- •114.Державний устрій та політична система Туреччини. Основні вектори внутрішньої та зовнішньої політики Туреччини.
- •119. Держава як центральний міжнародний актор.
- •122. Місцеве управління та самоврядування у країнах світу: провідні тенденції розвитку
- •123. Історична еволюція міжнародних систем.
- •128. Сша та арабський світ на рубежі хх-ххі ст. Війни в Іраку та Афганістані.
- •130. Сша: проблеми світового лідерства. Внутрішні проблеми сша
- •131.Передумови, причини та етапи „холодної війни”.
- •132. Початок арабо-ізраїльського протистояння: причини та наслідки.
- •Арабо-ізраїльські війни
114.Державний устрій та політична система Туреччини. Основні вектори внутрішньої та зовнішньої політики Туреччини.
Форма правління: парламентсько-президентська республіка.
Конституція :7 листопада 1982 року (зі змінами від 21.10.2007 р.).
Органи влади:
Глава держави: президент Турецької Республіки. Президент ТР Абдуллах Ґюль обраний главою держави 28 серпня 2007 року у парламенті терміном на сім років. Відповідно до результатів загальнодержавного референдуму від 21 жовтня 2007 року, у Туреччині прямі всенародні президентські вибори будуть проводитися один раз на п’ять років.
Законодавча влада: Великі Національні Збори (Меджліс) Туреччини (однопалатний парламент – 550 депутатів, позачергові парламентські вибори відбулися 22 липня 2007 року, наступні парламентські вибори мають відбутися восени 2011 року). Голова парламенту – представник правлячої Партії справедливості і прогресу (ПСП) Кьоксал Топтан. За результатами виборів ПСП набрала 46,6% голосів виборців, Республіканська народна партія (РНП) – 20,9%, Партія націоналістичного руху (ПНР) – 14,3%, решта 11 партій, що взяли участь у виборах за партійними списками, не змогли подолати 10-відсотковий парламентський бар’єр. За списками незалежних кандидатів до парламенту обрано 26 депутатів, 23 з яких є прихильниками прокурдської Партії демократичної спільноти (ПДС). У парламенті створено 4 партійні фракції: ПСП (338 депутатів), РНП (98), ПНР (70), ПДС (21).
Виконавча влада: Прем’єр-міністр ТР Реджеп Тайїп Ердоган (Голова ПСП, на посаді з 6 серпня 2007 року).
В цілому, багатовекторність є особливістю зовнішньої політики Туреччини. Найбільш приоритетним її напрямком є західна орієнтація. Заявку на повне членство в ЕС Туреччина подала ще у 1987 р. Однак направленість політики та її уклін в бік Заходу проявилася набагато раніше. У 1952 р. Туреччина входить в НАТО, 1995 р. у Європейський Економічний Союз. Після чисельних відстрочок питання щодо надання Турецькій Республіці статусу кандидата було вирішено на її користь у 1999 р. Однак намічені перемови по вступу Туреччини до ЄС було заморожено у грудні 2006 р. в наслідок того, що учасники наради досягли єдності у думках про призупинення перемов за вісьмома з 35 пунктів перемов з Анкарою. Було також погоджено, що протягом найближчих трьох років переговорний процес буде підлягати щорічній перевірці. Нагадаємо, що питання приєднання до ЄС було обумовлено наявністю кіпрської та курдської проблем, а також порушенням прав людини. Тем не менш, на сучасному етапі ініціатива вступу Туреччини у Європейський Союз залишається головною ціллю зовнішньої політики, зі впевненістю можна припустити, що у найближчому майбутньому, турецьке керівництво буде слідувати саме прозахідній політиці. Тим більше що у самій республіці ця ініціатива підтримується повністю. Головними у діяльності уряду є національні інтереси країни, про що свідчить і нова концепція національної безпеки країни „Політичний документ про національну безпеку ”, прийнята 24 жовтня 2005 р. У цьому документі відображені зміст й основні напрями національної внутрішньої та зовнішньої політики, а також шляхи забезпечення їх ефективної реалізації. Його важливість пояснюється зростаючою роллю, яку Туреччина відіграє в системі сучасних міжнародних відносин у регіональному і глобальному масштабі. Міжнародна ситуація, що склалася на початку ХХІ століття, особливо після подій у США 11 вересня 2001 р., вимагала переосмислення ситуації навколо ТР і всередині країни, пріоритетів зовнішньої та внутрішньої політики і можливостей її ресурсного забезпечення. У новій Концепції питання безпеки Туреччини розглядаються не тільки через призму її міждержавних відносин з іншими країнами, але й з точки зору існування потенційно небезпечних регіонів, регіональних конфліктів і діяльності різних радикальних організацій, що становлять небезпеку для країни й її інтересів. Це положення демонструє не тільки становлення демократичного процесу і розвитку політичної культури в ТР, але й зростання вагомості Туреччини як регіональної держави, яка має економічні, військові і політичні можливості для активної участі в координуванні спільних з іншими країнами дій проти різних організацій, що становлять загрозу, а також у розв’язанні регіональних конфліктів з урахуванням своїх національних інтересів. У документі вперше, відповідно до реалій сьогодення, систематизовано нові загрози і виклики, що становлять небезпеку для держави. До них відносяться: сепаратистська і клерикальна діяльність, міжнародні терористичні і радикальні релігійно-екстремістські організації, наркотрафік, незаконна міграція і викрадення людей. Зазначається також, що Туреччина знаходиться під загрозою міжнародного тероризму, який знаходить підтримку і всередині країни. Щодо національної економічної безпеки, яка у документі була прописана вперше, вона названа однією з найважливіших функцій держави і одним із напрямів її вирішення, з урахуванням геополітичного і геоекономічного розташування ТР, її перетворення у світовий транзитний пункт для перекачування та зберігання енергоресурсів. Велика увага в новій Концепції безпеки Туреччини приділяється і питанням зміцнення внутрішньої стабільності, що є запорукою зростання авторитету держави на міжнародній арені.\
115.Міжнародна стратифікація держав (за М.Капланом). 1. Наддержава o здатність до масових руйнувань планетарного масштабу; o здатність впливати на умови існування всього людства; o неможливість поразки від іншої держави чи коаліції держав, якщо у склад не входити інша супердержава;
2. Велика держава o істотний вплив на світовий розвиток; o вплив обмежується одним регіоном чи сферою відносин на рівні регіону;
3. Середні держави o мають вплив в найближчому оточенні;
4. Малі держави o вплив в оточенні не значний, але й мають національні засоби для захисту незалежності;
5. Мікро держави o не здатні захистити свій суверенітет національними засобами;
116. Тегеранська конференція „великої трійки” 1943 р. та її значення.
28 листопаду — 1 грудня 1943 р. в Тегерані відбулася перша зустріч «Великої трійки» — Й. У. Сталіна, Ф. Д. Рузвельта і У. Черчілля
Тегеранська конференція глав урядів СРСР, США і Англії проходила на територї радянського посольства в Тегерані.
Конференція прийняла ряд дуже важливих узгоджених документів.
1. Воєнні рішення Тегеранської конференції спрямовувалися на прискорення закінчення війни. Було визначено вушко операції
«Оверлорд» у Нормандії — в травні 1944 р. (Проте: операція почалася
6 червня.). Тоді уже зрозуміли, що Український Союз може наодинці розгромити Німеччину.
2. До цих рішень, розроблених штабами союзників, був додана
«Декларація трьох держав» (прийнята в кінці конференції). У ній підкреслювалося, що наступ союзних армій якщо нещадний — зі Сходу,
Заходу і Півдня — й триватиме до беззастережної капітуляції
Німеччини.
Декларація проголосила взаєморозуміння «Великої трійки», твердий намір їхніх народів спільно працювати як под годину війни, то й в мирний годину. «Ми, — говорилося в Декларації, — від " їжджаємо друзями за духом й метою».
3. Щодо повоєнної долі Німеччини Рузвельт знову висунув «проект
Моргентау» — про розчленування Німеччини п'ять держав. Черчілль пропонував із частин Німеччини і сусідніх країн створити Дунайську федерацію. Сталін висловився проти, виступаючи за єдину, демократичну і миролюбну Німеччину. Вирішили ще повернутися до цієї проблеми.
4. У «Декларації трьох держав про Іран» союзники домовилися зберегти його суверенітет, вивести радянські і англійські війська із країни после війни, надати Ірану фінансову і економічну допомогу.
5. «Велика трійка» обмінялася думками про Польщу. Український Союз пропонував установити західні кордони Польщі по річках Одеру й
Нейсе, а східну — по «лінії Керзона». Питання про уряд Польщі залишилося відкритим.
Сторони в принципі домовилися про передання Радянському Союзові областей Кенігсберга і Мемеля, а також частини італійського військово- морського флоту.
6. Радянська делегація в таємному протоколі зазначила, що после капітуляції Німеччини СРСР вступити у війну проти Японії.
Міжнародне значення Тегеранської конференції було б величезним. Її рішення передбачали не лише прискорення закінчення війни в Європі, а і перспективи розвитку європейських країн у мирний час.
117.Назвіть основних провідників атлантизму. Що таке мондіалізм?
Концепцію атлантизму пропагували такі вчені, як С. Коен, Д. Мейніг, Г. Кіссінджер та С. Гантингтон.
Мондіалізм - це геополітична ідеологія злиття всіх держав і народів в єдине планетарне формування і створення «Світового Уряду». Ця ідеологія передбачає знищення расових, релігійних, етнічних, національних і культурних меж.
118. Скільки періодів виділяють у процесі розширення Європейського Союзу?
Рік |
День/Місяць |
Подія |
1950 |
9 травня |
Міністр закордонних справ Франції Робер Шуман представив свою пропозицію щодо об'єднання Європи, відомої як план Шумана. Ця подія вважається початком європейської інтеграції, яка в кінцевому підсумку привела до створення Європейського Союзу. |
1952 |
23 липня |
За Паризьким договором 1951 року було створено Європейська спільнота з вугілля та сталі (ЄСВС). Засновниками стали Бельгія, Франція, Нідерланди, Люксембург, Німеччина та Італія. |
1958 |
1 січня |
За Римськими договорами країни-члени ЄСВС заснували Європейську економічну спільноту (ЄЕС), яка пізніше перетворилась в Європейську Спільноту (ЄС) і Європейську спільноту з атомної енергії (Євратом). |
1973 |
1 січня |
Перше розширення — Велика Британія, Данія та Ірландія приєдналась до ЄЕС. У Норвегії більшість населення проголосувало проти членства в ЄЕС. |
1981 |
1 січня |
Друге розширення — Греція приєдналась до ЄЕС. |
1985 |
1 лютого |
Ґренландія (самоврядна з 1979 року) вийшла зі складу ЄЕС. |
1986 |
1 січня |
Третє розширення — Іспанія та Португалія приєднались до ЄЕС. |
1990 |
3 жовтня |
Об'єднання Німеччини — НДР приєдналась до ФРН і стала частиною ЄЕС. |
1993 |
1 листопада |
Формальне створення Європейського Союзу |
1995 |
1 січня |
Четверте розширення — Австрія, Фінляндія і Швеція приєднались до ЄС. У Норвегії та Швейцарії жителі проголосували проти членства в ЄС. |
2004 |
1 травня |
П'яте розширення (частина Ι) — Кіпр, Естонія, Литва, Латвія, Мальта, Польща, Словаччина, Словенія,Угорщина і Чеська Республіка приєдналися до ЄС. |
2007 |
1 січня |
П'яте розширення (частина ΙΙ) — Болгарія і Румунія приєднались до ЄС . |
2013 |
1 липня |
Шосте розширення (частина ΙΙ) — Хорватія приєдналась до ЄС . |
