4. Основні етапи етногенезу українського народу.

В історичній науці немає єдиної думки щодо етнічних коренів українського народу. Основні теорії:

1. Єдиної колиски. Українці разом з росіянами та білорусами сформувалися на основі єдиної східнослов’янської народності.

2. Автохтонна. Українці є місцевим слов’янським населенням (М.С. Грушевський).

3. Азіатська. Українці є нащадками кочових племен Азії.

4. Самобутності. На відміну від росіян та білорусів, українці не є слов’янським прийшлим населенням.

Першим етапом розвитку українського народу стало утворення етносу, як відносно стійкої групи людей, яка історично склалася на певній території, характеризується відносно стійкими особливостями мови, культури, побуту, має свою етнічну самосвідомість, виражену у самоназві і не схожа на інші етноси.

Другим етапом стало формування української народності, як перехідної ланки між етносом та нацією, яка характеризується посиленням етнічних особливостей та спрямуванням на утворення національної держави.

Третім етапом стало формування української нації, яке завершилося на п. ХХ ст. з утворенням української національної держави. Нація – це етнос, який створив свою державність.

Найбільш визнаною в українській історичній науці є теорія єдиної колиски, згідно якої українці є слов’янським населенням.

Основні теорії етногенезу слов’ян:

• дунайська теорія (С Соловйов,В. Ключевський) – за «Повістю минулих літ» батьківщина слов’ян – територія р. Дунай;

• вісло-дністровська теорія (Л. Нідерле) батьківщина слов’ян – аре­ал між Віслою і Дніпром, а центр слов’ян­ських земель – Волинь;

• вісло-одерська концепція (Ю. Косташевський);

• дніпро-одерська теорія (Б. Рибаков);

• автохтонна теорія (М.С. Грушевський).

Перші згадки в писемних джерелах про ранньослов’янські племена зустрічаються в творах римських вче­них І – II ст. н. є. Плінія Старшого, Тацита, Птолемея під назвою венеди (венети). Етно­нім «слов’яни» вперше вжили візантійські автори Псевдо-Кесарій, Іоанн Ефеський, Менандр. Найповніше ранньослов’янська історія викладена у творах візантійсь­ких хроністів Йордана «Про походження та діяння гетів», або «Гетика» (551) і Прокопія Кесарійського «Істо­рія війн» (550–554). «Гетика» містить важливу інфор­мацію про розпад єдиної венедської ранньослов’янської спільноти, якій відповідала зарубинецька культура. Йор­дан сповіщає, що в VI ст. вже існувало три гілки слов’ян: венеди (басейн Вісли), анти (Подніпров’я) і склавини (Подунав’я).

Слов’яни, починаючи з V ст., вирушили у візантійські землі. Як свідчать джерела, починаючи з 527 p., походи антів і склавинів разом із іншими варварськими народами на Константинополь стають регулярними. Нестримне слов’янське нашестя призвело до того, що вже 577 p., слов’яни контролювали землі на території Фракії та Македонії, а на початку VII ст. ними було захоплено Далмацію та Істрію. Наприкінці VII ст. сло­в’яни майже повністю оволоділи Балканським півостро­вом, проникли до Малої Азії. Візантійський імператор Константин Багрянородний так підсумовує наслідки слов’янської міграції: «Зіслов’янилась вся наша земля і стала варварською».

Західні слов’яни дали початок полякам, чехам, словакам, лужицьким сербам. Південні слов’яни – болгарам, сербам, хорватам, словенцям, боснійцям, македонцям, чорногорцям. Східні слов’яни – українцям, росіянам, білорусам.

Могутнім союзом племен були анти, які мешкали на північ від Чорного моря між Дністром і Дніпром. Вони займалися землеробством, скотарством, жили невеликими поселеннями на берегах річок та озер, мали укріплення, спільні для кількох поселень. Тогочасні автори підкреслюють, що анти були високі, дуже сильні і хоробрі люди. У IV ст. н.е. їх племена створили військово-політичний союз, який мав характер державного об’єднання. У «державі» антів відбувався перехід від первіснообщинного ладу до ранньофеодального з елементами патріархального рабства. Розпочалося майнове розшарування суспільства. У них переважав демократичний лад; управляли загальні збори (віче), і всі найважливіші справи вирішувалися спільно. Однак у разі небезпеки вони обирали царя, авторитет якого визнавав весь народ. Одним із них був Бож, який у 380 р. н.е. організував союз для боротьби з готами. Але Бож із синами і сімдесятьма знатними людьми потрапив у полон до готів. Інший вождь – Мезамир очолив боротьбу проти аварів у 560 р. н.е.

Починаючи з 602 p., анти в історичних джерелах не згадуються, а от склавини фігурують у творах більшості європейських та східних авторів, що ведуть мову про етніч­ні угруповання, які проживали на території України в VII – IX ст.

Соціально-економічна сфера.

• система господарювання східних слов’ян ґрунтувалася головним чином на землеробстві;

• допоміжну роль відігравали розвинуте скотарст­во та сільські промисли;

• зароджуєть­ся, а потім поглиблюється класова диференціація;

• у ІV – VII ст. у східнослов’янських племен значного поширення набувають ремесла – залізодобувне та залізообробне (найрозвиненіше – ковальське, понад 30 назв), ювелір­не, косторізне, гончарне та ін.;

• активізація торгівлі та виникнення і зростання кількості постій­них поселень, у яких відбувався міжобщинний обмін «градів»;

• розши­рення зовнішньої торгівлі (тор­говельні зв’язки з Великою Моравією, Болгарією, Хозарією, Візантією та ін.).

Сфера культури та побуту.

• слов’янські поселення мали площу 1 – 2,5 га і розташовувалися на південних схилах річок та інших водоймищ цілими групами недалеко одне від одно­го;

• житлом для людей служили напівземлянки або зем­лянки із плетеними чи зрубними стінами і вогнищем, а з V ст. – пічкою-кам’янкою;

• кераміка була ліпною, інко­ли оздоблювалася врізними узорами.

Політична сфера.

Після розпаду антського союзу племен на території України, де розселилися східні слов’яни, утворилися 14 племінних об’єднань, розташування і назви яких відомі із літопису «Повість минулих літ»:

• словени – на півночі поблизу озера Ільмень;

• кривичі – на південь від них у верхів’ях Волги і Дніпра;

• в’ятичі – в басейні верхньої Оки;

• радимичі – на південний захід від них, над верхньою частиною середнього Дніпра і річки Сожа;

• дреговичі – на північ від річки Прип’ять, в Поліссі;

• деревляни – між Прип’яттю, Дніпром і Горинню;

• поляни – на південь від них, понад середнім Дніпром;

• сіверяни – на Лівобережжі, в басейні Десни та Сейма;

• уличі – між Дністром та Бугом;

• тиверці – між Дністром та Прутом;

• хорвати – у Прикарпатті (нинішня Галичина) і Закарпатті;

• дуліби, пізніше волиняни, бужани – у верхів’ях Західного Бугу (VI-VII ст.).

Поступово з розкладом родоплемінного ладу і появою класів у VIII– IX ст. набирає силу процес об’єднання окремих племен та їхніх союзів. Саме на цьому ґрунті і виникають дер­жавні утворення – племінні князівства та їхні федера­ції. За свідченням арабських авторів, уже в VIII–IX ст. існувало три осередки східнослов’янської державності: Куявія (земля полян з Києвом), Славія (Новгородська зем­ля) і Артанія (Ростово-Суздальська, а можливо, Причор­номорська і Приазовська Русь). Найбільшим було дер­жавне об’єднання, яке літописець називає Руською зем­лею (арабські автори асоціюють його з Куявією) з цент­ром у Києві. Французька придворна хроніка повідомляє про послів «народу Рос», які 839 р. при­були до імператора франків Людовика Благочестивого в Інгельгейм.

Поляни стали центром консолідації східнослов’янських земель. Їх столицею був Київ, заснований у к. V – першій пол. VІ ст. Першими ж київськими князями, існування яких зафіксовано письмовими джерелами, були Дір і Аскольд, які правили у 30-50 рр. ІХ ст. до 882 р.