2. Мова: український народ під мовною блокадою

Більш як п’ятдесят років тому, ще за царської Росії, Імпера­торська Академія наук у записці «Об отмене стеснения малорус- ского печатного слова» змушена була заявити: «Нельзя не при­знать, что пренебрежительное отношение к родной речи влечет за собой отрицательное отношение и к семье, и к родной среде, а зто не может не отразиться самьім печальньїм образом на нрав- ственном складе... населення Малороссии» ¹⁶°.

Це було визнання і змушене, і запізніле, але ж справедливе. Воно було зроблене під тиском обставин, під впливом багатьох першорядних наукових авторитетів. У світовій науковій політичній думці вже давно склався погляд, розвинений великими філосо­фами, педагогами, лінгвістами, письменниками, про те, що всяка культура починається зі знання рідної мови, що зневага до рідної мови є формою знеособлення і самозречення; що по ставленню до рідної мови можна судити про моральний та інтелектуальний рівень людини; що мова - це живий символ збірної особистості народу; що занепад національної мови є безпосереднє свідчення

160 «Украинская жизнь», 1912, № 10, с. 18.

занепаду нації і, отже, величезна втрата для духовної скарбниці людства; що для всякої духовно цілісної людини будь-яке ущем­лення її мови є посяганням на її «я», на її народ, і вона неминуче буде такому посяганню противитися.

Для всякого серйозно мислячого комуніста ці істини, здобуті соціологічними науками, є незаперечним фактом. Звідси вели­чезне значення мовного моменту в загальній справі національно­го будівництва комунізму.

Тим-то ЦК РКП(б) ще в листопаді 1919 року постановив:

«Члени РКП на території України повинні на ділі (підкреслення моє.- І. Дз.) проводити право трудящих мас вчитися і говорити в усіх радянських установах рідною мовою, всіляко протидіючи русифікаторським спробам відтіснити українську мову на другий план, повинні перетворити її в знаряддя комуністичної освіти трудящих мас. Негайно треба вжити заходів, щоб в усіх радян­ських установах була достатня кількість службовців, які володіють українською мовою, і щоб надалі всі службовці вміли говорити українською мовою» ¹⁶¹.

Як відомо, ця постанова написана власноручно В. І. Леніним. Передбачаючи (і побачивши вже) опір її здійснюванню, він через три роки в своїх останніх вказівках категорично зазначав:

«...Треба запровадити найсуворіші правила відносно вживан­ня національної мови в інонаціональних республіках, які входять до нашого союзу, і перевірити ці правила особливо ретельно: немає сумніву, що під приводом єдності залізничної служби, під приводом єдності фіскальної і т. д. у нас, при сучасному нашому апараті, проникатиме безліч зловживань істинно руського харак­теру. Для боротьби з цими зловживаннями потрібна особлива винахідливість, не кажу вже про особливу щирість (підкреслення моє.- і. Дз.) тих, що за таку боротьбу візьмуться. Тут потрібен буде детальний кодекс, який можуть скласти хоч трохи успішно тільки націонали, що живуть у даній республіці» ¹⁶².

Згідно з цією вказівкою Леніна XII з’їзд РКП(б), зокрема, по­становив: необхідно, щоб «бьіли изданьї специальньїе законьї, обеспечивающие употребление родного язьїка во всех государ- ственньїх органах и во всех учреждениях... законьї, преследу- ющие и карающие со всей революционной суровостью всех нару- шителей национальньїх прав» ^1б3.

¹⁶¹ «КПСС в резолюциях...», т. 1, с. 459.

¹⁶² Ленін В. і. Повне зібр. тв., т. 45, о. 344.

¹⁶³ «XII сьезд РКП(б)...», с. 601.

ІВАН Д З Ю БА

170

З того часу минуло понад сорок років, час більш ніж достатній для запровадження цих прямих вказівок і для досягнення мети, чітко з’ясованої Леніним. Що ж ми маємо натомість? Натомість все зроблено навпаки. Про вживання української мови в служ­бових установах і т. п. тепер смішно навіть говорити. Про якісь «правила» й «кодекси» щодо вживання національних мов і згадки не лишилося. Дух «єдності» (не те що «залізничної» чи «фіскаль­ної», а всякої - абсолютної й безоглядної) восторжествував давно і глибоко. А щодо «відтіснення української мови на другий план», то воно здійснене, так би мовити, по всіх важливих лініях, і дуже й дуже твердо, воістину «безкомпромісно». Для кожного, хто здатний чесно визнавати факти, все це таке очевидне і зрозуміле, що дальшого обговорення не потребує.

Залишається лише констатувати, що внаслідок фактичного другорядного становища української мови (саме фактичного, бо формально і юридично вона, зрозуміло, повноправна) пишним цвітом розквітла зневага і навіть ненависть до неї не тільки з боку міщанства, а й з боку тих «комуністів», про яких Ленін сказав: «...поскрести иного коммуниста и найдешь великорусского шови- ниста»,- з боку самих же таки українців, тих «обрусевших», про яких Ленін сказав, що вони особливо «пересаливают по части истинно русского настроения». А що може бути більшим мораль­ним падінням, як зневага до власної мови і культури, і чого може сподіватися суспільство від таких матерененависників?!

Українофобія, про яку ми говорили вище, є для багатьох українців логічним наслідком загального психологічного закону, дійсного для людей всіх націй.

«Последствием такого отречения (від рідної мови,- І. Дз.), как зто давно замечено м ноги ми вьідающимися психологами и педа­гогами (напр. Фихте, Дистервегом и др.), является некоторое искажение душевной природьі человека, вьіражающееся неред ■ ко, с одной стороньї, известньїм обесцвечением у подобньїх людей их мьіслей, чувств и воли, влекущим иногда за собой даже порчу их личного характера и нрава; с другой стороньї,- не- избежньїм охлаждением у них живьіх привязанностей к своей родной среде, к своєму народу и краю, порождающим затем нередко или полньїй индифферентизм ко всему общественному, или общее реакционное настроение, исполненное мизантропии и антипатии преимущественно ко всему родному» ¹⁶⁴.