11. Галицько-Волинська держава і її місце в історії України.

З 1132р. починається розпад Київської Русі на окремі князівства та землі. Ця роздрібленість була пов'язана з еволюцією феодальних відносин, саме в цей період сформувалися феодальні землеволодіння. Важливу роль відігравали бояри та дворяни. Жодна із династій Рюриковичів не змогла закріпитися в Києві, що призводило до частих прибігів половців та печенігів. Саме в цей період все більшу роль почали відігравати Галицька і Волинська землі. В Галичі утвердилася династія Романовичів, а на Волині князем став Роман Мстиславович.

З 1199р. Роман Мстиславович захоплює Галич, об'єднує його з Волинню і утворюється Галицько-Волинська держава. Він жорстоко придушив опозицію галицьких бояр, поширив вплив на Київські землі, здійснив декілька вдалих походів проти половців, активно втручався в європейську політику. У 1205 р. він загинув, а бояри вигнали з Галича його синів Василька й Данила.

Лише у 1238р. Данило Галицький повертається в Галичину, через рік захоплює Київ, розширює кордони Галицько-Волинської держави. У 1240 р. на руські землі напали монголо-татари на чолі з Ханом Батиєм.

У 1253р. від Папи Римського він отримав королівську корону, але звільнити королівські землі від татар йому не вдалося.

В 1264р. Данило помирає і князем стає його син - Лев І.

На початку 14 ст. галицько-волинські землі знаходилися під владою Юрія Львовича, який правив з титулом Король Русі. За нього Галицько-Волинська держава була на стадії піднесення, але його два сини - Лев І та Андрій загинули і на цьому династія Романовичів закінчується.

У 1340 р. Волинь відійшла литовському князю Гедиміну, а в 1349р. - Галичину підкорив польський король Казимір ІІІ.

12. Українська культура епохи Київської Русі.

Високий злет культури Київської Русі був зумовлений суттєвими зрушеннями в різних сферах суспільного життя — розвитком феодальних відносин; становленням давньоруської державності; відокремленням ремесла від сільського господарства; виникненням міст; пожвавленням торгівлі; активізацією та розширенням міжнародних контактів; запровадженням християнства та ін. Нові явища та процеси в давньоруській культурі — це не тільки сумарний наслідок дії суспільних сил та чинників, а й активний самостійний фактор впливу на різні сфери життя, тобто культура водночас виступає і як об'єкт, і як суб'єкт історичного розвитку.

Феномен культури Київської Русі мав такі характерні риси та особливості:

1. Домінуючий вплив християнської релігії на розвиток матеріальної та духовної культури. Церква стала своєрідним центром, у якому органічно синтезувалися витвори майстрів різних культурних сфер — архітектури, живопису, музики, скульптури, літератури. Так само як православна релігія була поставлена на службу державі, культура мала служити церкві, свідченням чого є абсолютне домінування в мистецтві біблійних сюжетів, у літературі — релігійної проблематики, в архітектурі — культових споруд. У княжу добу саме церква стає одним з найдоступніших місць задоволення естетичних потреб народу.

2. Запозичення та творче переосмислення візантійських традицій, знань та канонів. Християнство, надавши імпульсу державотворчим та культурним процесам на Русі, сприяло поширенню візантійського впливу в різних сферах суспільного життя і в культурі, зокрема, що було особливо відчутно на початку християнізації. У цей період давньоруська література розвивається в межах візантійських канонів, які визначали жанри (житія, проповіді, повчання) та стриману стильову манеру викладу. Іконопис, наслідуючи візантійські зразки, відрізняється абстрактністю і статичністю. В архітектурі набуває поширення візантійський стиль зодчества, запозичується техніка цегляної та кам'яної кладки, переймається досвід створення фресок та мозаїк.

З часом почали виявлятися глибинні давньоруські основи. У літературі з'являється емоційне і пристрасне «Слово про Ігорів похід» (1187) що не мало аналогів ні у візантійській, ні у європейській літературі. З XI ст. у церковному живописі започатковується процес розмивання візантійських канонів: все частіше зустрічаються світські сюжети, релігійні композиції наповнюються образами реальних людей, побутовими сценами, набувають національних рис. Яскравим прикладом цього є фрески Coфії Київської. Саме Софійський собор є матеріальним уособленням поєднання візантійського стилю і місцевих традицій. Значна кількість овальних куполів (бань) у кам'яних храмах є виявом впливу дохристиянських традицій спорудження капищ (язичницьких культових споруд).

3. Існування на Русі дохристиянського культурного середовища — підґрунтя для створення місцевої самобутньої культури. Роль візантійського впливу на розвиток культури Русі була значною, але не вирішальною, оскільки все візантійське в процесі «ослов'янення» творчо переосмислювалося, якісно видозмінювалося під впливом місцевих традицій.

Феномен давньоруської культури виріс не з пересаджених варязького або візантійського саджанця. Він є своєрідним синтезом місцевих традицій і досягнень сусідніх народів Заходу та Сходу. Так, відомий скіфський «звіриний стиль» прикладного мистецтва, що сформувався під впливом культур Греції і Переднього Сходу, досить помітно виражений у галицьких керамічних плитках, чернігівському різьбленні по дереву, київських фібулах та змійовиках. Деякі елементи (висока культура плужного землеробства, керамічне та емалеве виробництво, певні будівельні навички) черняхівської та зарубинецької слов'янських культур (перша половина І тис. н.е.), на яких помітно позначився вплив римської цивілізації, відродилися і розвинулися за часів Давньоруської держави.