181 «XII сьезд ркп(б)...», с. 454.

зокрема української, в ряді важливих сфер суспільної діяльності, про що вже говорилося раніше. Під різнорідними формулами про особливу провідну роль російського народу, російської культури, російської мови часто-густо приховується звичайнісінький ро­сійський націоналізм. Про ці та аналогічні речі ми досить уже говорили.

Але тут хочу звернути увагу ще на кілька красномовних при­кладів кричущого розриву між теорією і практикою та цілеспря­мованого теоретичного фальшування.

Вище ми згадували про те, що хоча Конституцією СРСР за­боронена проповідь національної винятковості ¹⁸², ця проповідь, однак, провадиться скрізь і всюди. З дитячих років, зі школи і че­рез усе життя громадянина СРСР супроводять твердження (в під­ручниках, лекціях, газетах, книжках, по радіо) про особливу роль великого російського народу в історичній і теперішній долі всіх інших народів СРСР і колишньої Російської імперії. Все це не може не посилювати виробленого ще за царату - бодай несвідомого - комплексу національної вищості і винятковості у багатьох росіян та комплексу національної неповноцінності в інших народів.

І тисячі фактів свідчать про те, що такі комплекси справді існують.

До речі, російське повсякчас ставиться у нас над національ­ним: «русский и национальньїе язьїки» або «Русский язьік в на- циональной школе» - назва журналу. Ленін у таких випадках вжи­вав термін «инонациональньїй», щоб підкреслити, що російська мова так само національна, а грузинська, скажімо, «інонаціо­нальна» щодо російської. Підручники для дітей з російської мови і літератури звуться: «Родная речь», «Родная литература», а з ук­раїнської - «Читанка». Скільки років педагоги добиваються, щоб була «Рідна мова» - і дарма! Душок, мовляв, націоналістичний...

Ми не тільки практично зробили російську мову панівною, оскільки, по суті, все громадське, господарське життя, наука й спеціальна освіта в більшості республік ведуться нею, але ми й теоретично, офіційно проголосили її «другою рідною мовою всіх народів СРСР», «мовою міжнаціонального спілкування» тощо. Хіба це не є відкрита наруга над ленінським принципом: «відкинути всякі (підкреслення Леніна.- І. Дз.) привілеї однієї з мов»?

Таке офіційне становище російської мови, а неофіційно ж ми пішли ще далі. Неофіційно, серед найширшої публіки, російська мова - це ознака культурності і шлях «у люди», національні ж мови - це ознака відсталості й безперспективності, «дивацтва».

¹⁸² Стаття 123.

189

і н т е р н а цюнАлізмчиаиисаЕдіааиа

ІВАН Д З ЮБА

190

В літературі, пресі й громадському побуті щодня і щогодини, на кожному кроці в неймовірних дозах помітно й непомітно впорс­кується уявлення про зовсім особливе становище російської мови.

Ось один уривок з рядової кореспонденції в «Правде»:

«Много лет назад старьій Миргаса привел к вьідающемуся революціонеру Нариману Нариманову своего любимого сьіна Фарруха и сказал:

“Дорогой, сделай из мальїша человека. Пусть он узнает вели­кий язьік - русский - и станет учителем”.

Полвека проработал в сельской школе ФаррухАхундов, знер- гично, самозабвенно воспитьівал в учащихся и своих детяхжажду знаний и горячую любовь к язьїку революции» ¹⁸³.

І авторові, і редакторам «Правдьі», і багатьом читачам усе це здається нормальним і само собою зрозумілим, бо відбиває сьо­годнішнє реальне становище. І це найстрашніше. Вдумаймося в написане (а подібне пишеться й говориться щодня і щогодини). По-перше, формула «великий русский язьік - язьік революции», формула, що її так любить наша пропаганда,- це формула, по суті, антикомуністична. Крім того, що вона скалькована з формули П. Струве («Капитализм говорит по-русски»), вона відбиває розу­міння соціалістичної революції як імпортованої з Росії, принесеної на російських штиках. Справжні комуністи добивалися, щоб ре­волюція була багатомовною і скрізь говорила своєю, а не прине­сеною мовою. Тому й виник Інтернаціонал, тому й зветься Інтер­націонал Інтернаціоналом. По-друге, прагнення «стать челове- ком» за допомогою «великого язьїка - русского» свідчить не про велич російської мови (на це є інші свідчення) і не про інтерна­ціоналізм, а про той національний сервілізм і приниженість, які виховала колоніальна політика царату, російського царизму. Ра­дянська влада вважала своїм головним обов’язком боротися з наслідками цього національного розтління, виховувати в «нац­менів» почуття своєї гідності й ваги і, до речі, заохочувала в першу чергу до вивчення зневаженої рідної мови, ведення освіти рідною мовою. Авторам і редакторам «Правдьі» слід би це знати.

Практика «майоризування», вивищування й упривілейовуван- ня російської мови, витіснення нею рідних мов народів СРСР пішла так далеко, що стали вже зовсім звичайними і «самозрозу­мілими» такі заяви, які не часто дозволяли собі навіть офіційні русифікатори дореволюційних часів.