41. Сутність і структура світового господарства. Міжнародний поділ праці як фактор розвитку світового господарства. Міжнародна торгівля: протекціонізм і лібералізм (фритредерство).

Світове господарство — це сукупність національних господарств, які беруть участь у міжнародному поділі праці і пов’язані між собою системою міжнародних економічних відносин. Воно являє собою глобальний економічний організм, в якому склалися і зростають взаємозв’язок і взаємозалежність усіх країн і народів світу.

Сучасний етап розвитку світового господарства перебуває під впливом факторів, що надають йому високого динамізму. До них, у першу чергу, належать: НТР, зростаюча взаємозалежність національних господарств, радикальна перебудова соціально-економічних відносин у колишньому соціалістичному таборі.

Суб’єктами світового господарства є ТНК, національні господарства, міжнародні організації, міжнародні інтеграційні об’єднання, які у свою чергу теж є системами.

Відносини між окремими елементами світового господарства утворюють його рівні. Так, відносини між державами складають міжнародний рівень, який регулюється міжнародними правилами, нормами. Відносини потоків, що виходять за межі національних кордонів, утворюють транснаціональний рівень — сфера діяльності фірм і груп з їх внутрішніми системами інформації.

Основою системи світового господарства є міжнародне та обмежене рамками окремих держав національне виробництво матеріальних і духовних благ, їх розподіл, обмін і споживання.

Світова економіка як система має спільну мету — її функціонування спрямоване на задоволення людських потреб (попиту), але в різних підсистемах ця мета модифікується за різних соціально-економічних умов.

Класифікація груп країн світового господарства. Світове господарство як цілісна система складається з різних частин, підсистем. Такими підсистемами є групи національних економік (групи країн), які мають певну спільність і відмінності. Їх визначають за такими ознаками, як рівень економічного розвитку, соціально-економічна структура економіки, тип економічного зростання, рівень і характер зовнішньоекономічних зв’язків. Проте найбільш поширеною є класифікація світового господарства, за якою в ньому виокремлюють три великі групи країн: розвинуті країни, країни, що розвиваються, країни з перехідною економікою. Для включення країн до тієї чи іншої групи застосовують насамперед такі критерії: характер економіки (ринкова або перехідна) і рівень її соціально-економічного розвитку (рівень виробництва ВВП/ВНП на душу населення, галузева структура ВВП, рівень і якість життя).

До групи розвинутих (промислово розвинутих, індустріальних) входять держави з ринковою економікою і високим рівнем соціально-економічного розвитку, в яких ВВП на душу населення нині складає не менше 12 тис. дол. за паритетом купівельної спроможності. Нині це приблизно 30 країн і територій. На них наприкінці 1990-х рр. припадало 55 % світового ВВП і більша частина світової торгівлі та міжнародного руху капіталу.

До групи країн, що розвиваються (слаборозвинутих), входять держави з ринковою економікою і низьким рівнем економічного розвитку. Із 182 країн — членів МВФ до цієї групи належить 121. Проте, незважаючи на їх кількість, чисельність населення та величезну територію, на них припадає трохи більше 28 % світового ВВП. Дана група характеризується різкою диференціацією та неоднорідністю соціально-економічного розвитку. Верхній ешелон країн, що розвиваються, складають держави з порівняно сучасною структурою економіки, високим індексом розвитку людини, значним ВВП на душу населення (нові індустріальні країни, більшість країн Перської затоки, деякі країни Латинської Америки). Найнижчий рівень у цій групі країн займають найменш розвинуті, головна проблема яких не стільки у відсталості та бідності, скільки у відсутності відчутних економічних ресурсів для їх подолання. Нині налічується 47 таких країн, переважна частина яких (32) розташована в Тропічній Африці, а решта в Азії, Океанії, Латинській Америці.

До групи країн з перехідною економікою належать держави, які з 1980—90 рр. здійснюють перехід від адміністративно-командної економіки до ринкової. Це 12 країн Центральної і Східної Європи, 15 країн колишніх республік СРСР, а також Монголія, В’єтнам. Країни з перехідною економікою виробляють близько 17—18 % світового ВВП.

Міжнародний поділ праці — інтернаціональна форма суспільного поділу праці, що базується на спеціалізації та кооперації країн у виробництві товарів і послуг, якими вони обмінюються шляхом міжнародної торгівлі.

До промислової революції кінця XVIII — початку XIX ст. міжнародний поділ праці базувався на природній основі — відмінностях між різними країнами у природно-кліматичних умовах, сировинних ресурсах, географічному положенні та ін. Процес його становлення зумовлений переходом від мануфактури до крупної машинної індустрії у країнах Європи, промисловою революцією. За цих умов потрібно було ввозити з-за кордону значну масу сировини, палива і продовольства, а вивозити промислові вироби, яких було більше, ніж цього вимагали національні потреби.

В період розвитку колоніальної системи більшість слаборозвинутих країн поставляла на світовий ринок одну або дві переважно сировинні культури, що означало монокультурну спеціалізацію. Формою реалізації міжнародного поділу праці були дво- та тристоронні торговельні зв'язки.

Після промислової революції міжнародний поділ праці став залежати від рівня розвитку продуктивних сил, від особливостей економічного розвитку країни: чим він вищий, тим різноманітніші й глибші форми її зовнішньоекономічних зв'язків.

Нерідко в літературі міжнародний поділ праці повністю зводиться до міжнародної спеціалізації. Але такий погляд ототожнює дві різні економічні категорії (міжнародний поділ праці та міжнародна спеціалізація), і одна з них стає зайвою, а отже не повинна використовуватися в економічній теорії. Проте ними користуються і західні, і вітчизняні економісти. Це свідчить про неправомірність їх ототожнення.

Якщо виходити з наукового розуміння кожної з цих категорій, то міжнародний поділ праці є складнішою (більш емкою) категорією і охоплює міжнародну спеціалізацію як одну з найважливіших складових частин. Іншою складовою є міжнародна кооперація.

Форми міжнародного поділу праці. Існують три основних форми міжнародного поділу праці, що збігаються з формами суспільного поділу праці: 1) загальна, 2) часткова і 3) одинична.

Загальна форма міжнародного поділу праці — поділ праці за родами і сферами виробництва: сільське господарство, сфера послуг, добувні та обробні галузі промисловості.

Тому в міжнародному поділі праці країни-експортери поділяють на індустріальні, сировинні, аграрні.

Часткова форма міжнародного поділу праці — поділ родів і сфер виробництва на окремі галузі промисловості, сільського господарства тощо.

У міжнародній торгівлі ця форма означає зростання ролі міжгалузевого обміну готовими виробами.

Одинична форма міжнародного поділу праці — спеціалізація країни на виготовленні окремих деталей та вузлів певного складного товару: подетальна, поопераційна (або технологічна), типорозмірна.

Про подетальну спеціалізацію, яка пов'язана з випуском вузлів, комплектуючих виробів, окремих деталей, йшлося в попередніх темах.

Поопераційна спеціалізація — спеціалізація, яка здійснюється не на виробах, а на певних видах робіт (видобуток сировини, ливарне виробництво, штампування, складання).

Типорозмірна спеціалізація — спеціалізація деяких країн на виробництві певних готових товарів окремого типу.

Так, США спеціалізується на випуску потужних гусеничних тракторів, а Німеччина — на випуску колісних тракторів малої потужності.

На відміну від міжнародної спеціалізації, міжнародна кооперація виробництва і праці своєю техніко-економічною метою має випуск узгодженої продукції й здійснюється, як правило, на основі міжурядових угод за участю компаній, організацій тощо. Міжнародна науково-виробнича кооперація передбачає спільну розробку крупних науково-технічних проблем (наприклад, освоєння космосу) і передбачає обмін науково-технічною інформацією, продаж і купівлю ліцензій, "ноу-хау", обмін ученими тощо.

Переваги міжнародного поділу праці. Завдяки участі у міжнародному поділі праці кожна країна отримує певні переваги, які зумовлені вибором країнами таких форм спеціалізації та кооперування виробництва, які найбільшою мірою відповідають: 1) її природним умовам; 2) досягнутому рівню розвитку продуктивних сил (передусім особистісного фактора і техніки); 3) національним затратам праці.

Ці затрати визначаються з урахуванням, з одного боку, витрат на виробництво тих товарів, які країна виробляє і які обходяться їй відносно дешевше, а з іншого — витрат на виробництво таких товарів, які у разі відсутності міжнародної торгівлі обійшлися б їй дорожче при організації власного виробництва. Економічні вигоди, отримувані країнами з різним рівнем продуктивності, інтенсивності, складності праці, спонукають їх до участі у міжнародному поділі праці, в процесі інтернаціоналізації виробництва. За відсутності зовнішньої торгівлі промислово розвинутим країнам довелося б збільшити витрати виробництва у промисловості щонайменше у 1,5—2 рази.

Світовий ринок. У процесі розвитку міжнародного поділу праці формувався світовий ринок. Світовий ринок — сукупність національних ринків окремих країн у їх взаємодії, пов'язаних між собою стійкими товарно-грошовими відносинами.

Міжнародна торгівля є формою зв'язку між товаровиробниками різних країн, що виникає на основі міжнародного поділу праці, і виражає їхню взаємну економічну залежність. У літературі часто дається наступне визначення: «Міжнародна торгівля являє собою процес купівлі і продажі, здійснюваний між покупцями, продавцями і посередниками в різних країнах».Міжнародна торгівля включає експорт і імпорт товарів, співвідношення між якими називають торговельним балансом. У статистичних довідниках ООН наводяться дані про обсяг і динаміку світової торгівлі як сум вартості експорту всіх країн світу.

Вільна торгівля (лібералізм)

Критикуючи протекціонізм, прихильники торгівлі без обмежень стверджують, що він шкідливий для національної економіки, оскільки знищує конкуренцію, обмежує можливості споживачів задовольняти свої потреби, призводить до зростання цін. Свобода торгівлі, що ґрунтується на принципі порівняльних переваг, навпаки, сприяє економічному розвитку країни і світової економіки в цілому, оскільки уможливлює міжнародну спеціалізацію і завдяки цьому дозволяє повністю використати потенціал кожної країни для створення багатства, стимулює конкуренцію і обмежує монополію, розширює коло товарів і послуг, пропонованих споживачам.

Зберігаються дві тенденції в розвитку міжнародних торговельних відносин. Одна тенденція - до розширення зони вільної торгівлі, друга - до періодичного посилення протекціоністських заходів, коли ті чи інші галузі захищаються від конкуренції. Лібералізація міжнародної торгівлі як переважаюча тенденція належить тільки до розвинутих країн і для них, головним чином, політика вільної торгівлі забезпечує значне економічне зростання. У цих країнах панує розуміння того, що розвиток національної економіки відбувається внаслідок і шляхом розвитку міжнародного обміну, що нині міжнародна торгівля є базовим моментом економічного життя країн і що, в кінцевому підсумку, лише конкурентоздатність може бути єдиним справжнім арбітром у торгівлі, вона повинна бути головною метою економічної політики будь-якої країни. І все ж і в цій групі країн протекціоністські тенденції ще не здолані.

Протекціоні́зм — економічна політика держави, спрямована на обмеження міжнародної торгівлі. В економічній теорії одним із головних аргументів протекціонізму є критика теорії зовнішньої торгівлі з позицій захисту національного добробуту, що випливає безпосередньо з аналізу виграшів і втрат. Вигода від застосування експортного й імпортного мита може бути протиставлена виробничим і споживчим втратам, які виникають від викривлення мотивів поведінки виробників і споживачів. Однак можливий і такий випадок, коли вигода від поліпшення умов торгівлі після введення зовнішньоторговельних податків перевищить втрати від неї. Головна передумова поліпшення умов торгівлі внаслідок введення мита – це наявність у країни ринкової влади, тобто здатності одного або групи продавців (покупців) у країні впливати на ціни експорту і/або ціни імпорту Однак обмеження, пов’язане з наявністю в країні ринкової влади у торгівлі товарами, на практиці найчастіше зводить нанівець цей аргумент проти вільної торгівлі. Значна кількість країн, що розвиваються, недостатньою мірою здатні впливати як на ціни свого експорту, так і на ціни імпорту. До причин цього відносяться недосконалість ринків праці та капіталу, що не надають ресурсам можливості швидкого перетікання до галузей, які приносять найбільшу віддачу, і стримують перетікання технологій із нових галузей або тих, що динамічно розвиваються. Такі явища носять назву дефектів внутрішнього ринкового регулювання і демонструють, як ринок того або іншого фактора недостатньо добре виконує свою функцію. Так, виробництво деякого товару приносить певні знання і досвід, що слугують національній економіці в цілому, але вони не можуть бути закріплені у власності фірмами-виробниками, які не враховують цих моментів при ухваленні рішення щодо обсягів виробництва.