20 Січня 1998 року

мми— ІВАН ДЗЮБА 42

ЧИ ВИЙДЕМО З ПОЛОНУ МИНУЛОГО?

Коли в 1972-1973 pp. я мав приємність перебувати в ізоляторі КДБ по вулиці Володимирській у Києві, тодішній голова КДБ України

В. Федорчук у виховних розмовах зі мною, які проводив пізніми вечорами, не раз повторював свою улюблену тезу: «Вот пройдет 20, ЗО, 40 лет, партия решит все зти проблемьі, от них не останется ни следа, и вас забудут». (Він майже дослівно проговорював те, що шістьмома роками раніше «внушав» мені його попередник Нікіт- ченко. Певно, це був відпрацьований у КДБ «спецприйом» переви­ховання.) Він думав, що я написав «Інтернаціоналізм чи русифіка­цію?», аби прославитися. Для партійного служаки інші мотиви були незрозумілі. Я відповідав, що мені нічого іншого й не треба - тільки були б розв’язані ці проблеми.

І ось минає 40 років з часу написання «трактату», як його іронічно називали в КДБ. Світ разюче змінився. Разюче змінилася Україна. Змінилися ми самі. Не змінилося одне. Та тяжка хвороба, яку було означено терміном «русифікація». Вона стала ще глибшою. І, може, слушніше було б говорити вже не про русифікацію, а про зру- сифікованість, майже довершену. То що: вже не бути нам народом з повноцінною національною культурою? Не житиме українська мовна стихія на вулицях міст, у студентських аудиторіях, у виробничих колективах? Не буде українець забезпечений українською книжкою, українським кіно- і телеекраном, «споживчим кошиком» сучасної інформації рідною мовою - /' т. д. і т. п.? І вимоги дотримання прав людини стосуватимуться всіх, крім українців? Остаточно загубимо те, що кожна нація додає до багатств світу і чим ніхто, крім неї, не володіє? Чи, може, погодимося стати російськомовною нацією, а українській мові надамо статус мови національної меншини і ряту­ватимемо її за допомогою Європейської хартії про захист таких мов? Адже ті, хто вимагає «другої державної мови», не знають і не хочуть знати першої. Інакше неважко було б дійти згоди. Не було б ніякої проблеми, якби українська мова й культура мали в українській дер­жаві реальну, в житті суспільства, рівність з російською. А наша майбутність вирішуватиметься саме у сфері культури.

Багато хто, на жаль, байдужий або й ворожий до таких запитань, ім комфортніше жити серед «досягнутого рівня» зрусифікованості і хотілося б його ще підвищити. Це, власне, і є їхній головний аргу­мент: «Так історично склалося», «треба виходити з реального стану речей». Але ж не всяка реальність благословенна. Буває реальність, з якою не миряться не тільки людська совість і гідність, а й еле­ментарний здоровий глузд. І люди тоді думають, як змінити таку

реальність на кращу, розумнішу, нормальнішу. Власне, вся історія людства є процесом постійної зміни реальностей.

Так що не молімося на реальність, не танцюймо від «досягнутого рівня» і не підвищуймо його (далі вже нікуди!). Краще подивімося, як той «рівень» «досягався». Може, насильством, терором, кров’ю, ду­шогубством і народогубством? То що - освячувати і увічнювати таку «реальність» і такий «рівень»?

У давній (і багато в чому, звичайно, застарілій) праці «Інтер­націоналізм чи русифікація?» йдеться лише про один історичний період дії отого кістколамального механізму «досягання рівня». Весь «діапазон» його функціонування незрівнянно ширший.

Задумавшись над ним, кожен міг би зрозуміти абсурдність «реальності», в якій народ перестає бути собою. У грудні 2004 року наш народ подолав одну з таких абсурдних «реальностей». І тим показав, що може перебороти й інші абсурди - в тому числі й у власній свідомості.

Може. Але - чи зможе?

Іван Дзюба

7.04.2005

43

і н т е р н а її і оналізм

ІВАН Д З Ю БА 44

Першому секретареві ЦК Комуністичної партії України, членові Президії ЦК КПРС товаришеві Шелесту П. Ю.

Голові Ради Міністрів Української РСР, кандидатові в члени Президії ЦК КПРС товаришеві Щербицькому В. В.

Шановні товариші!

Звертаюся до Вас з листом у справі, яка схвилювала значну час­тину громадськості України. У справі політичних арештів, проведених у ряді міст України - Києві, Львові, Івано-Франківську, Тернополі, Луцьку - наприкінці серпня, на початку вересня, переважно в се­редовищі молоді, та обшуків і допитів, які широко проводяться зараз у Києві (про інші міста не знаю).

Як стало відомо, з запитом у цій справі звернулися до ЦК КПУ депутат Верховної Ради СРСР, лауреат Ленінської премії Михайло Стельмах, депутати Верховної Ради УРСР і лауреати Шевченківської премії Андрій Малишко та Георгій Майборода. Відповіді вони не одержали. Нарешті, недавно з клопотанням роз’яснити характер арештів та долю заарештованих звернулася до ЦК КПУ група інте­лігенції міста Києва, в тому числі генеральний конструктор авіації Олег Антонов, кінорежисер Сергій Параджанов, композитори Віталій Кирейко та Платон Майборода, письменники Леонід Серпілін, Ліна Костенко, Іван Драч. Як відомо, вони також не діждалися відповіді.

Тим часом надходять відомості, що тривають обшуки, виклики на допит у КДБ все нових людей, а часом і нові арешти.

Усе це посилює зрозумілу тривогу, а подекуди викликає І панічні чутки. У всякому разі, створилася зовсім ненормальна і недостойна обстановка, яка ображає елементарне громадянське почуття і викли­кає цілком природне побоювання: чи сумісне це з нормами со­ціалістичної законності і чи ця законність можлива за таких обставин. Адже минає четвертий місяць, як арештовано кілька десятків людей. Люди ці не якісь гендлярі, казнокради чи хулігани. Це, кожен у своїй справі, люди компетентні, авторитетні і шановані (наприклад, відомі літератори Іван Світличний, Богдан Горинь, Михайло Косів, тала­новитий художник Панас Заливаха, один з кращих в Україні спе­ціалістів з виробничої психології Михайло Горинь, про новаторські починання якого ще недавно писали «Известия», один з провідних спеціалістів Інституту географії АН УРСР Микола Гринь, геофізик Іван Русин та студенти Ярослав Геврич, Олександр Мартиненко та інші).

/ ось цих людей «ізолюють», ніяких посутніх роз’яснень з цього приводу не дається, ніяких повідомлень про причини арешту і пред’явлені обвинувачення немає. Досі більшості з ув'язнених не дозволені навіть побачення з членами родини. Це і само по собі негуманно й недемократично, а крім того, ще й створює атмосферу неясності й тривоги. В цій атмосфері ширяться найрізноманітніші, найбезглуздіші чутки і домисли. Вже сама можливість таких домислів і версій, сама процедура ведення «справи», яка їх породжує, є ком­прометацією тієї соціалістичної законності, яку ми нібито ж від­новили. Ще більше насторожує те, що й до арештів, і після них з деяких офіційних вуст можна було почути продиктовані злобою слова й натяки про нібито існуюче в Україні націоналістичне підпілля та інші несерйозні страховини, кимось навіщось усе ж таки вигадані... Чи в такій атмосфері - коли є бажання заздалегідь довести придуману версію,- чи за таких обставин буде дотримана справедливість щодо заарештованих? Адже невипадково якийсь час тому деякі офіційні та неофіційні особи, спекулюючи на авторитеті своєї посади, з дуже серйозним і навіть скорботним виглядом говорили про те, що буцімто розкрито «центр», знайдено зброю, підпільну друкарню і т. д. Минув місяць, і вже ніхто офіційно не насмілювався повторити ці трагікомічні «хохми».

Але тим часом пущена в хід безвідповідальна чутка шириться між міщанами, набирає ще безглуздіших форм, породжує нічим не ви­правдані настрої, готує ґрунт для сприймання найстрахітливішої не­справедливості. Збуджена натяками уява замінює відсутню фактичну інформацію. «Сказали такі люди, які не збрешуть». Це саме та атмосфера, яка зробила можливими злочини культівського періоду. Чим ми гарантовані від того, що через місяць чи два не буде запу­щена нова сміховинна версія, яка, попри весь свій примітивізм, може дорого обійтися заарештованим? Адже явно відчувається бажання «упекти» й «провчити» (невипадково слідство триває чотири місяці в цілковитій таємниці; були б факти - їх би з’ясували за тиждень). Явно відчувається злоба супроти певної категорії людей («націоналістів»), а злоба, як казав В. І. Ленін, поганий порадник у політиці.

Це саме той психологічний комплекс, який штовхав до злочинів терористів сталінської доби. Пригадуються слова, які говорить одно­му з них герой роману С. Залигіна «На Иртьіше» Степан Чаузов: «Почто тьі во мне, в мужике, вражину ищешь, а коли не нашел, так на меня же и в обиде!» Оце «а коли не нашел, так на меня же и в обиде» найстрашніше і найхарактерніше для деспотизму, психології деспо­тизму. Чим менше доказів, тим більше злоби, бо потрібно засліпити себе самого тваринною ненавистю до жертви, щоб несправедли­вість не мучила совісті й виглядала як доблесть.

Єдиною гарантією справедливості завжди була і лишається глас­ність, публічність, можливість для громадськості і для кожного гро­

45

і н т е р н А ціоналізм ЧШМДД5ЦДДПЕ]

штштш Іван дзюба

46

мадянина знати й контролювати дії будь-яких чиновників і будь-яких органів, особливо каральних. «Масаказав В. І. Ленін,- повинна мати право знати і перевіряти кожний найменший крок їх діяль­ності» В обстановці ж таємничості й безконтрольності (від ширшої громадськості) неминуче виникатимуть помилки, зловживання злочини.

Ось чому дедалі більше людей тривожаться і бажають у даній справі саме публічності як єдиної і законної гарантії справедливості. Хай відповідні органи скажуть народові, кого і за що заарештовано або що заарештованим інкримінується. Якщо ці органи вважають, що проти когось із заарештованих були чи підібрані докази їхньої вини, хай ці докази стануть предметом судового розгляду, хай слово діста­нуть і обвинувачі, і обвинувачені, а люди розсудять, хто правий, хто винний. Зрештою, це не просто добросерде побажання якихось розчулених людей - так повинно бути за радянськими законами й за елементарними засадами справедливості і здорового глузду.

Але обговорювана справа має й інший не менш важливий аспект. Хоч ніяких офіційних чи публічних роз 'яснень про арешти не зробле­но, однак весь час досить цілеспрямовано нагнітаються чутки про те, що арештовано «націоналістів». У газетах, лекціях, на зборах знову, як у 1947-1949 роках, зарясніло слово «націоналізм». На зміну явно безглуздим версіям про підпілля, зброю, друкарню і т. д. прийшла нова версія - про «націоналістичну пропаганду». Що буде далі? (Як видно, слідчим органам ще й самим неясно, в які статті карного кодексу, в яку «законну» форму виллють вони свою злобу й упе­редженість проти заарештованих.)

З давньої і недавньої історії відомо, що в Україні «націоналістом» вільно було називати всякого, хто мав елементарну національну гідність, хто турбувався долею української культури й мови, а то й просто всякого, хто чимось не догодив якомусь російському шовініс­тові, «великорусскому держиморде» (В. І. Ленін).

Не секрет, що протягом останніх років в Україні щораз більше людей - особливо в середовищі молоді, як студентської, наукової і творчої, так частенько вже й робітничої - приходять до висновку, що з національною політикою в Україні не гаразд, що фактичне націо- нально-політичне становище України не відповідає її формально- конституційному державному становищу як Української Радянської Соціалістичної Республіки в Союзі інших соціалістичних республік, що стан української культури й мови викликає глибоку тривогу і т. д.,- все це внаслідок тривалих і кричущих порушень марксизму- ленінізму в національній справі, внаслідок відходу від наукових принципів комуністичного національного будівництва. Це дедалі ширше коло людей висловлювало свої тривоги відкрито, публічно й