Структуризація основних економічних понять у сфері зовнішньої діяльності держави

Економічне поняття	Класифікаційні ознаки
	за типами	за формами	за видами
Зовнішньоекономічна політика	узгоджена; безкомпромісна; неупереджена	- протекціонізм; - фритредерство; - комбіновані	торговельна; інвестиційна; фінансова; кредитна; інноваційна тощо
Зовнішньоекономічні відносини	- співробітництво; - конкуренція;	- угоди; - меморандуми; - контракти; - договори; - інші форми	- експорт; - імпорт; - товарообмін; - відносини у сфері послуг; - інвестування; - лізинг; - спільне виробництво - науково-технічне співробітництво; - тощо
Зовнішньоекономічна діяльність	- результативна; - неефективна; - компромісна - ризикована; - небезпечна	- переміщення товарів; - переміщення капіталів; - переміщення робочої сили; - тощо	- експорт та імпорт товарів, капіталів та робочої сили; - діяльність у сфері послуг; - наукова, науково-технічна, науково-виробнича, виробнича, навчальна та інша кооперація - фінансова - операції з цінними паперами; - кредитно-розрахункова; - спільна діяльність; - товарообмін (бартер); - оренда, в т.ч. лізинг, - валютні операції; - інші не заборонені законами 101, ст.4

Джерело: розроблена автором

Також у науковій літературі ми зіткнулися з неоднозначним підходом до структуризації за елементами та трактування визначальних зовнішньо-економічних категорій. Так, Л.Дідківська й Л.Головко вважають „протекціонізм” й „фритредерство” видами зовнішньоекономічної політики 78, с. 154, С.Чистов, А.Никифоров, Т.Куценко 75, с. 256 та В.Ковалевський, Ю.Козак, К.Ржепішевський 132, с. 58 й інші відносять ці поняття до типів зовнішньоторговельної політики, Л.Швайка запевняє, що це форми 333, с. 323, а О.Гребельник вважає їх напрямами зовнішньоторговельної політики 58, с.645. Ми ж розглядаємо „зовнішньоторговельну політику” як один із видів „зовнішньоекономічної політики”. Остання згідно нашої класифікації може бути описана так:

• за типами – узгоджена, безкомпромісна, неупереджена;

• за формами – протекціонізм, фритредерство, комбінована;

• за видами – торговельна, інвестиційна, фінансова, кредитна, інноваційна тощо.

Виходячи з запропонованого нами визначення дефініції зовнішньоекономічна діяльність та структуризації даного поняття за типами формами та видами можемо визначити сутність терміну „зовнішньоторговельна діяльність” як однієї з форм прояву зовнішньоекономічної діяльності, що передбачає здійснення руху товарів та розрахунків між учасниками торговельного процесу різних країн.

У сучасному світі безперечним є той факт, що процес державотворення не є статичним, консервативно і однозначно визначеним. Він знаходиться у стані постійного розвитку, організації й реорганізації та творчого пошуку шляхів удосконалення всієї системи державного управління та окремих її складових. Особливо складним, а інколи й „болючим” для суспільства, є пошук оптимальних шляхів державного устрою для молодих держав до числа яких входить і Україна. На сучасному етапі розвитку світового господарства реалізація країни, що стала на шлях самостійного розвитку як держави, оцінка її місця та ролі у світогосподарському процесі здійснюється з огляду на те, як дана держава здійснює „…впорядкування та вдосконалення суспільної, колективної та приватної життєдіяльності людей”, тобто виконує свої „…політичну, соціальну, міжнародну та економічну функції” [75, с. 11]. І ми приєднуємося до твердження провідних вчених про те, що визначальною з даного переліку є саме економічна функція держави, адже відсутність належного економічного потенціалу, нераціональне його використання та неефективне управління економічними процесами зведуть нанівець будь-які зусилля направлені на реалізацію інших суспільних функцій [169].

Варто зазначити, що саме розуміння терміну „державне управління економікою” та його розмежування зі звичним словосполученням „державне регулювання економіки” знайшло своє відображення у науковій літературі тільки в останні роки. Найбільш близькими до розкриття сутності державного управління, його змісту та складових, на наш погляд є такі вітчизняні науковці як С.Чистов 75, с. 11-15, Л.Мельник, М.Корецький 91, с. 397-402, П.Германчук, І.Стефаник, Н.Рубан [48, с.11], Ю.Битяк та ін. [3, с. 117], які розглядають регулювання як одну із похідних функцій державного механізму управління. При цьому вчені зазначають, що „…якщо економічні функції держави дають відповідь на питання, що буде робити держава, які завдання ставить перед собою, то державний механізм дає відповідь на питання – як це зробити” [91, с. 398].

Таким чином державне управління економікою забезпечує „…організуючий і регулюючий вплив держави на економічну діяльність суб’єктів ринку з метою її впорядкування та підвищення результативності через реалізацію основних функцій управління – організацію, планування, регулювання, кадрове забезпечення та контроль” [75, с. 17], кожна з яких при більш глибокому дослідженні може виступати як окремий механізм зі своїми суб’єктами і об’єктами, функціями і завданнями, методами і метою.

Із визначеної сутності основних аспектів зовнішньоекономічної діяльності достатньо чітко прослідковується роль державного управління та державного регулювання у даній сфері. При цьому зазначимо, що якщо в науковій та навчальній літературі ще зустрічаються визначення термінів „державне управління економікою” та „державне регулювання економіки”, то визначення понять „державне управління зовнішньоекономічною діяльністю” ми не зустріли. Тому, спираючись на майже ідентичні трактування дефініції „державне управління” у роботах Л. Дідківської [78, с. 13], С. Чистова [75, с. 17], Л. Швайки [333, с. 35] та ін., як організуючого і регулюючого впливу держави на економічну діяльність суб’єктів ринку з метою її впорядкування та підвищення результативності, з яким ми в цілому погоджуємося, й зважаючи на те, що держава в системі управлінні представлена законодавчими та виконавчими органами різного рівня, ми можемо визначити її сутність.

Отже „державне управління зовнішньоекономічною діяльністю – це процес впливу уповноважених державних органів різного рівня на зовнішньоекономічну діяльність суб’єктів господарювання з метою підвищення її ефективності й результативності”. При цьому ми використовуємо висновки вітчизняних вчених щодо розмежування сутності понять ефективності та результативності державного управління, що викладені у колективній монографії за редакцією І.Розпутенка [92, с. 49-52].

Оскільки, як визначалося вище, державне управління економічних процесів здійснюється через виконання державними органами різних управлінських функцій: „…організація, планування, регулювання, кадрове забезпечення, контроль” [75, с. 17], а „функція” – це явище, що залежить від іншого та змінюється в залежності від зміни того іншого явища [191, с. 858], то визначимо „державне регулювання зовнішньоекономічної діяльності” як функцію управління зовнішньоекономічною діяльністю, що визначається зовнішньоекономічною політикою держави та реалізуються через дію правових, організаційно-управлінських, адміністративних, економічних, інформаційно-аналітичних механізмів.

Зважаючи на те, що зовнішньоторговельна діяльність є однією з форм зовнішньоекономічної діяльності зауважимо, що державне управління та регулювання зовнішньоторговельними процесами є одним з напрямів здійснення державного управління зовнішньоекономічною діяльністю і не потребують окремого визначення.

Складність досліджень у сфері державного управління та державного регулювання економічними процесами полягає у тому, що не можна однозначно структуризувати за елементами складний механізм управління, перелічити та охарактеризувати його складові. Проте переважна більшість авторів, які вивчають проблеми державного управління економікою одностайно стверджують, що однією з найбільш важливих функцій держави у цій сфері є „…контроль за виконанням і дотриманням законів, нормативних актів, економічних, екологічних, та соціальних стандартів…” [78, с. 24].

Структура і функціонування системи державного управління економікою визначається економічною політикою держави та стратегічними цілями розвитку суспільства в той чи інший момент його життєдіяльності. До основних функцій державного управління економікою відноситься організація та проведення дієвого контролю за дотриманням законодавчо-нормативних актів, що регулюють економічні процеси на різних рівнях їх здійснення всіма без виключення учасниками цих процесів.

На сучасному етапі державотворення в системі державного управління створено і функціонує низка органів, що контролюють ті чи інші сторони економічно-фінансової діяльності суб’єктів господарювання. Методологічні засади формування та функціонування системи державного контролю розкриті в працях таких вітчизняних та зарубіжних авторів як Ф.Бутинець 25, Л.Дідківська 78, Є.Калюга 123, П.Германчук, І.Стефаник 48, Б.Усач 317, І.Давід 121, С.Шостак 341 та ін. Проте значні обсяги тіньової економіки, процвітання корупції та інші негативні явища свідчать про недосконалість і низьку ефективність існуючої системи державного контролю та необхідність подальших досліджень у даному напрямі. Особливої уваги потребують питання організації та провадження державними органами економічного контролю діяльності суб’єктів господарювання, в т.ч. й у сфері зовнішньоекономічної діяльності, та визначення основних напрямів їх удосконалення.

На початку дослідження проблем організації ефективного державного контролю зовнішньоторговельної діяльності вважаємо за доцільне зупинитися на висвітлені наступних ключових питань:

• визначення сутності, місця і ролі контролю в системі державного управління;

• визначення основних методологічних засад здійснення контрольних функцій державою;

• виявлення недоліків в організації діяльності контролюючих органів та надання пропозицій з їх усунення.

Тому зупинимося більш докладно на дослідженні змістовної насиченості категорій „державний контроль”, „державний економічний контроль” та „державний фінансовий контроль” одночасно на двох рівнях їх застосування – як функції державного управління та як механізму державного впливу на економічні процеси в країні, розглянемо проблеми функціонування системи контролю та напрями її реорганізації.

Термін „контроль” походить від французького слова le controle, що в перекладі на українську мову означає перевірка, критика, проба [324, с. 92]. Інші автори під терміном „контроль” розуміють порівняння, зіставлення або ж протиставлення кількох тверджень чи показників [331, с. 11] або ж протидію чомусь небажаному [25, с. 8].

За часів соціалізму в наукових працях контроль розглядався як вид діяльності з перевірки виконання ухвалених рішень. Так, відомий на той час вчений-економіст В. Афанасьєв наполягав, що „...контроль – це діяльність, що направлена на спостереження і перевірку відповідності процесу функціонування об'єкту ухваленим управлінським рішенням – законам, планам, нормам стандартам, правилам наказам, і т.д.; виявленню результатів дії суб'єкта на об'єкт, допущених відхилень від вимог управлінських рішень, від прийнятих принципів організації і регулювання...” [9, с. 19].

Управлінці ж розглядали контроль як одну з форм організації зворотних зв'язків. Так, А. Годунов прямо пише, що місце і значення контролю визначається тим, що він є тим способом організації зворотних зв'язків, завдяки якому орган управління одержує інформацію про хід виконання його рішення [52, с. 22]. У той же час Є.Кочергін справедливо відзначав, що „...такий підхід, безумовно, правомірний, хоча і не повний. Механізм зворотного зв'язку складає серцевину контролю” [142, с. 4-5].

Інші автори, визначають контроль, як складну функцію управління, що є:

• по-перше, невід'ємною специфічною частиною управлінської діяльності;

• по-друге, джерелом інформації, що забезпечує процес ухвалення управлінських рішень;

• по-третє, системою перевірки фактичного стану господарюючого суб'єкта з метою підтвердження правомірності його діяльності;

• по-четверте, механізмом зворотного зв'язку, за допомогою якого управляюча система одержує необхідну інформацію про дійсний стан керованого об'єкту [66, с. 14].

Кожне з даних тлумачень має сенс і право на існування оскільки кожне з них розкриває сутність дії направленої на виявлення невідповідностей, помилок чи порушень у тій чи іншій сфері діяльності однак жодне з них не дає чіткого визначення контролю як суспільного явища. Проте практично всі фахівці досліджують контроль як одну з форм управлінської діяльності. Так, Є.Кочергін вважає, що „...погляд на контроль, як на завершальний етап управлінської діяльності, що дозволяє зіставити досягнуті результати із запланованими, є сталою точкою зору в науковій літературі. Контроль зводитися до порівняння фактичних результатів зі встановленими показниками і до вживання у разі потреби корегувальних заходів” [142, с. 5].

Як бачимо, багато дослідників того часу схилялося до висновку, що контроль є діяльністю суб'єкта управління, що направлена на оптимізацію інформаційного забезпечення процесу управління та дозволяє визначити фактичний стан об'єкту управління, виявити відхилення від встановлених показників і їх причини, вжити відповідних заходів з їх усунення.

Після розпаду Радянського Союзу й переорієнтації економіки на ринкові стандарти розвитку відбулася реорганізація державної системи економічного контролю. Якісні перетворення економіки України обумовлюють необхідність створення ефективної системи державного контролю. Одним з визначальних чинників успіху інтеграції економіки в світове господарство є вдосконалення організаційної структури системи державного контролю в галузі зовнішньо-економічної діяльності, яка не відповідає повною мірою ні інтересам держави, оскільки існуючі нині чисельні способи економічної контрабанди і ухилення від сплати податків призводять до нерівності платників податків і завдають значного збитку національній економіці, ні інтересам підприємств суб'єктів зовнішньо-економічної діяльності, які несуть надмірне податкове навантаження й стикаються із заплутаністю і недосконалістю зовнішньоекономічного і митно-податкового законодавства. Тому наразі одне з провідних місць в системі економічного контролю посідає фінансовий контроль, який передбачає перевірку господарських і фінансових операцій щодо їхньої достовірності, законності, доцільності й ефективності.

Про необхідність впровадження фінансового контролю як „системи нагляду наділених контрольними функціями державних і громадських органів за фінансово-господарською діяльністю підприємств, об'єднань, установ, організацій і інших підрозділів матеріального виробництва і невиробничої сфери з метою об'єктивно оцінити економічну ефективність цієї діяльності, встановити законність, достовірність і доцільність господарських і фінансових операцій, збереження... власності, виявити внутрішньогосподарчі резерви підвищення ефективності виробництва і зростання доходів державного бюджету” ще наприкінці 80-х років говорив І.Бєлобжецький [14, с. 9].

Цих же поглядів дотримуються і З. Шохін і Л. Вороніна, які таким чином розкривають сутність фінансового контролю: „під фінансовим контролем слід розуміти багатоаспектну, міжгалузеву систему нагляду державних і громадських органів наділених контрольними функціями за фінансово-господарською діяльністю підприємств, установ і організацій з метою об'єктивної оцінки економічної ефективності цієї діяльності, визначення законності і доцільності господарських і фінансових операцій і виявлення резервів наповнення державного бюджету” [342, с.45].

У науковій літературі зустрічаються й інші визначення фінансового контролю. Так І.Іткін вважає, що діяльність органів державного контролю повинна бути направлена на перевірку виконання, перш за все, законів держави і указів Президента, законності, правильності й доцільності напряму виділених бюджетних коштів, ефективності діяльності урядових органів, ефективного і економного витрачання державних коштів на всіх рівнях управління фінансовими і матеріальними ресурсами [120, с. 13]. Але Ірвін Давід вважає головними завданнями фінансового контролю є перевірка правильності, повноти і ефективності використання матеріальних і фінансових ресурсів, правильності постановки бухгалтерського обліку, законності господарських операцій 121, с. 22-23.

Проте найбільш повним і широким ми вважаємо визначення, яке на початку економічних перетворень запропонували Ю.Данілевський та Т.Мезенцева. Вони зазначали, що фінансовий контроль здійснюється з метою забезпечення фінансової політики, яка проводиться державою, і реалізується через систему організаційних, адміністративних, правоохоронних і інших заходів, відповідних сучасним умовам і перспективі розвитку російської економіки і держави [66, с. 22-27].

Пізніше з становленням і розвитком незалежного аудиторського контролю в науковій літературі і в нормативних документах з’явилися тенденції до розмежування понять „економічний контроль”, „фінансовий контроль” і „державний фінансовий контроль”.

Для розуміння глибини та складності проблеми організації та здійснення всієї системи державного економічного контролю зазначимо, що економічна діяльність поєднує в собі дві невід’ємні одна від однієї частини – саму господарську операцію та її фінансовий аспект, тобто економічна діяльність може бути структурована як мінімум на господарську та фінансову діяльність, які можуть виступати окремими об’єктами контролю. До того ж, оскільки на сьогодні фінансові питання викликають найбільшу зацікавленість зі сторони державних органів контролю, то і в науковій літературі, і в чинному законодавчому полі на сьогодні виокремлюється й більш часто зустрічається поняття „державний фінансовий контроль”.

Н.Вітвицька, І.Чумакова, М.Коцурпатий, М.Фенченко чітко розмежовують і визначають поняття „фінансовий контроль” і „державний фінансовий контроль” та зазначають, що останній це різновид фінансового контролю, що здійснюється відповідними органами державного фінансового контролю. При цьому автори зазначають, що державний фінансовий контроль є однією з важливих функцій державного управління, яка полягає у сприянні реалізації фінансової політики держави.

У даному контексті П.Германчук, І.Стефанюк, Н.Рубан зазначають, що „…зміни реалій останнього десятиліття, впродовж якого єдина державна власність замінена державною, колективною і приватною… призвели до посилення ролі державного фінансового контролю … який є невід’ємним і важливим складником державного регулювання економіки, оскільки покликаний забезпечити цей процес достовірною інформацією …” 48, с. 17.

Вищенаведені наукові узагальнення авторів дозволяють зробити наступний висновок, що державний фінансовий контроль переважно здійснюється з метою забезпечення фінансової політики, що проводиться державою. Він є системою органів контролю, що має свої характерні організаційні, адміністративні і правоохоронні форми і методи контролю з виявлення відхилень від норм законності і доцільності, а також резервів підвищення економічної ефективності діяльності контрольованих суб'єктів з подальшим вживанням коригувальних і превентивних заходів. Як зазначив Голова Рахункової Палати при Верховній Раді України В. Симоненко у Лімській декларації керівних принципів контролю, прийнятої на IX Конгресі Міжнародної організації найвищих контрольних органів (INTOSAІ) наголошується, що контроль це обов'язковий елемент в системі державного управління. Вона також регламентує необхідність функціонування найвищого органу фінансового контролю в країні; визначає його статус як незалежного органу фінансового контролю; норми можливої взаємодії з парламентом, урядом і іншими державними інститутами 288.

Зазначимо, що саме поняття „державного фінансового контролю” на відомчому рівні і вперше з’явився у Стандартах державного фінансового контролю за використанням бюджетних коштів, державного i комунального майна (далі Стандарти ДФК), що затверджені Наказом Головного контрольно-ревізійного управління України від 09.08.2002 № 168. Дані стандарти були розроблені на виконання вимог ст. 4 Указу Президента України від 25.12.2001 № 1251 „Про зміцнення фінансової дисципліни та запобігання правопорушенням у бюджетній сфері” та ст. 1 Указу Президента України від 27.08.2000 № 1031 „Про заходи щодо підвищення ефективності контрольно-ревізійної роботи”. При цьому в Стандарті ДФК 1 „Терміни, які вживаються в Стандартах державного фінансового контролю” не дається визначення самого поняття „державний фінансовий контроль”, і тільки в проекті Закону України „Про державний фінансовий контроль” за № 2020, який внесений на розгляд до Верховної Ради України та зареєстрований 8 лютого 2008 р. є визначення даної категорії.

Згідно даного Проекту „державний фінансовий контроль” – це комплекс цілеспрямованих заходів органів, їх підрозділів чи службових осіб, які здійснюють державний фінансовий контроль у межах повноважень, встановлених законодавством України, з метою упередження, виявлення та припинення фінансових правопорушень на підконтрольному об’єкті щодо його фінансово-господарської діяльності, а також забезпечення законності, фінансової дисципліни та ефективності формування і витрачання коштів, у тому числі бюджетних, та інших активів у процесі володіння, розпорядження, використання і відчуження державного майна, відшкодування збитків та встановлення міри відповідальності у разі порушення фінансового, у тому числі бюджетного, законодавства 107, ст. 1.

Але оскільки зовнішньоекономічна діяльність торкається різноманітних сторін господарської діяльності не можна провадити окремо контроль дотримання фінансової дисципліни від контролю за дотриманням чинного законодавства з регулювання, скажімо, процедурних чи транспортних питань. Тому у межах нашого дослідження визначимо, що: „державний контроль у сфері зовнішньоекономічної діяльності – це функція управління зовнішньоекономічною діяльністю, що направлена на перевірку ефективності та правильності реалізації зовнішньоторговельної політики держави через дію правових, організаційно-управлінських, фінансово-економічних, інформаційно-аналітичних та інших механізмів”.

Отже зазначимо, що на сучасному етапі зовнішньоекономічна політика держави – це не тільки торгівля, не тільки інвестиційне і науково-технічне співробітництво, не тільки створення договірного простору і забезпечення національної економічної безпеки. Це весь комплекс фінансово-економічних та соціально-політичних проблем, вирішення яких має бути націлене на ефективне інтегрування національного господарства в систему світового господарства з метою максимізації своєї частини світового прибутку, стабілізації суспільства та підвищення середнього рівня добробуту населення.