23. Які політичні фактори випливають етнічну мобілізацію

Політична ідентичність формується в результаті механізму політичної ідентифікації, який в свою чергу є частиною процесу соціалізації і залежить від безлічі факторів об'єктивного і суб'єктивного характеру.

Досліджуючи механізм політичної самоідентифікації особи в умовах формування плюралістичного суспільства, український соціолог О. Рєзнік дає таке визначення: «Політична ідентифікація особи - це процес солідаризації індивіда з політичним лідером, з певною політичною спільнотою, з ідеологією соціальних груп, їхніми політичними символами. Ідентифікуючись, особа бере на себе певну політичну роль з обов'язковим набором прав, привілеїв і обов'язків, освоює і втілює політичні цінності, погляди, ідеали» [2, с. 69].

Велику роль у формуванні політичної ідентичності соціальних суб'єктів, як свідчить історична практика відіграє етнічна ідентичність, яка відноситься до однієї з найбільш складних і стійких ідентичностей.

Етнічність має абсолютно очевидний зв'язок з політикою, її можна розглядати як специфічний політичний ресурс, який цілком природно нерідко використовується різними політичними силами для досягнення своїх політичних цілей і є потужним політичним ресурсом. Історія людства знає чимало прикладів, які демонструють очевидну роль етнічності у формуванні та розпаді держав, у міждержавних відносинах, у виникненні та ескалації етнічних конфліктів, її значення в процесі державного будівництва, у внутрішньополітичному житті держав, у міжнародній політиці.

У зв'язку з цим одним з актуальних питань політології є питання про вплив етнічності на політичну ідентичність, політичну свідомість і поведінку соціальних суб'єктів, визначення форм, в яких проявляється політичне значення етнічності, прийомів і методів політизації етнічності, місця етнічності в арсеналі засобів сучасної політики.

Метою дослідження є аналіз впливу етнічного фактора на формування політичної ідентичності, визначення етнічності як політичного ресурсу і форм його прояву.

Проблема ідентичності в сучасній науці тісно пов'язана з так званою Я-концепцією, яка передбачає, що в індивіда існує якесь внутрішньоособистісне ядро - Я, яке відбирає і інтегрує всю значну і відкидає всю незначну інформацію. Я тут зовсім не дорівнює особистості, це певний феномен, що характеризується внутрішньою єдністю, близький до поняття самосвідомості, яке складається з уявлень людини про себе і для себе, а також з уявлень про себе для інших.

Можна виділити кілька рівнів ідентичності. Перший рівень - особистісно-психологічний -усвідомлення людиною, хто є Я. Воно складається по мірі участі в різних соціальних групах. Можна відчувати себе членом сім'ї, трудового колективу, драматичного гуртка. Цей рівень ідентичності пов'язаний з уявленням про себе як про члена якоїсь групи, а також з тими емоціями, які виникають від оцінки цієї приналежності.

Другий рівень - соціально-психологічний, коли уявлення про себе формуються як похідні від усвідомлення людиною своєї причетності до певної соціальної групи. Індивіду властиво шукати підтвердження своєї групової приналежності, але це можливо тільки у взаємодії з іншими подібними групами. Людині властиво порівнювати свою групу з іншими і вести себе так, щоб представити свою групу в сприятливому світлі.

Різновидом соціально-психологічної ідентичності є етнічна ідентичність - усвідомлення особистістю своєї приналежності до певного етносу. Вона задовольняє, з одного боку, потребу в самобутності і незалежності від інших людей, з іншого - потребу в приналежності до групи і захисті [3, с. 132].

Етнічна ідентичність, як і ідентичність в цілому, формується в процесі соціалізації. У сучасній науці існує чимало суперечливих трактувань поняття «ідентифікація», але переважає її розуміння як процесу перенесення індивідом на самого себе якостей і особливостей його зовнішнього оточення, прагнення актуалізувати у своїй особистості такі риси, які мають важливе і життєво необхідне значення в даних умовах. Ідентифікація слугує основою процесу наслідування, тобто не насильницького, а вільного вибору людиною тих якостей, умінь і цінностей, якими він хотів би володіти.

Незважаючи на гостроту сучасних етнічних процесів як у світовій, так і в українській етнології і етнополітологи, до теперішнього часу не склалося загальноприйнятого визначення сутності та будови етносу. Українські автори В. І. Кафарський і Б. П. Савчук дають таке визначення етносу: етнос (гр. ethnos-народ, плем'я, група, зграя) - історично усталена на певній території стійка біосоціальна сукупність людей, що має відносно стабільні спільні риси та особливості культури й мови, а також усвідомлює свою внутрішню єдність та відмінність від інших спільнот (самосвідомість), що зафіксовано в самоназві (етнонімі)[4, с. 412].

Разом з поняттям етнос в суспільних науках часто використовується поняття «етнічність». Етнічність -поняття, яким визначають сукупність характерних рис матеріальної і духовної культури, які відрізняють одну етнічну групу від іншої. Носіями етнічності є мова, психіка, культура, передусім такі компоненти культури, для яких характерні традиційність і стійкість, звичаї, обряди, народне мистецтво, релігія, норми поведінки тощо [5, с. 407].

Розглядаючи різні концептуальні підходи до вивчення етнічності, не можна не помітити, що багато прихильників цих підходів розглядають етнічність лише в контексті більш широкої соціальної проблематики. Найбільш часто етнічність аналізується в нерозривному зв'язку з державними і політичними інститутами і явищами. При цьому найважливішим теоретичним питанням, що вимагає розв'язання, є питання про співвідношення таких базових понять, як «етнос», «нація», «націоналізм». Складність питання полягає в тому, що в теоретичному плані вельми проблематично визначити точне співвідношення цих понять, бо теорія етносу стала активно розроблятися лише з середини 1960-х років і до сих пір ще не набула закінченої, а тим більше загальновизнаної форми. Що стосується теорії нації та націоналізму, то при всьому різноманітті досліджень, присвячених аналізу соціальної природи нації та націоналізму, і тут також немає загальновизнаних і усталених концепцій, а існують кілька досить обгрунтованих концептуальних підходів до їхнього вивчення, які практично співпадають з підходами до аналізу етнічності.

Більш того, сьогодні в країнах розвиненої демократії чітко розмежовуються поняття «етнос» і «нація». Нація трактується не як спільнота індивідів, об'єднана за етнічною ознакою, а як політична спільнота людей, об'єднаних спільною територією та державним устроєм, і тому до неї належать усі громадяни даної конкретної держави. Поняття «національна держава» не є синонімом етнічної держави, а слугує для поєднання двох категорій «нація» і «держава» і означає лише ступінь розвитку державного утворення.

Дослідження проблеми етнічної ідентифікації в історичному плані дозволяє дійти висновку, що в процесі її формування в залежності від поєднання різних причин і умов можуть складатися її основні типи, що характеризуються стійкими рисами та ознаками:

-        нормальна, коли при позитивному сприйнятті образу своєї етнічної групи (народу) потреба в ідентифікації з нею залежить як від самої особистості, так і від певної ситуації, тому відхилення від «норми» можуть змінюватися в напрямі зростання чи згасання ідентифікації;

-        етнодомінуюча, коли етнічним цінностям надається перевага порівняно з іншими видами ідентичності (сімейної, професійної, громадянської тощо), що нерідко є підставою для обмеження громадянських прав та етнічної дискримінації;

-        агресивно-фанатична, коли через абсолютизацію етнічних інтересів особа готова вдаватися до будь-яких дій, що часто призводить до її саможертовності, а також може знаходити вияв у різних крайніх формах;

-        індиферентна, коли особа байдуже ставиться як до власної етнічної ідентичності, так і до етнічних традицій і цінностей інших народів, тому ця сфера фактично не впливає на її життєдіяльність;

-        нігілістична (етнонігілізм) (лат. nihil - ніщо, нічого), коли особа цілковито відкидає та виявляє повний скептицизм до будь-яких етнічних цінностей, що може призводити до космополітизму [6, с. 290].

Слід зауважити, що етнічна ідентичність особи не завжди проявляється у чистому виді, а може мати властивості з різних названих типів. Це, наприклад, стосується так званих етнічних маргіналів, які часто мають виразну етнічну свідомість, але, перебуваючи в іншоетнічному середовищі, не можуть її належним чином проявити.

Існування етнічної ідентичності зумовлюється комплексом зовнішніх і внутрішніх факторів, що відіграють різну роль в її збереженні. Однією з найважливіших етноідентифікуючих ознак є культура, в якій завдяки спадковості між поколіннями виразно та об'ємно проявляються відмінність та окремість етносу. Елементи духовної (традиції, обряди, звичаї, норми поведінки тощо) та матеріальної (житло, одяг, знаряддя праці, їжа та ін.) культури є важливим фактором внутрішньоетнічної консолідації. Обумовлюючи загальну специфіку життєдіяльності етносу, вони разом з тим є важливим показником визначення рівня етнічної ідентичності кожного з приналежних до нього індивідів.

Кожний етнокультурний елемент в силу своєї внутрішньої специфіки відіграє різну роль у етнічній ідентифікації. Наприклад, така стабільна етноідентифікуюча ознака, як мова, має доволі широкий спектр проявів. З одного боку вона далеко не завжди вказує на етнічну приналежність особи, бо чимало різних етносів розмовляють однією мовою (англійською, іспанською, португальською, російською), а з іншого -представники одного етносу часто говорять різними мовами (ірландці, українці та ін.). Перехід особи на мову домінуючого етнічного оточення часто не означає, що вона змінила свою етнічну ідентичність (наприклад, діаспора групи). Зрештою, всередині одного етносу (китайці, німці та ін.) нерідко існують настільки глибокі мовно-діалектичні відмінності, що вони ускладнюють спілкування між його представниками.

Складну й суперечливу роль в етнічній ідентифікації відіграє релігія. Вона може сприяти її збереженню і посиленню, перетворюючись навіть на гасло-символ боротьби за збереження «своєї етнічності» проти іншоетнічної експансії. Але конфесійний фактор також може відіграти вагому роль у «відході від норми» чи навіть втраті етнічної ідентичності у випадках, якщо людина, добровільно відмовляючись від «своєї» віри, переходить на «чужу» або приймає якусь трансцендентальну релігію тощо.

Конфесійна приналежність українських громадян значною мірою обумовлюється етнічною ідентифікацією віруючих, оскільки процеси в релігійно-конфесійній сфері дотичні до етнополітичних процесів

Інші етноідентифікуючі компоненти відіграють менш значу, а часто умовно-символічну роль.

Для того щоб етнічну ідентичність успішно і ефективно використовувати як політичний ресурс, як фактор політичної ідентичності, необхідна його мобілізація. Так, у середині 1970-х років у західній етнології та політології широке поширення отримав інструменталістський підхід. Його суть полягає в тому, що етнічність розглядається в якості інструменту, що використовується етнічними елітами або різними соціокультурними групами в боротьбі за владу, статус, добробут.

Творці інструменталістського підходу виходили з того, що відмінності між групами людей в суспільстві можуть бути основою для формування етнічної ідентичності кожної групи, що визначає в свою чергу характер міжгрупових відносин і мобілізуює етнічні групи на цілеспрямовану політичну діяльність. Інструменталістські концепції часто спираються на соціально-психологічні теорії, що трактують етнічність як ефективний засіб для відновлення політичної та культурної рівноправності [7,с. 15].

Значну роль у процесі етнічної мобілізації відіграє феномен етнічної солідарності. Етнічна солідарність виникає тоді, коли групі необхідно узгоджено протистояти політичній та економічній дискримінації. Звичайно, поняття етнічної солідарності досить умовне, але про неї має сенс говорити тоді, коли є групове керівництво, загальні уявлення членів етнічної групи про владу, тісні внутрішньогрупові комунікації і прагнення до створення політичних організацій.

Очевидне зростання етнічної солідарності в колишньому Радянському Союзі, а потім і в Україні можна було спостерігати в кінці 1980-х і початку 1990-х років. Саме в цей час було утворено більшість національних політичних організацій, рушійною силою яких була в першу чергу етнічна солідарність.

Процеси трансформації етнічної солідарності в групову етнополітичну мобілізацію відбувалися під впливом ідей, які вироблялися і перетворювалися на форму політичних декларацій і політичних стратегій ідеологами національних рухів. У ході цих перетворень етнополітичні ідеї ставали основою для організаційного оформлення національних організацій, які ставили за свою мету вирішення питань, пов'язаних з підвищенням статусу мови і культури, формуванням системи національної шкільної освіти, забезпеченням гарантій участі меншин у політичному житті і т. ін.

Як правило, мобілізація починається з висунення культурних програм і акцентування уваги на проблемі збереження культурної специфіки групи. У міру розширення групи прихильників і набуття організацією досвіду масової роботи починається формування політичних вимог, основою для яких продовжує бути культурний фактор. Забезпечення культурного прогресу етнічної спільноти і збереження її специфічного культурного вигляду неминуче вимагають створення умов для цього. Ці умови найбільш ефективно створюються через процедури державно-політичного регулювання, через механізми правового і політичного характеру. Тому, набуваючи масштаби ефективного громадського руху, об'єднання етнічних активістів починають політизуватися і найчастіше стають політичними діячами.

Так, в Україні на початку 90-х років були створені цілий ряд політичних партій, спрямованих на мобілізацію української етнічності, які висували вимоги культурного і політичного характеру: «Народний рух України», «Конгрес українських націоналістів», Всеукраїнське об'єднання «Свобода», «Українська національна асамблея - Українська народна самооборона»та ін. Лідери цих партій (І. Драч, В. Чорновіл, Я. Отецько, Я. Андрушків, О. Тягнибок, Д. Корчинський, Ю. Шухевич) стали згодом відомими гравцями в українському політикумі на основі підтримки певної частини націоналістично налаштованого електорату.

З кінця 90-х років стали формуватися політичні партії, які відстоюють інтереси інших етносів, що мешкають на території України і впливають на їхню політичну ідентичність. На політичну мобілізацію російського етносу спрямована діяльність таких партій, як «Русь єдина» (сьогодні «Держава»), лідер Г. Васильєв, «Російський блок», лідер Г. Басов та ін. На політизацію угорців спрямована діяльність політичної партії «КМКС», «Партія угорців України» та ін. .

Особливу етнополітичну активність проявляє такий етнічний суб'єкт, як кримськотатарський народ. За ініціативою його етнічних лідерів створені органи самоврядування - Курултай (Національна Асамблея), який приймає рішення з найважливіших питань для всього кримськотатарського народу, і Меджліс, який обирають на сесіях Курултаю, він є головним репрезентативним органом народу в період між сесіями Курултаю. З 1991 року незмінний голова Меджлісу - Мустафа Джемілєв.

Не тільки зазначені вище радикальні партії використовують етнічність як політичний ресурс, а й партії лівого та центристського спрямування, розпочинаючи напружену політичну боротьбу, стикаються з необхідністю визначатись із поглядами та поведінкою у такій найгострішій сфері суспільного буття, як етнополітіка. Ліві партії (Комуністична партія України, Соціалістична партія Україна) традиційно стоять на принципах інтернаціоналізму і намагаються впливати на всі етнічні групи, що мешкають в Україні. Якпоказують результати виборів до Верховної Ради України 2006 і 2007 років, основний електорат цих партій мешкає в регіонах зі складною етнічною структурою: Південний Схід, Центр і Північ України [8].

При цьому варто підкреслити, що партії, по-перше, можуть у своїх зверненнях до електорату з різною силою і спрямованістю акцентувати або, навпаки, не акцентувати увагу на будь-яких етнічних проблемах. Тут багато що залежить від програмних положень і орієнтацій самих партій в етнічній політиці. По-друге, важливим є також питання етнічного складу основних політичних партій, зокрема наскільки він відображає етноструктуру суспільства, а також у яких регіонах (з урахуванням етнічної структури населення) функціонують партійні осередки тієї чи іншої партії.

Нинішні особливості етноструктури населення України дають підстави визначити три основні регіони: Центральний, Південно-Східний і Західний. Для кожного з них характерні свої мовні уподобання, певні регіональні відмінності в оцінці подій і явищ історичного минулого українського народу, політичних орієнтаціях, у поглядах на майбутнє України, в розумінні міжнародних політичних орієнтацій та стратегічних партнерів України тощо.

Ці особливості впливають на процес політичної ідентифікації жителів цих регіонів і знаходять відображення у результатах виборів Президента України, до Верховної Ради України, до органів місцевого самоврядування.

Так, західні області, де абсолютну більшість становлять етнічні українці, традиційно голосують за «Народний Союз Наша Україна», праворадикальні партії, програми яких відповідають інтересам та ментальності цих регіонів [9]. Центральний регіон з більш змішаним в етнічному плані населенням завжди підтримував БЮТ, КПУ, Блок Литвина, Партію регіонів, тобто партії, які відстоюють центристські або інтернаціоналістські позиції в етнополітиці [10].

Етнічна гетерогенність Південного Сходу формує специфічні політичні інтереси, пов'язані зі статусом російської мови, геополітичними орієнтаціями прикордонних регіонів та ін. Абсолютну більшість голосів на останніх виборах тут отримує Партія регіонів, яка виступає за мовне розмаїття і розвиток культур усіх громадян України, позаблоковий статус України, багатовекторність зовнішньої політики [11].

Таким чином, етнічність є складним і багатоаспектним утворенням, що являє собою соціальну рефлексію етнічної сфери суспільних відносин. Етнічність має великий вплив на процес політичної ідентифікації соціальних суб'єктів, надаючи йому цілеполягаючий характер.

Завданням держави в поліетнічному суспільстві є інтеграція складових його етнічних груп і спільнот в єдине громадянське співтовариство, формування загальногромадянських цінностей та ідеалів при одночасному збереженні культурного плюралізму всередині цього соціального організму. Велику роль в цьому процесі відіграє підтримка балансу інтересів між домінантною більшістю та етнічними меншинами, виключення через спеціальні інститути і політичні процедури етнократичних тенденцій у політиці більшості та надмірної політизації етнічності з боку меншин. Інструментом цієї політики є формування поліетнічних та інтегрованих еліт: політичних, культурних, економічних, причому еліт як загальнонаціональних, так і регіональних.