на нерухоме майно та їх обмежень, що супроводжується внесенням даних до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та їх обмежень (Закон України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень" від 01.07.2004 р.).

Обов'язковій державній реєстрації підлягають речові права на нерухоме майно, що знаходиться на території України, фізичних та юридичних осіб, держави, територіальних громад, іноземців та осіб без громадянства, іноземних юридичних осіб, міжнародних організацій, іноземних держав, а саме:

1) право власності на нерухоме майно;

2) речові права на чуже нерухоме майно:

а) право володіння;

б) право користування (сервітут);

в) право постійного користування земельною ділянкою;

г) право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис);

ґ) право забудови земельної ділянки (суперфіцій);

д) право користування нерухомим майном строком більш як один рік.

Законом можуть бути встановлені інші речові права на чуже нерухоме майно, які підлягають державній реєстрації згідно з цим Законом;

3) обмеження речових прав.

Державна реєстрація прав на нерухоме майно, що є у державній власності, здійснюється за заявою органу, уповноваженого в установленому порядку управляти нерухомим майном, що є у державній власності. Державна реєстрація прав на нерухоме майно територіальної громади здійснюється за заявою органу, уповноваженого управляти комунальним майном. Реєстрація права власності повинна передувати реєстрації інших речових прав на таке майно та їх обмежень і провадитися в разі вчинення правочину щодо такої нерухомості, встановлення обмежень речових прав на таку нерухомість.

50\\\\ стаття 147 гку 1. Майнові права суб'єктів господарювання захищаються законом.

2. Вилучення державою у суб'єкта господарювання його майна допускається не інакше як у випадках, на підставах і в порядку, передбачених законом.

3. Збитки, завдані суб'єкту господарювання порушенням його майнових прав громадянами чи юридичними особами, а також органами державної влади чи органами місцевого самоврядування, відшкодовуються йому відповідно до закону.

4. Право власності та інші майнові права суб'єкта господарювання захищаються у спосіб, зазначений у статті 20 цього Кодексу.

Коментар:

Майнові права суб'єктів правовідносин охороняються нормами різних галузей права, зокрема цивільним, кримінальним, адміністративним. Норми господарського права також входять до системи захисних заходів і водночас вони є складовою частиною загальноправового механізму захисту майнових прав суб'єктів правовідносин.

Поняття "захист" і "охорона" деякі вчені вживають як синонімічні чи подібні за значенням. На нашу думку, захист певних прав, відносин тощо - це поняття вужче, ніж їх охорона. Так, захист права власності охоплюється більш широким поняттям "охорона відносин власності". Охорона здійснюється за допомогою правових норм, що встановлюють належність матеріальних благ суб'єктам відповідних правовідносин і визначають ступінь їх майнового відокремлення; забезпечують власникам умови для реалізації їхніх прав за певних умов; негативні наслідки для осіб, які порушують права власника. Іншими словами, охорона відносин власності здійснюється за допомогою закріплення у правових нормах меж володіння, користування і розпорядження майном, що належить суб'єктам правовідносин, і передбачення негативних наслідків для осіб, які порушують права власників. Охорона і захист права власності тісно пов'язані одне з одним, адже відповідний правовий захист може здійснюватися лише в межах охоронюваних прав власника.

Важливим елементом захисту майнових прав суб'єктів господарювання є положення коментованої статті про те, що вилучення державою у суб'єкта господарювання його майна допускається не інакше як у випадках, на підставах і в порядку, передбачених законом. Такими випадками можуть бути, наприклад, націоналізація, конфіскація, реквізиція, реприватизація тощо.

Відповідно до ч. 1 ст. 59 КК України конфіскація майна - це примусове безоплатне вилучення у власність держави всього або частини майна, яке є власністю засудженого. Кодексом України про адміністративні правопорушення у п. 4 ст. 24 передбачено, що конфіскація є одним із видів адміністративних стягнень. А в ст. 29 цього Кодексу зазначається, що конфіскація предмета, який став знаряддям вчинення або безпосереднім об'єктом адміністративного правопорушення, полягає в примусовій безоплатній передачі цього предмета у власність держави за рішенням суду. Отже, конфіскація майна є видом кримінального покарання і одним із видів адміністративних стягнень, що застосовується виключно за вироком суду.

Під націоналізацією розуміють відчуження (платне або безоплатне) майна з приватної власності фізичних або юридичних осіб у власність держави. Деякі автори зазначають, що націоналізація є цивілізованим способом викупу державою майна у приватного власника в обмеженому ряді випадків. Так, в економіці визначають два погляди щодо можливого визначення націоналізації. Перший - примусовий викуп у власника майна для виконання державою певних функцій (наприклад, держава здійснює будівництво військового об'єкта, і продукція певного підприємства стає стратегічно значимою). Другий підхід - переведення у державну власність цілих галузей економіки для їх повної реорганізації та зняття соціальної напруги (як приклад наводять діяльність Маргарет Тетчер у вугільній промисловості).

У цивільному праві дореволюційного періоду поняття націоналізації не існувало. Натомість припинення права власності за участю влади здійснювалося у такий спосіб, як експропріація. Під останньою розуміли примусове оплатне відчуження або обмеження прав, яке встановлювалося державною владою із загальнокорисною метою. Здійснювалась експропріація за умови винагороди. Сучасне українське законодавство не містить нормативного визначення націоналізації (яку ототожнюють із "експропріацією"). Водночас положення щодо націоналізації закріплюються у двосторонніх договорах України про заохочення та взаємний захист інвестицій. Так, передбачається можливість застосування націоналізації (експропріації) щодо майна іноземців (іноземних юридичних осіб), яке перебуває на території України у формі інвестицій.

Конституція України закріпила такі основні принципи примусового відчуження об'єктів приватної власності у державну власність:

- винятковість, що зумовлена суспільною необхідністю;

- законодавче визначення підстав і порядку проведення;

- попереднє та повне відшкодування власнику об'єкта, який вилучається, за винятком, передбаченим відповідно до ст. 64 Конституції України (примусове відчуження об'єктів приватної власності з наступним повним відшкодуванням їх вартості допускається лише в умовах воєнного чи надзвичайного стану).

На розвиток наведеного конституційного положення був розроблений законопроект "Про порядок примусового відчуження об'єктів права приватної власності у власність держави (націоналізації)" від 03.07.2003 р. N 3709 та поданий на заміну йому законопроект від 14.02.2005 р. На жаль, зазначений законопроект містить численні неточності, з багатьох питань суперечить чинному законодавству і тому потребує ґрунтовного доопрацювання.

Під реквізицією розуміють примусове відчуження у власність держави об'єктів права приватної власності, що застосовується у разі стихійного лиха, аварії, епідемії, епізоотії та за інших надзвичайних обставин, з метою суспільної необхідності на підставі та в порядку, встановлених законом, за умови попереднього і повного відшкодуванням їх вартості. В умовах воєнного або надзвичайного стану майно може бути реквізоване з наступним повним відшкодуванням його вартості. Таке майно переходить у власність держави або знищується (ст. 353 ЦК України).

Близьким до поняття "націоналізація" є поняття "реприватизація". Однак, на нашу думку, процес реприватизації має ряд специфічних ознак, що дозволяє зробити висновок про нетотожність даних категорій.

Нині відсутнє законодавче та нормативне визначення реприватизації. У науковій літературі під реприватизацією розуміють визнання недійсним акта приватизації стосовно відповідного майна. Звісно, підстави та наслідки реприватизації мають бути чітко передбачені у законодавстві. На жаль, відповідного закону, який врегулював би відносини в даній сфері, нині немає.

Приватизація - це суб'єктивне право особи, в реалізації якого їй не може бути відмовлено (за умови дотримання всіх вимог приватизаційного законодавства). Реприватизацію також пропонують розглядати як суб'єктивне право (добровільна реприватизація). Це різновид добровільної відмови від майна, що носить спрощений порядок.

Щодо примусової реприватизації, то вона, на нашу думку, може виступати виключно як санкція за неправомірні дії суб'єктів приватизаційних відносин. Відтак її здійснення має відбуватися лише у судовому порядку на загальних цивільно-правових засадах. Правовою підставою примусової реприватизації є рішення суду про визнання договору купівлі-продажу відповідного об'єкта недійсним. Відчуження майна має відбуватися на користь попереднього власника, інтереси якого були порушені.

Отже, можна виділити такі, зокрема, відмінності між поняттями "реприватизація" та "націоналізація":

1) Підставою порушення процесу реприватизації є порушення приватизаційного законодавства та/або зобов'язань нового власника щодо приватизованого майна. У випадку націоналізації - це винятковість, що зумовлена суспільною необхідністю.

2) Метою реприватизації є відновлення порушених прав власника. Метою націоналізації - виконання державою певних функцій, переведення у державну власність цілих галузей економіки для їх повної реорганізації та зняття соціальної напруги тощо.

3) При націоналізації передбачається попереднє і повне відшкодування вартості націоналізованого майна (наприклад, ст. 321 ЦК України). При реприватизації процес відшкодування вартості майна приватним власникам чітко не визначений.

4) При націоналізації майно вилучається лише у державну власність, при реприватизації - у державну та комунальну власність.

На підставі викладеного пропонуємо таке визначення примусової реприватизації: це примусове повернення за рішенням суду майна, набутого фізичними та юридичними особами шляхом приватизації із порушенням приватизаційного законодавства та/або умови приватизації якого не виконано, і повернення цього майна у державну або комунальну власність з метою відновлення порушених прав власника.

Збитки, завдані суб'єкту господарювання порушенням його майнових прав громадянами чи юридичними особами, а також органами державної влади чи органами місцевого самоврядування, відшкодовуються йому відповідно до закону. Так, шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень, незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю посадової або службової особи цих органів при здійсненні нею своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цих органів чи осіб (ст. 1173, 1174 ЦК України).

Майнові права суб'єкта господарювання захищаються у спосіб, зазначений у ст. 20 цього Кодексу (див. також коментар до ст. 20 цього Кодексу).

51\\\\\\\\\\\\\стаття 173 гку Господарським визначається зобов’язання, що виникає між суб’єктом господарювання та іншим учасником у сфері господарської діяльності, в силу якого один суб’єкт зобов’язаний вчинити певну господарську дію на користь іншого суб’єкта або утриматись від певних дій, а інший суб’єкт має право вимагати від зобов’язаної сторони виконання її обов’язку.

З цього визначення випливають наступні ознаки господарського зобов'язання:

а) особливий суб'єктний склад учасників господарського зобов'язання. Господарське зобов'язання виникає між суб'єктом господарювання й іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання. Суб'єкти господарського зобов'язання - зобов'язана сторона й управлена сторона - це не лише боржник і кредитор, які традиційно характерні для цивільно-правових (майново-господарських - за ГК) зобов'язань, але й суб'єкти організаційно-господарських повноважень;

б) особлива сфера суспільних відносин, в якій виникають господарські зобов'язання - сфера господарювання;

Стаття 174 гку Підставами виникнення господарських зобов'язань можуть бути:

1) безпосередньо закон або інший нормативно-правовий акт, що регулює господарську діяльність;

2) акт управління господарською діяльністю (індивідуальний акт органів державної влади, органів місцевого самоврядування, виданий у межах їх компетенції;

3) господарський договір та інші угоди, передбачені законом, а також угоди, не передбачені законом, але такі, що йому не суперечать;

4)заподіяння шкоди суб'єкту або суб'єктом господарювання, придбання або збереження майна суб'єкта або суб'єктом господарювання за рахунок іншої особи без достатніх на те підстав (неукладений договір);

5) факт створення об'єктів інтелектуальної власності та інших дій суб'єктів, а також події, з якими закон пов'язує настання правових наслідків у сфері господарювання;

6) інші юридичні факти, з якими закон пов'язує настання правових наслідків у сфері господарювання.

52\\\\\\\\\\\ Господарські зобов'язання поділяються на два види: майново-господарські зобов'язання; організаційно-господарські зобов'язання.

Майново-господарські зобов'язання - це цивільно-правові зобов'язання, що виникають між учасниками господарських відносин при здійсненні господарської діяльності, в силу яких зобов'язана сторона повинна вчинити певну господарську дію на користь другої сторони або утриматися від певної дії, а управнена сторона має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.

Майнові зобов'язання, які виникають між учасниками господарських відносин, регулюються Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених Господарським Кодексом.

Суб'єктами майново-господарських зобов'язань можуть бути:

а) суб'єкти господарювання, зазначені у ст. 55 ГК;

б) негосподарюючі суб'єкти - юридичні особи;

в) органи державної влади і органи місцевого самоврядування, наділені господарською компетенцією.

Якщо майново-господарське зобов'язання виникає між суб'єктами господарювання або між суб'єктами господарювання і негосподарюючими суб'єктами - юридичними особами, зобов'язаною та у правленою сторонами зобов'язання є відповідно боржник і кредитор.

Частина 3 ст. 175 ГК містить застереження, згідно з яким зобов'язання майнового характеру, що виникають між суб'єктами господарювання та негосподарюючими суб'єктами - громадянами, не е господарськими і регулюються іншими актами законодавства (ЦК тощо).

Суб'єкти господарювання у випадках, передбачених ГК та іншими законами, можуть добровільно брати на себе зобов'язання майнового характеру на користь інших учасників господарських відносин (благодійництво тощо). Такі зобов'язання не є підставою для вимог щодо їх обов'язкового виконання.

Організаційно-господарські зобов'язання - це господарські зобов'язання, що виникають у процесі управління господарською діяльністю між суб'єктом господарювання та суб'єктом організаційно-господарських повноважень, в силу яких зобов'язана сторона повинна здійснити на користь другої сторони певну управлінсько-господарську (організаційну) дію або утриматися від певної дії, а управнена сторона має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку (ч. 1 ст. 176 ГК).

Організаційно-господарські зобов'язання можуть виникати:

- між суб'єктом господарювання та власником, який є засновником даного суб'єкта, або органом державної влади, органом місцевого самоврядування, наділеним господарською компетенцією щодо цього суб'єкта;

- між суб'єктами господарювання, які разом організовують об'єднання підприємств чи господарське товариство, та органами управління цих об'єднань чи товариств;

- між суб'єктами господарювання, у разі якщо один з них є щодо іншого дочірнім підприємством;

- в інших випадках, передбачених ГК, іншими законодавчими актами або установчими документами суб'єкта господарювання.

Організаційно-господарські зобов'язання суб'єктів можуть виникати з договору та набувати форми договору (наприклад, засновницького договору про створення об'єднання підприємств, в якому визначаються взаємовідносини між учасниками об'єднання та органом управління об'єднання).

Суб'єкти господарювання мають право разом здійснювати господарську діяльність для досягнення спільної мети, без утворення єдиного суб'єкта господарювання, на умовах, визначених договором про спільну діяльність. У разі якщо учасники договору про спільну діяльність доручають керівництво спільною діяльністю одному з учасників, на нього може бути покладено обов'язок ведення спільних справ. Такий учасник здійснює організаційно-управлінські повноваження на підставі доручення, підписаного іншими учасниками.

Однією з особливостей господарських зобов'язань є підстави їх виникнення, примірний перелік яких встановлено у ст. 174 ГК.

Так, господарські зобов'язання можуть виникати:

а) безпосередньо із закону або іншого нормативно-правового акта, що регулює господарську діяльність;

б) з акту управління господарською діяльністю;

в) з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать;

г) внаслідок заподіяння шкоди суб'єкту або суб'єктом господарювання, придбання або збереження майна суб'єкта або суб'єктом господарювання за рахунок іншої особи без достатніх на те підстав;

д) у результаті створення об'єктів інтелектуальної власності;

е) у результаті інших дій суб'єктів, а також внаслідок подій, з якими закон пов'язує настання правових наслідків у сфері господарювання (з конкурсу, тендеру, іншого публічного торгу).

53\\\\\\\\\\\\\\\\\стаття 181 гку 1. Господарський договір за загальним правилом викладається у формі єдиного документа, підписаного сторонами та скріпленого печатками. Допускається укладення господарських договорів у спрощений спосіб, тобто шляхом обміну листами, факсограмами, телеграмами, телефонограмами тощо, а також шляхом підтвердження прийняття до виконання замовлень, якщо законом не встановлено спеціальні вимоги до форми та порядку укладення даного виду договорів.

2. Проект договору може бути запропонований будь-якою з сторін. У разі якщо проект договору викладено як єдиний документ, він надається другій стороні у двох примірниках.

3. Сторона, яка одержала проект договору, у разі згоди з його умовами оформляє договір відповідно до вимог частини першої цієї статті і повертає один примірник договору другій стороні або надсилає відповідь на лист, факсограму тощо у двадцятиденний строк після одержання договору.

4. За наявності заперечень щодо окремих умов договору сторона, яка одержала проект договору, складає протокол розбіжностей, про що робиться застереження у договорі, та у двадцятиденний строк надсилає другій стороні два примірники протоколу розбіжностей разом з підписаним договором.

5. Сторона, яка одержала протокол розбіжностей до договору, зобов'язана протягом двадцяти днів розглянути його, в цей же строк вжити заходів для врегулювання розбіжностей з другою стороною та включити до договору всі прийняті пропозиції, а ті розбіжності, що залишились неврегульованими, передати в цей же строк до суду, якщо на це є згода другої сторони.

6. У разі досягнення сторонами згоди щодо всіх або окремих умов, зазначених у протоколі розбіжностей, така згода повинна бути підтверджена у письмовій формі (протоколом узгодження розбіжностей, листами, телеграмами, телетайпограмами тощо).

7. Якщо сторона, яка одержала протокол розбіжностей щодо умов договору, заснованого на державному замовленні або такого, укладення якого є обов'язковим для сторін на підставі закону, або сторона - виконавець за договором, що в установленому порядку визнаний монополістом на певному ринку товарів (робіт, послуг), яка одержала протокол розбіжностей, не передасть у зазначений двадцятиденний строк до суду розбіжності, що залишилися неврегульованими, то пропозиції другої сторони вважаються прийнятими.

8. У разі якщо сторони не досягли згоди з усіх істотних умов господарського договору, такий договір вважається неукладеним (таким, що не відбувся). Якщо одна із сторін здійснила фактичні дії щодо його виконання, правові наслідки таких дій визначаються нормами Цивільного кодексу України.

Коментар:

1. Коментована норма встановлює, що господарський договір може укладатися трьома способами: загальним - у формі єдиного документа, який підписують сторони та скріплюють печаткою; спрощеним - шляхом обміну листами, фонограмами, телеграмами, телефонограмами; підтвердженням прийняття до виконання замовлень. Проте ст. 206 Цивільного кодексу України дозволяє укладати договір і в усній формі, якщо він повністю виконується сторонами у момент вчинення, за винятком договорів, які підлягають нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації. Така ускладнена форма регулюється ст. 209 - 210 Цивільного кодексу України, відповідними положеннями інших законодавчих актів. Так, нотаріальному посвідченню і державній реєстрації підлягають договори про відчуження нерухомого майна (ст. 657, 715, 719, 729, 732, 745 Цивільного кодексу України). Відповідно до ст. 18 Закону України "Про іпотеку" від 05.06.2003 р. N 898, в обов'язковому порядку нотаріально посвідчують іпотечні договори.

Незалежно від того, яким способом укладається договір, у ньому мають передбачатися всі істотні умови або спосіб їх визначення. Особливо це є актуальним для спрощеного способу встановлення договірних відносин.

У реальних договорах з досягненням домовленості у належній формі щодо всіх істотних умов для їх укладення необхідно передати майно або вчинити певні дії, що є предметом виконання договірного зобов'язання.

2. Першим кроком у процедурі укладення договору є направлення оферти у вигляді проекту договору іншій стороні. Щоб пропозиція до вступу у договірні відносини визнавалась офертою, вона повинна відповідати сукупності ознак:

- заява про бажання укласти договір має бути зроблена рішуче, щоб інша сторона мала можливість зробити однозначний висновок про спрямованість волі оферента на встановлення договірних зобов'язань;

- вона повинна містити всі істотні умови договору;

- бути адресованою конкретно визначеній особі. Остання ознака відсутня у публічній оферті, яка звернена до невизначеного кола осіб.

Реклама або інші пропозиції, адресовані невизначеному колу осіб, є запрошенням робити пропозиції щодо укладення договору, якщо інше не вказано в рекламі або в інших пропозиціях.

Якщо проект договору викладено як єдиний документ, він надається іншій стороні у двох примірниках.

3. Частина 3 коментованої статті визначає порядок акцептування оферти, зробленої відповідно до ч. 1 ст. 181 Господарського кодексу України. Акцепт оферти у формі єдиного документа робиться шляхом підписання договору та проставлення печатки на обох екземплярах договору, один з яких повертається контрагенту. Оферта, зроблена у спрощений спосіб, акцептується у той самий спосіб, в якому була зроблена пропозиція про вступ у договірні відносини: листом, факсограмою тощо. Незалежно від форми, акцептування має робитись у строк 20 днів після одержання оферти.

4. Якщо сторона, яка отримала оферту у вигляді проекту договору, не згодна з окремими його умовами, але має намір, врегулювавши розбіжності, укласти договір, вона поряд з підписанням договору складає протокол розбіжностей. Протокол виконується у двох екземплярах, які разом з договором направляються оференту. При цьому в тексті договору робиться застереження про підписання договору з протоколом розбіжностей.

5. Протокол розбіжностей має бути розглянутий оферентом у строк не більше 20 днів. Протягом цього строку він вживає заходів щодо врегулювання розбіжностей з контрагентом. Усі прийняті пропозиції включаються до договору, а неврегульовані розбіжності передаються на розгляд суду за умови згоди на це іншої сторони. Всі зазначені дії виконуються в єдиний термін - 20 днів з дня одержання протоколу розбіжностей.

6. Всі домовленості щодо врегулювання розбіжностей, окреслених у протоколі, мають оформлятися письмово.

7. Коментована норма встановлює інші умови щодо узгодження протоколу розбіжностей для договору: заснованого на державному замовленні; укладення якого є обов'язковим для сторін на підставі закону; сторона-виконавець якого є монополістом. Якщо сторона, яка отримала протокол розбіжностей, не передасть в 20-денний строк після отримання протоколу розбіжностей неврегульовані розбіжності до суду, то пропозиції іншої сторони вважаються прийнятими.

8. Для того щоб договір юридично відбувся, сторони повинні узгодити всі його істотні умови. Якщо в такому двосторонньому правочині відсутня хоча б одна істотна умова, весь договір є неукладеним, тобто таким, що взагалі не відбувся, а отже, він не може породжувати господарські зобов'язання.

Якщо одна із сторін неукладеного договору здійснить дії, спрямовані на його виконання, вона може захистити свої права, застосувавши положення глави 83 Цивільного кодексу України, а в разі знищення чи пошкодження майна - подавши позов про відшкодування заподіяної шкоди.

Судова практика не визнає можливості подання позову про визнання договору неукладеним у судовому порядку з тих підстав, що така вимога не відповідає способам захисту цивільних прав, передбачених ст. 6 Цивільного кодексу України, і розглядає такий факт як елемент оцінки об'єктивних обставин та правомірності інших позовних вимог. Позицію про визнання договору неукладеним суд може викладати як встановлену обставину в мотивувальній, але ніяк не в резолютивній частині (інформаційний лист Вищого господарського суду України "Про деякі питання практики застосування норм ГПК України, порушені у доповідних записках про роботу господарських судів у 2005 році та I півріччі 2006 року" від 20.10.2006 р. N 01-8/2351).

Фактичні дії сторін можуть свідчити про те, що договір є укладеним, але на інших умовах.

Стаття 180 гку 1. Зміст господарського договору становлять умови договору, визначені угодою його сторін, спрямованою на встановлення, зміну або припинення господарських зобов'язань, як погоджені сторонами, так і ті, що приймаються ними як обов'язкові умови договору відповідно до законодавства.

2. Господарський договір вважається укладеним, якщо між сторонами у передбачених законом порядку та формі досягнуто згоди щодо усіх його істотних умов. Істотними є умови, визнані такими за законом чи необхідні для договорів даного виду, а також умови, щодо яких на вимогу однієї із сторін повинна бути досягнута згода.

3. При укладенні господарського договору сторони зобов'язані у будь-якому разі погодити предмет, ціну та строк дії договору.

4. Умови про предмет у господарському договорі повинні визначати найменування (номенклатуру, асортимент) та кількість продукції (робіт, послуг), а також вимоги до їх якості. Вимоги щодо якості предмета договору визначаються відповідно до обов'язкових для сторін нормативних документів, зазначених у статті 15 цього Кодексу, а у разі їх відсутності - в договірному порядку, з додержанням умов, що забезпечують захист інтересів кінцевих споживачів товарів і послуг.

5. Ціна у господарському договорі визначається в порядку, встановленому цим Кодексом, іншими законами, актами Кабінету Міністрів України. За згодою сторін у господарському договорі може бути передбачено доплати до встановленої ціни за продукцію (роботи, послуги) вищої якості або виконання робіт у скорочені строки порівняно з нормативними.

6. У разі визнання погодженої сторонами в договорі ціни такою, що порушує вимоги антимонопольно-конкурентного законодавства, антимонопольний орган має право вимагати від сторін зміни умови договору щодо ціни.

7. Строком дії господарського договору є час, впродовж якого існують господарські зобов'язання сторін, що виникли на основі цього договору. На зобов'язання, що виникли у сторін до укладення ними господарського договору, не поширюються умови укладеного договору, якщо договором не передбачено інше. Закінчення строку дії господарського договору не звільняє сторони від відповідальності за його порушення, що мало місце під час дії договору.

Коментар:

1. Зміст господарського договору складає сукупність умов, на яких він укладений. За змістом коментованої статті, умови можуть узгоджуватися сторонами за вільним волевиявленням або прийматися як обов'язкові відповідно до законодавства. За юридичним значенням усі умови договору поділяються на істотні та неістотні (звичайні та випадкові). Договір вважається укладеним, якщо сторони у передбачених законом порядку і формі досягли згоди з усіх істотних умов. Якщо сторони не погодять хоча б однієї істотної умови, весь господарський договір є неукладеним (детальніше див. коментар до ч. 8 ст. 181 Господарського кодексу України).

2. Цивільний кодекс України у ст. 628 та коментована норма використовують три види істотних умов. Перший вид - умови, визначені істотними за вказівкою закону. Як правило, законодавчі акти з регулювання конкретного виду договору прямо зазначають про віднесення конкретних умов до істотних. В окремих нормативно-правових актах такі умови визначаються опосередковано, шляхом встановлення наслідку неукладеності договору в разі відсутності умов, перелічених у нормі права. Другу групу складають умови, необхідні для договорів певного виду. Такі умови, хоча і не визначені у законодавстві як істотні, але відображають правову природу виду договору, без них його існування неможливе. Наприклад, зазначення програми, тематики дослідження, визначення техніко-економічних показників у договорах на виконання науково-дослідних, дослідно-конструкторських та технологічних робіт. Такі умови окреслюються доктринально, визначаються судовою практикою. Вищим господарським судом переліки істотних умов для різних видів договорів даються в інформаційних та оглядових листах (оглядовий лист "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з орендними правовідносинами" від 12.04.2001 р. N 01-8/422; роз'яснення "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з укладанням та виконанням договорів про сумісну діяльність" від 28.04.95 р. N 02-5/302). Третя група - умови, щодо яких за вимогою сторін договору має бути досягнута згода. Об'єктивне відображення такої вимоги має місце в проекті договору, в листах, протоколі переговорів або в протоколі розбіжностей, складеному згідно з вимогами ст. 181 Господарського кодексу України.

Звичайними є ті умови, які не потребують додаткового узгодження сторонами, передбачені у нормативно-правових актах. Сторони поширюють їх дію на правовідносини автоматично, внаслідок укладення договору. Немає змоги і потреби перелічувати всі умови, окреслені законодавчими актами, безпосередньо в тексті угоди. Якщо сторони не змінюють диспозитивних умов нормативно-законодавчих актів, тим самим вони погоджують їх чинність на власні господарсько-договірні зобов'язання. До кола звичайних умов відносять імперативні норми, оскільки хоча сторони і не мають змоги їх змінити, сам факт укладення договору свідчить про згоду підпорядкувати свої правовідносини їх вимогам. 

Випадкові умови - це такі умови, які розробляються самими сторонами у випадку зміни або доповнення звичайних умов, що містяться у диспозитивних нормах, або з метою вирішення питань, взагалі не врегульованих у законодавстві. Вони мають юридичне значення тільки в разі включення їх у договір.

Відсутність неістотних умов договору не має правового значення для визнання договору укладеним.

3. Ще одна група істотних умов господарського договору прямо перелічена у ч. 3 коментованої статті: предмет, ціна та строк, які є суттєвими для будь-якого господарського договору. Погодження контрагентами цього мінімуму умов дозволяє укладати договори, навіть не поіменовані у Цивільному кодексі України, Господарському кодексі України та інших нормативно-правових актах.

4. Предметом господарського договору є господарські зобов'язання, за якими боржник зобов'язаний вчинити на користь кредитора певну дію або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

Відповідно до коментованої норми умови про предмет договору повинні включати визначення матеріального об'єкта договірного зобов'язання:

- найменування (номенклатуру, асортимент) товару, сутність та перелік послуг, результат робіт;

- кількісні показники поставки продукції, виконання робіт, надання послуг;

- вимоги до їх якості, які визначаються посиланням на відповідні державні стандарти або на технічні умови, або вимоги, яким має відповідати товар (встановлюються у технічній документації, зразках, еталонах). В усякому разі товар, результати робіт, послуг мають бути придатними для використання у цілях, для яких вони призначені.

Про вимоги стосовно якості предмета договору відповідно до обов'язкових для сторін документів див. коментар до ст. 15 Господарського кодексу.

5. Ціна - це грошова сума, яку одна сторона сплачує іншій за надану річ, товари, послуги, роботи. Згідно зі ст. 6 Закону України "Про ціни і ціноутворення" від 03.12.90 р. та ч. 3 ст. 189 Господарського кодексу України існують три види цін: вільні; державні фіксовані ціни; регульовані ціни.

Державні фіксовані ціни є обов'язковими для сторін і визначаються у конкретній сумі державними органами. Регульовані ціни визначають як державні органи, так і органи місцевого самоврядування, обмежуються вони вказівкою на граничний розмір, або на коефіцієнт до ціни, або на рівень рентабельності, який не може бути перевищений. За порушення державних фіксованих та регульованих цін встановлені відповідні санкції (ст. 14 Закону України "Про ціни і ціноутворення"). В усіх інших випадках сторони можуть встановлювати ціни на товари, роботи, послуги самостійно, за погодженням між собою. Ціна може визначатися безпосередньо в договорі або в додатках до нього (специфікації, кошторис).

Зміна ціни після укладення договору допускається за погодженням сторін або на умовах, визначених договором, в односторонньому порядку лише до моменту його виконання. Проте за погодженням між сторонам у виді матеріального стимулу може бути встановлена доплата до встановленої ціни: за продукцію (роботи, послуги) вищої якості; за виконання робіт у скорочені строки порівняно з нормативними.

6. Сторони не можуть порушувати або обмежувати право споживачів, встановлюючи монопольно високі або дискримінаційні ціни на свої товари. Крім того, вони не повинні обмежувати конкуренцію шляхом встановлення монопольно низьких цін (тарифів). Орган, який уповноважений реагувати на порушення антимонопольного законодавства, - Антимонопольний комітет України та його територіальні відділення (Закон України "Про Антимонопольний комітет України" від 26.11.93 р.). Правовою базою для боротьби зі зловживаннями монопольним становищем є Закон України "Про захист економічної конкуренції" від 11.01.2001 р., Закон України "Про захист від недобросовісної конкуренції" від 07.06.96 р.

7. Строком дії господарського договору є час, упродовж якого існують господарські зобов'язання сторін, що виникли на підставі цього договору. Строк дії договору встановлюється сторонами з урахуванням вимог законодавства чи актів державних органів. Так, строк дії договору, укладеного на підставі держзамовлення, обмежується строком дії останнього. Згідно зі ст. 252 Цивільного кодексу України строк визначається роками, місяцями, тижнями, днями або годинами. Початок строку чи його закінчення можуть визначатися вказівкою на календарну дату або на подію, що має неминуче настати.

Закінчення строку дії договору не звільняє сторону від відповідальності за порушення умов договору, а також не є підставою для припинення зобов'язань за ним, оскільки згідно з ч. 1 ст. 202 Господарського кодексу України такою умовою є виконання, проведене належним чином.

На зобов'язання, які виникли у контрагентів до укладення господарського договору, не поширюються умови укладеного договору, якщо угодою не буде передбачено інше.

54\\\\\\\\\\\\\\ Порядок та умови визнання суб'єктів підприємництва банкрутами з метою задоволення претензій кредиторів врегульовані положеннями глави 23 ГК "Визнання суб'єкта підприємництва банкрутом", а також Законом України від 14 травня 1992 р. (в редакції Закону від 30 червня 1999 р.) "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом"1.

Цей Закон встановлює умови та порядок відновлення платоспроможності суб'єкта підприємницької діяльності - боржника або визнання його банкрутом та застосування ліквідаційної процедури, повного або часткового задоволення вимог кредиторів.