3.3. Державне регулювання грошової системи України

Регулювання грошового обігу — сукупність заходів, що відбуваються в сфері грошового обігу з метою забезпечення його сталості, стримування інфляції, гнучкого забезпечення грошима потреб сфери обігу; є складовою частиною грошово-кредитної політики держави.

Визначальна роль у здійсненні всього комплексу заходів держави у сфері грошового обігу та кредитних відносин належить її центральному банку.

Вплив на основні параметри грошового обігу здійснюється через такі інструменти:

• прямі (механізми готівкової емісії; встановлення межі кредиту центрального банку, що надається урядові та банківським установам; пряме регулювання позикових операцій банків, визначення маржі, межі на вартість кредитних ресурсів, що виділяються, згідно з пріоритетами макроекономічної політики, для фінансування окремих галузей економіки, обмеження споживчого кредиту);

• опосередковані (здійснення операцій на відкритому ринку; регулювання норм банківських резервів; регулювання облікової ставки процента на позики, що надаються центральним банком)/

Операції на відкритому ринку — гнучкий валютно-платіжний інструмент, який виявляється у продажу чи купівлі центральним банком цінних паперів на відкритому ринку в комерційних банків, а також застосовується для проведення експансивної (купівля цінних паперів) або рестрикційної (продаж цінних паперів) грошово-кредитної політики.

Політика облікової ставки виявляється в змінах облікової ставки відповідно до кон'юнктурних коливань економіки і застосовується для управління кредитною активністю.

Політика мінімальних резервів — найжорсткіший інструмент грошово-кредитного регулювання; виявляється в маніпуляції нормою обов'язкових резервів, які комерційні банки зобов'язані зберігати на рахунках у центральному банку; застосовується як засіб швидкого стиснення чи розширення кредитної маси в системі.

Грошово-кредитна політика центрального банку: суть, типи, стратегічні цілі. Інструменти грошово-кредитного регулювання

Грошово-кредитна політика — це сукупність заходів у сфері грошового обігу та кредитних відносин, які проводить держава.

Розроблення і реалізація грошово-кредитної політики — це основна функція центрального банку.

Основними типами грошово-кредитної політики є:

• політика грошово-кредитної рестрикції (політика "дорогих грошей") — весь інструментарій грошово-кредитної політики підпорядковується, згідно з динамікою економічного циклу, стисненню обсягів грошової та кредитної емісії;

• політика грошово-кредитної експансії (політика "дешевих грошей") — забезпечення доступності для суб'єктів економічної діяльності грошових і кредитних ресурсів.

До цілей грошово-кредитної політики можна віднести:

• стратегічні - можуть бути кінцеві цілі загальноекономічної політики держави;

• проміжні - досягнення такого стану деякими економічними змінними, що сприятиме досягненню стратегічних цілей;

• тактичні - мають короткостроковий, оперативний характер і покликані забезпечити досягнення проміжних цілей.

Суб'єктами грошово-кредитної політики є: банківська система — центральний банк і комерційні банки; урядові структури — Міністерство фінансів або казначейство, органи нагляду за діяльністю банків і контролю за грошовим обігом, інституції зі страхування депозитів, а також інші установи.

Для грошово-кредитного регулювання центральний банк використовує такі інструменти грошово-кредитної політики:

— здійснення операцій на відкритому ринку, де реалізуються державні цінні папери;

— регулювання резервної норми комерційних банків;

— зміну норми банківського процента;

— рефінансування комерційних банків;

— валютне регулювання.

Операції на відкритому ринку — це здійснення купівлі та продажу уповноваженими установами держави її цінних паперів.

Коли центральний банк купує цінні папери, що перебувають у володінні комерційних банків, він здійснює таким способом додаткову грошову емісію. При цьому, в зв'язку зі зростанням резервів, збільшується кредитний потенціал комерційних банків.

Обов'язкові резерви — це частина (норма в процентах) банківських депозитів та інших пасивів, отриманих банком з інших джерел, яка, згідно з чинним законодавством або зі встановленими нормативними актами, має зберігатися у формі касової готівки комерційних банків та їх депозитів у центральному банку.

Змінюючи норму обов'язкового резерву, центральний банк безпосередньо впливає на пропозицію грошей і банківського кредиту.

Облікова ставка процента формується на основі надання центральними банками позик комерційним банкам. Облікова ставка відіграє опосередковану функцію — визначає комерційним банкам вартість кредитів центрального банку. Якщо облікова ставка процента знижується, то в комерційного банку виникає зацікавленість в отриманні додаткових сум таких кредитів, і навпаки. Відповідно через зміну облікової ставки збільшується або зменшується на грошовому ринку пропозиція кредитних ресурсів.

Рефінансування комерційних банків здійснює центральний банк шляхом регулювання попиту на свої позички з боку комерційних банків з урахуванням зміни їх асортименту, обмеження цільового призначення, лімітування обсягів окремих позичок тощо.

Валютне регулювання центральний банк застосовує у разі планового зменшення маси грошей в обігу, при ньому він продає на ринку відповідну масу іноземних валютних цінностей, що призводить до скорочення банківських резервів і пропозиції грошей. І навпаки, при збільшенні маси грошей в обігу центральний банк купує відповідну масу іноземної валюти.

Національна грошова система України - це встанови державна форма організації грошового обігу, що регламентується загальнодержавними законами.

Вона склалася історично, її зміст і структурні етапи відображають досягнутий соціально-економічний рівень розвитку держави, вона регулюється законами держави й іншими державними актами. Національна грошова система України - це система ринкового типу, що виникла наприкінці 1991 року з виходом України з «рубльової» зони. У 1992 році Україна ввела у готівковий обіг перехідну тимчасову національну валюту - купоно-карбованець, а з 1996 року - гривню як повноцінну грошову одиницю.

Історія Національного банку незалежної України веде свій початок з 1991 року, коли Верховна Рада України затвердила Закон України «Про банки і банківську діяльність». Національний банк України докладає всіх зусиль для забезпечення стабільності національної грошової системи. Для цього він застосовує різні фінансові інструменти, щоб досягти значного зниження темпів зростання інфляції і стабілізації курсу національної валюти для виконання покладених на банк функцій щодо кредитно-валютної і фінансової політики, емісійно-касових операцій, удосконалює структуру управління і систему нагляду за діяльністю комерційних банків.

Подальший розвиток банківської системи забезпечується згідно із Законами України «Про банки і банківську діяльність» і «Про Національний банк України».

Регулювання грошового обігу - сукупність заходів у сфері грошового обігу з метою забезпечення його стійкості, стримування інфляції, гнучкого забезпечення грішми потреб і обігу.

Грошово-кредитна політика - це сукупність заході: грошового обігу і кредитних відносин, які проводить держава.

Суб’єктами грошово-кредитної політики є:

• банківська система - Центральний банк України і комерційні банки;

• урядові структури - Міністерство фінансів чи Казначейство,

• органи нагляду за діяльністю банків і контролю за грошовим обігом, інституції зі страхування депозитів.

Серед суб'єктів грошово-кредитної політики її основним, ключовим суб'єктом і провідником є Національний банк України.

Отже, об'єкт і цільова функція грошово-кредитної політики, мають бути спрямовані на досягнення оптимальної рівноваги між попитом і пропозицією грошей, щоб забезпечити стабільність грошового обігу і всієї грошової системи в цілому. Центральний банк як головний орган державного регулювання економіки у межах своїх повноважень здійснює комплекс заходів і застосовує ряд інструментів, спрямованих на досягнення цілей монетарної політики, що, як правило, однакові в переважній більшості країн.