159 Гуменюк м. Від розмов до діла, «Літературна Україна», 1965, 24 вересня.

тори ХІХ-ХХ століть. До останнього часу не згадувалися великі і всесвітньо відомі співаки Соломія Крушельницька, Олександр Мишуга, Модест Менцінський, і досі в нас немає їхніх записів, хоч на Заході записи є і здобули велику популярність. Не згадуємо про хор Кошиця та про ряд інших всесвітньо відомих колективів і не маємо їхніх записів.

На всю республіку у нас навіть немає заводу для виготовлення грамплатівок.

У малярстві й скульптурі ми не знаємо такого велетня, як О. Архипенко, якого мистецький світ ставить поруч з Пікассо. Не знаємо М. Бутовича, М. Паращука, П. Холодного, майже не зна­ємо Обаля й Новаківського. Досі замовчується ціла плеяда тала­новитих митців - «бойчукістів», що створили самобутній напрям в українському мистецтві двадцятих років. Тільки тепер починаємо згадувати про А. Петрицького...

Не приділяється належної уваги українському народному мис­тецтву, давно вже визнаному в світі за одну з найдорогоцінніших перлин людської культури й краси. Внаслідок того всесвітньо відомі центри народної творчості в Опішні, Петриківці, Косові та ін. перебувають, м’яко кажучи, не в кращому стані...

Адже факт, що Павлина Цвілик, вироби якої так високо ціну­ються в мистецькому світі, не мала елементарних умов для праці, як і Приймаченко, як і ряд інших народних умільців.

В експозиціях наших музеїв забагато місця відводиться імпо­зантній халтурі і сірятині заслужених кон’юнктурників, в той час як найновіші мистецькі шукання менш «благополучних» сучасних та­лантів у них не представлені. Чимало яскравих творів минулих періодів, особливо двадцятих років, гибіють у «фондах». У Львові, у Вірменському соборі, по суті, поховані сотні першорядних па­м’яток українського іконописного мистецтва XV-XVII століть, які могли б прикрасити не один музей (а чому б не створити і спе­ціальний музей давнього українського мистецтва), могли б дати матеріал для прекрасного малярського альбому, що розійшовся б по всьому світу (до речі, тем для таких альбомів українське мис­тецтво має багато...).

Подібних прикладів збіднення мистецьких надбань та духовної історії можна б навести ще багато.

Але й те, що не попало ні під офіційне, ні під самодіяльне табу, що нібито ж допущене в актив української культури,- і те популя­ризується і доводиться до масового глядача й читача дуже й дуже недостатньо. Внаслідок цього чималі шари населення дуже мало знають про величезні багатства української культури, не цікав­ляться нею і вважають її чимось не вартим уваги. Пригадаймо, як

ІВАН Д З Ю БА

168

серйозно ставила КП(б)У в двадцяті роки справу опанування української культури найширшими масами трудящих України, роз­глядаючи національну культуру й мову як могутнє знаряддя кому­ністичного культурного будівництва й виховання. Тепер же маємо в певному розумінні цілковиту антитезу до цього: стійке ігнору­вання української культури, зокрема книжки, й неподільну підміну їх російською культурою та книжкою,- якщо не всюди, то при­наймні серед значних верств міського населення і особливо у «верхніх шарах» суспільства та з боку громадських органів, які зовсім не пропагують української культури серед населення, над­то серед молоді. Це ігнорування набирає таких кричущих форм, що не може не обурювати всіх, хто хоч трохи вболіває за справи української культури. Тривожні голоси проникають навіть у нашу пресу, взагалі досить обережну, м’яко кажучи, в подібних спра­вах. Перегляньмо «Літературну Україну», «Культуру і життя» (кол. «Радянську культуру»), «Робітничу газету» та ін. - і ми знайдемо в них чимало голосів тривоги й протесту проти фактів одверто не­хлюйського й знущальницького ставлення до популяризації укра­їнської культури.

В Українській Радянській державі відповідні органи, Уряд перш за все, не дбають про справді всенародний характер української радянської культури.