112 «Шевченко т. Г.; документи і матеріали», к., 1963, с. 55.

«Якщо великоруський комуніст наполягає на злитті України з Росією, його легко запідозрять українці в тому, що він захищає таку політику не з міркувань єдності пролетарів у боротьбі з капіталом, а через передсуди старого великоруського націона­лізму, імперіалізму» ¹¹³.

Критерієм щирості й інтернаціоналізму в цьому питанні для Леніна було одне: визнання чи невизнання за Україною безумов­ного права на цілковите відділення, на повну державну само­стійність. Ленін це право визнавав беззастережно, а кріпосники, «прогресисти» і тому подібні «єдинонедєлімці» чи федералісти - або не визнавали, або визнавали з «оговорочками». Ось у чому суть справи.

Зовсім інше питання - про доцільність або можливість такого відділення у кожний обговорюваний момент. Ленін застерігав, що постановка цього питання залежатиме від того, наскільки повно задовольнятимуться в майбутньому Союзі національні інтереси республік. Ось де зв’язок між обома питаннями. Тільки за умови цілковитого визнання і глибокого розуміння права України на відділення і самостійність можна бути здатним проводити в Союзі таке національне будівництво, при якому цілком задовольняти­муться національні потреби, і питання про акт відділення не стоя­тиме навіть у риторичній формі.

5. Українофобія

Чи існує сьогодні в Україні україноненависництво? Багатьох це питання здивує. Але не всіх. Я певен, що знайдеться чимало українців і навіть неукраїнців, які не лише ствердять, що існує, але й наведуть факти з власного досвіду.

Спершу домовимося про те, що українофобія не обов’язково означає бажання скручувати в’язи кожному українцеві (хоч є і подібні настрої: сам Й. В. Сталін, як відомо з матеріалів XX з’їзду партії, сильно журився тим, що фізично не може вислати всіх українців у Сибір). Може бути українофобія ліберальна і навіть вищою мірою інтелігентна. Вище ми бачили, що буває україно­фобія і з великої любові до України як «жемчужиньї» Росії, з надто своєрідного розуміння братерства і т. д. Можна любити Україну як поняття етнографічне і одночасно ненавидіти як поняття націо­нально-політичне. Так любили Україну всі принципові вороги українського сепаратизму, від Катерини II (її знамениті філіппіки проти «черкасишек» за «развратное мнение, по коему почитают себя народом от российского отличньїм», за «фальшивьіе и им

¹¹³ Ленін В. І. Повн. зібр. тв., т. 40, с. 43.

125

і н т е р н а ціоналізм ЧИДЯВИЕДЗДНЕ

ІВАН Д З ЮБА

126

несвойственньїе республиканские мьісли») до відомого «прогре­систа» Петра Струве, який так сформулював цю ідею - за Україну проти «українства» і «націоналізму»:

«Я... полагаю, что будучи по традиции украинофильским, рус­ское прогрессивное общественное мнение должно знергично, без всяких двусмьісленностей и поблажек вступить в идейную борьбу с украинством, как с тенденцией ослабить и отчасти даже упразднить великое приобретение нашей истории - общерус- скую культуру» ¹¹⁴.

Яку оцінку дав Ленін цій високоцивілізованій українофобії, відомо.

Наскільки ж треба бути національно і морально невихованою, відсталою людиною, щоб і сьогодні повторювати щось подібне, тільки по-іншому сказане! А таких «інтелігентних» людей чимало, їхнє кредо: «Я Украйну люблю, но ненавижу националистов», при­чому при найменшому з’ясуванні виявляється, що під «націо­налістом» розуміється кожен українець, в якого лишилося хоч трохи своєї національності. («Зачем они цепляются за зту свою “мову”?»)

Але є й українофобія одверто людожерського характеру. Під час згадуваного вже інциденту з шевченківським вечором на верстатобудівному заводі голова фабзавкому цього заводу Гла- зирін переривав читання віршів криком: «А вьі переведите на человеческий язьік, мьі бандеровского не понимаем!».

І чи не на знак особливої довіри до щирості й правильності політичної лінії Глазиріна його послали в складі української деле­гації на VI Всесвітній конгрес профспілок у Варшаву? Добрі ж люди репрезентують Україну в міжнародних організаціях! Коли в 1963 р. Клуб творчої молоді організував вшанування пам’яті І. Франка і похід зі смолоскипами до його пам’ятника, в натовпі на Хрещатику чулися вигуки: «Тьі смотри, бандеровцьі! Как их мно- го!» Всі це чули і знають, так само як знають про неймовірний, не знаний ні в одній цивілізованій країні вчинок викладачки медич­ного інституту доцента (!) Тельнової, яка блюзнірствувала на пам’ятнику Т. Г. Шевченкові. Звичайна річ, Тельнова не тільки не була покарана, а, навпаки, все було зроблено, щоб нейтралізу­вати наслідки непередбаченої ініціативи випадкових свідків і «за- мять зто дело». Воно й зрозуміло: біля пам’ятника Шевченкові, як показало 22 травня 1964 і 27 квітня 1965 року, у нас хапають зовсім інших людей...