23/ Культурна маргінальність

Такий стан виникає в умовах життєдіяльності окремих особистостей чи груп, ціннісні пріоритети та моделі поведінки яких одночасно орієнтуються на різні культурні системи та їх вимоги, але у жодну з них не інтегровані. Носіями культурної маргінальності можуть бути різні "мігранти": селяни, що мешкають у місті, змішані шлюбні пари, старі люди з "молодою душею", жінки-матері, які мріють про кар'єру, бісексуали тощо. Певну специфіку мають маргінальні субкультури (наприклад, національні меншини).

Об'єктивними причинами, які породжують культурну маргінальність, можуть бути процеси суспільної трансформації, модернізації, "перебудови", міграційні процеси, а суб'єктивними — індивідуальне пес прийняття або соціально схвалених цілей (політичне "інакомислення"), або і цілей, і засобів їх досягнення (бродяги, наркомани), або культурна "роздвоєність" людей, які без визначення власних життєвих орієнтирів запозичують елементи різних культур.

24/ Історичний аспект проблеми виникнення постмодернізму

У сучасному гуманітарному знанні значно посилився інтерес до феномену постмодерної культури: філософи, культурологи, літературознавці висувають власні версії "постмодерністського типу культури". Однак нині єдиного уявлення про постмодернізм немає - ведуться бурхливі дискусії щодо його часових меж, виникнення, особливостей вияву в культурі і в інших сферах людського буття. Постмодернізм є виявом певного менталітету, специфічного способу світосприйняття, типу культури.

Як відомо, постмодернізм виник спочатку у сфері літературознавства, а згодом розповсюдився далеко за його межі, охопивши різноманітні сфери людського буття - філософію, політику, релігію тощо. Насамкінець він почав претендувати на статус загальної теорії сучасного мистецтва, основного виразника духу сучасності.

У цьому невеликому розділі не можна охопити всю різноманітність теорій і концепцій, що визначаються як постмодерністські. Тому ми спробуємо проаналізувати деякі концепції, зокрема Ж.Ф. Ліотара, Ж. Бодріяра, У. Еко, Ф. Джеймісона, яких по праву вважають провідними спеціалістами в галузі постмодерністської культури.

Уже декілька десятиліть на сторінках різноманітних наукових праць проходять бурхливі дискусії щодо постмодернізму - визначаються суть цього феномену, причини його виникнення, співвідношення з попередніми етапами соціокультурного розвитку, зокрема з модернізмом. З багатьох питань у учасників дискусій немає єдності у поглядах. Водночас можна стверджувати, що в сучасному гуманітарному знанні вже склалися загальні характеристики цього явища, визначилися впливові теоретики постмодернізму, накопичився певний багаж текстів, де аналізується ситуація постмодерну.

Необхідно зазначити, що поняття "постмодернізм", "постмодерн", "постмодерністський" є багатозначними. Вони використовуються і для визначення своєрідного напряму в сучасному мистецтві, і для характеристики певних тенденцій у політиці, релігії, етиці, способі життя, світосприйнятті, а також для періодизації культури і означення своєрідної концепції, яка виникла внаслідок змін у суспільному житті й економічних структурах. Іншими словами, постмодерністські теорії виявляють особливості сучасних модернізацій них процесів у суспільстві, основні ознаки постіндустріального, посттехнотронного споживацького суспільства. Деякі дослідники вважають, що постмодернізм генетично пов'язаний з цими типами суспільств, є їх породженням і водночас повинен стати тією універсальною теорією, яка єдина спроможна осмислити складні процеси, що проходять у сучасному суспільстві.

Таким чином, можна говорити про постмодернізм як про напрям у художній культурі, як про ситуацію в суспільстві, як про впливову теоретичну концепцію, котра вивчає реалії сучасного світу, як про методологію визначення базових характеристик сучасності.

Визначення понять "постмодернізм", "постмодерн", на думку більшості теоретиків і дослідників, може бути здійснене у співвідношенні з тим, що розуміти під модернізмом. У соціально-історичному контексті можна розглядати "постмодерн" як розвиток і заперечення "модерну" - епохи, що охоплює період від початку Нового часу до середини XX ст.; в естетичному контексті постмодернізм - контрагент модернізму як етапу в розвитку мистецтва. Необхідно зазначити, що поняттям "модернізм" визначається період Нового часу, який має свої характеристики. Крім того, поняття "модернізм" розуміють як сукупність напрямів сучасного мистецтва, які почали розвиватися з кінця XIX ст. Терміни постмодернізм і постмодерн або синонімізують, або декотрою мірою розрізняють. У зв'язку з Новим часом вони можуть сприйматися як його антитеза, а у зв'язку з модернізмом - як його логічне продовження. Справді, постмодерністське мистецтво в зіставленні з модернізмом є породженням модерну, ті художні процеси, що створили модернізм, поширилися і на все сучасне мистецтво в широкому розумінні цього слова. Постмодернізм, як і модернізм, є тут етапом розвитку мистецтва, що відкидає класичне мистецтво. Мистецтво класичне, пов'язане з культурними установками Нового часу, сформувало свої класичні принципи, надовго визначивши розвиток художньої культури: це умовність мистецтва, яка дозволяє завжди розрізняти мистецтво й не-мистецтво; унікальність художнього твору, яка вбачає за головне у творчості художника роботу з матеріалом і формою; наявність напряму і стилю, які забезпечують традицію та історизм у мистецтві.

Авангард, будучи потужною художньою течією, відмовився від усього, на що орієнтувалося класичне мистецтво. Характерними ознаками більшості авангардних явищ є їх експериментальний характер, радше усвідомлений революційно-руйнівний пафос стосовно традиційного мистецтва і традиційних цінностей культури, різкий протест діячів авангарду проти всього, що здавалося їм консервативним, обивательським, буржуазним, "академічним". У візуальних мистецтвах та літературі авангард стверджував рішучу відмову від реалістично-натуралістичного зображення дійсності, невпинний потяг до створення принципово нового в усьому - перш за все, у формах, засобах художнього відображення. З цього й походить декларативно-маніфестарний, епатажно-скандальний характер авангардних творів та їх творців, стирання меж між традиційними для новоєвропейської культури видами мистецтва, тенденції до синтезу окремих мистецтв, їх взаємопроникнення, взаємозаміна. Авангард обірвав зв'язок з класикою та раціоналізмом у європейській культурі, але водночас він має міцний зв'язок з дораціональними міфологічними й іншими формами ранніх культур, джерела яких зосереджені в Африці, Америці, інших регіонах.

Обмежуючи інтелект, авангард звернувся до інстинкту й емоцій, безпосередності і спонтанності. Ця орієнтація дозволила по-новому поглянути на призначення мистецтва. Авангард дав світовому мистецтву такі видатні фігури, як В. Кандінський, К. Малевич, М. Шагал, П. Шкассо, А. Матісс, А. Шенберг, Ф. Кафка, С. Далі, Дж. Джойс, М. Пруст та ін.

Постмодернізм здебільшого розуміють, перш за все, як культурно-теоретичну течію у філософії другої половини XIX - початку XXI ст., котра привертає увагу до тих змін, що відбуваються в сучасному світі: в соціокультурній, інтелектуальній, науковій, художньо-естетичній і навіть політичній сферах. Постмодернізм не може бути визначений як консолідований, організований філософсько-художній напрям, він і не претендує на таке визначення. Під назвою "постмодернізм" об'єднуються різноманітні концепції та теорії, саме це поняття ще недостатньо концептуалізоване.

Вважається, що офіційно термін "постмодернізм" увів до наукового обігу А.Дж. Тойнбі. На думку англійського історика, цей термін вказує на сучасну фазу західноєвропейської культури, важливою ознакою якої є перехід від політики, що основується на мисленні в категоріях інтересів національних держав, до політики, що враховує глобальний характер сучасної цивілізації. А. Тойнбі вважав, що цей етап розпочався ще в 1875 р. Середина 70-х років XIX ст. - період бурхливого розвитку європейських держав, становлення сучасних моделей управління суспільством, що водночас потребував втілення в життя й нового мислення, пов'язаного з виникненням глобальних проблем людської цивілізації. Таким чином, А. Тойнбі при визначенні постмодернізму спирався на геополітичні чинники.

Німецький філософ Вольфганг Вельш, котрий досліджував походження цього поняття, визначає й інші випадки його вживання: у 1917 р. в праці Рудольфа Паннвіца "Криза європейської культури", де йдеться про "постмодерну людину"; в 1934 р. в іспанського літературознавця Федеріко де Оніса, де постмодернізм розглядається як проміжна фаза в розвитку літератури між модернізмом і так званим "ультрамодернізмом" (1905-1914).

На думку видатного американського теоретика Ф. Джеймісона, виникнення постмодернізму можна датувати з часів післявоєнного буму в Сполучених Штатах (на рубежі 1940-1950-х років), а у Франції - з утворення П'ятої республіки (1958 р.). Американський теоретик Хаг Д. Сильверман стверджує, що постмодернізм не має вітчизни, а на думку Ж. Дерріди, найбільш постмодерністською країною є Японія в тому сенсі, що в її культурі органічно поєднані традиційні й модерні елементи.

Засновниками постмодернізму вважаються Ф. Ніцше, М. Вебер, Т. Адорно, М. Хоркхаймер, М. Хайдеггер, М. Фуко, Ж. Дерріда, Ж.Ф, Ліотар, котрі здійснювали радикальну критику європейської культури й історії, яка пізніше буде названа деконструкцією. Не буде великим перебільшенням вважати джерелом постмодернізму ті кризові явища в європейській культурі, які нагадали про себе ще в другій половині XIX ст.

Одну з найчіткіших характеристик постмодернізму дає його відомий дослідник Іхаб Хассан. Він відзначає такі ознаки цього явища:

1) невизначеність, культ незрозумілостей, помилок, прогалин;

2) фрагментарність, принцип монтажу;

3) "деканонізація" - боротьба з традиційними цінностями, сакральним у культурі, людині, етносі, боротьба з логосом, авторським пріоритетом;

4) відсутність психологічних і символічних глибин;

5) відмова від мімесису та зображувального начала;

в) панування іронії, яка стверджує плюралістичний Всесвіт;

7) змішування високого і низького жанрів, стильовий синкретизм;

8) театральність сучасної культури, робота на публіку, обов'язкове врахування аудиторії;

9) іманентність, зрощення свідомості із засобами комунікації, здатність пристосуватися до їх оновлення й рефлектувати на них.

Таким чином, саме поняття постмодернізму, суть цього явища стали предметом численних дискусій у західній і вітчизняній філософсько-культурологічній думці. Характер цих дискусій свідчить про складність і суперечливість феномену постмодернізму, постмодерної культури. Найвідоміші теоретики постмодернізму у своїй філософській творчості основну роль відводили дослідженню проблем культури, пов'язуючи процеси, що відбуваються у ній, з постмодерністськими світоглядними трансформаціями.