164 Михальчук о. К. Что такое малорусская (южнорусская) речь? «Киевская стари­на», август 1899, с. 185.

Багато поверхово мислячих людей не надають особливого значення фактові денаціоналізації та забуття рідної мови і в такій своїй «толерантності», чи байдужості, вбачають вираз широти і благородства підходу. Але вони помиляються. Мова так органічно пов’язана з найглибшими джерелами і найтоншими виявами ду­ховного життя, і особистого, і суспільного, що відречення від неї, мовна асиміляція, масовий перехід на іншу не можуть пройти безслідно ні для особистості, ні для суспільства. Все це не може не викликати певного зміщення, певних порушень «альвеоляр­ного» апарату духовної «мікроструктури», порушень, часто і непо­мітних, проте таких, що так чи інакше дадуть, може, не прямі, опосередковані, але тяжкі наслідки й ускладнення. Перш за все це викликає неминуче збіднення, певне пересихання, замулення джерел духовності (може, не зразу помітне, як не зразу переси­хають річки від збіднення лісових джерел); адже з утратою рідної мови втрачається незглибимий світ підсвідомості, все національ­не психологічно-духовне підґрунтя, всі підземні води й «таємниці» великої колективної душі, колективного досвіду народу. Пере­ймання іншої мови, безумовно, збагачує людину тільки тоді, коли рідна мова залишається на притаманному їй місці: коли ж ідеться про заміну, то це переймання компенсує оті втрати лише част­ково, бо інша мова навіть при найкращому знанні засвоюється до певної міри схематично, збіднено, без тих колосальних глибин підсвідомості, без тих неповторних візерунків асоціативності,

з непомітними, може, але незліченними обривами «альвеолярних корінців»... Ось звідки йдуть безсумнівні духовні, естетичні, етичні втрати. Ось чому великий Потебня застерігав від неминучої «мер- зости запустения», пов’язаної з денаціоналізацією, з мовною аси­міляцією. Ось чому так обстоювали рідну мову всі великі знавці людської душі, письменники, психологи, педагоги. Нагадаймо хоча б слова Фрідріха Адольфа Дістервега:

«Що означає для окремої людини її індивідуальність, те озна­чає для народів національність... Умертвити людину - окремий і довершений вчинок. Однак взяти від людей їхню національність - це постійне і тривале вбивство. Яке жахливе!..

Мова для людини священна. Посягати на неї, пограбувати її від людини, нав’язувати їй чужу - означає посягати на корінь життя людини. Кожний народ на світі вбачає в такому вчинку злочин проти своєї самобутності і не залишає його без пока­рання. Через мову народ живе, в ній втілений його дух. Виплекана мова - це велике діло, ознака і виразник його найвнутрішнішої суті».

171

І Н Т Е Р Н АЦІОНАЛІЗМЧІ

Р У С И Ф І КАЦІЯ

ІВАН Д ЗЮБА

172

До аналогічних висновків приходив і другий великий педагог - К. Д. Ушинський:

«Мова народу - кращий, нев ’янучий і вічно відновлюваний цвіт усього його духовного життя, що починається далеко за межами історії. У мові одухотворюється весь народ і вся його батьківщина; в ній втілюється творчою силою народного духу в думку, в картину і звук небо вітчизни, її повітря, її фізичні явища, її клімат, її поля, гори й долини, її ліси і ріки, її бурі і грози - весь той глибокий, повний думки й почуття голос рідної природи, який лунає так лунко в любові людини до її іноді суворої батьківщини, який відбивається так виразно в рідній пісні, в рідних мелодіях, в устах народних поетів. Проте в світлих, прозорих глибинах народної мови відбивається не тільки природа рідної країни, але й уся історія духовного життя народу. Покоління народу проходять одне за одним, але результати життя кожного покоління залишаються в мові - в спадщину потомкам. У скарбницю рідного слова складає одне покоління за одним плоди глибоких сердечних рухів, плоди історичних подій, вірування, погляди, сліди пережитого горя і пережитої радості, - одне слово, весь слід свого духовного життя народ дбайливо зберігає в народному слові. Мова є найживіший, найбагатший і найміцніший зв’язок, що з’єднує віджилі, живущі та майбутні покоління народу в одне велике історичне живе ціле. Вона не тільки виявляє собою життєвість народу, але є якраз саме це життя. Коли зникає народна мова - народу більше нема! Ось чому, наприклад, наші західні брати, витерпівши всі різно­манітні насильства від іноплемінників, коли це насильство, на­решті, торкнулося мови, зрозуміли, що йдеться тепер про життя чи смерть самого народу. Поки жива мова народна в устах наро­ду, до того часу живий і народ, і нема насильства більш не­стерпного, як те, що хоче відібрати в народу спадщину, створену незчисленними поколіннями його віджилих предків. Відберіть у народу все - і він все може повернути; але відберіть мову - і він ніколи більше вже не створить її; нову батьківщину навіть може створити народ, але мови - ніколи, і коли вимерла мова в устах народу - помер і народ. Але якщо людська душа здригається перед убивством однієї недовговічної людини, то що ж повинна б почувати вона, зазіхаючи на життя багатовікової історичної осо­бистості народу - цього найбільшого з усіх створінь Божих на землі» ^1б5.

Якщо позбавити народ його мови - це вбити народ, і якщо цього злочину немає з чим порівняти, то з чим порівняти його