3. Галицько-Волинське князівство (хіі- хіv ст.). Утворення Галицько-Волинського князівства.

Галицькі і Волинські землі були приєднані до Русі князем Володимиром Великим, який відбив їх у поляків. Віддаленість Галичини і Волині від Києва забезпечувала відносну незалежність і самостійність цих земель. Особливістю Галичини було сильне боярство, сформоване з місцевої знаті. На Волині боярство було сформоване з князівських дружинників і тому відрізнялося більшою лояльністю до князівської влади. З розпадом Київської Русі над Дністром виникло Галицьке князівство ( ХІ ст.). За Ярослава Осмомисла (1153– 1187) досягло найвищої могутності. Правили Ростиславичі (нащадки правнуків Ярослава Мудрого). Понад Бугом виникло Волинське князівство (сер. ХІІ ст.) з центром у м. Володимирі. Правили Мстиславичі (нащадки Володимира Мономаха).

У 1199 р. Волинському князю Роману Мстиславовичу (1199-1205) вдалося вперше об’єднати Волинську і Галицьку землі, врятувавши останню від зазіхань польських і угорських феодалів.

У 1202 р. Роман приєднав до князівства Київські землі. Утворення такої могутньої держави дозволило йому вести успішну боротьбу з половцями, угорськими і польськими князями, литовцями, зі своїм непокірним боярством, сприяло економічному піднесенню князівства, розвитку міст, ремесел, торгівлі.

У 1205 р. роман втрутився у польські династичні усобиці і загинув у засідці поблизу польського м. Завихвоста. Бояри прогнали малолітніх синів Романа – Данила і Василька та взяли владу в свої руки. Під боярським пануванням земля опинилась в безладі, чим скористалися поляки та мадяри, які захопили Галич та Володимир і задумували поневолити всю Галичину та Волинь.

Правління Данила Романовича та його нащадків.

Спираючись на волинське боярство Данило Романович (1238-1264) у 1219 р. визволив від польських феодалів Берестейщину і Забужжя, у 1225 р. відвоював у поляків Луцьк і Пересопницю з округами й розпочав боротьбу з галицькими боярами за Галицьке князівство. Кілька разів він брав і вимушено залишав Галич аж доки в 1238 р. не утвердився в ньому остаточно. Для зміцнення відродженої Галицько-Волинської держави надзвичайно важливе значення мав захист її західних кордонів. Навесні 1238 р., під Дорогочином, Данило розгромив тевтонських рицарів Доброжинського ордену й навіть захопив у полон їхнього магістра.

У 1239 р. Данило знову приєднав до своїх володінь Київські землі. Однак, в період, коли Данило вже відбудував свою державу, на руські землі напали монголо-татари, які після зруйнування в грудні 1240 р. Києва пішли походом на Волинь і Галичину. Данило змушений був визнати залежність від Золотої Орди і платити їй данину. Це дозволило йому захистити князівство від монголо-татарських набігів, відновлювати економіку.

Данило уклав союзи з угорським королем і папою римським: папа обіцяв допомогу Данилу організацією хрестового походу проти монголо-татар, а Данило обіцяв церковну унію з Римом. У 1253 році він отримав від папи римського королівську корону, однак обіцяна йому допомога не надійшла; організовував війська, укріпляв старі міста і будував нові – заснував Холм і Львів (перша літописна згадка про м. Львів належить до 1256 р).

В силу об’єктивних причин антимонгольська політика Данила зазнала краху. Татари здійснили похід на князівство і змусили князя знищити відновлені ним укріплення міст. Останні роки свого життя Данило провів у Золотій Орді і помер у 1264 р.

На думку багатьох істориків, Данило Галицький був одним із найвидатніших руських князів. У надзвичайно складних умовах він зміг перетворити князівство у високорозвинену державу, яку знали і поважали в Європі.

З 1264 по 1323 рр. тривав розвиток Галицько-Волинського князівства за спадкоємців Данила Галицького, відбувалося поступове політичне ослаблення князівства. При формальному збереженні єдності, князівство фактично розпалося. У цей період князювали сини Данила – Шварно (1264-1269) і Лев ( 1264-1301), син Лева І – Юрій (1301-1308). Галицько-волинські князі, визнаючи формальну залежність від Золотої Орди, фактично вели самостійну зовнішню політику. Період піднесення і стабільності, відновлення міжнародного авторитету, розвитку економіки, міст. Останні представники династії Романовичів – сини Юрія І, Андрій та Лев ІІ (1308-1323) правили дуумвіратом, трагічно загинули в битві з військами хана Узбека.

Останнім галицько-волинським князем став племінник Андрія та Лева ІІ – Юрій ІІ Болеслав ( 1323-1340 рр.). Юрій ІІ Болеслав, вихований на західній культурі, здійснював прозахідну політику: сприяв переселенню німців і поляків в українські землі, лояльно ставився до католицтва і його поширення в Україні. Невдоволені бояри отруїли князя. Смерть Юрія ІІ була трагедією для України: він не мав спадкоємців, і престол перейшов до його зятя – литовського князя Любарта.

Таким чином Галицько-Волинське князівство опинилося в складі Великого князівства Литовського. Боротьбу за українські землі розпочав і польський король Казимир Великий, захопивши у 1349 р. частину Галичини. У цю боротьбу вступила і Угорщина, яка володіла Галичиною з 1370 по 1386 рік.

Після 1340 р. Галицько-Волинська держава припинила своє існування, а українські землі були поділені між сусідніми державами.