Витрати виробництва у довготривалому періоді, закономірності їх формування. Концепція мінімального ефективного розміру підприємства і структури галузі.
Мінімізація витрат у довгостроковому періоді — основне завдання, яке реалізується шляхом зміни всіх факторів виробництва.
Криві витрат у довгостроковому періоді показують мінімальні ьятрати виробництва будь-якого обоягу продукції, якщо всі фактори виробництва є змінними.
Протягом довгострокового періоду виробники мають можливість контролювати обсяг випуску і витрати, змінюючи не тільки інтенсивність виробничої діяльності на підприємстві, але й розміри і кількість підприємств.
Приклад1
Фірма розглядає 4 варіанти розмірів своїх заводів. Розміри кожного з них дозволяють працювати з мінімальними середніми витратами (АС) при обсягах випуску, що відрізняються один від одного на 1000 одиниць.
Варіанти випуску продукції: 1000, 2000, 3000, 4000 одиниць. Накреслимо короткострокові криві витрат для всіх заводів (рис. 8.3).
Довгострокова крива середніх витрат (LAC) отримується з короткострокових кривих середніх витрат (АС,, АС2, АС3, АС4).
LAC має плавний вигляд, якщо розмір підприємства можна змінювати таким чином, щоб обсяг продукції (при мінімальних АС) був на одиницю більшим, ніж на попередньому підприємстві.
Якщо еластичність розширення виробництва така, що при мінімальних середніх витратах (АС) випуск збільшується на одиницю, то крива середніх витрат у довгостроковому періоді (LAC) є відповідною множиною кривих середніх витрат (рис. 8.4).
Граничні витрати в довгостроковому періоді (LMC — Long Marginal Cost) — це величина зміни витрат при зміні обсягу випуску, коли всі фактори виробництва є змінними; це приріст витрат виробництва в умовах можливої зміни розмірів підприємства.
Є три варіанти співвідношення LMC і LAC:
LMC < LAC — підприємства зменшуються.
LMC > LAC — підприємства збільшуються.
LMC = LAC — коли LAC постійні або мають мінімальне значення.
Розклад феодального та становлення ринкового господарства у країнах Європейської цивілізації (XVI ст. − середина XVIII ст.). Процес первісного нагромадження капіталу як вихідний пункт становлення світової ринкової економіки.
Другий етап розвитку аграрної середньовічної економіки припадає на XIV – XV ст., і його характеризує значний прогрес у господарському житті Європи. Цей прогрес передусім виявляється в розширенні землеробства «ушир», коли до господарських процесів починають залучати землі, які досі були незайманими, вкритими лісами чи болотами. Ці процеси були найтісніше пов'язані з певними демографічними зрушеннями, за цей період, незважаючи на численні війни та епідемії, населення Європи зросло в два рази. Зростання населення зумовило зростання потреби в сільськогосподарській продукції. На зміну застарілій перелоговій системі приходить нова – трипільна, що разом з застосуванням нових добрив та знарядь праці підвищило врожайність вдвічі. Перехід до грошової ренти(чиншу) збільшував зв'язок селянина з ринком та поглиблював товарно – грошові відносини, це стимулювало велику ярмаркову торгівлю що згодом витіснила дрібні місцеві ринки. Усі ці зміни господарського ладу приводили також до певних соціальних наслідків. Так, перехід до грошової ренти істотно послабив зв'язки селянства із землею і збільшив рухомість населення. Отримання особистої свободи викликало розшарування селянства, в результаті зростає число селян позбавлених землі, та заможних селян з іншого боку, які скуповують землю збіднілих сусідів та навіть панів.
В цей період в Європі відбувається становлення численних абсолютистських монархій. Відбуваються кардинальні зміни в феодальних господарствах, що надає селянам нові права та можливості. Міста поступово набувають статусу самоуправління.
XVI — XVII ст. в еволюції європейської цивілізації були періодом переходу від феодального до індустріального суспільства. Зміст цієї перехідної епохи полягав у розкладі феодальних відносин і формуванні передумов індустріалізації господарства, зародженні інститутів ринкової економіки.
Головною причиною переродження феодальних відносин у ринкові виступила неадекватність форм організації феодального господарства умовам його відтворення й подальшого розвитку суспільства. У надрах феодального суспільства як цілковито об'єктивне явище відбувалася еволюція господарського розвитку В напрямі поступового витіснення натуральної форми господарства товарною. Криза натуральної системи господарства була початком становлення господарства ринкового типу.
Розклад феодального господарства був пов'язаний з такими процесами, як розвиток товарного господарства, формування великих капіталів, перетворення феодальної земельної власності на об'єкт купівлі-продажу, використання найманої робочої сили, посилення майнової та соціальної диференціації тощо.
Передумови індустріалізації господарства та зародження інститутів ринкової економіки складалися в другий період європейського феодалізму в країнах Північно-Західної Європи (Англії, Нідерландах, Франції). Головними з них були: просте товарне виробництво, купецько-лихварський капітал, руйнація натуральних форм феодального господарства, ремісничих цехів, купецьких гільдій, грошова рента, становлення внутрішніх національних ринків. Створенню загальноєвропейського товарного та грошового ринку сприяла міжнародна торгівля. У країнах Західної Європи початок переходу від феодального до капіталістичного господарства поклали зміни у сфері матеріального виробництва, стані та характері розвитку продуктивних сил, а також розширення внутрішнього і зовнішнього ринку, що сформувалися на межі XV і XVI століть.
На кінець XV ст. економіка феодального господарства в країнах Західної Європи набула певного розвитку. Чітко окреслилося феодальне та селянське господарство. Швидко зростає економічна роль феодальних міст, які стрімко розвиваються, а в них -ремісничого виробництва, що перетворюється на дрібнотоварне, поглиблюється суспільний поділ праці, розвивається внутрішня Та зовнішня торгівля, зростає роль грошей. Зростання ринку, втягування сільського господарства в товарно-грошові відносини лягає в основу цих процесів.
Поділ праці набуває якісно нового значення і відбувається па різних господарських рівнях; міжнародному (спеціалізація країн на виготовленні окремих видів товарів), макроекономічному, національному (остаточне виділення ремесла в окрему галузь, поява нових галузей економіки), мікроекономічному (поопераційний поділ праці в цехах, мануфактурах).
У процесі розкладу феодальних господарств та переходу до індустріалізованих капіталістичних господарств вирішальна роль належить розвиткові науки, техніки, промисловості, сільськогосподарського виробництва, результатом чого було створено передумови для здійснення великих географічних відкриттів кінця XV — початку XVIII ст.
Формування пролетаріату з розорених селян і ремісників, із членів численних військових дружин феодалів. Формування промислової буржуазії із середовища лихварів, торговців, цехових майстрів.
У 18 столітті англійське селянство зникло як клас. З кінця 15 століття - захоплення общинних земель; в 17 столітті - церковних і монастирських земель і зганяння спадкових орендарів; в 17-18 в.в. -- акти про обгородження ( «вівці з'їли людей» - Т. Мор). З початку 19 століття - акти про очищення маєтків і одночасно терористичні державні акти проти «бродяг» і «Жебраків». Перетворення узурпованої багатств в капітал. Створення колоніальної системи. Грабіж колоній під прапором торгівлі, работоргівля, захоплення золотих і срібних скарбів, морське піратство.
Система державних позик. Величезна потреба держави в грошах в зв'язку із захопленням колоній і війнами між Іспанією, Францією, Англією, Португалією, Голландією в 16-18 в.в.
Податкова система. Система відкупів. Збагачення лихварів і купців. Промисловий протекціонізм - високі імпортні мита, експортні премії. У Європі в цей період відбувалися дуже серйозні технічно-економічні зміни. При використанні нових технологій, обслуговуються виключно найманою працею, обсяг виробництва визначався не цеховими правилами, а тільки попитом на продукцію, що випускається. Але для цього треба було наступні дві умови: по-перше, щоб майбутні підприємці накопичили достатньо грошей для будівництва будівель, купівлі техніки й найму робітників; по-друге, щоб робітники були вільні особисто і не мали свого господаря, тобто наймалися на підприємства з чисто економічного примусу, повний розвиток всіх форм і джерел первісного нагромадження капіталу: колоніальний грабіж, піратство, работоргівля, державний борг, протекціонізм, купецькі компанії (Ост-Індійська, Московська) і т.д. Формування капіталу; «Обгородження» і «чистка» земель, руйнація цехів і т.д., формування пролетаріату.
Революція 1642-60г.г., «Славна» революція 1688-89г.г., Встановлення політичного панування буржуазії в союзі з «новим» дворянством. Промислова революція ( «переворот») - остання третина XVIII ст. - Початок XIX ст. Перший промислова криза 1825р. - Початок капіталістичної формації. До 70г.г. XIX ст. Англія - лідер у світовій економіці.
Первісне нагромадження капіталу в Англії
Накопичення грошей, природно, вимагало від підприємців ощадливості (особливо нею відрізнялися підприємці, що належать до з'явилися саме в цю епоху протестантськими конфесіями). Свобода майбутніх робітників від засобів виробництва нерідко досягалися шляхом насильства - вигнання селян із землі. Класичним прикладом протікання процесу первісного нагромадження служить економічний розвиток Англії в XVI-XVII ст.
У XVI столітті Англія була невеликою, зовні типовою аграрною країною з населенням 3-3,5 млн. людей (в 4 рази менше, ніж у Франції), в тому числі лише 20% міського. Міська цехова промисловість була розвинена слабше, ніж на континенті, а торговий флот набагато поступався голландському. Але саме XVI століття стало початком різкого підйому економіки, завдяки якому Англія через три сторіччя стала промисловим гегемоном світу. Це пояснюється, в першу чергу, могутнім розвитком суконних мануфактур. Якщо в XIII-XIV ст. англійська сира вовна вивозилася для обробки на континент, то з XV століття виробництво сукна і вовняних тканин розвивається усередині країни. У 16 столітті в вовняної промисловості виявилася зайнятої ледве чи не половина англійського населення. У середині 14 століття з Англії щорічно вивозилося близько 30 тис. мішків сирої вовни, а через 200 років - тільки 5-6 тис. мішків, але за цей же час англійського готового сукна зріс з п'яти до 122 тис. шматків. Виробництво сукна охопило спочатку сільські місцевості, вільні від цехового режиму - у цьому і полягав секрет «сільського виду» Англії.
Попит на вовну підвищувався, і розведення овець стало надзвичайно прибутковою справою. Але для розширення пасовищ потрібно звільнити землі від дрібних селянських господарств, огородивши нові пасовища частоколами, ровами, огорожами. Цей процес обезземелення селян отримав назва «обгородження». Колишні селяни, позбавивши засобів до існування, змушені були найматися на підприємства.
Накопичення найбільших грошових сум не обходилося без насильства - грабежу, работоргівлі, піратства. На початку XVII століття англійці шляхом військовим домоглися монополії на постачання рабів з Африки і за півстоліття вивезли в Америку близько 3 млн. чоловік. У метрополії доходи від работоргівлі і морського розбою перетворювалися в капітал -- закуповувалося сировина, устаткування, наймалися робітники.
Держава, постійно маємо потребу в коштах на війну, займало гроші у англійських купців під високі відсотки. Державний борг оплачувалася платниками податків, але проценти отримували купці, що відкрили на ці кошти підприємства. Крім того, Англія в XVI-XVII ст. ввела високі мита на імпорт готових виробів. Такий протекціонізм дозволяв підприємцям утримувати високі ціни на свої товари. В результаті до кінця XVIII століття в Англії накопичилася величезна на ті часів багатство - близько одного мільйона фунтів благородних металів.
Франція -- класична країна феодалізму. У процесі первісного нагромадження головною джерелом був державний борг у зв'язку з війнами, які велися абсолютистської монархією на континенті Європи. У зв'язку з цим - розвиток лихварського капіталу і банків. Колонії Франції були другорядним джерелом, хоча всі елементи - грабіж, піратство, работоргівля - мали місце. Мануфактури на відміну від Англії орієнтувалися на потреби короля і верхівки феодалів (предмети розкоші), а не широкий ринок. Феодалізм був ліквідований Великою Французькою революцією (1789-1793р.).
Світова економічна криза 1929−1933 рр., становлення різних систем макроекономічного регулювання в 1930-х рр. Аналіз ліберально-реформістського та націонал-соціалістичного варіантів антикризових програм. «Новий курс» Ф. Рузвельта. План економії Дж. Мея у Великій Британії. Економічна політика «Народного фронту» у Франції. Нацистський варіант реформування економіки.
Світова економічна криза 1929 - 1933 рр. з небаченою силою вдарила по всій системі ринкової економіки, продемонструвавши безсилість знекровленого монополістичним пануванням ринкового економічного механізму в її саморегулюванні. Наступив час кінця старої ринкової цивілізації, яка грунтувалась на безмежній конкуренції господарюючих суб'єктів.
Якщо неокласична теорія кінця XIX- початку XXст. розповсюджувалась головним чином на мікроекономічний аналіз, то після глибокої кризи початку 30-х років і в ході наступної тривалої депресії з її небаченим рівнем безробіття, виявилась необхідність іншого — макроекономічного аналізу, фундатором якого став великий економіст XXст., англійський теоретик Джон Мейнард Кейнс (1883 - 1946). Доба панування неокласичної теорії, створеної А. Маршаллом, Дж. Б. Кларком, В. Парето та їх послідовниками, закінчилась. Вона виявилась не в змозі передбачити виникнення нових суперечностей ринкової системи. На зміну неокласичній теорії повинна була прийти інша, яка б більше відповідала новим реальностям економічного життя. Такою теорією і стало кейнсіанство — економічне вчення Дж. М. Кейнса.
Світова економічна криза зумовила виникнення нових проблем наукових досліджень, які не втратили своєї актуальності і в наші дні, адже основний їх зміст полягав в державному регулюванні ринкової економіки. Саме з 30-х років беруть свій початок два основних теоретичних напрями, пов'язаних з вирішенням цієї проблеми; економічний дирижизм, представлений перш за все кейнсіанством, та економічний лібералізм такої альтернативної кейнсіанству течії, як неокласична теорія з усіма її сучасними варіаціями — неолібералізмом, монетаризмом тощо.
Економічний дирижизм відстоює необхідність державного ринкового регулювання для досягнення економічної рівноваги. Цю нову широку течію економічної думки започаткували французькі дирижисти 20-х років (Б. де Жувенель, Ж. Піру, Ф. Перру та інші), економісти шведської школи (Г. Мюрдаль, Е. Ліндаль, Б. Олін, Е. Лундберг, Д. Хаммаршельд) і Дж. М. Кейнс. Економічний лібералізм повністю панував в докейнсіанській економічній теорії. Він виходить з принципу невтручання держави в господарське життя, пов'язує досягнення ринкової рівноваги і економічного процвітання виключно з дією об'єктивного механізму ціни, попиту і пропозиції на грунті конкуренції.
Вирішальним у виборах 1933 р. став соціально-політичний фактор. Президентом США було обрано Франкліна Делано Рузвельта (1882—1945), який запропонував для виходу з кризи комплекс реформ — "Новий курс" (під такою назвою увійшли в історію широкомасштабні реформи Ф. Рузвельта).
У світовій історії "Новий курс" — це одна з найбільш відомих і ефективних реформ. Ф. Рузвельт провів у життя більше реформ, ніж обіцяв під час передвиборної кампанії. Уже 9 березня було скликано спеціальну сесію Конгресу США і протягом 100 днів закладено основи політики "Нового курсу".
Могутнім інструментом політики "Нового курсу" і разом з тим його наслідком стали відновлення і розвиток системи державного регулювання ринкових відносин. На відміну від початку 20-х років відновлення етатизації проходило хоч і в кризовий, але мирний період. Тому вона мала не воєнно-політичний, а соціально-економічний характер, а відновлена система досить ефективно розвивалась аж до кінця 60-х років.
Першим кроком реформ були спроби оздоровлення банківської і фінансової системи. У березні 1933 р. в країні було призупинено діяльність усіх банків, що дало змогу призупинити і обмін банкнот на золото. У квітні 1933 р. було ухвалено закон, який забороняв експорт золота, а також указ, за яким громадяни країни були зобов´язані здати банкам наявні у них золоті запаси на суму більше 100 дол. Це призвело до різкого знецінення національної валюти. Уряд, не відмовляючись у принципі від методу забезпечення банкнот, до кінця 1933 р. здійснив великі закупки грошового металу (на 187,8 млн. дол.) на зовнішньому ринку. Приплив до країни золота знизив його ціну на внутрішньому ринку, що дало можливість уряду США уже в січні 1934 р. провести девальвацію валюти країни на 41 %.
"Законом про золотий резерв" (1934) встановлювалась нова ціна на золото (на рівні 35 дол. за 1 тройську унцію), яка діяла до 1971 р. Одночасно весь золотий запас вилучався із федеральних резервних банків і передавався Федеральному казначейству. Банкам взамін видавалися золоті сертифікати, які прирівнювались до золота і забезпечували банківський резерв. Проведена девальвація долара сприяла тому, що розподіл доходу змінився на користь промислового, а не позичкового капіталу. Тим самим було попереджено масове банкрутство у кредитній сфері, зменшилася заборгованість монополій уряду, зросли експортні можливості США.
Відповідно до "Надзвичайного закону про банки" одночасно було проведено ліцензування їхньої діяльності. До кінця березня 1933 р. знову відновили роботу 4/5 раніше закритих великих банків — членів Федеральної резервної системи, а 2 тис. дрібних кредитних установ були ліквідовані або увійшли до складу більших кредитних установ. Діючим банкам надали урядовий кредит в 1 млн. доларів, який пожвавив сферу кредитних операцій. Крім того, держава взяла на себе зобов´язання страхувати депозитні вклади банків (створено Корпорацію зі страхування банківських вкладів). До початку 1934 р. близько 80 % всіх банків США застрахували свої депозити, що сприяло зміцненню довіри до них, а відповідно, зростанню припливу засобів на рахунки і запобіганню банкрутству банків. Було створено систему регулювання банківської діяльності, вжито заходи захисту вкладів від ризику біржових спекуляцій.
Розширила свою діяльність створена ще за президента Гувера "Реконструктивна" корпорація. Лише за два роки "Нового курсу" сума виданих нею позик перевищила 6 млрд. дол. Посилилась концентрація банківської системи — число банків з 25 тис. у 1934 р. скоротилось до 15 тис. Для зменшення державного дефіциту і поліпшення фінансового становища країни президент рекомендував різко знизити заробітну плату федеральним службовцям, членам Конгресу і пенсії ветеранам війни. Незважаючи на сильний опір Сенату, закон було прийнято уже 20 березня 1933 р. Наприкінці 1933 р. дозволено вживання спиртних напоїв і введено значний податок на їх продаж.
Стабілізація банківської і фінансової системи створила передумови для відновлення виробництва. Але цих заходів було явно недостатньо. Тому в червні 1933 р. прийнято Закон про відновлення національної промисловості (НІРА — національні інтереси розвитку Америки), який по суті вводив систему державного регулювання промислового сектору. Для його реалізації відповідно було створено Адміністрацію національної відбудови, до складу якої увійшли представники фінансової олігархії, торгової палати, "Дженерал моторз", від групи Моргана та інших концернів, а також економісти, діячі Американської федерації праці. Одночасно галузеві асоціації підприємців (всього 17 асоціацій) відповідно до першого розділу закону розробили і прийняли "Кодекси чесної конкуренції". За ними для підприємств однієї галузі суворо регламентувались обсяги виробництва (застосування однотипних технологічних процесів), межа заробітної плати, тривалість робочого тижня, визначалися ринок збуту товарів, ціна на продукцію та ін. Кодекси забороняли застосування дитячої праці. У випадку затвердження кодексу президентом він набирав сили закону, а дія антитрестівського законодавства тимчасово призупинялась. У цілому у всіх галузях промисловості адміністрація Ф.Д. Рузвельта санкціонувала до дії 746 кодексів, які охопили 99 % американської промисловості й торгівлі.
Другий і третій розділи закону про відновлення промисловості містили також низку положень, які регламентували порядок вилучення і витрачання податків, які йшли на організацію громадських робіт і виплату допомоги у зв´язку з безробіттям. Створена Конгресом США Адміністрація громадських робіт, якій виділялась величезна на той час сума — 3,3 млрд. дол., проводила масштабну діяльність щодо створення нових робочих місць у сфері муніципального господарства, дорожнього будівництва тощо, організації трудових таборів для безробітної молоді у віці від 18 до 25 років. Всього на громадських роботах до початку 1934 р. було зайнято 5 млн. осіб, виплатою допомоги у зв´язку з безробіттям охоплено 20 млн., чисельність молоді, яка працювала у трудових таборах, становила 250 тис. осіб. У таборах молодь мала безкоштовне харчування, ночівлю, форму та отримувала один долар на день. Вони працювали під наглядом інженерно-технічного персоналу, у всьому іншому підкорялись офіцерам.
План економії англійського банкіра Дж. Мея і його реалізація урядом країни. В умовах економічної кризи, що почалася, уряд Англії шукав можливості додаткових доходів державного бюджету. З цією цілю Міністерство фінансів вже в бюджеті 1930 р. значно збільшило прямі податки, включаючи податок на прибуток, а також непрямий податок на пиво. Подальше погіршення фінансового положення країни і наростаюча нестійкість фунта стерлінгів привели до того, що іноземні утримувачі короткострокових внесків в банках Лондонського Сіті стали вилучати їх і переводити в більш міцну валюту. А це привело до зменшення золотого запасу країни. Природно, все це вимагало від уряду рішучих дій.
Але, на відміну від «нового курсу» Ф. Рузвельта, направленого на державне втручання в економіку, уряд Англії не ставив задач збільшення зайнятості або порятунок промисловості. Єдиною функцією його вважалося забезпечення сприятливих фінансових умов, ліквідація дисбалансу бюджету, торгівлі і кредиту, що створився. Ідеї Кейнса про державне регулювання економіки, які в цей час тільки розроблялися, ще не оволоділи урядом Англії, який відкидав експерименти в області суспільних витрат. Та і сам Кейнс ще не був готовий відкрито відстоювати незбалансований бюджет.
В цих умовах в березні 1931 р. була створена королівська Комісія з національної економії на чолі з крупним банкіром Дж. Меєм. Комісія повинна була вивчити економічне положення країни і виробити відповідні рекомендації. В липні 1931 р. була опублікована доповідь Комісії.
Поворот в антикризовій політиці отримав обґрунтування в доповіді Королівської Комісії.[4]
Доповідь аналізувала фінансове положення країни і давала прогноз очікуваного бюджетного дефіциту. Оцінки Комісії базувалися на найбільш песимістичних пропозиціях про зростання державних витрат, внаслідок чого був передбачений дефіцит в 120 млн фунтів стерлінгів в рік.
Висновки Комісії Мея зводилися до необхідності зменшення державних витрат і використання національного прибутку для направлення засобів в галузі, що забезпечують соціальну справедливість і поліпшують економічну структуру країни. Передбачалося збільшити прямі і непрямі податки на 24 млн фунтів стерлінгів, скоротити державні витрати на 96 млн фунтів стерлінгів, причому дві третини доводилося на зменшення виплат безробітним.[1]
Керуючись ліберальними принципами, новий англійський уряд спершу намагався посилити пряме втручання, намагаючись зберегти перш за все стійкість фінансової системи держави за рахунок забезпечення бюджетної рівноваги.[4]
В серпні 1931 р. доповідь Комісії обговорювалася на засіданні лейбористського кабінету міністрів, очолюваного прем'єр-міністром Дж. Макдональдом. За ухвалення пропозицій Комісії голосували Макдональд і ще двоє міністрів, решта - проти. В результаті розколу, що привів до кризи в лейбористській партії, 24 серпня 1931 р. Макдональд сформував новий так званий національний уряд, в якому ключові пости були віддані консерваторам.
Доповідь Комісії Мея була схвалена вітчизняними і іноземними банкірами, які були готові видати новому англійському кабінету міністрів позики, зрозуміло, за умови виконання заходів, прийнятих Комісією. У вересні 1931 р. більше ста американських і французьких банків надали англійському уряду позику у розмірі 80 млн фунтів стерлінгів.
Приступивши до реалізації наміченого Комісією плану економії і раціоналізації бюджетних витрат, уряд збільшив прямі і непрямі податки, зменшив ставки державних службовців і вчителів, різко скоротив суспільні роботи. Зросли внески населення на соціальне страхування, виплати зменшилися. Був прийнятий закон про перевірку злиденності, що забороняв видачу допомог безробітним, які знаходилися на утриманні своєї сім'ї. В цілому допомоги з безробіття були зменшені на 10 %.
Разом з регулюванням державних витрат уряд Англії проводив інші заходи з оздоровлення економіки країни. У вересні 1931 р. був відмінений золотий стандарт фунта стерлінгів, що привело до знецінення паперового фунта і росту роздрібних цін на внутрішньому ринку. [1] Курс девальвованої національної валюти знизився на 1/3 по відношенню до інших іноземних валют. Цей захід автоматично підвищив конкурентоспроможність англійських товарів як на світових, так і на місцевих ринках.[2] Відбулося це тому що низка країн, до числа яких відносяться США, Німеччина, Франція, Бельгія, Голландія, Італія і ін., не відмовилися від золотого паритету.
1.Політична боротьба лівих і правих сил. Економічний спад і соціальні негаразди спричинили політичну кризу у Франції. Низка фінансових скандалів скомпрометувала політичних діячів, сприяла посиленню антипарламентських настроїв.
Режим втратив довіру частини населення. Одні французи звернули свої погляди до лівих партій, насамперед Соціалістичної (СФІО) та Комуністичної, які пропонували такі термінові заходи, як-то: політична, соціальна й економічна перебудова суспільства на засадах соціалізму. Комуністи, які не приховували того, що отримували розпорядження від Комуністичного Інтернаціоналу - міжнародної організації зі штаб-квартирою у Москві, не робили таємниці з того, що їхньою метою є повалення капіталізму й парламентського ладу у Франції.
Інші через страх перед комунізмом покладали надії на екстремістські праві організації: «Французьку солідарність», «Молодих патріотів», «Аксьон Франсез» («Французька дія») та інші, які ратували за авторитаризм і політику «міцної руки». Ці ліги були дуже близькими до фашизму, а то й не приховували своїх фашистських симпатій, виступали проти «засилля» іноземців у Франції, проповідували антисемітизм. Так, «Аксьон Франсез» набагато раніше, ніж Б. Муссоліні, сформувала загони своїх «чорносорочечників», створила бойові групи. Ця і подібні їй організації щедро фінансувалися деякими газетними магнатами і директорами крупних фірм, які вбачали в А. Гітлері меншу небезпеку, ніж у комуністах.
Через атаки на республіку як справа, так і зліва у Франції тривалий час не вдавалося сформувати уряд більшості і при владі перебували коаліції центристських партій. І хоча французи, виховані на традиціях трьох революцій, мали достатньо сильний імунітет проти фашизму і тиранії, проте вони, розпорошені по численних ворогуючих партіях, були менше за британців підготовленими до захисту демократії.
Слабкість уряду й жорстока конкуренція між комуністами і екстремістськими правими організаціями у 1934 р. підвели Францію до прірви громадянської війни. 6 лютого 1934 р. організації фашистського спрямування та об'єднання колишніх вояків з вигуками «Геть парламент!» зібралися перед будинком парламенту. У результаті зіткнення з поліцією 15 чоловік загинуло і 1500 було поранено. Наступного дня прем'єр Едуард Даладьє подав у відставку.
Після подій 6 лютого ліві партії й профспілки для утворення спільного фронту проти загрози фашизму зробили кроки назустріч одне одному. У лютому 1934 р. домовилися про участь у наступних виборах за єдиним списком соціалісти і комуністи; згодом представники інтелігенції об'єдналися у Комітет пильності інтелектуальних антифашистів.
У червні 1934 р. соціалісти і комуністи підписали офіційну угоду про спільні дії, а в 1935 р. до неї приєдналися й радикали.
Коаліція лівих партій висунула гасло «Хліб, Мир, Свобода!», популярне серед учасників демонстрації 14 липня 1935 р. У той день 500 тис. французів на чолі з генеральним секретарем СФІО Леоном Блюмом, генеральним секретарем Комуністичної партії Морісом Торезом та лідером радикалів Едуардом Даладьє пройшли вулицями Парижа. Моріс Торез запропонував назвати об'єднання Народним фронтом.
Глобалізація та її вплив на національні господарства. Концептуальні засади дослідження процесів глобалізації. Основні етапи та історичні типи економічної глобалізації. Міжнародний регіоналізм глобальної економіки. Інтеграція Європи та особливості економічного розвитку європейських країн.
Економічний, соціально-політичний, культурний розвиток останніх двох десятиліть ХХ століття відбувався під дедалі потужнішим впливом глобалізації. Глобалізація – об’єктивний та всеосяжний процес. Змінюються структура й форма організації світової економіки, міжнародних економічних відносин. Глобалізація виявляється у зростанні міжнародної торгівлі й інвестицій, значному підвищенню ролі транснаціональних корпорацій (ТНК) у світогосподарських процесах.
На початку ХХІ століття світове господарство все більше перетворюється в єдине ціле, в якому постійно формуються і протікають різнопланові процеси.
Свідченням зростання взаємозалежності національних економік є їх надзвичайна чутливість до процесів, що відбуваються в інших регіонах планети.
Метою статті є визначення терміна “глобалізація” різними авторами, також простеження процесу глобалізації у новітній історії. Визначення впливу глобалізації на різні національні економіки та на сучасне світове господарство в цілому.
Взагалі глобалізація світової економіки складна, багатоаспектна проблема, що постійно породжує численні наукові дискусії і тому на сьогодні вона не має простого і однозначного тлумачення. За цим поняттям переховується велика кількість явищ і одночасно протікаючи процесів, а також проблем, які торкаються всього людства і які прийнято називати глобальними проблемами сучасності.
Термін “глобалізація” уперше введено в науковий обіг Т.Левітом у 1983 році. Він визначив “глобалізацію” як феномен злиття ринків окремих продуктів, що виробляються ТНК.
Ширшого значення новому терміну надала Гарвардська школа бізнесу. У 1990 році консультант цієї школи К.Омі опублікував книгу “Світ без кордонів”, у якій сформував позицію школи щодо цієї проблеми. Вважаючи, що світова економіка визначається взаємозалежністю трьох центрів (ЄС, США, Японія), він стверджував, що економічний суверенітет окремих держав став безглуздим, а на сцену світової економіки виходять “глобальні фірми”.
Відповідно до комплексного підходу – глобалізація це комплексне геополітичне, геоекономічне, геокультурне явище, що має потужний ефект для усіх сторін життєдіяльності суспільства.
Глобалізація – це об’єктивний соціальний процес, змістом якого є дедалі більший взаємозв’язок та взаємозалежність національних економік, національних політичних і соціальних систем, національних культур, а також взаємодія людини й довкілля. В основі глобалізації лежить розвиток світових ринків товарів, послуг, праці й капіталу.
До головних ознак глобалізації можна віднести:
взаємозалежність національних економік та їх взаємопроникнення;
інтернаціоналізація світової економіки під впливом поглиблення міжнародного поділу праці;
послаблення можливостей національних держав щодо формування незалежної економічної політики;
становлення єдиної системи зв’язків і нової конфігурації світової економіки;
На сцену світового економічного життя висуваються нові дійові особи, які нині є головними суб’єктами світогосподарських процесів.
Такими суб’єктами є:
міжнародні організації (МВФ, Світовий банк, МОП, СОТ);
країни “великої сімки”;
багатонаціональні корпорації;
великі міста.
Економіка глобалізується внаслідок виникнення нових форм конкуренції, коли дедалі більше суб’єктів світогосподарських зв’язків не мають певної державної належності.
Журнал “Foreign Policy” щорічно публікує індекс глобалізації країн, який відображає розвиток політичної, економічної, персональної та технологічної глобалізації у 62 країнах світу, на які припадає 96 % світового ВВП та 84 % населення світу.
При складанні рейтингу враховують чотири основних параметри:
по-перше, показники економічної інтеграції (обсяг міжнародної торгівлі, прямі іноземні та портфельні інвестиції, міжнародні платежі тощо);
по-друге, показники персональних контактів (міжнародний туризм, міжнародні телефонні переговори, поштові відправлення, перекази тощо);
по-третє, показники технологізації (кількість користувачів Інтернет, Інтернет-сервери тощо);
по-четверте, показники участі у міжнародній політиці (кількість посольств, участь у міжнародних організаціях тощо).
За останні роки перелік найглобалізованіших держав світу практично не зазнав змін. Відповідно до даних на 2008 рік найбільш глобалізованою країною стала Ірландія. На другому місці – Сінгапур, на третьому – Швейцарія. Ці держави ніколи не випадали з першої п’ятірки, а Ірландія є найглобалізованішою країною уже третій рік поспіль.
Крім них, серед двадцяти найглобалізованіших країн: Нідерланди, Фінляндія, Канада, США, Нова Зеландія, Британія, Австралія, Чехія, Франція, Португалія, Норвегія, Німеччина, Словенія і Малайзія. Останні десять рядків рейтингу посіли Іран, Індія, Єгипет, Індонезія, Венесуела, Китай, Бангладеш, Туреччина, Кенія і Бразилія.
Україна посідає 43-те місце та є останньою з усіх країн Центральної та Східної Європи у цьому рейтингу. Це пояснюється насамперед уповільненням реформ у ключових секторах та політичною нестабільністю. Прояв процесів глобалізації є багатовимірним. Існує потреба систематизації знань напрацьованих за різними науковими течіями, що певним чином реалізована у роботі. Окреслено концептуальні засади дослідження серед основних економічних і геополітичних теорій. Надано оцінку сучасному стану глобалістики, як спробі формування особливої галузі науки про глобалізацію та глобальні проблеми. В цьому контексті ми підкреслюємо значні можливості географії, як щодо аналізу процесів глобалізації, так і щодо їх наслідків – глобальних проблем людства, насамперед через їх безпосереднє відношення до аспекту взаємодії природи та суспільства.
Важливим є чітке розмежування і узгодження вжитку категорій „інтернаціоналізація”, „глобалізація”, „інтеграція”, „глокалізація” з огляду на притаманні ним риси масштабності і характеру зв’язків. Як видається, узгодження можливе в межах системи. Глобалізація є найбільш широким поняттям, закладеним у свідомості людини, світоглядним дискурсом, що визначає мегатренди ландшафтної оболонки землі. Набувши риси процесу, до того ж суперечливого і непослідовного, глобалізація обумовлює прояв інших процесів, що вступають у протиріччя, як по відношенню один до одного, так і щодо початкової „точки відліку”, демонструючи таким чином залежність нелінійної діалектики. Процеси глобалізації належать до геопросторових - є геоторіальними (форми – відтворювальні цикли виробництва всесвітнього масштабу), комплексними (є результатом взаємодії сил та факторів, серед яких основні – масштабність просторового сприйняття світу та нерівномірність цивілізаційного процесу), конкретними (специфіка локалізації окремих видів діяльності за певними групами країн).
Виходячи з того, що інтеграція є найважливішим аспектом глобалізації, сутність останньої пропонуємо визначити як процес територіальної і галузевої перебудови національних господарств, що характеризується утворенням системи різновекторних зв’язків глобального, регіонального, локального рівня, якісні і кількісні параметри яких обумовлюють динамічні зміни світової економіки в напрямі формування цілісної моделі розвитку.
Системний аналіз процесів глобалізації ґрунтується на структуризації за такими елементами: суверенні території в межах державних кордонів, що диференціюються за макроекономічними показниками; наддержавні і неурядові утворення – ТНК і МО
Розглянуто еволюцію глобалізації в межах єдиної хроноструктури, у кожному стані якої ці процеси набували нової якості, залишаючись незмінними за своєю об’єктивною суттю. На підставі аналізу існуючих напрямів періодизації, пропонуємо вважати головними такі:
1. Зародження процесів глобалізації у епоху Великих географічних відкриттів, на що вказують насамперед масштаби просторових зрушень у сфері торгівлі, формування зв’язків між віддаленими територіями різної матеріальної культури;
2. Глобальні зрушення пов’язані з промисловим переворотом в країнах Західної Європи (кінець XVIII ст.), закладення основ розвитку індустріального суспільства;
3. Сучасний стан процесів глобалізації, що розпочався у другій половині ХХ ст., в межах якого можна виділити екстенсивну (друга половина 40-х – 70-х рр.), та інтенсивну (з 80-х рр.) стадії.
Серед основних суб’єктів, що визначають сучасний якісний стан та динаміку процесів глобалізації – наддержавні утворення – ТНК та міжнародні організації (МО).
На основі аналізу існуючих підходів до розуміння поняття ТНК, ми визначаємо їх як просторово і технологічно об’єднанні виробничо-територіальні системи, що розвиваються на базі підприємств, які функціонують завдяки інноваційним підходам і сучасному менеджменту з використанням денаціоналізованих трудових, природних і фінансових ресурсів. Основними особливостями діяльності ТНК є: їх активна участь у міжнародному поділі праці на рівні національних держав; зрушення у територіально-галузевій структурі світового господарства, як наслідок цієї участі.
Внутрішній зміст цієї діяльності ми розкриваємо за такими позиціями: спільні риси та відмінності національної держави та ТНК; основні напрями впливу ТНК на галузеву структуру та територіальне розміщення виробництва на глобальному та національному рівнях.
На рівні національних економік інтеграція розвивається, в першу чергу, на основі формування економічних об’єднань країн з тим чи іншим ступенем узгодження їх національних політик (міжнародних регіональних інтеграційних угруповань).
Як теоретично обґрунтовані та практично апробовані розглядають такі основні форми міжнародної регіональної економічної інтеграції: зона преференційної торгівлі; зона (асоціація) вільної торгівлі; митний союз; спільний ринок; економічний та політичний союзи.
Зона (асоціація, угода) преференційної торгівлі — зона з пільговим торговельним режимом, коли дві або декілька країн зменшують взаємні тарифи з імпорту товарів, зберігаючи рівень тарифів у торгівлі з іншими країнами. На цій стадії ще не відпрацьовано єдиного механізму оподаткування при перетині товаром кордону, діють різні митні правила тощо. Квоти для імпорту товарів з країн-партнерів можуть бути розширені, але не ліквідуються цілком.
Найбільш показовим історичним прикладом такої форми інтеграції є преференційна система Британського співтовариства (1932р.), що об’єднувала 48 держав. На цій стадії початкової інтеграції сьогодні перебуває переважаюча більшість регіональних інтеграційних угрупувань світу, в тому числі СНД.
У зонах (асоціаціях, угодах) вільної торгівлі діє особливий пільговий торговельний режим для країн-учасниць через усунення внутрішніх тарифів при їх збереженні в торгівлі з іншими країнами. Типовими прикладами є Європейська асоціація вільної торгівлі (1960р.), зона вільної торгівлі «США — Канада» (1988р.), Північноамериканська угода про вільну торгівлю (НАФТА).
Митний союз — це угода двох або декількох держави, що передбачає усунення внутрішніх тарифів та встановлення спільного зовнішнього тарифу. Такі угоди діяли у Бенілюксі (з 1948р.), в Європейському союзі (з 1968р.). На сьогодні практично на всіх континентах існує регіональна інтеграція у формі митних союзів: ЄАВТ, «МЕРКОСУР», Андський пакт, Митний Союз Центральної Африки, Асоціація країн Південно-Східної Азії.
У рамках Спільного ринку забезпечується вільний рух не тільки товарів, а й послуг, капіталів та громадян (робочої сили). Міжнародна мобільність дозволяє більш ефективно використовувати працю, капітал та технології, що обумовлює початок інтеграції безпосередньо у сфері виробництва, а також співпрацю у грошовій, податковій (фіскальній) політиці та в політиці зайнятості. Але, крім очевидних вигод функціонування спільного ринку, він має і негативні сторони, що пов’язане із неоднорідністю економічного розвитку країн-учасниць і нееквівалентністю в отриманні вигід інтеграції.
Європа має великий досвід та потенціал регіональної міжнародної економічної інтеграції. Це пояснюється як політичними і соціально-економічними особливостями розвитку європейських країн у період після Другої світової війни, так і сучасними тенденціями розвитку світової економіки, коли остаточно формуються три світових економічних центри (Європа, Північна Америка з домінуючою роллю США, Азія з пріоритетом Японії). Найбільші масштаби, глибина та динаміка притаманні інтеграції західноєвропейських країн у рамках Європейського союзу (ЄС). Нині ЄС являє собою інтеграційне угруповання п'ятнадцяти західноєвропейських країн (Німеччини, Великобританії, Франції, Італії, Іспанії, Нідерландів, Бельгії, Люксембургу, Данії, Ірландії, Португалії, Греції, Австрії, Фінляндії, Швеції), які прагнуть до економічної та політичної єдності, частково відмовляючись від своїх національних суверенітетів.
Історія, структура та принципи функціонування Європейського Союзу
Початком західноєвропейської економічної інтеграції можна вважати 1950 pік, коли Голова Ради Міністрів Франції Робер Шуман та його співвітчизник Жак Моне запропонували створити Європейську федерацію, що ґрунтується на економічному об'єднанні. Як початковий крок передбачалась інтеграція в гірничо-металургійних галузях, де традиційно велась жорстка конкурентна боротьба, насамперед між ФРН та Францією. Європейське об'єднання вугілля і сталі (ЄОВС) було створено ФРН, Францією, Італією, Бельгією, Нідерландами, Люксембургом 1951 p. (Паризька угода) і почало функціонувати з 1952 p.
1954 p. Бельгія, Нідерланди і Люксембург запропонували створити Спільний ринок, а 1956 p. міжурядова конференція (Венеція) підготувала проекти створення Європейського економічного співтовариства (ЄЕС) і Європейського співтовариства з атомної енергії (Євроатом). Римський договір про створення ЄЕС і Євроатому був підписаний 1957p. і набув чинності з 1958p.
Римським договором передбачалося ліквідувати всі національні бар'єри на шляху вільного руху товарів, послуг, капіталів та робочої сили між країнами-учасницями і перейти до вироблення спільної зовнішньоекономічної, сільськогосподарської і транспортної політики.
Злиття трьох співтовариств (ЄОВС, ЄЕС, Євроатому) в Єдине Європейське Співтовариство сталося 1967 р., у 1968 р. було утворено Митний союз країн ЄС з відповідними угодами про таке:
· відміну митних податків і зняття кількісних обмежень;
· введення єдиного митного тарифу для інших країн;
· проведення єдиної зовнішньоторговельної та аграрної політики.
1972 p. підписується Паризька угода у верхах про поетапне створення валютно-економічного та політичного союзу. З 1973 p. діє угода про вільну торгівлю між ЄЕС і ЄОВС, з одного боку, і країнами Європейської асоціації вільної торгівлі - з іншого. Цього ж року до Співтовариства вступають Великобританія, Данія, Ірландія.
1979 p. завершується процес створення Європейської валютної системи (ЄВС), вводиться в дію ЕКЮ (замість європейської розрахункової одиниці, що використовувалась для спільних і зведених розрахунків країн Співтовариства з 1958 p.). Емісія ЕКЮ на 50 % забезпечувалась відрахуванням від золотих і доларових запасів і на 50% - національними валютами країн. Валютний курс ЕКЮ розраховувався на базі валютного кошика національних валют країн-учасниць ЄВС з урахуванням їх питомої ваги в сукупному ВНП. Створенням Європейської валютної системи передбачалося зменшити коливання валютних курсів, витіснити з міжнародних розрахунків долар США, стимулювати подальший розвиток інтеграційних процесів через забезпечення передумов формування єдиного валютного ринку Співтовариства.
У 1981 р. до Європейського Співтовариства приєднується Греція, а в 1986р. – Португалія та Іспанія. Приймається єдиний Європейський акт, яким вносяться зміни до Римського договору і визначається створення єдиного внутрішнього ринку (ЄВР). Згідно з цим починаючи з 1987p.:
· усуваються митні формальності, які ще залишилися (огляд товарів, перевірка документів);
· усуваються відмінності в технічних стандартах;
· відміняються обмеження конкуренції в наданні держзамовлень;
· нівелюється різниця в рівнях і структурі оподаткування;
· усуваються ліміти на послуги (транспорт, зв'язок, фінанси);
· усуваються валютні обмеження, що залишилися;
· усуваються обмеження щодо прийняття громадян на роботу.