1963 Рік процент студентів-росіян 61 (1 803 800 з 2 943 700), а студентів-українців - 14,5 % (426 900 з 2 943 700) ,4°.

На 1960 рік «Вьісшее образование в СССР» дає по Україні 46 754 наукових працівників, з них українців менше половини - 22 523. Кількість аспірантів по Союзу становила 36 754, з них українців - 4081, або 11 % ¹⁴¹. Це набагато нижче за питому вагу українців у Союзі (17,8 %), а аспіранти - це джерело майбутніх наукових кадрів.

За даними, опублікованими в журналі «Вопросьі философии» 1957 року ¹⁴², в СРСР на той час було 222 893 наукових праців­ники, з них українців - 21 762. В перерахунку на 10 000 населення це один з найнижчих коефіцієнтів по Союзу: близько 6 (росіян - 144 285, тобто - 12-13 на 10 000 населення).

Звичайно, справа не в тому, що українців свідомо не пускають у науку - в нашій країні це неможливо. І завдання не в тому, щоб

¹³⁸ «Вьісшее образование в СССР...», с. 28-31.

¹³⁹ Там само, с. 84.

¹⁴⁰ «Народное хозяйство СССР в 1963 году...», с. 579.

¹⁴¹ «Вьісшее образование в СССР...», с. 215,

¹⁴² Цамерян И. П. Великая Октябрьская социалистическая революция и коренное изменение национальньїх отношений в СССР. «Вопросьі философии», 1957, ч. 5, с. 57.

наказати терміново підвищити процент учених-українців,- це теж неможливо. Але ж треба обдумати, проаналізувати це серйозне становище, це драматичне відставання української нації у ви­рішальній «мозковій» сфері. У чому тут «секрет»?

Очевидно, що все це не випадкове і має під собою якісь серйозні соціальні й політичні причини. Розкрити їх і усунути - завдання соціологів і тих, хто виробляє і спрямовує національну політику. На жаль, вони поки що мовчать, і ніяких соціальних досліджень у цій сфері не робиться, принаймні публічно. Є тільки окремі кустарні, самодіяльні спроби.

Так, житель м. Одеси С. Караванський за аутентичними доку­ментами встановив, що до Одеського політехнічного інституту в 1964-1965 році вступило тільки 43 % українців, що зовсім не відповідає відсоткові українців в УРСР і навіть у тій самій Одесі. Проаналізувавши відповідний документальний матеріал, С. Кара­ванський встановив, що внаслідок дискримінаційного порядку прийому, що утруднює вступ до вузів випускникам українських шкіл (на конкурсний іспит у вузах України виноситься російська мова та література, а українська тільки в гуманітарних, що ство­рює переваги для росіян та випускників російських шкіл; вступні іспити із спеціальних дисциплін ведуться у переважній більшості випадків російською мовою), процент прийому відносно поданих заяв вищий для росіян і нижчий для українців; з 1126 українців, що подали заяви до вступу в Одеський політехнічний інститут в

1964 Році, прийнято 453, тобто 40 %, а з 1002 росіян прийнято 477, тобто 46 %.

На підставі цих та подібних даних С. Караванський подав кло­потання прокуророві УРСР з проханням притягнути до кримі­нальної відповідальності міністра вищої та середньої спеціальної освіти УРСР Даденкова Ю. М. за ст. 66 КК УРСР, що передбачає покарання за порушення національної та расової рівноправності. Результат «не замедлил сказаться». С. Караванського заареш­тували.

Фактична нерівність спостерігається в багатьох сферах куль­тури.

Театрів в Україні, мабуть, більше російських, як українських. Кіно - це «найпопулярніше з мистецтв» - майже цілком російське, навіть фільми українських студій дають у російському дубляжі, а не навпаки. І так, по якій би лінії суспільного й культурного життя ми не зробили «розтин», всюди за формальною рівністю вима­льовується фактична нерівність, другорядне й «програшне» ста­новище української культури і мови (про яку рівність, наприклад, можна говорити, коли українська мова, по суті, вигнана з внут­

яшшаи ІВАН ДЗЮБА

148

рішніх сфер життя, а ті одиниці, які нею користуються в містах, тільки наражаються на глум).

В наступних розділах ми будемо говорити про це докладніше. Тут тільки додамо, що інколи справа доходить і до порушення пев­ної формальної рівності. Конституцією СРСР заборонено пропо­відь національної винятковості. А тим часом ця проповідь про­вадиться у формі пропаганди (про яку ми говорили вище) особ­ливої, виняткової ролі великого російського народу в історичній і теперішній долі всіх інших народів СРСР і колишньої Російської імперії (до речі, справжній автор цієї «теорії» - не хто інший, як імператор-«освободитель» Олександр II, який любив говорити про свою імперію як про сім’ю народів і особливо про «особую роль русского народа в зтой семье»). Так само відкрито й поси­лено «теоретизується» особливе місце російської мови як «мови міжнаціонального спілкування» і «другої рідної мови» для всіх народів СРСР. Хіба це не є наруга над ленінським принципом: «не допустити... майоризування ні єдиної національності іншою ні в одній області, ні в одній галузі громадських справ» ¹⁴³.

Можуть сказати, але ж ці формули, якими ви невдоволені, відбивають реальне становище. В тім-то й річ! Були б вони просто теоретизуванням - на них ніхто не звертав би уваги. Але, на жаль, вони відбивають (ще й мало, послаблено відбивають) реальне становище, і трагізм у тому, що це реальне становище далеке від справедливості в розв’язуванні національної справи, від того, що мислив і накреслював Ленін. І обов’язок комуніста, а тим більше керівного комуніста,- задуматися над тим, як це реальне стано­вище змінити в бік комунізму, а не великодержавництва і «майо­ризування».

В. І. Ленін також свого часу зіткнувся з «реальним станови­щем». По тривалій неучасті в практичному керівництві через хво­робу він у грудні 1922 року зіткнувся з «реальним становищем» у національній справі й відчув глибоке потрясіння. Під цим збу­ренням, тяжко хворий, він диктує секретареві замітки «До питання про національності...», де дає свою оцінку «реального становища» і пропонує круто змінити його.

«За таких умов дуже природно, що “свобода виходу з союзу”, якою ми виправдовуємо себе (і, додам від себе, говорити про яку тепер прирівнюється до політичного злочину.- І. Дз.), виявиться пустим папірцем, нездатним захистити російських інородців від навали тієї істинно руської людини, великороса-шовініста, по суті, негідника і насильника, яким є типовий російський бюрократ.