34/ Проаналізуйте розвиток кінетичного мистецтва

Цей термін використовують для позначення творів, що містять в собі реальний і видимий рух. Вперше ідею такої творчості сформулювали в 1920-ті роки, але свого подальшого розвитку вона сягнула тільки в 1950 –1960 –ті роки. Кінетичне мистецтво може бути простим ( як, наприклад,  мобілі Александра Колдера, що рухаються за допомогою повітряних потоків) чи складнішим (скульптури Жана Тінґелі, що рухаються  за допомогою мотора). Цим терміном послуговуються  теж стосовно творів, в яких ілюзія руху зринає під впливом світлових ефектів. (Колдер, Тінґелі)

Кінетичне мистецтво відкрило перспективи розвитку інтерактивного мистецтва насамперед тим, що порвало із концепцією стабільної, тривалої та незмінної структури твору художника. Твір-артефакт поступово заступає твір-подія. Предмет розвивається і переноситься у процесуальний вимір. До набору головних атрибутів цієї сфери мистецтва додається поняття мінливости. Малярство чи скульптуру, які зазнали таких змін, могли долучити до сфери «time-based arts» («мистецтва, яке триває у часі»)¹. Упродовж аналізованого тут періоду у творчості таких митців, як Поль Бері, Ґергард фон Ґревеніц, Ліліяна Лійн, Лен Лай, Франсуа Морелє, Ніколя Шефер, Марк ді Суверо, Нікі де Сен-Фаль та Жан Тенґелі, з’явилося чимало цікавих кінетичних творів-подій. Однак певні риси робіт такого типу спостерігаємо в часи історичного аванґарду в творчості Марселя Дюшана, Наума Ґабо, Ласло Могой-Надя і, трохи пізніше, Елекзендера Колдера.

Плинність, подієвість кінетичного твору чіткіше проявляється завдяки іншій його рисі – автономності, не менш важливій із погляду інтерактивної творчости. Її також мають класичні форми мистецтва, але особливого характеру автономність набуває у кінетичному творі. Автономність кінетичного твору поєднується із піддатливістю до впливу глядача, і це спричиняє особливу напругу між художнім об’єктом і його реципієнтом. Ця напруга не дає жодній зі сторін зайняти панівну позицію і намагається утворити з них обох єдину систему, гібридну цілість, сформовану на основі діялогу. Твір і його реципієнт стають частиною однієї децентралізованої дискурсивної структури. Поняття автономности твору саме собою пов’язує кінетичне мистецтво з класичним мистецтвом артефакту. Втім, цей зв’язок проблематизує і подекуди підважує плинність і запрограмована нестабільність форм кінетичного мистецтва. Така амбівалентність перетворює кінетичне мистецтво на феномен, якому властиве конфліктне поєднання тяглости і розриву, продовження і відкидання.

35/ Неофункціоналізм 1950-х років

      Закінчення Другої світової війни стало початком нового етапу в

 розвитку архітектури країн Заходу. Післявоєнний період в європейських

 країнах пов'язаний зі стрімким розвитком будівельної техніки та

 науково-технічним прогресом. Він стає новим кроком у розвитку

 типології громадських будівель і споруд. Ведеться активне

 будівництво аеропортів, аеровокзалів, виставкових, ділових і

 торгових центрів. У цей період подальший розвиток отримали

 великопрогонові просторові конструкції, що призвело до воз-

 проникненню архітектурних форм на їх основі. Відзначається

 використання все більшого асортименту будівельних матеріалів, їх

 стандартизація та індустріалізація.

      Почався новий виток раціоналістичної лінії розвитку

 сучасної архітектури, пов'язаний з відмовою від еклектики і всіх

 видів історизму. Провідним напрямком 1950-х років стає новий

 функціоналізм, або неофункционализм, що також претендує на звання

 інтернаціонального стилю. У порівнянні з функціоналізмом 1920-

 1930-х років неофункционализм спирається на передову будівельну

 техніку, нові конструкції та матеріали.

      Великопролітні споруди цих років пов'язані з творчістю

 видатного італійського винахідника, інженера-конструктора

 П. Нерви. Він отримав широку популярність як винахідник нового

 будівельного матеріалу - армоцемента. Його називали «перший зодчий

 Італії », так як він створював унікальні архітектурні споруди на

 основі нових конструкцій із залізобетону і армоцемента. Він став

 визнаним новатором в області створення просторових покриттів.

     Як і раніше характерним для неофункционализма залишається Асім

метрично рішення плану, простота архітектурних форм, зв'язок конструк-

ції з формою. Повсюдно поряд із залізобетонними почався розвиток

металевих просторових конструкцій. Неофункціоналізм міцно займає в післявоєнні десятиліття провідне положення як в

Європі, так і в США. У СРСР в післявоєнні 1940-1950-і роки продовжувало своє роз-

нення напрямок, який оформився ще в передвоєнні роки, пов'язане

з освоєнням класичної спадщини, - неокласицизм 1950-х років.

Наступні модерністські пошуки, що проявилися в неораціоналізма

1960-х, були пов'язані з періодом типізації та стандартизації у

архітектурі та будівництві і в ряді випадків перегукувалися з

неофункціоналістіческім напрямком у західних країнах. Висотні

будівлі-пластини стали з'являтися в історичних центрах великих

міст Росії. Але в більшості випадків вони носили дисонуючий

характер по відношенню до свого малоповерхового оточенню. Таким прикладом можна вважати готель «Інтурист» на вул.

Горького (нині Тверська) в Москві, яка на початку XXI ст. була

знесена. Скляні будівлі-коробки не отримали такого активного

поширення в Росії, як в зарубіжних країнах. Будівництво великопрольотних спортивних споруд в Росії

почалося наприкінці 1970-х років, що було пов'язано з проведенням

Олімпійських ігор 1980 [1]. Отже, основами неофункционализма є: - асиметричне рішення плану, - простота архітектурних форм, - зв'язок конструкції з формою. До архітекторам, прихильникам даного стилю, можна віднести:

П. Нерві, Ян Бочан, М. Новицький, Ф. Северуда, Л. Міс ван дер Рое,

В. Ревелл, Ф. Джонсон.