3. Російський шовінізм як практика приписування росія­нам того, що створене всіма народами срср

Однією з форм плутання Союзу РСР з «единой, неделимой» є приписування росіянам того, що створене спільними зусиллями всіх народів СРСР. Чимало українських учених і митців давнього і недавнього минулого досить безцеремонно, без усякої вказівки на їхню національну належність, атестуються як російські вчені і т. п. тільки тому, що через обставини особистої долі вони змушені були працювати за межами України. Це щодо минулого. Але аналогічні тенденції все відносити на рахунок Росії є і щодо актуальних явищ. Так, з буржуазної преси і з зарубіжної політичної фразеології, де СРСР послідовно ототожнюють з Росією і зовсім не потребують знати інших радянських націй, перекочовують до радянської преси, а звідти і в свідомість людей формули типу «Русские запустили спутник», «Русские строят Асуан», «Русские помогают народам Азии и Африки» і т. д. Зате ніколи не чути, ска­жімо, про ту допомогу, яку надає цим народам такий член Орга­нізації Об’єднаних Націй, як Українська Радянська Соціалістична Республіка, про участь українців у всіх цих справах. А від тих самих народів Азії й Африки українці не чули жодного слова подяки, більше того, ті навіть не знають про існування такої нації, як українська, хоч її відсоток в отій «русской помощи» чималенький. Багато молоді з країн Азії й Африки навчається в українських вузах, але більшість з них і не здогадується, що вони користу­ються гостинністю і допомогою української нації, нації, що має

119

і н т е р н а ціонАЛізмЧИЖЖаИЕЗРИЗДгіІ

ІВАН Д З Ю БА

120

свою культуру, мову, державність. Звичайно, винні не вони... До речі, останнім часом аргументація про неможливість викладати в українських вузах українською мовою поповнилася ще одним «до­казом»: не можна, бо там навчаються іноземці...

Про те, як наша преса і наші діячі навіть з якоюсь запо­падливістю люблять потурати оцьому закордонному ототожненню СРСР з Росією і невизнанню інших націй, свідчить безліч фактів, а серед них і чимало курйозних. Ось приклад. На міжнародному кінофестивалі в Мар-дель-Плата український фільм Київської сту­дії ім. Довженка «Тіні забутих предків» дістав другу премію і був гаряче сприйнятий публікою. Але, звичайно ж, «популярність» члена 00Н України в світі така, що аргентинська публіка не знає про існування такої суверенної держави і такого народу, назва Києва їй нічого не говорить, і вона кричала «Віва Русія! Віва Москву!» Здавалося б, залишається тільки червоніти від сорому, що навіть імені твого народу не знають і тріумф його мистецтва відносять все на той самий російський рахунок. А от голова Держкомітету УРСР з кінематографії С. П. Іванов у газеті «Вечірній Київ» розповідає про це без тіні ніяковості, навіть не помічаючи невільного гіркого сарказму долі...

Я певен, що ці й подібні явища нікому добра не дають... Росій­ська нація - одна з найвеличніших і найславетніших націй світу - для своєї величі й слави цього не потребує. Навпаки, для культур­ного росіянина це тільки образливо.

4. Російський шовінізм як національний нігілізм, псевдо- інтернаціоналізм і псевдобратерство

В. І. Ленін неодноразово підкреслював небезпеку не тільки свідомого, а й несвідомого російського великодержавництва і шовінізму, який може бути зовсім «непомітним» для його носія, проте дуже шкідливим: він часто виявляється у формі націо­нального нігілізму й поверхового фальшивого розуміння інтерна­ціоналізму. Ми вже говорили про нього в розділах другому і третьому.

Психологічно не важко зрозуміти його походження: з часів монгольської навали росіяни не знали національного поневолен­ня, їхня нація впродовж століть була державною, пануючою. Пи­тання національного буття чи небуття перед ними трагічно не стояло; вони, як колись казали, «національно ситі» і не завжди могли розуміти «національно голодних», розуміти всю дошкуль­ність і всю приховану механіку національного гніту. Не дивно, що серед них (хоч, звичайно, не тільки серед них) траплялося чимало людей, схильних недобачати національної кривди, недооцінювати

національне питання, вважати його або вигадкою, або чимсь таким, що негідне благородної людини, чимсь таким, що заважає віддавати всі сили важливішим справам і служінню вселюдству. Були то люди, покарані нерозумінням того глибокого двосторон­нього зв'язку, який існує між проблемами загальнолюдськими і національними, як між цілим і складником; невідчуванням тої невідшкодовної втрати, якої зазнає «вселюдське» від послаблення чи знекровлення своїх джерел - нації. (А втім, будь-яке ущемлен­ня своєї нації вони швидко відчули б.)

Є чимало людей, які запевняють, що вони інтернаціоналісти, що вони люблять і Україну, і Грузію, і Латвію і т. д., навіть по- братньому люблять, і що тим більше їх обурює, коли хтось із українців, грузинів, латишів тощо підкреслює свою осібність, свою неналежність до Росії. «Навіщо нам відрізнятися по націях, ми ж усі брати»,- щиро ремствують такі товариші. Справді, тут є при­крість. Але давайте спокійно подумаємо, звідки вона походить. В щирості їхньої любові не сумніваємося. Але любов - це ще не все. І найщиріша, і найсильніша любов може образити, а може й становити загрозу предметові любові. Це буває, наприклад, коли люблять як своє, як щось від себе невіддільне, невідрізниме, не усвідомлюють осібності, незалежності й самодостатності пред­мета любові. Істинна любов від такої наївно-егоїстичної відріз­няється тим, що вона усвідомлює всю осібність, індивідуальність, суверенність, всю «поза-тобою» і «без-тебе-сутність» предмета любові, і не тільки усвідомлює, а й підноситься до найвищих меж поцінування і цим поцінуванням надихається. Отже, така любов і не буде ображена, якщо об’єкт дасть зрозуміти свою окремість.

Пояснимо історичним прикладом, над яким варто задуматися деяким із тих товаришів, хто щиро любить Україну. Україну, вза­галі кажучи, любили всі. Звичайно, хто за що і хто як. Дуже любили її, наприклад, російські царі. Я говорю це без іронії,- це справді було так, вони її любили до такої міри, що, наприклад, цариця Єлисавета Петрівна молилася: «Боже, возлюби меня так, как я возлюбила народ сей мильїй и незлобивьій». А Катерина II навіть мріяла перенести столицю на Дніпро: дуже їй сподобалися «бла- горастворенньїй воздух и теплота климата». (Це зворушливе ви­знання можна прочитати в щоденнику, який вів її секретар Храпо- вицький.) Всі казенні російські патріоти дуже любили «благодат­ний юг» - Малоросію, і всі поміщицько-бюрократичні п’явки, і вся крамарсько-чиновницька сарана любили Україну. Але що найкра­ще - принципові українофоби й войовничі російські націоналісти найсильніше любили її, люто, неподільно, на смерть, по-братер­ському.

121

і н т е р н а ціоналізм ЧЮОЕИЕДЯЗ

ІВАН Д З ЮБА

122

Ось що писав, наприклад, один із ідеологів слов’янофільсько- панрусистського варіанта «общего отечества» Іван Аксаков (син відомого письменника) в своїй газеті «День»:

«В отношении к древним русским областям, населенньїм на­шими кровньїми, единоверньїми братьями, малоруссами, черво- норуссами, белоруссами, Россия опирается на несомненнейшее из всех прав, - нравственное право или, вернее сказать, на нрав- ственньїе обязанности братства» ^,05.

Ці «нравственньїе обязанности братства», виявляється, і не дозволили І. С. Аксакову визнати за білорусами й українцями еле­ментарні права, які він фальшиво декларував; ця «нравствен- ность» і зобов’язувала присвоювати чуже:

«Мьі стоим за полную свободу жизни и развития каждой народности...» ¹⁰⁶.

Але:

«Белоруссов мьі считаем своими братьями, по крови и по духу, и думаєм, что русские всех найменований должньї состав- лять одну общую сплошную семью...» ¹⁰⁷.

«Малороссийского вопроса для Малороссии вовсе и не су- ществует» ¹⁰⁸.

«Малорусского вопроса не существует уже и потому, что зтот вопрос общерусский, земский, народньїй, вопрос всей русской земли, столь же близкий жителю Пензьі, как и жителю Вольїни. Заднепровская Украйна и Белоруссия - не завоеванньїй край,

о котором можно спорить, а часть живого тела России: здесь нет места ни вопросу, ни спору» ¹⁰⁹.

Як бачимо, колоніалізм може виявлятися не тільки в формі прямої дискримінації, а й у формі «братерства», і це останнє дуже характерне для російського колоніалізму (вище ми вже цитували офіційний заклик до братерства в Державній думі).

Кому не відомо, хоча б із творів В. І. Леніна, ім’я М. Н. Каткова, вірного цербера самодержавства, ненависника революції і визво­лення народів, лютого і невтомного україножера? Це ім’я - сим­вол «тюрми народів».

Так от, він люто заперечував не тільки самовизначення націй, а й найменшу національну автономію не з якихось інших мотивів,

¹⁰⁵ Аксаков И. Наши нравственньїе отношения к Польше.- Кн.: «Полн. собр. соч.», Москва, 1886, т. З, с. 7.

¹⁰⁶ Аксаков И. Ответ на письмо, подписанное «Белорус», там само, с. 15.

¹⁰⁷ Там само, с. 16.

¹⁰⁸ Аксаков И. По поводу письма Ригера о польском вопросе, с. 132.

¹⁰⁹ Там само, с. 132-133.

а саме з мотивів «братерства» й «інтернаціоналізму»: «Нам хотят навязать такое устройство, которое бьіло бьі именно основано на национальной розни» ¹¹°. І саме він, М. Н. Катков, любив Україну, як ніхто, сильно і щиро.

«Мьі любим Украйну,- любим как часть нашего отечества, как живую и дорогую часть нашего народа, как часть нас самих, и потому-то нам так ненавистна всякая попьітка внести чувство моего и твоего в отношения Украиньї к России. Мьі любим Украй­ну, со всеми ее особенностями (! - І. Дз.), в которьіх видим залог будущего братства и разнообразия в общем развитии нашей народной жизни. (Бачите, який інтернаціоналіст! Навіть більший, ніж деякі теперішні,- І. Дз.) Мьі не понимаем, мьі не признаєм никакого соперничества между украинским и русским. Мьі видим в зтом самую фальшивую и вредную мьісль. Мьі любим Украйну, своеобьічньїй характер ее детей, поззию преданий и мелодий: ее напевьі так же близки и родственньї нам, как и песни, оглаша- ющие Волгу. Мьі весьма далеки от того, чтоб осуждать тех укра- инцев, которьіе пристрастньї к своей родине. Местньїй патрио- тизм єсть весьма почтенное чувство, но оно недолжно исключать патриотизма более широкого; интересьі родиньї не следует про- тивопоставлять интересам отечества» ¹¹¹.

Майже все тут нібито «правильно» і навіть «благородно». Чо­му ж тоді вся передова Росія вважала Каткова глашатаєм деспо­тизму і, зокрема, ворогом національностей, особливо ж україно- жером? Чому як такого його затаврував Ленін? Може, тут якась помилка чи, може, подібна його оцінка має на увазі не такі, а інші його погляди? Ні, саме такі, і помилки немає. Подібні речі гово­рила вся офіційна Росія. Вся офіційна Росія саме так любила Україну, тільки б не було поділу на «твоє» і «моє» (бачте, проти «егоїзму» і «роз’єднання по націях»!). В разі потреби, підтиском обставин вона все готова була за Україною визнати, крім одного: права «противопоставлять интересьі родиньї интересам оте­чества», тобто права бути собою, Україною. Тоді саме розвива­лася теорія про Російську імперію як про «общую родину» десятків національностей, і, наприклад, після розкриття Кирило-Мефо- діївського братства шеф жандармів граф Орлов дав вказівку пиль­но стежити за тим, «щоб вихователі і письменники провадили свою діяльність в дусі і згідно з цілями уряду... не даючи переваги любові до рідного краю над любов’ю до батьківщини-імперії, від-

¹¹⁰ Катков М. H. Собрание передових статей «Московских ведомостей». M., 1887, с. 805.

¹¹¹ Там само, М., 1887, с. 87.

123

■ Н Т Е Р Н А ЦІОНАЛІЗМ ¹

ІВАН Д З Ю БА

124

кидаючи все, що може цій любові (тобто, любові до батьківщини- імперії,- І. Дз.) шкодити... щоб усі висновки учених і письменників ішли в напрямку піднесення не України, Польщі та інших окремих країн, а Російської імперії народів, що її складають» - і щоб відводити людей від «думок про можливість самостійності та про давню свободу підвладних Росії народів» ¹¹².

Як бачимо, верховодам імперії, як і ідеологам великоруського шовінізму, не важко було бути «інтернаціоналістами». Але їхній «інтернаціоналізм» - «інтернаціоналізм» грабіжника, який захопив ласі шматки і не хоче їх повернути назад, і починає «усовіщать» жертву: як негарно і відстало ділитися на «моє» і «твоє», як не по- братерському, чи не краще й далі бути разом і дбати про «спіль­не» добро...

Ось чому прогресивна Росія вважала Каткова символом гніту й обману, ось чому Ленін картав «катковщину», ось чому кат- ковщина - «любвеобильное» україножерство, «інтернаціоналізм» крайнього російського великодержавного шовініста. Ось чому не може не тривожити той факт, що сьогодні дехто починає повто­рювати фразеологію Каткова та інших «общероссов».

Хай цей історичний епізод (а подібних - тисячі) послужить уро­ком: не все те інтернаціоналізм, що на інтернаціоналізм виглядає, що зве себе інтернаціоналізмом, що хоче себе інтернаціоналіз­мом зарекомендувати. І не все те націоналізм, що противна сто­рона оголошує націоналізмом чи сепаратизмом. Не все те бра­терство, що на братерство претендує. Не все те любов, що саме себе любов’ю називає. Не будемо шукати ніяких аналогій. Але коли хтось говорить про любов, придивімося: про себе ця любов дбає чи про того, кого любить? Істинна любов до іншого народу чи інших народів означає, що ми хочемо бачити його самим собою, а не подібним до нас; хочемо бачити його поза нами і поруч нас як незалежного і рівноправного, а не як частину нас самих; ми готові допомагати його самостановленню, а не уподібнювати до себе. Існування людини потребує існування інших рівноцінних людей, існування нації потребує існування інших рівноцінних націй.

Коли «інтернаціоналіст» нарікає на те, що якийсь «націонал» не поспішає в його обійми, «відгороджується», «чіпляється» за свою окремішність, «консервує» свою культуру й мову,- знаймо: його «інтернаціоналізм» - «інтернаціоналізм» російського великодер­жавного шовініста. Його любов - це жадоба привласнити й про­ковтнути.

Як писав Ленін: