19. Учасники процессу виховання учнів молодших класів. Вихователь і вихованці. Учитель і вихователь гпд. Виховання, самовиховання, перевиховання.

Виховання — це головний компонент педагогічного процесу , надзвичайно складне соціальне явище, спрямоване на формування у вихованців наукового світогляду, особистісних рис громадянина України на основі відродження традицій національної свідомості й самосвідомості, інтелектуального, професійного, морального, правового, фізичного, екологічного розвитку.

Процес виховання є саморозвиваючою системою, в якій розвиваються не лише вихованці , виховна діяльність, його взаємодія з вихованцями ; розвивається цілісний об'єкт, який, будучи системою, є дещо більшим, ніж сукупність складових. Так долається однобічність відокремлених підходів до розуміння виховання — психологічного, соціально-психологічного, соціологічного, технологічного; теорія виховання набуває власний об'єкт дослідження.

Всю роботу організує і здійснює суб'єкт виховання — вихователь , який є основною постаттю виховного процесу . «У вихованні все має ґрунтуватися на особі вихователя , тому що виховна сила виливається тільки з живого джерела людської особистості. Ніякі статути і програми, ніякий штучний організм закладу, як би хитро не було придумано, не може замінити особистості в справі виховання ... без особистого безпосереднього впливу вихователя на вихованця справжнє виховання , що проникає в характер, неможливе. Тільки особистість може впливати на розвиток і визначення особистості, тільки характером можна формувати характер. Причини такого морального магнетизування приховані глибоко в природі людини», — підкреслював К.Д. Ушинський. Суб'єктами виховання є педагоги, учнівські та інші колективи, суспільні інститути, сім'ї вихованців тощо. Основну роль серед них виконують педагоги — безпосередні організатори та учасники виховного процесу .

Характер і ефективність реалізації цих функцій вихователями , безумовно, залежать від їх ініціативності, сумлінності, творчості, педагогічної майстерності.

Вихованцями є всі громадяни, різні колективи, сім'ї, службовці та ін. У традиційній педагогіці є жорстка ланка — суб'єкт-об'єктні взаємини у виховному процесі . Жорсткий характер цих взаємин, виходячи з гуманістичних основ сучасної педагогіки, важко обґрунтувати. Тут необхідно мати на увазі ряд обставин, які суттєво впливають як на специфіку діяльності будь-якої особистості, так і на весь виховний процес.

Таким чином, у виховному процесі мають існувати не суб'єкт-об'єктні взаємини, а суб'єкт-суб'єктні.

Учасниками навчально-виховного процесу групи продовженого дня є керівник загальноосвітнього навчального закладу, учні, вихователь та інші педагогічні працівники, батьки або особи, які їх замінюють, психолог, бібліотекар, медичний працівник закладу, а також вчителі, керівники гуртків, спеціалісти позашкільних установ і організацій, які мають педагогічну освіту.

Спеціальність вихователя режиму продовженого дня ще тільки складається, немає достатньо повної її професіограми. А в початковій школі нерідко роботу в якості вихователя групи продовженого дня пропонують вчителям середніх і старших класів, що проявили себе слабкими предметниками, вчителям пенсійного віку. А між тим спеціальність вихователя продовженого дня складна, різноманітна за своїми вимогам до його особи і має специфічні педагогічні функції. Група продовженого дня - об'єднання учнів під керівництвом педагога-вихователя, організуючого з ними щодня заняття в позаурочний час відповідно до встановленого режимом роботи відповідно до статуту установи.

Перевиховання — вплив на усунення в діях, вчинках, способі життя учня негативних звичок і хибних схильностей, вад характеру та поступова заміна їх на позитивні риси і якості. У цій роботі найбільше значення має особистість педагога..

Методика процесу перевиховання в середній школі ґрунтується на індивідуальному підході до учня і поділяється на кілька етапів.

На ранньому етапі вивчається особистість учня шляхом психолого-педагогічних спостережень, класний керівник та вчителі здійснюють індивідуальний підхід до підлітка, з'ясовують позиції батьків, намічають тактику перевиховання учня.

На дальшому етапі починається реалізація наміченої програми роботи з учнями. Але учень на цьому етапі протидіє вихователю, насторожено сприймає всі його спроби, тому контакти з учнем повинні бути невимушеними, ніби випадковими, доброзичливими, поступово включаються елементи навіювання і переконання в корисності і вигідності доброчесної поведінки.

Наступний етап зветься переломним (коли опір підлітка зменшується, поведінка стане нормальною). Головне — залучити учня до активної роботи в колективі, завантажити час, спонукати його до завоювання авторитету в праці, в спорті, а поступово, при схваленні й підбадьорюванні, — і в навчанні.

Вищий, останній етап полягає в перетворенні перевиховання на самовиховання при повному самоконтролі, і педагог виконує лише функцію консультанта. У цьому разі об'єкт виховання перетворюється на суб'єкт самовиховання. У процесі перевиховання спрацьовує суб'єктно-об'єктний підхід.

Виховання — це складний і багатогранний процес формування особистості, створення оптимальних умов для її фізичного, психічного та соціального розвитку.

Самовиховання — це вищий етап виховного процесу, процес цілеспрямованої роботи над розвитком і самовдосконаленням людини від підліткового віку до зрілості.

Теорія цілеспрямованого самовиховання складається з трьох взаємопов'язаних і взаємозумовлених процесів: 1. Самопізнання. 2. Самоутримування 3. Самопримушування

20. Виховна робота з учнями початкової школи на засадах народної педагогіки. Ранки, тематичні тижні, українські вечорниці, культпоходи екскурсії. Підготовка вчителя і учнів до їх організації та проведення.

Однією з найважливіших педагогічних закономірностей є та, що в процесі формування особистості, а отже, й підростаючого покоління, найефективніші шляхи пізнання - від рідного до чужого, від близького до далекого, від національного до міжнаціонального, світового. Система виховання засобами народної педагогіки, яка ґрунтується на міцних підвалинах культури рідного народу минулих епох і сучасності, найбільшою мірою сприяє соціальному престижу інтелектуальності, освіченості та інтелігентності як складових духовності людини.

Виховання дітей засобами народної педагогіки постійно відтворює і поглиблює емоційно-естетичний, художньо-творчий та інтелектуальний компоненти свідомості рідного народу, створює умови для розвитку і розквіту природних задатків і талантів кожного громадянина України, формування духовного потенціалу - найвищої цінності нації та держави.

Система виховання в сучасних закладах шкільного типу засобами народної педагогіки, породжена історичним процесом і створена самим народом, зосереджує в собі родинні цінності, ідеї, погляди, переконання, традиції, звичаї, навчально-виховні заклади і осередки культури, які спрямовані на організацію життєдіяльності підростаючого покоління, виховання його в дусі природничо-історичного розвитку матеріальної і духовної культури нації. Ця система виховання залежить не від партій чи від громадсько-політичних організацій, а ґрунтується на засадах родинного виховання, народної педагогіки, науково-педагогічної думки, що ввібрали в себе надбання національної виховної мудрості, досягнення світової культури.

Якщо процес виховання здійснюється спираючись на засоби народної педагогіки, то це значно спростить досягнення його кінцевої мети і здійснення завдань, серед яких основними є: засвоєння учнями рідної мови, яка найефективніше формує їхню ментальність - національну психологію, характер, світогляд, свідомість, самосвідомість та інші духовні надбання. Українська система виховання реалізує здавна прийняту цивілізованими націями аксіому: нормальне навчання, виховання і розвиток підростаючого покоління забезпечуються лише рідною мовою;

родовідне виховання, яке передбачає в умовах вивчення свого роду продовження його справ, реалізації мрій і надій, створення психологічного комфорту, впевненості в своїх силах і можливостях. Якщо дитина серцем, душею і розумом глибоко відчує потреби всієї рідні, інших людей, вона турбуватиметься про інтереси всього роду, народу, нації; глибоке знання учнями рідної історії України дає вихованцям можливість засвоювати першоджерела, витоки духовності рідного та інших народів, які здавна живуть на Україні. Всебічне знання рідної історії є невичерпним джерелом історичної пам'яті і мислення учнів [6, 152].

Процес виховання учнів засобами народної педагогіки, як і будь - який процес виховання, є досить складним і суперечливим. Тут важливо розібратися в теренах української народної педагогіки. Українську народну педагогіку умовно поділяють на педагогіку народного календаря, педагогіку народознавства, козацьку педагогіку, українську національну систему виховання. Кожна з цих складових має свою власну концепцію, яка дає змогу розробляти різноманітні програми, посібники, підручники з проблем виховання. Відтак забезпечуються сприятливі умови для розвитку особистості, формування підростаючих поколінь у дусі вірності заповітам батьків, українського патріотизму, загальнолюдських цінностей.

Форми виховання – спосіб організації виховного впливу:

- індивідуальна (охоплює догляд старшими членами сім’ї за дитиною; забезпечує індивідуальний підхід до дитини, всебічне вивчення її особливостей);

- групова (застосовується в родинному вихованні, коли кілька дітей, в різноманітних об’єднаннях дітей; поєднує засоби індивідуального та колективного впливу на кожного члена групи);

- фронтальна (масова) (Реалізується у процесі організації різноманітних видів праці, участі дітей у народних святах).

Варто використовувати наступні види роботи:

– організацію фольклорних та етнографічних експедицій по історичних місцях, до майстерень художників, народних умільців;

– проведення календарних і родинних свят, обрядів, вечорів, вечорниць, ярмарок на фольклорній основі;

– ведення літопису, в яких учні складають генеалогічну карту;

– залучення учнів до активної участі у збереженні святинь свого народу, пам’яток історії та культури, його природи;

– зустрічі з представниками старших поколінь;

– організацію гурткової роботи з ознайомлення із народно-прикладним мистецтвом, фольклором, народними інструментами;

– створенні етнографічних музеїв;

– використання гри як важливого фактору виховного впливу.

Корисність ігор, що тісно пов’язані з національними звичаями, традиціями, обрядами в тому, що дитина під час виконання певних дій відтворює вчинки певної людини в конкретних історичних умовах, набуваючи необхідного обсягу знань, норм поведінки. Під час гри вчитель має можливість поєднати словесні та наочні методи з практичною діяльністю дітей.

У середньому та старшому шкільному віці в учнів формуються логічна пам’ять, практичне мислення, розвивається самостійність, поглиблюються пізнавальні інтереси. Враховуючи ці вікові особливості, народознавство вивчається вже як синтез історії України, українського фольклору, літератури та мистецтва.

Від переважно емоційного сприйняття і відтворення краси пісні, виробу, образу учні переходять до їх осмислення, пізнання глибинної сутності. Крім засвоєння курсу народознавства, історії, мистецтвознавства, української літератури, музики, образотворчого мистецтва, природознавства та вищеназваних форм пізнання народного досвіду варто віднести:

– організацію і проведення бесід, доповідей, лекцій, виховних годин;

– проведення диспутів, семінарів, конференцій, вікторин, конкурсів;

– створення музеїв історії України, її видатних діячів;

– організація факультативних курсів;

– відкриття профільних класів.