4. Чинники формування особистості. Особистість вчителя як умова ефективності розвитку і формування дитини

Вітчизняна наука використовує три загальних поняття щодо характеристики людини: “індивід”, “особистість”, “індивідуальність”. “Особистість” – категорія соціальна. Особистість – це онтогенетичне набуття людиною, результат складного процесу її соціального розвитку. Під особистістю слід розуміти соціалізованого індивіда з огляду на найсуттєвіші соціально важливі риси, які визначають його свідомість і самосвідомість, життєві настанови, поведінку і діяльність. Своєрідність психіки, особистісна неповторність індивіда, визначає індивідуальність. «Індивідуальність» – сукупність зовнішніх та внутрішніх особливостей людини, що формують її своєрідність, відмінність від інших людей. Розвиток людини – процес становлення особистості, вдосконалення її фізичних та духовних сил під впливом зовнішніх і внутрішніх, керованих і некерованих чинників, серед яких найважливішими є цілеспрямоване виховання й навчання. Розвиток супроводжується кількісними змінами людської істоти (фізичного росту організму, ваги тіла, м’язової сили тощо). Формування особистості – процес соціального розвитку молодої людини, становлення її як суб’єкта діяльності, члена суспільства, громадянина. Процес і результат розвитку і формування особистості визначають основні фактори - спадковість, середовище і виховання. Спадковість – здатність організму відтворювати потомство, передавати свої ознаки наступним поколінням, відновлення у нащадків біологічної подібності. Ззовні спадковість виявляється в успадкуванні рис батьків або попередніх поколінь – темпераменту, задатків, рис обличчя, постаті, навіть рухів. За свідченням психологів, вродженими у людини є не готові здібності, а тільки потенційні можливості для їх розвитку – задатки. Вони впливають на швидкість виникнення умовних рефлексів, вироблення навичок, форм поведінки, становлення темпераменту, але самі по собі не зумовлюють особливостей особистості. Якщо немає сприятливих суспільних умов, чи людина не займається відповідною діяльністю, вони взагалі можуть не виявлятися. Крім спадковості на формування особистості впливає і середовище, - все те, що оточує дитину протягом життя: природні чинники, сім’я, близьке оточення, соціальні умови існування. Погіршення чи поліпшення стану середовища значною мірою впливає на розвиток людини, її духовну і моральну сферу. Потенційні можливості навколишнього середовища слід уміло використовувати в процесі виховання. У середовищі, під його впливом людина соціалізується. Соціалізація – процес засвоєння індивідом соціального досвіду, системи соціальних зв’язків і відносин. Через неї відбувається успадкування і перетворення індивідами соціального досвіду у власні установки, орієнтації, навички, уміння, здібності тощо. Її мета – допомогти дитині адаптуватися в суспільстві, засвоїти досвід старших, зрозуміти своє покликання, знайти шляхи найефективнішого відтворення особистістю набутого соціального досвіду у діяльності та спілкуванні. Вплив спадковості і середовища коректується вихованням. Виховання – головна сила, спроможна виправити недоліки природи і негативної дії середовища. Виховується дитина у безпосередньому спілкуванні з дорослими. Сила виховного впливу полягає в цілеспрямованості, систематичності та в кваліфікованому керівництві. Слабкість виховання в тому, що воно базується на свідомості людини і вимагає її участі, натомість спадковість і середовище діють несвідомо і підсвідомо. Крім спадковості, середовища і виховання, на розвиток особистості впливає діяльність. До основних видів діяльності відносять гру, навчання й працю.

Гуманістична спрямованість особистості вчителя означає ставлення до дитини як до

найвищої цінності, визнання її права на свободу і щастя, вільний розвиток і прояв своїх здібностей. Вільно реалізувати свої творчі можливості задля себе і оточення людина може лише за наявності віри у саму себе. Остання зміцнюється тоді, коли сприймаються і оцінюються не тільки її позитивні якості, а вся особистість у цілому, тобто коли її люблять, поважають її гідність, виявляють гуманність.

У структурі особистості вчені виділяють три групи якостей, що відносяться безпосередньо до педагога: соціальні (ідейність, громадянськість, моральність, педагогічна спрямованість та естетична культура); професійно-педагогічні (теоретична та методична готовність за спеціальністю, психолого-педагогічна готовність до професійної діяльності, розвиненість практичних педагогічних умінь та здібностей); індивідуальні особливості пізнавальних процесів та їх педагогічна спрямованість (педагогічна спостережливість, мислення, пам’ять і т.д.);

емоційна чуйність; вольові якості; особливості темпераменту.

Педагогічна професія вимагає постійної витрати внутрішньої енергії, емоцій, любові. Тому необхідно розвиток у педагога емоційно- мотиваційної сфери, чому приділяється недостатньо уваги в системі підготовки і перепідготовки вчителя. Це є однією з головних особистісних завдань у гуманістичній парадигмі освіти і передумовою ефективності здійснення духовно-морального виховання. Якщо вчитель мало емоційний, якщо у нього неглибокі почуття, він не зможе вплинути на внутрішній світ дитини. Авторитаризм вчителя, на думку Ю. П. Азарова, пов’язаний з низьким рівнем культури педагога і є наслідком переважання у нього розсудливо-емпіричного стилю мислення.

Якості, які повинні бути притаманні кожному педагогові: діалогове спілкування. Педагогічна рефлексія. Позитивні етичні якості (чесноти). любов до дітей.

Особистість учителя як фахівця характеризується такими якостями: професіоналізм, педагогічна культура, педагогічна майстерність, професійно-педагогічна компетентність, педагогічні здібності, професійно-педагогічний потенціал, педагогічна техніка, педагогічна творчість.