63 «Правда», 1964, 9 серпня.

В далеком прошлом зто питались сделать силой. Вспомним Астраханское царство, преграждавшее вьіход в Каспий. Вспом­ним двойной замок: в Азове и в Еникале, закривавший вьіход в Черное море из дельтьі Дона. Также на два оборота бьіл пере- крьіт вьіход изДнепра - в Карачарове и Очакове. На Балтике роль церберов исполняли Ливонский орден, Ганзейский Союз, а поз- же - Швеция. Крепость “Орешек” (! - І. Дз.), или “Шлиссельбург” (запирающий город), по сей день осталась в устье Невьі напоми- нанием о том, как боялись вьіхода русских с Ильмень-озера» ⁶⁴.

Здається - звичайні речі. Але це страшно, що вони здаються нам звичайними. Це означає, що ми до них призвичаїлися. А вду­майтеся в них. Де тут класовий комуністичний підхід? Автор ціл­ковито ототожнює теперішній СРСР з Російською імперією - цим «володарем величезної кількості вкраденої власності» (Ф. Ен­гельс). Він цілковито схвалює й патетично апологетизує це «гра­бування чужої власності». Він повторює те, що писала пропаганда царських часів і тодішні фальсифіковані підручники історії, які на весь навколишній світ дивилися з однієї точки зору: «заважає» він чи «не заважає» Росії, задовольняє апетити царизму чи ні. І горе було тому народові, який опинився «на пути к морю». А потім рушали і «за море» з патріотичними пісеньками:

Как за морем, как за синим

Во степи растет бурьян:

Как за морем, как за синим

Расплодился басурман.

Так виховувалось у російських рабів ставлення до інших на­родів.

«Как хорошо, что, не дослушав англичан, русский мужик из внутренних губерний слез с печки и пошел завоевьівать оке- аньї»,- красиво вигукує адмірал Ісаков.

Даруйте, адмірале, але про «русского мужика из внутренних губерний» ми знаємо з більш авторитетних джерел: Тургенєв, Григорович, Некрасов, Герцен, Чернишевський, Решетников, Слєпцов, Успенський, Бунін... Щось вони мовчать про те, як цей мужик злазив з печі й нічтоже сумняшеся підкоряв землі-окіяни і звільняв народи. А говорять вони про те, як мужика гнали голод і злидні, панщина й рекрутчина, як з мужика дерли лико і, щоб зробити його ще більшим рабом і ще надовше, а заодно й при­дбати нових рабів,- посилали його на сусідні землі й за моря- окіяни... і мріяли вони, оті великі росіяни - Герцен, Чернишев-

⁶⁴ «Неделя», 1965, ч. 4, с. 11.

97

І Н Т Е Р Н А ЦЮНАЛІЗМ 41^і

Р У С ИФІКАШЯ

sasaaва ІВАН ДЗЮБА

98

ський, цілі покоління революціонерів шістдесятих-вісімдесятих років аж до більшовиків, до Леніна - про те, щоб російський му­жик, злізши з печі, йшов не за океан і взагалі не туди, куди поси­лав його царизм, а залишався вдома і вдома давав лад... І це, зважте, центральне питання: царизм привчав шукати ворогів на­зовні, «по пути к морю», а революціонери роз’яснювали, що ворог не там, не в Шліссельбурзі («Орешек», як зворушливо увічнює адмірал відомий царський жарт) і не в Астрахані, не на Балтиці і не в Ганзі, а передусім у себе вдома, куди й треба спрямувати свою енергію.

Адмірал і вчений І. С. Ісаков не може цього не знати... Чому ж він повторює сакраментальні кліше офіціозу минулого століття про «русского мужика из внутренних губерний» та його містичний потяг за океани? Чому він плутає з цим мужиком «днепровских казаков»? Чому він забуває елементарну географію й історію, забуває, що всі названі ним землі й народи Росії не належали, а були загарбані російськими царями (а не «мужиком из внутрен­них губерний») «по пути к морю»? Отже, вся «вина» цих земель і народів перед царатом - це вина ягняти перед вовком: «Тьі ви- новат уж тем, что хочется мне кушать». Чому він імперіалістичну колізію царської Росії, колізію імперіаліста серед імперіалістів, ототожнює з революційною колізією 1917 року? «Ота “традиция” (“душить морские предприятия русских”,- І. Дз.) бьіла продол- жена и в гражданскую войну»,- яке вбоге, «шульгінське» тлу­мачення грандіозної драми всесвітньої історії!

Ось до яких перлів приводить забуття класового, марксист­ського погляду в ім’я «єдінонедєлімчеських» амбіцій, ось як ако­модується мислення в атмосфері «єдінонедєлімчеського» пат­ріотизму!

А подібних зразків уже не «некоторого», а «изрядного» «сме- шения понятия советского единства с тяготением к «единой, не- делимой» можна навести ой як багато!

Гострота розуміння імперіалістичної, колоніалістськоїсуті цар­ської Росії втрачена, і минуле починають конструювати за сьо­годнішнім зразком і сьогоднішньою потребою.

Нещодавно один з найвищих наших керівників (з пошани до його років і заслуг не стану тут називати імені), виступаючи з офіційною доповіддю в Таллінні на святкуванні двадцятип’яти­річчя Естонської РСР, говорив між іншим таке (цитую за газетою «Правда»):

«Следует отметить, что и при царе общий культурньїй уровень зстонского народа бьіл относительно вьісок, а г. Тарту бьіл древ-

ним и крупньїм очагом вьісшего образования не только для зстонской молодежи, но и для других народов России».

Яка зворушлива ідилія, яка «дружба народів» і взаємодопо­мога, просто «обмін кадрами»! Що естонський народ був і є наро­дом високої культури і що Тарту був традиційним центром освіти - це факт. Але ж факт і те, що «при царе» все робилося для того, щоб той естонський народ позбавити його культури, і зокрема Тартуський (Дерптський) університет зробити знаряддям коло­ніального гніту й русифікації («Не желаем, чтобьі он бьіл духовньїм рассадником нерасположения... к господствующему народу»)⁶⁵.

Характерно, що Дерптський університет царизм украв у ес­тонського народу і позбавив цей університет національного ха­рактеру саме під тим приводом, що він потрібен «всем народам России». І недарма ж, мабуть, колись марксисти запевняли, бу­цімто Росія була не дружньою сім’єю, а тюрмою народів, і на­цьковувала їх один на одного, і закривала «інородцям» доступ до культури й освіти (якщо якийсь із цих народів і зберіг «відносно високу» культуру, так це тому, що не встиг її втратити цілком «под сенью двуглавого орла»), і що весь офіційний єлей на теми «общего отечества» - суцільне фарисейство.

Колись Ф. Енгельс (певно, марксист) писав:

«Всяке загарбання території, всяке насильство, всяке при­гноблення царизм здійснював не інакше, як під приводом про- свіщення, лібералізму, визволення народів» ⁶⁶.

А тепер виявляється, що було все-таки так, як було: «про­світа», і «лібералізм», і «визволення народів». А особливо ж було «добровільне возз’єднання», «об’єднання» і «приєднання», суто добровільне (примусу російські царі, як відомо, встидалися - чим і відрізнялися від усіх інших владик у світовій історії - і на­сильства - не марксисти ж! - не визнавали) - і раз, і два, і сто! І для такої радикальної пертурбації філософії історії не треба ні теорій нових створювати, ні концепцій якихось будувати, ні запе­речувати столітні здобутки науки, ні відкидати вікопомні факти - не треба цих клопотів, досить тільки замість слова «царизм» поставити слово «Росія» (а ще краще: «російський народ») - і потім говорити все навпаки. Так, ніби всі ці «покоренья Крьіма», «усмиренья Кавказа» («а равно и прочих мятежньїх племен»), «освобожденья Варшавьі» і тому подібні геройствування «от фин-

⁶⁵ Див. у ст. Бодянский О. Замечания на проект общего Устава Императорских Российских Университетов,- Кн.: Московский университет. Императорское об- щество истории и древностей российских. «Чтения», Москва, 1862, т. 2 (апрель - июнь 1862), р. 5, с. 218.

⁶⁶ К. Маркс і Ф. Енгельс. Твори, т. 22, с. 23.

99

і н т е р н а ціоналізмчівжгашЕпаапш

ВИН— ІВАН ДЗЮБА

100

ских хладньїх скал до пламенной Колхидьі» - все це ініціатива «русского народа», «русского мужика из внутренних губерний», а всі оті генерали Єрмолови, Паскевичі й Муравйови-«вешатели» вкупі з самими Грозними, Великими, Палкіними і Освободите- лями - це його, «русского мужика», уповноважені.

Ще не так давно в історичних, літературознавчих, фолькло­ристичних та інших працях об’єктивно і правдиво висвітлювалася історія взаємин Росії з навколишніми народами, історія російської колонізації. Зовсім звично, як загальновідомі речі, писалося про всі «прелести» колонізації, про знищення цілих народів «по пути к» черговому морю чи океану. Не дивно було читати й писати таке, приміром: «Первьім народом, которому суждено бьіло принять удар русских завоевателей, двигавшихся к Сибири, бьіли во- гульї... При приближении русских поселений к Уралу вогульї вка­зали сильное сопротивление новьім пришельцам и даже потом, в конце XVI века, оцепленньїе со всех сторон сетью крепостей- острогов, продолжали бороться с русскими...

Главная масса вогулов... превратилась после завоевания русскими в полубродячих звероловов, рьібаков и оленеводов... Ранее бодрьій, воинственньїй, знавший рудное, кузнечное дело, хлебопашество, ведущий торговлю и войньї вогульский народ, угнетаемьій русскими завоевателями, опустился, утратил преж- ние знання и, теснимьій со всех сторон, ушел в труднопроходи- мьіе дебри... Завоевание русскими сосредоточило мьісли и же- лания вогульского народа на борьбе за своє национальное осво- бождение. Но проходят годьі, власть завоевателей усиливается, надежд на освобождение становится все меньше и меньше, и из глубин народа вьірастает новьій образ - богатьіря-простолю- дина, образ героя, которьій должен, совершив подвиги, избавить вогулов от русского владьічества... Герой такого типа знакомьі нам по зпосу и других угнетенньїх сибирских народностей... Яньїй Келб (герой епосу - І. Дз.) перечисляет те насилия и жестокости, которьіе творили русские после победьі:

Отобрали нашу землю,

Наши реки и угодья,

Обложили наши дьімьі Непомерной тяжкой данью,

Взяли жєн, а мьі рабами Стали им служить покорно.

С приходом русских

Прилетела смерть немая,

Посьілая нам болєзни,

На оленей мор звериньїй...

Зти слова Яньїй Келба - слова всех сибирских народностей...

«С каждьім днем их (русских) бьіло больше.

Наш народ же уменьшался», -

замечает Яньїй Келб.

Горестное настроение вогульского народа перед лицом гро- зящей ему гибели вьіливается в плач; плачут не только люди, но и рьібьі, птицьі, звери, лес и вся природа... Произошло одно из тех восстаний угнетенньїх северньїх народностей, которьіми пестрит вся история Сибири с начала XVII по XIX век» ⁶⁷.

Подібна історична правда була звичайна і самозрозуміла, ши­роко представлена в працях істориків, соціологів, публіцистів, демографів, літераторів, взагалі в суспільних науках двадцятих і тридцятих років, як, до речі, в прогресивній думці дореволюційних часів, як, особливо з боку фактографічного, і в більшості дорево­люційних наукових публікацій.

Тепер же подібного ми не зустрінемо. Тепер скрізь і всюди, ризикуючи збитися на тон і фразеологію офіціозу дореволюцій­ного часу, на тон і фразеологію катковської пропаганди (і справді на них збиваючись), розписують і підкреслюють «благодеяния», що їх принесла Росія загарбаним народам (певно, мають на увазі тих, що вціліли під отечеською рукою самодержців; з тими ж, яких «стерли с лица земли», і досі неясно, як бути; найзручніше, зда­ється, з тими, чиї імена не збереглися: не було їх, та й годі). Серед тих благодіяній - і врятування національного існування від хижих сусідів, і мир, і спокій, і дружба, і розвиток промислу й торгівлі, і культура і т. д., і т. п. Хрущов, виступаючи в столицях середньо­азіатських республік, особливо любив наголошувати на двох мо­ментах: Росія принесла цим народам мир, спокій - поклала край внутрішнім чварам (тверда влада) і «феодальной раздроблен- ности» - та вищу культуру (це - і народам з тисячолітньою, ще до існування Росії, культурою)... Читаючи ці щедрі «откровения» Хру­щова, весь час уловлюєш щось знайоме... Аж нарешті пригадуєш: ага, це ж те саме «замирение» чи «освобождение» народів «от их внутренней лжи» і «шатости», про яке так багато говорили сто п’ятдесят, двісті й триста років тому малосимпатичні особи, почи­наючи від самої Катерини II і до Побєдоносцева. А щодо культури, так про це ж можна знайти в історії від часів конкістадора Пісарро і

⁶⁷ Плотников М. А. Янгал-Маа, вогульская позма, Москва-Ленинград, 1933, с. 9- 11, 39-40.

101

І Н Т Е Р Н А ЦІОНАЛІЗМ

ІВАН Д З Ю Б А

102

до наших днів (хоча в наш час говорити про це відкрито со­ромляться навіть колонізатори Африки). Ось до чого приводить голий політичний практицизм, ігнорування духу марксизму і лише формальне використання його фразеології.

Правда, при цьому робиться маленька поправка: говориться, що ці блага приніс народам не царат, а то й не взагалі Росія, а великий російський народ. Але ж, пробачте, політику взагалі, і колоніальну політику зокрема, робив усе-таки російський царат, а не російський народ, отож ця «поправка» такого самого ґатунку, як коли б ми стали виправдовувати загарбання Індії на тій підставі, що англійський народ - великий народ і ображати його нагаду­ванням про колонії не годиться.

І що це за такий особливий народ - єдиний у всьому світі, який ощасливлював усі інші, сам будучи одним з найнещасніших, і який дарував іншим те, чого сам не мав? Як він міг, наприклад, нести культуру, коли відомо, що для 95 % російського населення ця культура була неприступна і що, за словами В. І. Леніна, в цар­ській імперії «розвиток капіталізму і загальний рівень культури нерідко вищі в “інородницьких” окраїнах, ніж у центрі держави» ⁶⁸,

Очевидно, всі ці питання набагато складніші й суперечливіші, і зводити їх до уявно-патріотичних версій та пропагандистських загальників на те, як великий російський народ подав братню руку великодушної допомоги такому-то сусідньому народові, і такому- то, і такому-то до нескінченності - справа фальшива, протиісто- рична й антимарксистська. Тут конкретно-історичний і класовий марксистський підхід замінюється примітивно-пропагандистсь­ким, націоналістичним, великодержавницьким.

А тим часом саме такий, далекий від марксизму погляд по­пуляризується скрізь і всюди, на ньому, зокрема, виховуються покоління молоді в школах.

Треба собі уявити, яку основу моралі й громадянських чеснот дає нашій молоді та пропаганда, проти якої всіма силами боро­лися справжні сини Росії, від революційних демократів шістде­сятих років до Леніна.

А «всенародні святкування» 300-ліття, 400-ліття, 200-ліття, 150-ліття і т. д. «добровільних возз’єднань», приєднань, «вхо­джень» і подібних територіальних «приращений», як чесніше каза­ли в старовину! Недавно святкували навіть 450-ліття, здається, «добровільного приєднання» Казані, тої самої, яку вирізав до ноги Іван Грозний... Що на черзі: святкування річниць добровільного возз’єднання Криму і добровільного переселення кримських та-