Тема2. Давньоруський період української історії (іх – хіv ст.).

Основні поняття: союз племен, ранньофеодальна держава, князь, дружина, віче, норманська теорія, Хазарський каганат, феодальна роздробленість, вотчина, християнство, шестибожжя, язичництво, митрополія, усобиця, кочівники.

План:

1. Київська Русь (ІХ – ХІІ ст.):

а) утворення Київської Русі, перші князі;

б) розквіт Київської Русі;

в) занепад Русі, феодальна роздробленість, монголо-татарська навала.

2. Устрій Київської Русі.

3. Галицько-Волинське князівство ( ХІІ – ХІV ст.):

а) утворення Галицько-Волинського князівства;

б) розвиток ГВК за Данила Романовича та його нащадків.

4. Культура Київської Русі та Галицько-Волинського князівства.

1. Київська Русь (іх – хіі ст.) Теорії походження Київської Русі.

Норманська теорія (німецькі історики Г. Баєр та Г. Міллер, які жили в другій пол. ХVІІІ ст. в Росії): варяги (нормани) відіграли вирішальну роль у створенні Давньоруської держави, східнослов’янські племена були нездатні без допомоги зовні заснувати державу.

1. русь отримала назву від «Руотси». Так у середині XI ст. фіни називали шведів;

2. більшість імен руських послів, що зафіксовані в до­говорах з Візантією (911, 944), мають скандинавське по­ходження – Карл, Інегельд, Фарлоф, Веремуд та ін.;

3. візантійський імператор Константин Багрянородний у своїй книзі «Про управління імперією» (бл. 950) наво­дить як слов’янські, так і руські назви дніпровських по­рогів. Більшість руських назв мають давньонорманське походження;

4. ісламські географи та мандрівники IX-X ст. завж­ди чітко розділяли «русів» і «слов’ян».

Слов’янська теорія (українські історики ХІХ – п. ХХ ст. М. Костомаров, В. Антонович, М. Грушевський, Д. Багалій та ін.): слов’яни створили державу самі.

1. Процес державотворення розпочався у східних слов’ян ще до приходу варягів:

а) існували об’єднання Славія, Куявія, Артанія;

б) існувала правляча династія Києвичів, останніми представниками якої були князі Аскольд і Дір.

2. Утворення Київської Русі, як держави східних слов’ян, було викликано об’єктивними причинами (економічними, політичними, національними).

Антинорманської (слов’янської) теорії дотримується і сучасна українська історична наука.

Причини утворення Київської Русі.

1. Політичні 2. Соціально-економічні 3. Етнічні

а) Утворення Київської Русі, перші князі.

Старійшини Новгороду у 862 р. запросили для наведення порядку варяга Рюрика. У 879 р. Рюрик помер, спадкоємцем престолу став його малолітній син Ігор, регентом якого був старший дружинник Олег.

Заснуванням Київської Русі вважається 882 рік, коли кияни запросили Олега і він, після вбивства Аскольда і Діра, почав правити у Києві.

Олег (882 - 912) проголо­сив Київ «матір’ю міст руських». 885 р. обклав даниною полян, древлян, сіверян та радимичів, пізніше – в’ятичів, хор­ватів, дулібів, а з тиверцями та уличами продовжував воювати. В осно­ву консолідації земель Олег поклав модель централізо­ваної держави, а не традиційної для Руської землі фе­дерації племен.

У 907 р. зробив похід на Константинополь. Візантія – викуп по 12 гривен на кожен з двох тисяч кораблів, а також викуп Києву, Чернігову, Переяс­лаву, Полоцьку та іншим містам, також платити Русі щорічну данину, надавати руським купцям право без­митної торгівлі, утримувати їх у столиці за свій рахунок протягом шести місяців, а послів увесь час їхнього перебування у Константинополі, забезпечити русичів усім необхід­ним при поверненні додому. Русь – допомагати Візантії в боротьбі з арабами та іншими кочів­никами. На знак перемоги Олег прибив свій щит на бра­мі Константинополя. Однак греки не дотримувалися умов договору, і князь у 911 р. зробив новий похід на Констан­тинополь. Русько-візантійський договір 911 р. мав 15 статей і передбачав сплату Візантією значної контри­буції (48 тис. гривень золотом), безмитну торгівлю, на­дання пільгових умов руським купцям у Константино­полі та ін. За арабськими джерелами Олег здійснив кілька походів проти Арабсько­го халіфату на південно-західне узбережжя Каспійського моря. Під час одного з них (912) він загинув.

Ігор (912- 945), син Рюрика, засновник династії Рюриковичів. Деревляни і уличі відмовилися сплачувати данину. Ігор змусив древлян визнати свою владу і встановив данину, більшу від колишньої. Уличі були одним з найчисленніших і наймогутніших племен. (318 міст). Вони відійшли спочатку в межиріччя Південного Бугу і Дністра, а потім у Подунав’я.

В роки правління Ігоря на півден­них кордонах держави з’явилися нові тюркомовні ко­чівники – печеніги. У 915 р. Київ уклав з ними мирну угоду, але вже 930 p., печеніги рушили на Русь.

Ігор здійснив кілька походів на Візантію. Спочатку 941 р. на 10000 суден, але флот русичів було спа­лено «грецьким вогнем». Заз­нало поразки і руське суходольне військо. У 943 р. князь, зібравши під свої знамена варягів, полян, кривичів, тиверців та най­нявши печенігів, розпочав новий похід на Царгород. Війська рухалися й суходолом, і морем, але цього разу до битви справа не дійшла. Візантійсь­кий імператор Роману дізнався, що «ідуть руси­чі, немає ліку кораблям їхнім, укрили море кораблі», вирішив запропонувати Іго­рю мирну угоду. Підписаний 944 р. договір був менш вигідним для русичів, ніж договір 911 р. Він підтверджу­вав лише основні торговельні інтереси Русі на ринках Ві­зантії, але руські купці позбавлялися права безмитної тор­гівлі в Константинополі, а руські воїни мусили обороняти кримські володіння Візантії від кочівників.

944 р. похід Ігоря на Закавказзя, мав на меті нейтралізацію союзника Константинополя, ліде­ра войовничих горців Південного Прикаспію Марзубана. Русичі оволоділи Дербентом, Ширваном і столицею Кавказької Албанії містом Бердаа.

Воєнні походи вимагали від держави постійного нап­руження сил, що підштовхувало князя збільшувати да­нину. Одне з таких повторних збирань данини призвело 945 р. до повстання древлян, під час якого було вбито Ігоря.

Ольга (945 – 964 рр.), яка була регентом при малолітньому синові Святославі. Ре­гентство вона розпочала з придушення древлянського пов­стання, у ході якого кількох древлянських князів було вбито, а головне місто цієї землі Іскоростень – спалено. Ольга провела деякі реформи, суть і зміст яких полягали в регламентації повинностей залежного населення; унормуванні процесу збирання данини (виз­начення її розмірів і встановлення місць збирання); ство­ренні осередків центральної князівської влади на місцях – «становищ» і «погостів».

У 946 та 957 pp. вона здійснила два дипломатичні візити до Константинополя, у ході яких було укладено союзницькі угоди, розглядалася проблема християніза­ції Русі (сама княгиня була охрещена під час одного з візитів у візантійському Софіївському соборі). Проте імперія постійно підкреслювала свою зверхність і Ольга у 959 р. відряджає послів до германського імператора Отона І з проханням направити до Києва єпис­копів і священиків. Ця спроба завершилася невдачею – місія Адальберта, що дія­ла на Русі в 961 – 962 pp. під загрозою фізичної розправи з боку руських язичників змушена була рятуватися вте­чею.

Святослав Ігоревич (964-972 рр.). Вихований язичником і «зго­дований з гостряка списа», він нічим не відрізнявся в по­буті від простого дружинника, був хоробрий та легкий мов барс і багато воював. Не возив за собою ні возів, ні казана, не варив м’яса, а нарізавши тон­ко чи конину, чи дичину, чи воловину, пік на вугіллі й так їв. Не мав намету, а спав на кінській попоні, під голову клав сідло.

За Святослава Русь почала активно розширятися на Сході. Протягом 964 – 966 pp. він змусив в’ятичів визнати владу київського князя, розгромив союзників Хазарії волзьких болгар і буртасів (мордву). Після цього завдав поразки військам хазарського кагана, взяв столицю Ітіль, дійшов до Каспійського моря, громлячи залишки хазар, досяг Азовського моря, підкорив на Північному Кавказі племена ясів і касогів – предків сучасних осетинів і і черкесів. Після цього Хазарське царство перестало існувати й загрожувати і Русі зі Сходу. Кордони Київської Русі розширилися до Волги і Руського моря. Але вони виявилися мало захищеними від нападів кочових орд Середньої Азії. Першими такими кочівниками стали печеніги.

968 р. Святослав втрутився у війну Візантії і Бол­гарії, розбив військо болгар, захопив 80 міст уздовж Ду­наю й осів у Переяславці. Візантія відновила дружні відносини з Болгарією і одночасно нацькувала на Київ печенігів. Діставши звістку про облогу Києва, Святослав на чолі кінноти повернувся на Подні­пров’я і прогнав кочівників. Він посадив на київський престол старшого сина Ярополка, віддав древлянську землю Олегові, а новгородську – позашлюбному сину від ключниці Ольги Малуші – Володимирові.

Святослав 969 р. знову вирушив на Болгарію. Під Адріа­нополем відбулася битва руських і візантійських армій, яка закінчилася укладенням перемир’я. Навесні 971 р. візантійський імператор Іоан Цимісхій кинув проти русів велику, добре вишколену армію, обложив військо Святослава в Доростолі. Три місяці руси відбивали ворожі штурми, а в липні 971 р. відбулася гене­ральна битва. У її результаті було укладено мир. Київський князь зобов’язався не воювати Візантією і відмовився від Болгарії та Криму, разом з усім військом повертався додому. Візантійці підкупили печенігів, які навесні 972 р. розгромили руську дружину. Сам Святослав загинув у сутичці. Печеніги зробили з його черепа чашу для вина й користувалися нею у найурочистіші моменти.

Підсумками цього періоду стали:

• швидке територіальне зростання Русі і поступова консолідація держави;

• об’єднання майже всіх східнослов’янських племен;

• підпорядкування найважливішого торгівельного шляху по Дніпру;

• завоювання зовнішніх ринків.