3. Правобережна Україна та Західноукраїнські землі в другій половині хvіі – хvііі ст.

У 1669 р. польський сейм скасував на правобережжі козацький устрій. Козаки були оголошені поза законом, за винятком невеликої кількості козаків, що наймалися на службу до польських магнатів (надвірні козаки).

Посилення польського гноблення викликало хвилю повстань. З 1700 по 1704 рр. точилася визвольна боротьба правобережного козацтва на чолі з фастівським полковником Семеном Палієм. Повстанці звільнили від шляхти Київщину, Черкащину, Поділля. Цей рух був придушений спільними польсько-російськими зусиллями.

У наступні роки на Правобережжі поширився рух гайдамаків (від тюркського «гайде» – гнати, чинити свавілля). У другій пол. ХVІІІ ст. гайдамацький рух переріс у народно-визвольне повстання, яке отримало назву Коліївщина. У 1768 р. його очолив Максим Залізняк. Коліївщина була спрямована проти польського гноблення, на ліквідацію панівної верстви суспільства, великої земельної власності.

На західноукраїнських землях (Галичина, Закарпаття, Буковина) соціальний протест проявився в русі опришків. Найбільш відомим ватажком опришків був Олекса Довбуш – з 1738 по 1745 рік.

На долі українських земель також позначилися три поділи Речі Посполитої:

• за першим поділом 1772 р. до Австрії відійшла Галичина;

• за другим поділом 1793 р. до Росії відійшло правобережжя (Київщина, Волинь, Поділля);

• за третім поділом 1795 р. до Росії відійшла Волинь (Берестейщина).

• З переходом Правобережної України під владу Росії тут у 1797 р. було створено Київську, Волинську та Подільську губернії.

До Австрійської імперії була приєднана в 1775 р. Буковина, яка перебувала до цього часу в складі Османської імперії. Під безпосереднім контролем Габсбургів перебувало й Угорське королівство разом з українським Закарпаттям. З 1867р. Австрійська імперія отримала назву Австро-Угорщини.

Таким чином, на кін. ХVІІІ ст. українські землі опинилися в складі двох великих імперій – Російської та Австрійської. В історії України почався новий період.

Тема 5. Українські землі в складі Російської та Австро-Угорської імперії (кінець хvііі – п. Хх ст.).

Основні поняття: національне Відродження, «Основа», Кирило-Мефодіївське братство, громадівський рух, громади, «Руська Трійця», політизація, народовці, москвофіли, просвіти, політичні партії, революція, Валуєвський циркуляр, Емський указ, Просвіта.

План:

1. Соціально-економічний розвиток Наддніпрянщини у ХІХ ст.

2. Соціально-економічний розвиток Західної України у ХІХ ст.

3. Українське національне Відродження.

4. Розвиток України на п. ХХ ст.

1. Соціально-економічний розвиток Наддніпрянщини у хіх ст.

Унаслідок другого (1793 р.) та третього (1795 р.) поділів Речі Посполитої до складу Російської імперії ввійшли Правобережна Україна та Західна Волинь, а результатом успішної війни з Туреч­чиною стало приєднання до Росії причорноморських степів та Крим­ського ханства.

До 1796 р. поділ Російської імперії на намісництва був заміне­ний поділом на губернії. У 20-30-ті pp. XIX ст. губернії об’єднали в генерал-губернаторства. Адміністративно-територіальний поділ українських земель, що перебували під владою Російської імперії:

Регіони	Генерал-губернаторство	Губернії
Південно-Західний край (Правобережжя)	Київське	Київська, Волинська, Подільська
Малоросія (Лівобере­жжя), Слобожанщина	Малоросійське	Чернігівська, Полтавська, Слобідсько-Українська (з 1835 р. – Харківська)
Новоросія (Південь)	Новоросійсько-Бесарабське	Катеринославська, Таврій­ська, Миколаївська (з 1805 р. – Херсонська)

Губернатори були наділені всіма цивільними, державними та вій­ськовими повноваженнями і призначалися царем; до губернського правління входили віце-губернатор, радники, прокурор. Вони спиралися на дворянські збори – становий представницький орган.

Губернії складалися з повітів, очолюваних капітан-ісправниками. Повіти ділилися на стани під контролем поліцейських приставів. Державні податки збирала імперська казенна палата. У 1831 р. було скасовано магдебурзьке право на Лівобережжі, у 1841 р. ліквідовано судочинство за Литовськими статутами на Правобережжі.

Україна в наприкінці XVIII – на початку ХІХ ст. була аграрною країною з кріпосни­цькими відносинами, земля (близько 75 %) належала поміщикам, понад 60 % населення становило кріпосне селянство. Російський державний феодалізм переживав добу розквіту.

Особливості розвитку сільського господарства:

• домінування кріпосницьких відносин: поміщик мав право на працю і майно селянина, міг продати його з землею або без землі. На Лівобережжі та Слобожанщині переважали дрібні та середні поміщицькі маєтки, які належали нащадкам козацької старшини або російського служилого дворянства. На Правобережжі переважало велике поміщицьке землеволодіння. Маєтки належали головним чином польським та українським магнатським родинам;

• найбільш інтенсивно розвивалися поміщицькі маєтки на півдні України. Прагнучи заселити Південь, російський уряд активно переселяв сюди селян з Росії та інших регіонів України, а також німецьких, молдавських, болгарських, сербських та грецьких колоністів. Російські магнати, прагнучи заохотити селян до переселення пропонували їм особисту свободу. В результаті на півдні України була найменша частка кріпаків по Україні. Так, у Таврійській губернії їх налічувалися лише 6%, у Херсонській – 31,3%, у Катеринославській – 31,5%, у той час як у середньому по Україні частка кріпаків дорівнювала 63,8%. Південні регіони стають головним джерелом вирощування пшениці на експорт, а також льону, конопель, тютюну, цукрових буряків. В цьому ж регіоні активно розвивається високотоварне тваринництво. Головними галузями тваринництва були конярство та вівчарство, у меншому ступені – розведення великої рогатої худоби;

• основними формами експлуатації кріпаків були відробітко­ва, грошова, натуральна рента. Відбувається посилення експлуатації селян - панщина 4-6 днів на тиждень;

• поміщики намагалися отримати більше прибутків через запровадження нових форм експлуатації залежних селян: урочна система (поміщик давав селянам таке завдання – урок, яке неможливо було виконати за 1 день); оброчна система (селяни не ходили на панщину, але платили оброк); місячина (селяни позбавлялись землі, натомість отримували щомісячну продовольчу пайку);

• витіснення селян на неродючі віддалені землі; знеземелення селян;

• державні селяни сплачували грошову ренту і несли повинності на користь держави. Найбільше державних селян було на Лівобе­режжі (50 % селян), найменше – на Правобережжі (13 %). Від­бувалося майнове розшарування селян, розорені селяни йшли на заробітки, передусім у Південну Україну;

• існували військові поселення (1817-1857 pp.): частина війська передавалася на утримання селянам. Фактично селяни-поселенці перетворювалися на довічних солдатів, які водночас займалися с/г; дітей із 7 років зараховували до кан­тоністів (новобранців);

• примітивні й застарілі знаряддя праці не давали можливості запроваджувати прогресивні технології, спричиняли технічну відсталість сільськогосподарського виробництва, неефективне екстенсивне господарювання;

• зниження прибутків землевласників (майже кожен 4ий поміщицький маєток перебував під заставою);

• відбувається проникнення капіталістичних відносин у с/г (розширення посівів технічних культур (буряки, тютюн, льон, конопля, соняшник), початок використання більш продуктивної найманої праці; передача землі в оренду купцям, заможним селянам тощо; зростання товарності виробництва, поглиблення спеціалізації ок­ремих районів і поміщицьких господарств).

Особливості розвитку промисловості:

• тісний зв’язок із с/г: млини, крупорушки, ґуральні та інші обробні підприємства в поміщицьких господар­ствах. Перше місце у промисловості України посідає цукрова галузь, яка забезпечувала 80% виробництва цукру в Росії. У 1824 р. був заснований перший цукровий завод. Друге місце належало суконній промисловості;

• більшість промисловців – поміщики, купці; розвиток держав­ної промисловості;

• використання як вільнонайманої праці (капіталістичні підпри­ємства), так і кріпосної (поміщицько-кріпосні підприємства). Поступове зростання кількості найманих робітників (із 1825 р. по 1861 pp. – утричі);

• розвиток чумацького промислу, який сприяв розшаруванню се­лянства і був одним з основних джерел накопичення капіталу;

• 30-40і роки XIX ст. – початок промислового перевороту (заміни ручної праці на машинну);

• з 20-х років відбувається розвиток кам’яновугільної та металур­гійної галузей, прискорений розвиток машинобудівної проми­словості;

• формування робітничого класу і промислової буржуазії.

Особливості розвитку торгівлі:

• пожвавлення торгівлі внаслідок розвитку промислового й сіль­ськогосподарського виробництва.

• Україна стала складовою частиною загальноросійського внут­рішнього ринку.

• ярмаркова торгівля (понад 2 тисячі ярмарків, найбільші – у Хар­кові, Єлисаветграді, Сумах, Полтаві). Товари, що вивозилися з України: хліб, м’ясо, вовна, тютюн, сало, олія, цукор; товари, що завозилися з Росії: тканини, вироби з металу, скло, посуд.

• зовнішня торгівля велася через порти Чорного та Азовського морів. 60% загальноросійського експорту

• більшість купців – росіяни, поступово з’являються й українці (найвідоміші – Яхненки).

Масові повстання

• повстання проти режиму військових поселень у Чугуєві (Харківщина), 1819 р.;

• селянські рухи на Катеринославщині (1818-1820 pp.), Харківщині, Херсонщині, Чернігівщині (1832-1833 pp.);

• виступи під проводом У. Кармелюка (1813-1835 pp.) на Поділлі;

• «Київська козаччина» (1855 р.) – масовий рух селянства Київ­щини за повернення козацького стану.