49. Кейнсіанська революція в економічній науці і виникнення дирижизму. Економічне вчення Дж.М.Кейнса.

В останній третині ХІХ ст. в економіці передових країн відбуваються глибокі зміни. Галузеве виробництво зосереджується в руках все меншої кількості фірм, зокрема, в таких нових галузях, як автомобільна, нафтова та деякі інші. Скорочення або припинення виробництва такою фірмою уже серйозно впливає на всю національну економіку. За таких умов механізм державного регулювання, в якому задіяні винятково базові елементи - ціни, попит та пропозиція, втрачає здатність державної координації. Ринкове регулювання повинно доповнюватися регулюванням фірм, а також посиленням втручання державного сектора в господарське життя до такого висновку прийшли деякі економісти цього періоду

Великі фірми можуть впливати на основні параметри ринку, що відображається в теоріях монополії та олігополії. Ці крупні фірми підривають великою мірою функціонування ринкового механізму. У той час зміцнюють свої позиції профспілки, які обмежують ринковий механізм у визначені заробітної плати. У результаті посилюється розбалансованість економіки, що проявляється в поглибленні циклічних коливань, збільшенні кількості банкрутств, посиленням інфляційних тенденцій. Особливо руйнівною став спад 1929-33 рр., який увійшов в історію під назвою Великої депресії. Ця криза підтвердила, що ринкова економіка сама по собі не може забезпечити економічну рівновагу. Слід зазначити, що однією із передумов становлення теорій державного регулювання був успіх економічної системи Радянського Союзу (який виконав перший п’ятирічний план)

В цих умовах виникає необхідність зрозуміти і розкрити закономірності капіталізму і запропонувати практичні рекомендації, які забезпечать його розвитку. Пошук різноманітних варіантів державного контролю над економікою - особливість буржуазної політекономії ХХ ст. З’являється напрям у економічній теорії, що об’єднує прихильників регульованої економіки, цей напрям отримав назву економічний дирижизм. Слід зазначити, що сутність дирижизму як напрямку економічної науки полягає у обгрунтуванні необхідності використання різних засобів (уряду, права, вартості, ціни,..) для державного контролю над економікою. Дирижисти одні із перших виступили з ідеєю державного регулювання і в теоретичному аспекті підготовили відповідну платформу для кейнсіанства. Однак дирижизм не має якихось загальних теоретичних засад. Об’єднують дирижистів методологія і критичне ставлення до ортодоксальної класичної і неокласичної теорії. Дирижисти не шкодують чорної фарби, щоб змалювати негативні риси капіталізму. Критикували класиків за те, що вони зводять усе до механічних законів попити та пропозиції і не торкаються інших проблем. На їх думку державне регулювання з використанням фінансів, грошового обігу, кредиту не тільки врегульовує економічний розвиток, але і запобігає циклічним коливанням. Державне регулювання в змозі розв’язати суспільні суперечності капіталізму.

Аналіз дирижизму дозволяє зробити висновок, що теоретики цього напрямку обгрунтували необхідність державного регулювання економіки, через недосконалість ринкового механізму. Однак вони не дали серйозних практичних рекомендацій щодо реалізації регулювання економіки. Дирижизм вважається основною теоретичною платформою кейнсіанства.

Отже, в останній третині ХІХ ст. в економіці передових країн відбуваються глибокі зміни: утворились монопольні об’єднання, успіх економічної системи Радянського Союзу, сильна позиція профспілок. Сутність дирижизму як напрямку економічної науки полягає у обгрунтуванні необхідності використання різних засобів для державного контролю над економікою та критиці основних положень класичної школи.

Потрясіння ринкової економіки в 30- х рр. підштовхнули економістів до висновку, що економіка не може успішно функціонувати без державного регулювання. Найвідомішим серед цих економістів є Дж.М.Кейнс з його революційною працею «Загальна теорія зайнятості, процента та грошей», яка з’явилась у 1936 році. Книга Кейнса справила глибокий вплив як на економічну науку так і практику. Кейнс не заперечував: що саме меркантилісти здійснили великий вплив на його погляди

На зміну неокласичній теорії прийшла інша, яка більше відповідала новим реаліям економічного життя. Такою теорією стало кейнсіанство - це напрям економічної теорії, метою якого є обгрунтування необхідності державного регулювання економіки

Насамперед Кейнс поставив під сумнів положення класиків про гнучкість цін і заробітної плати і також те, що процентна ставка зрівноважує заощадження та інвестиції, що заощадження визначають зміни в доходах. Він твердив, що в економіці може досягатися макроекономічна рівновага, але, водночас існуватиме велике безробіття, інфляція це і є теоретичною інновацією, яку ввів Кейнс. Кейнс визнає, що безробіття - органічно притаманне капіталізму явище, яке “неминуче супроводжує сучасний капіталістичний індивідуалізм”

Найрозумніша політика, - пише Кейнс, - полягає, зрештою у підтримування стійкого загального рівня грошової заробітної плати

Головною метою, яку ставив перед собою Кейнс - збільшення ефективного попиту, а отже і зайнятості. Недостатність ефективного попиту можна усунути лише через сучасну економічну політику, а не через автоматичні стабілізатори економіки. Звідси кейнсіанцями робиться висновок, що найефективнішим впливом є фіскальна політика. Уряд, стимулюючи сукупний попит, переміщує криву сукупного попиту праворуч, в результаті чого економіка наближається до потенційного ВВП

Уряд повинен здійснювати вплив на схильність до споживання, частково через податки, частково через процентну ставку Держава повинна брати на себе пряму організацію інвестицій. Ефективність регулювання урядом економічним процесом залежить від пошуку засобів під державні інвестиції, досягнення повної зайнятості населення, зниження і фіксація норми процента

Кейнс підкреслював на дотриманні таких запобіжних заходів при проведені політики стимулювання державних інвестицій:

слід уникати такого методу фінансування інвестицій, який супроводжується збільшенням процентної ставки з наступним сповільненням темпів інвестування в інших напрямках;

не слід допускати, що збільшення вартості капітального обладнання супроводжувалось зниженням граничної ефективності обладнання для тих хто здійснює приватні інвестиції;

необхідно уникати ефективного впливу цієї політики на настрої в ділових колах, що може супроводжуватися збільшенням ставки процента, зниженням приватних інвестицій.

В своїй головній праці „Загальна теорія зайнятості, процента і грошей” Дж. Кейнс в першу чергу піддає критиці принципи, сформульовані в „законі ринків” Ж. Б. Сея, що були взяті за основу неокласичною політичною економією. Вона, зокрема стверджувала, що ринкова економіка має здатність автоматично досягати економічну рівновагу, та використовувати всі наявні ресурси – виробничі потужності, робочу силу, заощадження, в повній мірі. Тривалого порушення рівноваги в суспільстві не може бути, оскільки пропозиція товарів, вироблених з використанням наявних ресурсів, сама породжує адекватний попит. Отримані факторні доходи повністю витрачаються, а відповідність між попитом і пропозицією досягається за допомогою системи гнучких цін. Якщо пропозиція почне перевищувати попит – то ціни знизяться і рівновагу буде відновлено. Якщо ж виникає дефіцит якогось певного товару чи економічного ресурсу, відновленню втраченої рівноваги сприятиме підвищення цін. Така логіка поширювалася і на такий ресурс, як праця. Гнучкість заробітної плати є головною умовою повного використання робочої сили, досягнення повної зайнятості.

На відміну від представників неокласичної теорії, Дж. Кейнс стверджує, що в нових умовах ціни втрачають свою гнучкість, і тому вже не можуть виконувати роль стихійного регулятора. Коли панують монополії та набуває поширення профспілковий рух, ціни легко зростають, проте знижуються вкрай повільно і, як правило, ніколи не досягають попереднього рівня. Має місце так званий „ефект храповика”. Одночасно виникають суттєві перешкоди із вільного поширення ринкової інформації. Це посилює невизначеність і спотворює ринкові сигнали, особливо на грошових і фінансових ринках.

Також Дж. Кейнс піддає критиці і ті погляди неокласиків, що стосуються питань про рівень зайнятості і фактори безробіття. Неокласична теорія розглядала два види безробіття: природне і добровільне. Природне безробіття пов’язувалось з міграційними (зміна місця роботи або місця проживання) або мобільними (отримання спеціальної освіти, підвищення кваліфікації) переміщеннями працівників. Воно складало 4 – 5% від загальної кількості трудових ресурсів. Добровільне безробіття на відміну від природного породжується соціальними, позаекономічними чинниками, як то профспілки, що штучно завищують рівень номінальної заробітної плати. Боротися з добровільним безробіттям, „самобезробіттям” неокласики пропонували за допомогою зниження як номінальної так і реальної заробітної плати. Саме це, на їх думку, відновить рівновагу на ринку праці.

Заслугою Дж. М. Кейнса було те, що він один із перших почав розглядати вимушене безробіття, яке має в своїй основі внутрішні, економічні причини. Вчений вказував, що насправді, на практиці підприємці в умовах економічного спаду і скорочення попиту на свої товари віддають перевагу зменшенню обсягів виробництва за даної ціни та скороченню зайнятості, а не зниженню цін та заробітної плати при збереженні попередніх обсягів виробництва та зайнятості. Саме це породжує вимушене безробіття. Розгляд вимушеного безробіття заперечував положення некласичної економічної теорії про здатність ринку праці до саморегулювання, та того, що грошова заробітна плата приймає участь в цих процесах. А тому, на думку Дж. Кейнса, проблема забезпечення повної зайнятості повинна мати принципово інше вирішення.

Також Дж. М. Кейнс зауважує, що неокласична теорія фактично виходила з наявності простого мінового господарства, де гроші виконують роль звичайного посередника в товарообмінних операціях і не виступають в якості самостійного активу. В умовах же розвинутого грошового господарства гроші окрім функції розрахункової одиниці і засобу обміну починають виконувати функцію засобу збереження вартості. З’являється, відповідно, попит на гроші – потреба в ліквідності. Досліджуючи нову роль і якість грошей, Дж. М. Кейнс відмічає, що гроші перетворюються в самостійний актив тривалого користування і тому починають відігравати свою особливу самостійну роль та впливати на мотиви поведінки економічних суб’єктів.

Попит на гроші, у Дж. Кейнса, складається з:

– трансакційного попиту. Гроші використовуються для здійснення угод з купівлі-продажу. Збільшення доходів веде до збільшення кількості угод, а отже попиту на гроші;

– попиту, пов’язаного з обережністю та прагненням убезпечити себе від непередбаченості майбутньої ситуації. Економічні суб’єкти завжди прагнуть накопичувати певні грошові резерви – найбільш ліквідні тривалі активи, щоб забезпечити собі можливість покриття майбутніх непередбачених фінансових витрат;

– попиту, пов’язаного із спекулятивними мотивами. Можливість отримання вигоди від операцій на фондовому і грошовому ринках.

Таким чином, на думку Дж. Кейнса, в суспільстві в умовах розвинутого грошового господарства завжди існує певна схильність до ліквідності. І позичковий процент є платою за відмову від ліквідності. Таке трактування суті позичкового проценту дещо відрізняється від концепції австрійської школи граничної корисності (позичковий процент – компенсація втрати грошима певної цінності, що пов’язана з дією фактору часу), та неокласичної теорії (процент визначається співвідношенням пропозиції і попиту на гроші). Дж. Кейнс вважає позичковий процент суто грошовим феноменом.