28

ЗМІСТ

ВСТУП……………………………………………………………………………….3

РОЗДІЛ 1. ВИВЧЕННЯ ТЕРИТОРІАЛЬНИХ ОСОБЛИВОСТЕЙ МОВИ

1. Діалект як різновид мови певної території………………………………….5

2. Загальна характеристика південно-західного наріччя……………………..7

РОЗДІЛ 2. АНАЛІЗ ДІАЛЕКТИЗМІВ У ПОВІСТІ МАРІЇ МАТІОС «ЧЕРЕВИЧКИ БОЖОЇ МАТЕРІ»

1. Функціональна роль діалектизмів у творі «Черевички Божої Матері»……………………………………………………………………….11

2. Стилістична та інші функції наріччя у повісті М. Матіос………………………..........................................................................16

3. Тематична класифікація діалектизмів……………………………………...18

ВИСНОВКИ………………………………………………………………………..31

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ………………………………….

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ……………………………………….33

ВСТУП

Актуальність дослідження полягає у дослідженні та визначені лексичних, граматичних, морфологічних особливостей діалектизмів, використаних в поданому творі – Марії Матіос «Черевички Божої Матері» на сучасному етапі, оскільки зараз ця тема мало досліджена. На сучасному етапі цією темою мало хто цікавився, але вона є досить вагомою для української мови, тому що наше дослідженням є прикладом зацікавлення діалектологією і кожна робота – це певний додаток до діалектологічних досліджень. Наше дослідження певною мірою розкриє ті чи інші особливості буковинського говору в повісті «Черевички Божої Матері». Актуальність пропонованої роботи обумовлено відсутністю в сучасній українській мові, а саме розділу «Діалектологія», відсутністю комплексного, синтетичного дослідження поданої теми.

Ця тема є недослідженою, оскільки роман щойно побачив світ, отож вона є дуже актуальною. За опрацювання мовознавчої літератури про діалектизми головну увагу звернено на взаємодію діалектної та літературної мови і застосування діалектизмів у сучасній літературній мові. Дослідження у сфері діалектології репрезентують актуальний напрямок сучасного мовознавства. Науковці розглядають діалект як феномен, що визначає культурологічну сутність етносу. Серед головних мовознавчих джерел дослідження слід згадати праці С. П. Бевзенка, І. Верхратського, Й. Дзендзелівського, Ф. Т. Жилко, М. А. Жовтобрюх, Б. В. Кобилянського, К. Лук’янюк, С. В. Павчака, Н. О. Руснака було здійснено дослідження південно-західного наріччя, а саме буковинського говору. Але на сьогодні функціонально-стилістична роль діалектизмів у творах сучасних авторів не достатньо досліджена.

Мета дослідження полягає в з’ясуванні головних функціональних та стилістичних особливостях діалектизмів у повісті Марії Матіос.

Реалізація поставленої мети передбачає вирішення таких завдань:

• з’ясувати функціональну та стилістичну функції діалектів у повісті;

• дослідити лексичні, морфологічні, синтаксичні та фонетичні особливості буковинського говору;

• визначати основні фонетичні, лексичні, морфологічні, синтаксичні особливості діалектизмів;

• класифікувати діалектизми за тематичною роллю.

Методи дослідження:

• описовий метод полягає у виявленні діалектних явищ на синхронному та діахронічному ґрунті;

• метод лінгвістичного картографування полягає в застосуванні навичок для визначення територіального поширення говору та встановлення класифікації діалектизмів;

• порівняльний метод полягає в зіставленні виявлених діалектизмів у творі з сучасними словами.

Об’єктом дослідження є повість Марії Матіос «Черевички Божої Матері».

Предметом є особливості висвітлення буковинського говору в творі М. Матіос.

Наукова новизна полягає в функціонально-стилістичній функції діалектизмів у романі «Черевички Божої Матері».

Практичне значення дослідження полягає в можливості використання його результатів у процесі викладання української мови, а саме розділу «Українська діалектологія» у вищих навчальних закладах, написанні дипломних, творчих робіт, а також використанні дослідження на заняттях з української літератури для поглиблення вивчення творчості Марії Матіос.

Розділ 1. Вивчення територіальних особливостей

1.1. Діалект як різновид мови певної території

Діалект – різновид мови, що вживається як засіб порозуміння особами, пов'язаними між собою територією, фаховою або соціальною спільністю [1, с. 82]. Тому виділяють територіальний діалект – різновид національної мови, якому властива відносна структурна близькість і який є засобом спілкування людей, об'єднаних спільністю території, а також елементи духовної культури, історично  культурних традицій, самосвідомості. 

Сукупність структурно близьких діалектів утворює наріччя, що є однією з двох основних форм існування національної мови. У межах наріччя чи діалектної мови діалект протиставляється іншим діалектам сукупністю ознак у звуковій, граматичній, словотвірній будові, лексиці, фразеології, хоч і має з ними спільні риси на різних структурних рівнях. Межі діалекту окреслюються на підставі лінгвістичного картографування пасмами ізоглос. Межі діалекту історично рухомі, їхня зміна може зумовлюватися як переміщенням ізоглос визначальних рис діалекту у процесі міждіалектної взаємодії, так і колонізацією носіями діалекту нових територій. Діалект як форма існування національної мови не зникає, а лише трансформується у нову якість. Зміни у різних діалектах і говірках того самого діалекту відбуваються нерівномірно, адже інтенсивніші спостерігаються поблизу великих економічних, культурних центрів, а менш відчутні  у маргінальних та відносно ізольованих природними умовами говірках.

Б. В. Кобилянський виділив властиві риси діалекту, який відрізняє його від загальнонародної мови:

• діалекти, як продукт історичного розвитку, існують здавна в загальнонародній мові. Історія народних говорів тісно пов'язана з історією загальнонародної мови, а також з історією літературної мови;

• місцеві діалекти підпорядковуються загальнонародній мові, яка завжди виступає як спільна ознака народу;

• місцеві діалекти – це нижчі форми по відношенню до національної мови, як вищої форми;

• діалект і мова (загальнонародна, літературна, національна) – поняття не тотожні;

• наявність діалектів не заперечує, а підтверджує існування загальнонародної мови;

• місцеві (територіальні) діалекти мають свою граматичну будову і свій основний словниковий фонд, які в основному не відрізняються від граматичної будови і основного словникового фонду загальнонародної мови;

• місцеві діалекти обслуговують народні маси, звичайно, кожний на своїй обмеженій території;

• деякі місцеві діалекти на певному етапі історичного розвитку можуть лягти в основу національної мови, коли вона починає формуватися;

• місцеві діалекти можуть в певних історичних умовах дати початок утворенню окремих самостійних мов [9, с. 15].

1.2. Загальна характеристика південно-західного наріччя

Діалекти об’єднуються в наріччя – найширше діалектне угрупування. Південно-західні діалекти поширені в південно-західній Україні. Сюди входить і Закарпатська область. У них найбільше збереглися архаїчні форми і фонетичні риси давніх епох. Південно-західне наріччя охоплює південні райони Волинської, Рівненської та Житомирської областей, Львівську, Тернопільську, Хмельницьку, Вінницьку, Івано-Франківську, Чернівецьку і Закарпатську області [2, с. 25]. Деякі говірки південно-західного наріччя збереглися на території Польщі, лемківський говір поширений на території Чехо-Словаччини, окремі говірки південно-західного наріччя побутують на території Молдови та Румунії, а переселенські також у Югославії, Канаді, США, Австралії. Волинські говірки поширені на півдні Волинської, Рівненської та Житомирської і на півночі Львівської, Хмельницької та Волинської областей; наддністрянський говір  на більшій частині Львівської, у південних районах Тернопільської та північно-західних районах Івано-Франківської областей; надсянські – у верхів'ї річки Сян на крайньому заході Львівської області та деяких населених пунктах у районі Перемишля – Ярослава (Польща); бойківський говір охоплює гірські райони Львівської та північно-західні частини гірських районів Івано-Франківської (до р. Лімниці) областей; закарпатський діалект – Закарпатську область від річки Уж до річки Шопурка. Буковинський діалект поширений у Чернівецькій області (крім гірських районів). На Покутті побутує покутський діалект. Подільські говірки охоплюють південь Хмельницької та Вінницької, північ Одеської та захід Кіровоградської областей. У південно-західному наріччі виділяють три групи діалектів :

• волинсько-подільську, що об’єднує волинський говір і подільський, що поширені на території історичних Волині та Поділля;

• галицько-бцуковинську об’єднує наддністрянський говір, покутсько-буковинський, гуцульський, надсянський говори, що поширені на історичних територіях Галичини та Буковини;

• карпатську групу, що об’єднує бойківський говір, закарпатський, лемківський говори.

У творах художньої літератури своєрідність говірок може відображатися по-різному. Залежно від того, які специфічні риси передаються в діалектних словах їх можна класифікувати, виділяючи чотири основні групи: 

1. Слова, що передають особливості звукової структури говірки – фонетичні діалектизми.

2. Слова, що відрізняються граматичними формами від слів літературної мови – морфологічні діалектизми.

3. Передані в літературній мові художнього твору особливості побудови речень і словосполучень, властиві говорам – синтаксичні діалектизми.

4. Використовувані в мові художньої літератури слова із словникового складу говірки – лексичні діалектизми. Такі діалектизми неоднорідні за своїм складом, тому виділяються:

а) семантичні діалектизми – при однаковому звуковому оформлення такі слова в говірці мають протилежну літературному значення (омоніми по відношенню до літературної еквіваленту);

б) лексичні діалектизми з повною різницею в плані змісту від літературного слова (синоніми по відношенню до літературної еквіваленту);

в) лексичні діалектизми з частковою відмінністю в морфемному складі слова (лексико-словотвірні діалектизми), в його фонематичній і акцентуалогічній сфері.

Покутський говір – один з говорів південно-західного наріччя. Поширений в Івано-Франківській (південно-східні райони) і в Чернівецькій областях. На заході межує з гуцульським говором, на північному заході та півночі з наддністрянським говором і на півночі і північному сході з подільським говором. Складається з двох говіркових масивів – покутських і буковинських (основних) говірок. До буковинських дуже близькі північно-бессарабські говірки у східних районах Чернівецької області. Покутсько-буковинський говір має низку спільних рис із сусідніми наддністрянськими, гуцульськими і бойківськими говірками. Найближчий він до наддністрянського говору, що дає підставу визначити його як перехідний між буковинським і наддністрянським, але на основі буковинського. 

Досліджували цей говір І. Верхратський, Ю. Карпенко, К. Кисілевський, Б. Кобилянський, В. Прокопенко.

Найголовнішими особливостями покутсько-буковинського говору є:

1. фонетичні особливості покутсько-буковинського говіру :

• [а] після м'яких приголосних переходить в [е], [и], [і] – у ненаголошеній і наголошеній позиціях – душ’е, ш’епка і ш'иипка, пор'идок. Лише після [й] перехід [а] в [е], [і] обмежений – йійце, йек, пойес;

• перед флексійними -а, -у – вулица, терница, на вулицу, копицу;

• у прикметниках і прислівниках на -ск, -зк, -цк, – ниско, польский, вітц’іўский, німецкий;

• у закінченнях давньої дієвідміни – булисмо, ходилисте;

• палаталізація [ш], [ж], [ч] частіше у східнонадпрутських говірках – жити, чис, ш’:е), рідше у західнонадпрутських;

• палаталізація [р], особливо в іменниках з суфіксом -ар – віўчер, косар, а також в інших випадках – церква, терх;

• переважне оглушення приголосних – біп, сат, лісти, тхакі, хоч можливе і паралельне вживання дзвінких приголосних – зубке, але книшке;

• послідовний перехід [т’] у [к’], а [д’] у [ґ’] – ґіт «дід», ґуіўка «дівка», кіло «тіло», ниґіле «неділя».

2. Морфологічні особливості покутсько-буковинського говору:

• розрізнення твердих, м'яких і мішаних типів відмінювання іменників – конем, коневи, кулешеў, вулицеў;

• закінчення давального і місцевого відмінків однини іменниками жіночого роду колишніх і- та ja- основ -и – соли, по земли, на стерни;

• залишки форм двоїни – дві йейці, дві хаті;

• відсутність м'якої групи прикметників – синий, -а, -е, горішний, -а, -е;

• утворення вищого ступеня прикметників і прислівників з суфіксами -ішч, -іш’-, -ч- – даўнішчий, менче, менчий, а також за допомогою частки май –май білший, май старший, май раненко;

• активне функціонування префіксу ві- – віпити, віганели;

• форми інфінітива на -чи – пеичи, стричіси;

• у буковинській групі говірок поширення дієслівних форм типу ход’у, нoс’у, вoз’у;

• у 3-й особі однини і множини дієслів II дієвідміни можливі форми з опущеним кінцевим -т – він хoде, бaче, вони хoде, рoбле, йіди;

• вживання паралельних форм майбутнього часу дієслів – будемо робити – мемо робити, будеш банувати – меш банувати;

• наявність «складних» форм минулого часу – ходииўйім (-йем), ходииўйіс (-йес), ходилисмо; 

• енклітичні форми особових займенників – ми, ти, си, му – давальний відмінок; мі, кі, го, йі – знахідний відмінок;

• наявність рухомої зворотної частки -ся/-сі, як у постпозиції, так і в препозиції у різних її фонетичних варіантах – са, са, си;

• характерні прислівники бавно (поволі), підсилювальна частка -ко після дієслів (ходи-ко) і ади (ади йа майу).

У лексиці багато елементів, властивих і більшості говірок південно-західного наріччя: блеяти «бекати» (про овець), ватра «вогнище», «черінь», ґазда, газдини «господар, господиня», житници «сироватка», кугут «півень», лилик «кажан», рішча «хмиз», або ж найближчим сусіднім говіркам: гуцульським – барабули «картопля», веремне «погода», гладун «глечик», ґрунт «садиба», кньезь «молодий, наречений», кньигині «молода, наречена», тайстра «торба», xітанка «гойдалка»; наддністрянським – ґуц «вузол», доўбач (-ак) «дятел», маґліўница, маґіўница «рубель для качання білизни», карник «приміщення для курей – курник». Є й чимало характерних покутсько-буковинських лексем: вевирица «білка», ворошка «сонечко», ґлужана «стебла кукурудзи», грінка «відрізаний шматок хліба», дручок «рубель до воза», кирпа «вид високої жіночої зачіски», коўтач «дятел», літра «металева кварта пити воду». Для лексики покутсько-буковинського говору характерними є значний паралелізм та широка семантична розгалуженість [2, с. 209-217].

Отже, південно-західне наріччя суттєво відрізняється від південно-східного та поліського своєю граматичною будовою, лексикою, а частково і фонетичною системою, оскільки більше зберігає рис попереднього етапу розвитку української мови, на основі чого в ньому розвинулися і характерні ознаки, відмінні від двох інших наріч. Це пояснюється певними історичними чинниками: відокремленістю місцевості південно-західних (особливо карпатських) говорів від інших територій країни, враховуючи не тільки їх географічне розташування, але й політичні умови розвитку, що в свою чергу призвело до порівняно меншої інтенсивності міжтериторіальних відношень. Покутсько-буковинський говір південно-західного наріччя характеризується особливостями організації мови на всіх її рівнях: фонетичному, морфологічному, синтаксичному та лексичному. Відповідно, у лінгвістичній традиції власне лексичні діалектизми визначають як слова, що позначають поняття, яким у літературній мові відповідають інші лексичні одиниці, з іншим планом вираження: жіноча коса – заплітка, племінниця – сестрінка [Мойсієнко 2012, 90]. Роман Марії Матіос «Черевички Божої Матері» фіксує широке коло традиційних і сучасних народних назв, що репрезентують різноманітні реалії, дії, пов’язані з економічним, політичним і культурним життям краю Покуття.

Отже, діалект – це говір, який вживають на певній території, люди однієї професії. Південно-західне наріччя характеризується певними рисами, які відрізняють його від інших говорів. Широке розгортання робіт з вивчення українських говорів дало нам можливість охопити та дослідити усі особливості, які зазначені в нашій роботі. Крім фонетики й морфології ми звернули увагу на синтаксис, лексика, словотвір, хоч дослідження цих рівнів структури української діалектної мови вимагатиме ще великих зусиль.