190 Сближение наций и русский язьік, «Русский язьік в национальной школе», 1963, № 6, с. 4-5.

Питається: для чого тоді весь цей словесний маскарад з ніби­то «двомовністю»?

Але вернімося ще до школи. Верховна Рада УРСР 17 квітня 1959 року прийняла постанову «Про зміцнення зв’язку школи з життям і про дальший розвиток системи народної освіти в Укра­їнській РСР». У пункті дев’ятому сказано: «Навчання здійснюється рідною мовою учнів». Точно, вичерпно і цілком у дусі марксист­сько-ленінського розуміння національної справи. А зразу за цим іде раптом таке: «В школу з якою мовою навчання віддавати своїх дітей, вирішують батьки». Даруйте, що це за туман? Хіба не сказано було ясно: «рідною мовою учнів»? При чому ж тут такий грубо антипедагогічний поворот: «вирішують батьки»? Адже це друге положення цілком перекреслює перше: рішення батьків наперед визначається політичним курсом. А в тім справа, що це якраз і потрібне, для того й туман. Треба було відкрити шлюз для русифікації школи. Звичайно, «добровільність», «воля батьків». Але, пробачте, і перше, і друге тут ні при чім. Велика загадка: в яку школу - російську чи українську - віддасть батько дитину, знаючи, що згодом у вузі синові чи дочці все одно доведеться переучу­ватися по-російському, що з російською мовою «станешь челове- ком», як писав цитований кореспондент «Правдьі», а з україн­ською тільки сорому наберешся (або, як кажуть дядьки, «хоч у колгосп вертайся»). От вам і добровільність! Що ж тоді дивуватися з тих цифр поголовного переведення шкіл на російськомовне ви­кладання - «за бажанням батьків»,- які наведені в журналах «По- литическое самообразование» та «Русский язьїк в национальной школе»?! (Або ще ось у журналі «Вопросьі истории» Н. В. Ман- светов хвалиться: «В Карелии по многочисленньїм просьбам ро­дителей и учащихся в 1958 г. в национальньїх (! - І. Дз.) школах бьіл осуществлен переход к обучению на русском язьіке» ¹⁹¹. Ли­шається хіба що нагадати з документа, який цитувався вище: і сто років тому польські селяни добровільно переходили на російську мову, і латиські, й інші - так само. А коли вже пізніше в Державній думі обговорювалося питання про українську школу, то з’явилася ціла делегація від «українських селян», яка заявила, що українське селянство не розуміє і не хоче української мови, а натомість ро­зуміє і хоче російську! Але тоді це не пробували називати «інтер­націоналізмом» та «марксизмом-ленінізмом». А відколи на істо­ричній арені з’явилися марксисти і ленінці, вони завжди викри­вали подібні явища і подібну позірну «добровільність». І в тій же

'⁹¹ Мансветов Н. В. Сближение наций и возникновение интернациональной общ- ности народов в СССР. «Вопросьі истории», 1964, № 5, с. 50.

195

і н т е р н а іііоналізм ЧШЕМ*ДЕД32

ІВАН Д З ЮБА

196

самій Думі із складеною Леніним промовою, що викривала всю фальш і ганебність «добровільної» русифікації, виступив більшо­вик Г. Петровський...

Але це ще не все. Дальший текст ст. 9 містить ще одну велику несправедливість. В той час, як в українських школах вивчення російської мови обов’язкове, в російських школах на Україні ви­вчення української мови необов’язкове, а «здійснюється за ба­жанням батьків і учнів при наявності відповідних контингентів». (І далі ще раз: якщо «батьки... і самі учні обрали цю мову для навчання») ¹⁹². Хіба це не пряма дискримінація української мови, антиконституційне і антиленінське розділення мов на «потрібні» і «непотрібні»? Уявіть собі, що вивчення хімії чи будь-якої дис­ципліни поставили в залежність від «бажання батьків і учнів» та ще й «при наявності відповідного контингенту» - чи в багатьох школах і чи багато учнів вивчали б той предмет?

Наведемо одну історичну довідку. ЦК КП(б)У в постанові від 19 квітня 1927 року зобов’язав ввести навчання російської мови в усіх школах в Україні (які тоді мислилися на майбутнє не інакше як у 95 % українськими), але одночасно зробив принципове засте­реження:

«Однак це ні в якому разі не може бути прикриттям для спроб утворити для російської культури на Україні пануюче становище, що його вона мала за царату» ¹⁹³.

Чи немає деякої суперечності між тим, що принципово поста­новлялося 1927 року, і тим, що діється і говориться сьогодні?

Чи немає деякої суперечності також, скажімо, між постановою XII з’їзду РКП(б) про те, щоб «органьї национальньїх республик и областей строились по преимуществу из людей местньїх, знаю- щих язьік, бьіт, нравьі и обьічаи соответствующих народов» ¹⁹⁴, постановами X і XII з’їздів про підготовку кадрів та професійно- технічне навчання мовою даної республіки,- і, з другого боку, тим, що пише сьогодні «Правда»: «Недопустимьі какие-либо проявле­ння национальной обособленности в воспитании и использова- нии работников различньїх национальностей в советских респуб- ликах» ^19S. Формулювання «Правдьі» дуже загальникове й туман­не, але досвід показує, що подібні формули «обособленности» постійно висуваються для того, щоб «аргументувати» неможли­

¹⁹² Закон про зміцнення зв’язку школи з життям і про дальший розвиток системи народної освіти в Українській РСР, «Радянська Україна», 1959, 19 квітня.

¹⁹³ «Культурне будівництво в Українській РСР...», т. 1, с. 348.

¹⁹⁴ «XII сьезд РКП(б)...», с. 649.

¹⁹⁵ Передова стаття: «Правда», 1965, 5 вересня.

вість, зокрема, в вузах та інших закладах України викладати укра­їнською мовою; для того, щоб, усупереч економічним і культурним інтересам України, всупереч нормальному глуздові, випускників українських вузів і технікумів відсилати на роботу до Ленінграда і Новосибірська, а звідти слати на Україну тамтешніх випускників того самого профілю. Внаслідок цих «встречньїх перевозок» і створюється картина, подібна до тієї, яку ми бачили на прикладі будівництва Київської ГЕС. Хіба так має виглядати справжня вза­ємодопомога кадрами?

Ось ще один - на цей раз класичний! - зразок теоретичного фальшування з доповіді М. С. Хрущова на XXII з’їзді:

«В ходе развернутого строительства коммунизма будет до- стигнуто полное единство наций... Встречаются, конечно, и такие люди, которьіе сетуют по поводу того, что стираются националь­ньїе различия. Мьі им отвечаем: коммунистьі не будут консерви- ровать и увековечивать национальньїе различия. Мьі будем под- держивать обьективньїй процесс все более тесного сближения наций и народностей, происходящий в условиях коммунистичес- кого строительства на базе добровольности и демократизме» ¹⁹⁶.

Про яке «единство наций» ідеться? Адже й сьогодні існує ціл­ковита єдність більшості соціалістичних націй у боротьбі за побу­дову комунізму, за мир. Очевидно, Хрущов говорить про єдність, а має на увазі злиття, як свідчать його дальші слова. Але яка це брутальна ревізія Леніна, який говорив, що нації існуватимуть не те що в період будівництва комунізму, а й цілу історичну добу після перемоги комунізму у всесвітньому масштабі!

Далі: «коммунистьі не будут консервировать и увековечивать национальньїе различия». Це сугубо фальшиве формулювання, що відводить від суті справи. Йдеться не про консервування та зрізничкування, йдеться про всебічний національний розвиток народів та їхніх культур, відповідальність за що завжди брали на себе справжні комуністи і що прагматичні діляги типу Хрущова підмінили асиміляцією, винародовленням.

Нарешті: «мьі будем поддерживать обьективньїй процесс ... происходящий ... на базе добровольности и демократизма». По- перше, об’єктивний процес - це такий, що відбувається сам по собі, поза намірами людей. А процес, яким керує партія і держава (а про це говориться і в Хрущова, і в безлічі офіційних матеріалів, наприклад, у журналах «Вопросьі философии» і «Политическое самообразование»),- не стихійний процес, а керований, «пред- начертанньїй». По-друге: яка ж це добровільність і демократизм,

¹⁹⁶ «XXII сьезд КПСС: стенографический отчет». Москва, 1962, т. І, с. 217.

197

і н т е р н а и іоналізм ЧИДЕМ*ШЕ1І32

I BAH Д З ЮБА

198

коли вибір зарані зроблений керівництвом, яка ж це «добро­вільність», що діє згідно з планом - керована добровільність! Якщо керівництво підтримує (і спрямовує) «процесе», то спробуй виступити проти того, що керівництво підтримує (і спрямовує)! А якщо виступити проти нього не можна (і таки справді не можна), то де ж тут добровільність і демократизм?!

Одне слово, як то кажуть, брехня на брехні сидить і брехнею поганяє! А ось питання: в ім’я чого марксизм-ленінізм підміню­ється кон’юнктурною брехнею або псевдотеоретичним сує- слів’ям?

Цинізм у перебріхуванні ленінізму доходить до того, що док­тор (знов доктор!) історичних наук (знов історичних наук!), сек­ретар, але вже не Дагестанського обкому, а Львівського, і не Абілов, а В. Маланчук у статті «Сила великой дружбьі» ¹⁹⁷ оту вже обговорену нами сугубо расистську тезу про те, що російська мова - «могучий источник развития зкономики и культурьі всех народов», приписує... Леніну. Але відповідних слів Леніна він чо­мусь не наводить. Бо, будучи «доктором» наук, добре знає, що займається фальсифікацією, що у вустах Леніна така думка, по­в’язана з уявленням про вищість російської нації та мови і непов­ноцінність інших, немислима і що насправді Ленін говорив зовсім про інше: про те, що заставляти інонаціоналів вивчати російську мову - річ шкідлива, що в демократичній Росії вони самі, добро­вільно її вивчатимуть. І зауважимо: Ленін у таких випадках завжди говорив про вивчення російської мови, про ознайомлення з нею (що цілком зрозуміле і безсумнівно необхідне), а не про заміну, витіснення нею національних мов (проти цього він гнівно ви­ступав).

Той самий В. Маланчук пише:

«Наш великий вождь В. И. Ленин подчеркивал, что “...вся хозяйственная, политическая и духовная жизнь человечества все более интернационализуется уже при капитализме. Социализм целиком интернационализует ее” (Соч., 5-е изд., т. 23, с. 318).

Зто могучий обьективньїй процесс. Противиться ему - значит проявлять национальную ограниченность. У нас иногда встре- чаются незрельїе люди, которьіе противопоставляют местньїе интересьі интересам всего государства, пьітаются побольше “урвать" из общего котла, принять меньшее участив в совмест- ньіх усилиях, подбирать кадрьі преимущественно по националь­ному признаку. Разумеется, таких людей ничтожно мало, но упускать из виду их попьітки, не пресекать их бьіло бьі опасньїм.