14 Див. Лист ф. Енгельса до і. Вайдемейєра від 12 квітня 1853 року,- к. Маркс і ? ф. Енгельс. Твори, т. 28, с. 459.

в цьому напрямку тільки перші кроки, що від формальної рівності націй, проголошеної революцією, до рівності фактичної можна прийти лише через цілий історичний етап соціального і націо­нального будівництва, в якому можуть виникати непередбачені проблеми.

По-друге, В. І. Ленін не раз гостро говорив про те, що партія допускала серйозні помилки в національній політиці (особливо в практичній), зокрема, що вона «проґавила» ряд важливих момен­тів національної ситуації, що багато партійних керівників просяк­нуті несвідомо великоруським націоналізмом і великодержав­ництвом, не розуміють національних потреб інших народів і дають привід бути запідозреними в тому, що збираються нести їм «свій великоруський шовінізм, прикритий назвою комунізму».

По-третє, В. І. Ленін ніколи не приховував, що в партії є різні, часто протилежні погляди на національне питання, і вважав ко­рисною і конче потрібною дискусію. А для успішного переборення великодержавництва й великоруського шовінізму як головної небезпеки для вироблення такої політики, яка була б найбільш чутлива до національних потреб інших народів, вважав потрібним передусім прислухатися до голосів і скарг місцевих працівників і «націоналів». («Тут потрібен буде детальний кодекс, який можуть скласти скільки-небудь успішно тільки націонали...»)

Всі ці погляди В. І. Леніна добре відомі з його доповідей та виступів на VIII і X з’їздах ВКП(б) та з опублікованої 1956 року праці «До питання про національності або “автономізацію”».

Менше відомі аналогічні висловлювання багатьох делегатів VIII, X, XII та інших з’їздів ВКП(б) і з’їздів КПУ. Наведу кілька з них.

На X з’їзді у співдоповіді з національного питання (товариш Сафаров у згоді з духом висловлювань Леніна) було сказано:

«Партия по национальному вопросу твердой линии, которая бьі действительно оздоровила процесе революционного разви- тия на тех окраинах, которьіе при господстве царизма и бур- жуазии влачили существование колониальньїх и полуколониаль- ньіх стран, до сих пор не имела.

Нужно отдать справедливость, что до сих пор наша партия крайнє мало интересовалась национальньїм вопросом. Резуль­татом зтого бьіл цельїй ряд непростительньїх ошибок и задержка в процессе революционного развития на многих окраинах. Со- вершенно бессознательно иногда наши товарищи коммунистьі, передовьіе пролетарские злементьі вступали в противоречие, в конфликт с трудящимися массами угнетенньїх национальностей, не умея к ним подойти и их изучить.

61

■ Н Т Е Р Н А ШОНАЛіЗМ ЧІЖЖЖ»«І;І11»ЛИИІ

Ш— ІВАН ДЗЮБА

62

Вся история бьівшей Российской империи, которую Знгельс назьівал огромньїм количеством чужой награбленной собствен- ности, бьіла историей колонизации. И поскольку пролетарская революция нашла свою опору прежде всего в городах - на окраинах противоположность между городом и деревней при- няла характер национального антагонизма» ^,5.

А ось уривок з виступу В. Затонського:

«Отбояриваться от вопроса гольїм провозглашением права наций на самоопределение или даже права наций на государст- венное отделение нельзя... Национальное движение сейчас при- обретает весьма серьезное значение. Национальное движение, пожалуй, бьіло пробуждено революцией. Зто мьі проглядели, определеннейшим образом прозевали, зто необходимо прямо сказать. В зтом бьша колоссальнейшая ошибка Коммунистиче- ской партии, которая работала на Украине. Мьі зто прозевали, мьі все в зтом повинньї. Мьі прозевали рост национального движе- ния, которьій бьіл совершенно естественен в тот момент, когда поднялись к сознательной жизни широкие темньїе мужицкие массьі. Мьі прозевали тот момент, когда поднялось совершенно естественное чувство собственного достоинства в массах, и тот крестьянин, которьій привьік раньше смотреть на себя с презре- нием, смотреть с презрением на свой мужицкий язьік и т. д., на­чал поднимать голову и требовать гораздо больше того, что он требовал раньше при царизме. (Варто зауважити, крім того, як цілком слушно Затонський пов’язує пробудження національної сві­домості з людською і громадянською гідністю, з людськими і гро­мадянськими правами,- І. Дз.) Революция пробудила культурное движение, разбудила широкое национальное движение, мьі не сумели направить по нашему руслу зто национальное движение, а мьі прозевали его, и оно пошло целиком по пути, по которому повели его мелкобуржуазная интеллигенция и кулачье. Зто надо прямо сказать! Зто бьша наша громаднейшая ошибка» ¹⁶.

Серйозних помилок припустилися в національній політиці й комуністичні партії інших країн Європи. Тому V конгрес Комінтерну в своїх ухвалах записав:

«Нигилизм и оппортунистические заблуждения в националь- ном вопросе, которьіми до сих пор отличается цельїй ряд комму- нистических партий, является самьім слабьім пунктом зтих пар- тий, которьіе никогда не смогут вьіполнить своей исторической задачи, если они не отделаются от зтой слабости... Нигилизм и

¹⁵ «X сьезд РКП(б); стенографический отчет». Москва, 1963, с. 189.

¹⁶ Там само, с. 202-203.

беззаботность в национальном вопросе (а тем более уступка «великодержавной» тонке зрения господствующей национальной группьі) принесли немало вреда...» ¹⁷

Ці приклади (а їх можна було б навести ще багато) засвідчу­ють, що в ленінські часи партія не приховувала помилок, труд­нощів і поворотів у національній політиці, не уникала широкої і принципової дискусії в національній справі, а, навпаки, вважала її неодмінною для врахування всіх, часом непередбачуваних фак­торів національної ситуації і національного будівництва.

Цілком природно було б так само дивитися на це і сьогодні. Не по-ленінському було б замовчувати очевидні факти: 1) що на­ціональна політика в нашій країні змінювалася (ленінське націо­нальне будівництво в двадцяті роки; перегляд Сталіним націо­нальної політики з початком тридцятих років, зокрема припинення так званої українізації; знищення Сталіним партійних національних кадрів у тридцяті роки; сумнозвісна розправа Сталіна з цілими народностями під час війни і після війни; поновлення прав «лік­відованих» за Сталіна народностей після XX з’їзду партії; розши­рення прав союзних республік, але водночас і ряд суб’єкти­вістських шовіністичних заходів Хрущова, зокрема в галузі освіти й шкільництва); 2) що в національній політиці допускалися про- рахунки й помилки, а то й злочини (як вищезгадане нищення цілих народностей або як очевидне україножерство й антисемітизм Сталіна, викриті, зокрема, на XX з’їзді партії); 3) що й тепер у національній політиці є ряд труднощів і неясностей, не все ще з’ясовано й принципово встановлено, а головне - далеко не завжди практика відповідає теорії.

Тут ленінський підхід, ленінський приклад учать - і не тільки вчать, а й зобов’язують нас до того, щоб вільно й чесно обго­ворювати всі нерозв’язані питання, всі накопичені помилки, всі наболілі проблеми. Тільки на шляхах такого вільного й чесного, щиро зацікавленого обговорення, маючи постійно на оці інтерес гармонійного розвитку комуністичної співдружності націй,- тільки так і можна знайти справді науково-комуністичне розв’язання. А келійність, таємничість, лабораторно-кабінетна процедура, зне­вага до тої чи іншої думки, нехтування інтересами тої чи іншої суспільної групи, тих чи інших прошарків людей, мовчазне відда­вання переваги одним мотивам (скажімо, економічним) над інши­ми (скажімо, національно-культурними), практика негласних інст­рукцій, нещире маневрування, розходження між словом і ділом,

¹⁷ «Коммунистический Интернационал в документах, 1919-1932 гг.». Москва, 1933, с. 405, 488.

63

і н т е р н а ціоналізм ЧИРЕЕСЕДВЕИ!

ІВАН Д З Ю БА

64

між обіцянками і намірами ніколи й ніде не давали добрих резуль­татів. Саме такі засоби і така процедура і «ллють воду на млин наших ворогів».

ВАЖЛИВІСТЬ І МІСЦЕ НАЦІОНАЛЬНОГО ПИТАННЯ

У дискусії на X з’їзді партії один з делегатів заявив:«Сейчас, товарищи, когда мьісль направ­лена по другому пути, когда мьі думаєм больше о топливе, о про- довольствии, о политике по отношению к крестьянству, сейчас как-то нет большой охотьі виступать по такому вопросу, как вопрос национальньїй» ^,8.

Це була дуже характерна заява. Аналогічних немало робилося і на VIII, і на X з’їздах партії, причому не тільки з боку опозиціонерів типу Зінов’єва, П’ятакова, Каменева, Бухаріна та ін., які до ленін­ської заяви з приводу «автономізації», що була своєрідним уль­тиматумом великодержавникам і шовіністам, стояли, по суті, на позиціях національного ліквідаторства. Тільки після цілого ряду вкрай гострих виступів Леніна, де він показав усю шкідливість «партійного» національного нігілізму для справи соціалістичного будівництва, показав його шовіністично-колонізаторське корін­ня,- тільки тоді націонал-ліквідатори й великодержавники - одні щиро, інші вдавано до слушного часу (і цей час потім настав- таки) - склали зброю. XII з’їзд партії у 1923 році пройшов уже під знаком величезної ленінської уваги до національно-державного й національно-культурного будівництва в республіках, під знаком активної ленінської боротьби проти шовіністично-колонізаторсь­кої інерції. Навіть ті, хто на VIII і X з’їздах посміювалися з самої постановки національного питання, тепер заговорили про роз­виток соціалістичних націй, про небезпеку великодержавницької нівеляції.

Глибоке й різностороннє розуміння Леніним національних справ, його дивовижна «інтуїція» в національному моменті - це не останнє, що суто по-людському зближувало його з Марксом та Енгельсом не лише в теорії, а й як тип політика, тип громадянина. Існує поширена думка, нібито національне питання посідає в автентичному марксизмі третьорядне місце. На це, власне, спи­ралися і спираються націонал-ліквідатори. Але насправді це зов­сім не так. Маркс і Енгельс не раз висміювали тих, хто оголошував