Залізний вік – і тис. До н.Е.

На території України перші знахідки залізних виробів да­туються XI – IX ст. до н. є. Заліз­ні знаряддя праці та зброя значно вплинули на суспільний розвиток. Поряд з підвищенням про­дуктивності праці та появою значної кількості додатко­вого продукту активно йшов процес посилення воєнної могутності. Зброя стала знаряддям праці, а війна – ремеслом.

Перехід до ранньозалізного віку на території Укра­їни зумовлений дією низки чинників:

• різка зміна клімату (наприкінці II тис. до н. є. стає посушливим) – екологічна криза;

• міграція населення;

• розрив ста­рих економічних зв’язків;

• дефіцит привозних мідної руди та бронзових виробів;

• розвиток місцевого залізо­рудного виробництва.

Характерними ознаками суспільного розвитку цієї доби були:

• значні міграції населення;

• посилення тор­говельних зв’язків;

• становлення приватної власності;

• майнова диференціація суспільства;

• перетворен­ня сім’ї на господарську одиницю;

• витіснення родової общи­ни територіальною;

• виділення ієрархічно структурованої військової еліти; утворення організованих воєнно-політич­них об’єднань та союзів;

• зародження державності.

Відбувся другий поділ праці: ремесло відокремилось від с/г. На території України початок залізної доби пов’язаний з кіммерійською культурою (Північне Причорномор’я, поч. І тис. до н.е.) та з ранніми слов’янськими культурами (поч. н.е.).

2. Кочовики на території України.

Стрімке зростання кочового населення Азії привело до пошуку ним нових територій, яке в історії називають «Велике переселення народів». Кочовики хвилями змінювали один одного з к. ІІ тис. до н.е. – до ХІІІ ст.

Кіммерійці (IX – VII ст. до н.е.):

• перші відомі з писемних джерел (Гомер в «Одіс­сеї», Геродот, Каллі-мах, Стратон, ассирійські клинописні джерела – під іменем «гамірра»);

• перші на території України володіли залізною зброєю;

• перші наїзники та кочовики;

• походи в Ма­лу Азію, успішно воювали з Урарту, Ассирією, Ліді­єю;

• не створили власну державу;

• займали територію між Дністром і Доном, а також Кримський і Таманський півострови, Керченська прото­ка – Боспор Кіммерійський.

Скіфи (VII – ІІІ ст. до н.е.):

• у VII ст. до н. е. скіфи, переслідуючи кіммерійців, вдираються до Передньої Азії (аж до Сирії, захопили Мідію, утворили там державу Ішкуза, через 28 років повернулися до Північного Причорномор’я);

• у другій половині VII ст. до н. є. утворили об’єднання племен – Велику Скіфію, що у V ст. до н. е. оформилося у державу, яка про­існувала до ІІІ ст. до н. є.

За Геродотом:

• тери­торія держави була досить великою і мала форму рівностороннього чотирикутника, який, при­лягаючи до чорноморського узбережжя, розташовувався в межиріччі Дунаю та Дону.

• населення Скіфії поді­лялося на дві великі групи: мігруючі племена (скіфи-кочівники, які населяли степові райони на схід від Дніпра, та царські скіфи, які кочували узбережжям Азовського моря і степовим Кримом) – кочове скотарство і грабіжницькі воєнні по­ходи, та осілі племена (елліно-скіфи-калліпіди, які жили поблизу давньогрецького міста Ольвії; скіфи-землероби, зосереджені на Лівобережжі; скіфи-орачі, які розташовувалися на захід від Дніпра) – зернове землеробство;

• характер­ною рисою скіфського суспільства була його неоднорідність, яка найбільше виявля­лася в соціально-політичній сфері: панівне становище у країні належало царським скіфам, які вважали решту населення своїми рабами;

• в основі системи управління лежала «варварська демократія» – влада царя не була абсолютною і обмежувалася радою скіф­ських племен та народними зборами усіх воїнів.

• 513 р. до н. є. переможна війна скіфів з перським царем Дарієм.

• роди і племена під час воєнних походів ставали військовими підрозділами;

• найдосконаліше для тієї доби озброєн­ня (більша частина арсеналу їхньої зброї – мечі, кинд­жали, бойові сокири тощо були виготовлені із заліза, а скіфський лук за далекобійністю, прицільністю і вбив­чою силою не мав аналогів);

• жорстокі варварські традиції: скіфський воїн пив кров першого вбитого ним ворога, знімав скальпи; кожен сотий поло­нений приносився в жертву богові війни; того, хто на полі бою власноручно не вбив жодного ворога, не допус­кали до святкового столу;

• найбільшого розквіту Скіфія досягла в IV ст. до н. е., під час правління царя Атея. Держава стала централізо­ваною, було започатковано карбування скіфської моне­ти. Вдало розпочалося скіфське завоювання Балкан. У 339 р. до н. є. між скіфами та Македонією спалахнула війна, у якій загинув Атей, а скіфи за­знали поразки.

• III ст. до н. є. – період занепаду скіфської держави. Під ударами сарматських племен володіння скіфів зменшується. Втримати їм вдалося лише вузьку смугу Нижнього Подніпров’я та Степовий Крим. В Криму була утворена нова держава – Мала Скіфія, столицею якої стало місто Неаполь (поблизу су­часного Сімферополя). У II ст. до н. є. Мала Скіфія взяла під контроль Ольвію і вела успішну боротьбу з грецьки­ми містами-державами за вплив на всю територію Таври­ди. Як етнічне та політичне утворення, Мала Скіфія при­пиняє своє існування лише на початку ІІІ ст. н. є.

• Скіфи створили самобутню культуру, про що свідчать царські кургани (Чортомлик, Куль-Оба, Солоха, Товста Могила та ін.) і «скіфська тріада» – скіфсь­кий тип зброї, «звіриний стиль» в образотворчому мис­тецтві та специфічна збруя верхових коней. Елементи скіфської культури вплинули на формування передслов’янської культури окремі дожили до на­шого часу, зокрема, корені деяких скіфських слів і до­сі зберігаються в мовах східних слов’ян: «спако» (соба­ка), «голос», «топор»).

Сармати

У III ст. до н.е. в землі Північного Причорномор’я з поволзько-приуральських степів прийшли сармати. Вже у ІІ-І ст. до н.е. вони повністю займали степи між Доном і Дніпром, а іноді їхні по­селення сягали навіть Південного Бугу й Дунаю. Назва «сармати» походить від іранського слова – «саоромант», що означає «опе­резаний мечем». За легендою, записаною Геродотом, сармати по­ходили від шлюбів скіфів з амазонками – безстрашними жінками-воїнами. Сарматські жінки вміли їздити верхи не гірше за чоло­віків, володіли зброєю й разом з ними ходили в походи. У військо­вій справі сармати відрізнялися від скіфів ще більшою жорстокістю і непохитністю.

Основним заняттям сарматів було кочове скотарство. Вони роз­водили велику рогату худобу, овець, коней. Окрім того, полювали на степових звірів і птахів, ловили рибу, займалися ремеслами.

Наприкінці І ст. н. е. утворився великий союз племен, очолюва­ний сарматським племенем аланів. Кінець аланському пануванню в південноукраїнських землях поклали в ІІІ ст. германські племена готів, а в другій половині IV ст. – гуни.

Готи

У ІІІ ст. своє панування у Північному Причорномор’ї встановили германські племена готів, утворивши тут Готську державу – Гетику. Вони прийшли з берегів Балтійського моря. Столицею держави було так зване «Дніпрове місто», яке знаходилося поблизу одного з порогів Дніпра (неподалік від нинішнього с. Башмачка Запорізької області). Закріпившись у Північному Причорномор’ї, готи почали свою військову експансію на Балкани і Малу Азію. Найбільшої могутності й сили політичне об’єднання готів досягло в середині IV ст. н. е. за правління короля Германаріха (332 – 375 рр.). Під кінець правління Германаріха почалася невдала для готів війна з племенами антів. Після смерті готського короля військову суперечку з антами продовжив його спадкоємець Вінітарій. Саме він у 375 р. підступно вбив антського князя Божа з сина­ми та 70 старійшинами. Але вже наступного року готи були розгро­млені кочовими племенами гунів, які підтримали антів у їх боротьбі проти готської держави. Після цієї нищівної поразки Гетика як держава швидко занепала. Більша частина її населення перейшла в наддунайські землі, менша – залишилася на території Кримсько­го півострова.

Гуни

Після перемоги над готами гуни невдовзі захопили величезні те­риторії від Дону до Дунаю. Вони зруйнували грецькі колонії в При­чорномор’ї, підкорили племена готів, аланів, слов’ян. За правління Аттіли (сер. V ст.) держава гунів контролювала величезні простори від Рейну до Волги. І тільки після поразки в Каталаунській битві (451 р.) гуни нарешті були зупинені. Каталаунська поразка підірва­ла могутність гунської імперії. Після смерті у 453 р. царя Аттіли його держава розпалася, а гуни поступово розпорошилися серед місцевих народів.

На зміну гунам прийшли нові хвилі тюркських кочових племен, що, перетинаючи Причорномор’я, рвалися за Дунай, до багатих євро­пейських країн.

Авари та болгари

У VI ст. у Північному Причорномор’ї з’явилися орди аварів. Вони напали на антів, спустошили їхні землі. Боротьба виявилася дуже виснажливою, і антський племінний союз розпався (602 р.).

Ще одну загрозу для слов’ян у цей час становили напади булгар (болгар). Частина булгар осіла на Камі та Волзі, створивши тут державне утворення (Волзьку Болгарію), а інша, пройшовши через територію сучасної України, осіла у східній частині Балканського півострова, заснувавши міцну державу – Дунайську Болгарію. До її складу ввійшли землі південних слов’ян, культура яких перевищу­вала культуру переможців.

Хозари

Хозари прийшли з Азії й заснували велику державу – каганат, яка досягла в VIII ст. найбільшої могутності. Хозари були войовничим народом, що підкорив багато племен: аланів, радимичів, в’ятичів, полян, сіверян. Формою залежності підкорених племен була сплата данини. Столицею Хозарського каганату було м. Ітіль на нижній Волзі.

Печеніги

Наприкінці IX ст. у південноукраїнських степах з’явилися нові кочівники – печеніги, основним заняттям яких, окрім скотарства, були грабіжницькі набіги на сусідні племена і країни. Упродовж 915–1036 рр. Русь воювала з ними 16 разів, не рахуючи дрібних сутичок. 972 р. хан Куря біля Дніпрових порогів розбив загін Свято­слава і зробив із княжого черепа чашу для пиття. У 1036 р. дружина Ярослава Мудрого розгромила під стінами Києва печенізьку орду й відкинула її у безкраї степи.

Половці

Вийшовши у IX ст. із теренів сучасної Киргизії та Казахстану, половці витіснили печенігів – спочатку з Приаралля, а в першій половині XI ст. – і з Причорномор’я. Перший удар половців на Русь припадає на 60-ті рр. XI ст. До початку ХНІ ст. половці здій­снили 46 великих походів на Русь.

У різні часи Русь не лише воювала з кочівниками, а й мала з ними мирні відносини і навіть торгувала. Коли з 60-х рр. XI ст. половці почали тіснити печенігів, то частина з них відійшла за Ду­най. З дозволу київського князя вони зайняли малозаселені землі Поросся та Південної Переяславщини. Русичі називали тюркські племена за кольором їхніх шапок чорними клобуками.

Літописи зберегли відомості про півтора десятка русько-половець­ких шлюбних союзів. На половчанках, наприклад, були одружені Олег Святославич (онук Ярослава Мудрого, засновник династії Ольжичів), Ізяслав Давидович, Всеволод Ольгович, Юрій Володимиро­вич (Долгорукий); у Всеволода і Святослава Ольговича половчанкою була мати; у Ігоря і Всеволода Святославича – і мати, і бабка (по батькові).

Кочові народи залишили помітний слід в історії України. Протягом століть вони впливали на розвиток українських земель, на формування матеріальної і духовної культури населення країни. Державні утво­рення кіммерійців, скіфів, сарматів, готів існували ще до IV ст. н.е.