Луїджі Капуана Умберто Джорджано Руджеро Леонкавалло п'єтро Масканьї Джакомо Пуччіні Аналоги веризму[ред. • ред. Код]

Споріднені з веризмом течії існували у музиці Франції (опери А.Брюно на сюжети Е.Золя, «Луїза» Г.Шарпантьє), Німеччини («Долина» Е.д'Альбера) та інших країн.

12/ Особливість музичного фольклоризму

Як відомо, термін «фольклоризм» ще в 30-і роки вживав відомий фольклорист М. К. Азадовський, а в даний час «межі вивчення фольклоризму значно розширилися. Ця проблема розглядається як явище не тільки наукове, але й соціальне ». Це явище позначає надзвичайно характерний для нашого часу процес: освоєння фольклору в різних сферах сучасного суспільства.

Фольклоризм - це і використання народної спадщини в професійних жанрах мистецтва, і художньої самодіяльності; це і концерти та пропаганда народної творчості в масових комунікаціях, за допомогою видань і т. д. Фольклоризм розвивається у двох основних модифікаціях: в автентичних формах, що спираються на традиції побутового функціонування фольклору, і видозмінених, коли окремі явища і елементи фольклору піддаються обробці або стилізації. Ці форми фольклоризму поступово стають все більш значною частиною сучасної народної культури, хоча і визначаються як вторинні.

Відмінна риса цих вторинних форм (фольклоризму) - певною мірою усвідомленості, «навмисності».

13/ Основні риси музичного неокласицизму

Неокласицизм — напрям у академічній музиці XX століття, представники якого прагнули до відродження стилістичних рис музики ранньокласичного і докласичного періоду. Найбільшого розвитку досяг в 1920-х — 1930-х роках.

Неокласика XX століття

Як реакція і пряме заперечення на музичний стиль імпресіонізму, неокласицизм вперше отримав своє закінчене втілення в 1910-ті роки в фортепіанних і вокально-симфонічних творах Еріка Саті і Макса Регера.

В 1920-ті роки неокласицизм отримав потужний розвиток насамперед у творчості Ігоря Стравінського, Альбера Русселя і Отторіно Респіги, а також молодих послідовників Саті, представників французької «шістки» (Даріус Мійо, Артур Онеґґер, Франсіс Пуленк та інших) і деяких інших композиторів. В Німеччині цей напрямок очолив Пауль Гіндеміт.

Неокласика XXI століття[ред. • ред. Код]

В XXI столітті термін «неокласика» часто використовують як варіант назви стилю Classical Crossover — своєрідного синтезу, гармонійного поєднання елементів класичної музики і поп-, рок-, або електронної музики. Деякі представники цього стилю — група Elend, Людовіко Ейнауді, Slava Jamm і Secret Garden.

Дослідник виділяє 6 принципових джерел синтезу джазу:

1. Ритми Західної Африки;

2. Негритянські робітничі пісні (work songs, field hollers);

3. Негритянські релігійні пісні (spirituals);

4. Негритянські світські пісні (blues);

5. Американська народна музика минулих століть;

6. Музика менестрелів та вуличних духових оркестрів.

14/ чим відрізняється творчість Дж. Гершвіна від творчості Ч. Айвза

Джо́рдж Ґе́ршвін (англ. George Gershwin, * 26 вересня, 1898 — † 11 липня, 1937) — американський композитор. Народився у районі Бруклін, Нью-Йорк, у сім'ї євреїв — емігрантів з України. Більшість своїх творів композитор написав у співавторстві зі своїм старшим братом поетом Айрою. Він писав як класичні твори, так і для Бродвею. Його твори мали великий успіх серед публіки, а також виконавців, багато з них використовували для фільмів.. Твори[ред. • ред. код]

• Рапсодія у стилі блюз (1924) Пісня полум'я (1925) — оперета, що містить «Козацьку любовну пісню» (за мотивами пісні «Їхав козак за Дунай»)^[1][2]

• Три прелюдії (1926), для фортепіано Американець у Парижі (1928) Поргі і Бесс (1935)