1 Ленін в. І. Повн. Зібр. Тв. В 50-ти т., 5-те вид., т. 36, с. 148.

принципово, стоячи цілком на радянських і соціалістичних позиціях, уболіваючи тільки за повноту й здоров’я духовного і культурного життя нашого соціалістичного й майбутнього комуністичного су­спільства, оскаржуючи тільки непотрібні й коштовні втрати та відхи­лення на шляху вперед. Хто вважає, що ці люди в чомусь поми­ляються, повинні б їм відповісти так само відкрито й принципово, як чинили вони. Натомість їм відповіли терором, спочатку моральним, а тепер уже й фізичним. За останні два-три роки можна нарахувати не один десяток випадків репресій на цьому ґрунті. Десятки людей були покарані зняттям з роботи, виключенням з вузів, партійними та комсомольськими стягненнями тощо за участь чи причетність до тих чи інших справ, що довільно і по-зловорожому кваліфікувалися як «націоналізм». Ось тільки приклади двох останніх днів: виключення з університету (і з комсомолу) студента п ’ятого курсу, молодого поета М. Холодного за виступ на обговоренні роману «Вербівчани» А. іщука - виключення всупереч рішенню комсомольських зборів, які не знайшли за потрібне й можливе виключити М. Холодного; виключення з партії і зняття з роботи працівниці газети «Друг читача» Рити Довгань, якій приписується організація вечора поезії в Науково- дослідному інституті зв’язку 8 грудня цього року. Взагалі треба сказати, що ні один майже вечір поезії за останні два-три роки не залишився без таких чи подібних «наслідків», а більшість домовлених вечорів просто забороняли («відміняли») під різними приводами. Це вже доходить до анекдотів! (А хіба не анекдот, наприклад, офі­ційне рішення про те, щоб жоден вечір поезії не проводити без санкції міськкому партії, а для членів Спілки письменників - ще й дозволу Спілки! Варто тільки вдуматися в цей шедевр бюрокра­тичного добропорядку, в це останнє слово теорії «мистецтво на­лежить народові»!)

Якби зібрати докупи всі подібні факти, вийшла б така картина невсипущих, безжалісних і безглуздих переслідувань національно- культурного життя, яка злякала б самих режисерів цієї кампанії і багатьох-багатьох змусила б задуматися. Але ж хто знає про це при нашій публічності й гласності?

Тут немає можливості говорити про всі ці факти - їхній опис за­брав би надто багато місця. Назву тільки найзначніші «інциденти», так би мовити, колективного характеру: розпуск Клубу творчої моло­ді; історія з вечором пам’яті Лесі Українки в Центральному парку культури і відпочинку 31 липня 1963 року; знищення шевченківського вітражу в Київському університеті (березень 1964) - з наступним цькуванням молодих художників - його авторів; заборона зборів біля пам'ятника Т. Шевченкові в Києві(22 травня 1964 і 1965pp.); наступні покарання тих, хто до пам'ятника прийшов; заборона шевченків­ського вечора на заводі верстатів-автоматів (березень 1965 p.), внаслідок чого цей вечір відбувався в сусідньому парку, з наступними

47

і н т є р н а ціоналізм ЧИЖЖЗЕШЗ

ІВАН Д З Ю БА

48

санкціями проти його учасників (від перебування на холоді в одязі, розрахованому на приміщення, і не в останню чергу внаслідок пси­хічного струсу через два дні помер молодий технолог Олександр Миколайчук - організатор вечора); покарання кількох десятків моло­дих журналістів, випускників Київського державного університету, які підписали заяву з протестом проти необґрунтованого звільнення за «націоналізм» популярного викладача університету, доцента М. іііес- топала (зима-весна 1 965 р.); нарешті, розгін (у буквальному розумін­ні слова) органами КДБ дискусії з проблем стану української культу­ри, організованої студентами університету, за участю кількох сот чо­ловік молоді (27 квітня 1965 р.) та ін. Уже тоді були проведені перші арешти, правда, короткочасові, і тоді ж настирливо нашіптувалася людьми в цивільному версія про «американські долари» як таємничо­го натхненника цих «зборищ» (воістину, важко здичавілому від без­відповідальності бюрократові додуматися до чогось розумнішого! Він знає і вміє одне - продаватися за гроші, отже, й ні в кого не здатен знайти інших мотивів). Нинішні арешти і нинішні версії про зброю, друкарню і знову ж таки неминучі «долари» - це логічне завершення цієї політики насильницького придушення національно-культурних інтересів молоді. Хочуть чи не хочуть організатори репресій, а це ви­ливається в терор. Терор же - чи то морально-психологічний, чи то фізичний - не дає позитивного розв'язання жодної проблеми, а тільки створює нові. «Терор, - писав Енгельс, - це здебільшого марні жорстокості, що їх чинять ради власного заспокоєння люди, які самі відчувають страх...» ²

Хто серйозно хоче розв’язати ту чи іншу проблему, яка виникла в житті, повинен задуматися над її причинами, над її джерелами. Можна заарештувати не те що кілька десятків, а й кілька сот і кілька тисяч громадян, та однаково з кожним днем усе більше й більше людей у різних формах, скрізь і всюди, так чи інакше висловлю­ватимуть невдоволення і незгоду з багатьма аспектами теперішньої національної політики, будуть пройматися тривогою за долю україн­ської культури і української національності, будуть думати про те, як і чим тут можна зарадити.

Це чесні люди з добрими намірами. їх тисячі. Це радянські люди. Хто і кому дає право «відсікати» їх від живого тіла народу, при­душувати їхню громадянську активність, ставити їх під підозру? Хто став би на такий шлях - чи не зробив би він чергового страшного злочину проти комунізму, проти суспільства?

А хто справді думає про інтереси комунізму, хто справді живе інтересами суспільства - чи не зобов ’язаний він, придушуючи в собі емоції й особисте роздратування, підходити глибше, не придушувати й відсікати, а додумуватися до першопричин і виправляти самі