155 Луначарский а. В. О национализме вообще и украинском движении в частно- сти,- ж. «Украинская жизнь», 1912 p., ч. 10, с. 14.

Через це найближчим завданням Уряду мусить бути усунення цієї нерівності в галузі національної культури» ¹⁵⁶.

Однак з розгромом українізації відпали і заходи, що мали зробити українську національну соціалістичну культуру культурою всього українського суспільства.

В результаті, по-перше, українська культура не тільки не зна­йшла належного їй провідного місця в Україні, але навіть не зрівнялася з російською, залишаючись далеко на другому місці як її доважок; по-друге, переважна більшість робітничого класу, нау­ково-технічної, інженерної та іншої інтелігенції і взагалі міського населення залишається поза сферою української культури, яку для них цілком замінила російська. Це підтверджується як фак­тичним становищем української книжки, преси, школи, театру і т. д., так і ступенем уваги, інтересу суспільства до української культури взагалі. Загальновідомо, який мізерний відсоток зазна­чених найактивніших з культурного погляду верств населення цікавиться українською культурою і пов’язує з нею задоволення своїх духовних потреб. А це не може минути безслідно, це означає постійне відведення крові від української культури, це підриває її і матеріально, і духовно, бо звуження кола читачів, слухачів, спо­живачів не просто механічний, а складний ідейно-політичний про­цес, який, з одного боку, звужує духовний потік до читача, з дру­гого - зменшує напругу зворотного духовного струму до творців, не кажучи про те вже, що таким чином катастрофічно обмежу­ються і замулюються джерела припливу нових творчих сил у національну культуру, і дедалі більше цих сил іде у й без того незрівнянно потужнішу російську культуру.

Але й це ще не все. Найдраматичніше те, що і за цих тяжких умов тим силам, які самовіддано залишаються вірними націо­нальній культурі, не допомагають як слід, а навпаки - дуже часто чинять всілякі перешкоди й пакості.

Яскраві таланти й новаторські шукання не так заохочуються, як наштовхуються на непролазні шеренги офіційних багнетів. Досить нагадати хоча б про ту свистопляску, яка не так давно піднялася навколо творчості молодих поетів, яких брехливо обвинувачено в формалізмі; про те, що цілий ряд поетів - від Ліни Костенко до

В. Стуса, від Григорія Кириченка до Миколи Холодного, від Ігоря Калинця до Бориса Мамайсура - роками не можуть видати своїх збірок; що чехи в своїй антології молодої української поезії дру­кують поетів, яких у нас роками не хочуть визнавати; що й старші,

¹⁵⁶ «Культурне будівництво в Українській РСР: збірник документів; важливіші рі­шення Комуністичної Партії і Радянського Уряду, 1917-1960». К., 1961, т. 1,с.243.

161

■ н т е р н a u і онАлізм ЧИЕИДЖЕДДДПН

ІВАН Д З Ю БА

162

заслужені письменники щоразу наражаються на неприємності, як тільки скажуть більше, ніж від них звикли чути (так, Ю. Смолич не зміг надрукувати своїх спогадів про літературне життя двадцятих років).

Не краще становище і в Спілці художників, де всіляко дискре­дитується і затискується творчість ряду самобутніх молодих митців.

Становище українського театру майже катастрофічне. Київ­ський академічний драматичний театр ім. Франка в стані перма­нентної безпорадності й сірості, а в цей час молодому талано­витому режисерові Лесю Танюку не давали роботи, аж поки ви­жили з України. Тепер він працює в Москві, його радо запрошують кращі московські театри, і поставлені ним спектаклі мають велику популярність.

Молодий український композитор Леонід Грабовський, якого Д. Шостакович назвав у числі найоригінальніших композитор­ських талантів, протягом ряду років не може добитися виконання своїх новаторських творів в Україні, в той час як їх охоче виконують провідні виконавські колективи Москви й Ленінграда. Навіть його чудові «Чотири українські пісні», нагороджені на всесоюзному конкурсі і записані в Ленінграді, досі не виконувалися в Україні.

А скільки перешкод чиниться талановитому хормейстерові й постановнику Ігореві Полюху в створенні національного естрад­ного інструментально-вокального ансамблю, якому намагаються нав’язати хуторянське обличчя!

Фільм Сергія Параджанова «Тіні забутих предків» знаменував злам на Київській кіностудії ім. Довженка і повернув їй, що остан­німи роками мала найгіршу репутацію, міжнародне визнання. І ось Параджанову вже заважають ставити другий фільм і, по суті, «виживають» його зі студії. Нависає загроза і над іншими яскра­вими фільмами, що готуються на студії, чуються розмови про те, що треба трохи «загвинтити гайки» на студії... Подібних прикладів безліч.

Створюється враження, що кожного разу, коли на якійсь ділян­ці української культури з’являються нові сили і починається якесь пожвавлення, бюрократична машина втрачає сон і спокій, аж поки не придушить це пожвавлення і поверне все до «нормального» художнього рівня. Кілька років тому молода редакція харківського журналу «Прапор» почала робити свіжий і цікавий часопис. Бру­тальний «рознос» не забарився, і ось уже «Прапор» стає звичай­ним, нудним, провінційним журнальчиком. Рік тому редактором львівського журналу «Жовтень» став Р. Братунь, людина енергійна і зі смаком. Захиріле раніше видання швидко стало одним із кра­

щих в Україні, здобуло велику популярність, різко зріс його тираж.

І ось уже Львівський обком партії постановляє зняти Р. Братуня з посади головного редактора і засуджує його діяльність. Правда, поки що Спілці письменників удалося відстояти Р. Братуня, але в такій ситуації важко чекати від редактора великої сміливості й ініціативи. А скільки перепадає редакторам «Ранку» й «Дніпра» саме тому, що ці журнали кращі від інших, саме за кращі мате­ріали їх без кінця «проробляють» відповідні інстанції.

Так багатьма заходами, грубим адмініструванням, троглодит­ським культурним рівнем і «глубоко зшелонированной» бюрокра­тичною «пильністю», невтомним «автоматично-пресекательньїм» рефлексом штучно стримується і збіднюється наша культура, компрометується в очах багатомільйонної публіки, яка не має змоги бачити в дії цей неочевидний механізм «стримування» і тому всю відсталість нашої культури приписує її питомим влас­тивостям.

Другим фактором, що зменшує привабливість української культури для багатомільйонного читача, є штучне збіднення її минулих надбань і традицій, по суті, мародерство щодо культурної історії України.

Яка ще нація в світі може похвалитися таким становищем, коли найбільші її вчені в галузі суспільних наук - М. Грушевський і М. Драгоманов, люди зі світовим ім’ям і світовим визнанням, не відомі в своїй країні? Ім’я першого і досі під забороною, а з другого тільки недавно знято негласну заборону, але твори обох однаково не видаються, і дістати їх не можна.

Парадоксальний факт: до революції, за умов одвертої анти­української політики царату, були видані епохальні пам’ятки укра­їнської історії та суспільної думки: «История русов», козацькі літо­писи - Величка, Граб’янки, Самовидця,- а тепер, ось уже кілька десятків років, вони не видаються, хоч давно стали бібліогра­фічною рідкістю, і дістати їх неможливо навіть науковцям.

Те саме стосується і монументальних зібрань українського фольклору, здійснених П. Чубинським, М. Драгомановим, В. Ан­тоновичем, Я. Головацьким та ін., виданих у XIX ст.

А твори українських істориків - Антоновича, Максимовича, Бо- дянського, Костомарова, Лазаревського, а твори Пантелеймона Куліша, постаті більш як непересічної,- де вони? (В той час як у Росії повністю перевидано і Соловйова, і Ключевського).

А творчість українських суспільствознавців, соціологів та еко­номістів - М. Павлика, С. А. Подолинського, Ф. Вовка, О. Терлець- кого, М. Зібера (якого так високо цінував К. Маркс) та багатьох інших?

163

Н Т Е Р Н А ЦІОНАЛІЗМ ¹

ІВАН Д З Ю БА

164

Та про що говорити, коли самодіяльне Наукове товариство ім. Шевченка в Галичині за кілька десятків років свого існування, без усякої матеріальної підтримки і при перешкодах з боку авст­рійської, а потім польської влад, спромоглося видати стільки літе­ратури з українознавства, з української історії, фольклору, статис­тики, документалістики тощо, що всім державним видавництвам УРСР при наших нинішніх умовах для цієї роботи знадобилося б, певно, кілька століть, не кажучи вже про науковий рівень вико­нання і добору матеріалів.

А твори десятків великих українських вчених з різних галузей природничих наук: якщо вони видаються, то лише російською мовою. Це - парадокс - стосується і тих із них, хто життя при­святив боротьбі за українську культуру.

Я вже не кажу про цілковите замовчування документів і поста­тей національно-політичної боротьби кінця XIX - початку XX ст. На рабську догоду антинауковим, шовіністичним концепціям все це віднесено до «зоологічного націоналізму», всупереч прямій вказівці Леніна про необхідність принципово розрізняти агре­сивний націоналізм пануючої нації і оборонний націоналізм нації пригніченої, в якому завжди (ленінське підкреслення) є загаль­нодемократичний зміст; всупереч чіткому визначенню ЦК КП(б)У від 1927 року ролі навіть «націоналістичної дрібної буржуазії»: «Перед Жовтневою революцією рух останньої мав безперечно революційну вагу і відіграв свою роль в поваленні насамперед царської, а потім буржуазної імперіалістичної влади»,- і тільки після Жовтня цей рух став антирадянським ¹⁵⁷. А в даному разі йдеться навіть не про «націоналістичну дрібну буржуазію», а про національно-визвольний радикалізм інтелігенції або «революцій­но-демократичний націоналізм», як А. В. Луначарський визначив ідеологію Шевченка, виходячи з ленінського положення про два націоналізми ¹⁵⁸.

Приховується і не публікується навіть ряд матеріалів І. Франка: рецензія на кн. Ю. Бачинського «Ukraina irredenta», «Що таке поступ». Не друкуються або друкуються з великими купюрами публіцистичні праці Б. Грінченка («Листи з України Наддніпрян­ської»), І. Нечуя-Левицького та ін., де гостро ставиться питання про колоніальне пригнічення України та необхідність боротьби за її визволення, за національно-державну самостійність.

Приховується літературно-політична публіцистика двадцятих років, праці М. Скрипника та ін. з національного питання, де по­

¹⁵⁷ «Шляхи розвитку української пролетарської культури», с. 343.

¹⁵⁸ Луначарский А. В. Статьи о литературе, с. 429.

пуляризуються постанови Комінтерну, РКП(б) й КП(б)У ленінських та перших поленінських часів з українського питання, зокрема їхні ідеї про національно-культурне будівництво в Україні.

Величезні проломи пороблені і досі зяють в українській літе­ратурі й мистецтві передрадянських і радянських часів.

Якщо в Радянській Росії давно вже визнано і видано Буніна, то в Радянській Україні про незрівнянно «лівішого» в передреволю­ційний час В. Винниченка і говорити не доводиться (хоч у двадцяті роки спокійнісінько виходили його повні зібрання, і радянська влада від того не впала). А як без Винниченка бути з історією української літератури?

Якщо в Радянській Росії йдеться про видання Аверченка, Ман- дельштама, Максиміліана Волошина і навіть поговорюють про розстріляного як нібито білогвардійця Гумільова, то в Радянській Україні не те що Григорія Чупринку (який, до речі, в двадцяті роки теж видавався) чи М. Євшана, а й про В. Підмогильного, М. Хви­льового, О. Слісаренка, М. Івченка, М. Йогансена та багатьох інших говорити не доводиться. Михайла Семенка, Гео Шкурупія та багатьох інших «авангардистів» згадують тільки для хули і ре­презентують лише окремими, старанно підібраними віршиками в антологіях. П. Филипович і М. Драй-Хмара, по суті, не існують в нашій літературі. Енциклопедиста М. Зерова, по суті, немає, бо окремі «відновлені» його вірші - це краплина в океані його літе­ратурної та наукової творчості. Навіть у Бажана, Тичини, Сосюри та інших тепер перевидається далеко не все те, що публікувалося в їхніх збірниках та періодиці двадцятих років.

А літературознавство радянського періоду? Ні академіка

С. Єфремова, ні блискучого дослідника західних літератур А. Ні- ковського, ні М. Калиновича, ні комуніста В. Коряка, ні багатьох, багатьох інших...

А перекладацька справа? Справа доведення до українського читача всіх багатств світової культури рідною мовою? Для всякої культурної нації - це одна з кардинальних справ, тому кожна культурна нація завжди приділяла їй максимум уваги і зусиль. У двадцяті роки українські видавництва успішно здійснювали ши­роко задуманий план повних і багатотомних видань світової літе­ратурної класики, найвизначніших творів філософської, політич­ної, соціологічної, історіографічної, мистецтвознавчої думки в добрих перекладах і з науковим апаратом, з участю великих фа­хівців. Тепер ці переклади стали такою бібліографічною рідкістю, що дістати їх практично неможливо. А нові перекладні видання здійснюються в порівняно мізерних масштабах, так що маємо тільки поодинокі книжки з світової класики, причому окремі блис­

ІВАН Д ЗЮБА

166

кучі переклади, як-от «Фауст» Гете (переклад М. Лукаша), «Бо­жественна комедія» Дайте (переклад П. Карманського і М. Риль­ського) та інші видані такими мізерними тиражами, що дістати їх неможливо при всьому бажанні. А про видання світової філософ­ської, соціологічної літератури в українських перекладах годі й го­ворити. А це ж усе те, з чого складається реальне культурне життя сучасної нації, без чого вона не буде духовно повноцінною і пов­нозначною. Не забезпечувати цього українській нації і орієнтувати її на те, що до світового духовного життя вона може долучитися не безпосередньо, а через посередництво російської культури, означає фактично відмовити їй в одному з найважливіших жит­тєвих прав, перетворювати на утриманство і залежність те, що повинно і може бути дружньою взаємодопомогою. Це означало б посилювати фактичне відставання української культури й далі заганяти в кут українську мову, оскільки переклади - це не пасив, а один з найбільших активів кожної культури.

Український читач хоче і повинен мати своєю мовою надбання світового духовного життя, зокрема світову літературну класику.

«Попит на перекладну світову класику у нас великий.

Практика показує, що тиражі добре виконаних перекладів творів світової літератури українською мовою - хоча б таких, як Гомерова «Одіссея» (переклад Бориса Тена), «Фауст» Гете (пе­реклад М. Лукаша), «Божественна комедія» Данте (переклад М. Рильського та П. Карманського) чи байки Езопа (переклад Ю. Мушака), розійшлися дуже швидко.

Вже час внести в цю важливу для розвитку культури народу справу більше систематичності, розмаху, ініціативи й наполег­ливості.

На наш погляд, доцільно було б створити спеціальне видав­ництво, що випускало б у світ твори зарубіжних літератур і літе­ратур народів СРСР у перекладах українською мовою. Таке ви­давництво могло б згуртувати навколо себе висококваліфіко­ваних перекладачів і повніше забезпечити попит українського читача» ¹⁵⁹.

Але поки що, на жаль, розмов у цих справах більше, ніж діла. В цій справі маємо мізерну частку того, що вже мали в двадцяті роки.

Негаразд ми поводимося і з надбанням українського народу в інших сферах культури й мистецтва.

В музиці майже забуті як українські великі композитори Мак­сим Березовський та Дмитро Бортнянський, галицькі компози­