Обєктивна і субєктивна реальність.

З давніх часів у філософії стояла проблема реальності. Людина зрозуміла що той світ представлений йому в думках. І що існує ніби два світи, дві реальності - об'єктивна та суб'єктивна.  Об'єктивна реальність - дійсність; взагалі все те, що існує. Навколишній світ, світ сам по собі.  Матеріалісти зазвичай представляють об'єктивну реальність як якийсь механізм, який працює у відповідності зі своїм пристроєм і на який люди можуть чинити лише обмежений вплив. Погляд деяких релігій на об'єктивну реальність мало відрізняється від матеріалістичного - вся різниця зводиться до того, що тут цей «механізм» був створений Богом (деїзм); крім того, Бог іноді втручається в роботу цього "механізму" (теїзм). Агностики ж вважають, що «об'єктивна реальність», то є світ сам по собі, не доступна розумінню людини.  З точки зору сучасних природничих наук «об'єктивна реальність» є принципово непознаваемой (в повному обсязі, до дрібних деталей), так як квантова теорія доводить, що наявність спостерігача змінює спостережуване (парадокс спостерігача).  На думку деяких учених, сам термін «об'єктивна реальність», введений у вітчизняній філософській традиції, являє собою приклад логічної помилки (плеоназм), оскільки вже поняття «реальність» позначає даність, вільну від суб'єктивних впливів. У подібному сенсі навіть ілюзії є «реальністю» для конкретної психіки у разі, якщо ми розглядаємо їх як закономірне продовження психічних станів особистості та суми зовнішніх впливів (такі ілюзії можуть бути навіть відображені в історії психічної хвороби, або бути об'єктом наукових дослідів).  Суб `єктивна реальність - це, то як нам представлений оточуючий нас світ, через органи почуттів і сприйняття, наше уявлення про світ. І в цьому сенсі, у кожної людини складається своє уявлення про світ, про реальність. Це відбувається з різних причин, так наприклад чутливість органів у людей може бути різною, і світ сліпої людини разюче відрізняється від світу зрячого.  Таким чином кожна окрема людина живе у своєму світі, створеному на основі його особистого досвіду. 

Внесок вітчизняних мислителів у розвиток філософії

У 20—30-ті роки XX ст. активно розвивалася вітчизняна філософія культури. Філософське осмислення багатьох питань теорії та історії світової, української культур, історико-філософський аналіз вітчизняного літературно-мистецького процесу, ідейних засад творчості його провідних представників (Т. Шевченко, П. Тичина, М. Хвильовий) характерні для досліджень літературознавців і філософів Володимира Юринця (1891—1937) і Петра Демчука (1900—1937).

Застосовуючи метод «іманентної критики» для дослідження ранньої творчості П. Тичини (віршів, уміщених у збірках «Сонячні кларнети», «Плуг», «Вітер з України»), В. Юринець здійснив комплексний історико-філософський аналіз відчування поетом космосу, природи, кохання, історичного процесу (чотирьох важливих аспектів його поетичної проблематики) крізь призму античної та європейських філософських традицій.

Історико-філософському осмисленню актуального на той час питання взаємообумовленості, співмірності історичних шляхів українського та європейського культуротворення присвячено вміщені в альманасі «Літературний ярмарок» діалоги, охарактеризовані В. Юринцем як чудернацька розмова кількох вітчизняних письменників з письменниками інших класів і епох про цінність культурної спадщини, її місце і роль у комуністичному суспільстві. У цьому уявному діалозі між «фалангою молодих творців» (тогочасних українських письменників) і класиками світової літератури (Й.-В. Гете, О. де Бальзак, В. Вітмен та ін.) В. Юринець наголосив на очікуванні нового типу вітчизняного діяча культури — «пролетарського Лессінга», вільного, за його словами, працівника безкласового суспільства з глибоким знанням ленінізму не в догматичних схемах, а в діалектичній гнучкості з широкою філософською культурою.

Над проблематикою філософії культури активно працював учень В. Юринця, фахівець з історії західноєвропейської філософії XIX — початку XX ст., вихованець Віденського університету П. Демчук.

У праці «Шевченко та його вчителі філософії» П. Демчук піддав історико-філософському аналізу засвідчені «Щоденником» великого Кобзаря основні впливи російських і європейських мислителів, насамперед німецького вченого О. Гумбольдта, на формування його ідейної позиції, роз´яснив такі проблеми, як тлумачення феноменів геніальності та «великих людей», співвідношення поетичної і філософської творчості, залежність рівня розвитку суспільної свідомості в Україні XIX ст. від специфіки її соціально-економічного поступу.

Багатий матеріал для філософського осмислення давало тогочасне літературно-мистецьке життя. То був час активного розроблення проектів вітчизняного і світового культуротворення. Особливо цікавим щодо цього є вчення про світову культуру як систему культів, авторами якого були ідеологи панфутуризму (пролетарського футуризму) Михайло Семенко (1892—1937) та Георгій Шкурупій (1903—1937). Це вчення було сформульоване у статтях «Постановка питання в теорії мистецтва переходової доби (Панфутуристичний маніфест)», «Маніфест Марінетті і панфутуризм», «Мистецтво як культ». Панфутуризм 20-х років XX ст. формувався на творчому поєднанні засад західноєвропейського футуристського літературно-мистецького руху, здобутків художньої практики його російських апологетів у межах похідних від нього кубофутуристської та егофутуристської платформ. Наголошуючи, що панфутуризм є другим і завершальним етапом започаткованої «основним футуризмом» Ф.-Т. Марінетті загальної деструкції буржуазного культурно-мистецького життя на початку світової пролетарської революції, Г. Шкурупій визнав його мистецтвом «переходової доби», яким вперше дощенту руйнується буржуазна ідеологія в мистецтві і заміняється пролетарською.

Основою платформи панфутуризму є проект еволюції світового культурного процесу як системи культів, методологічною основою розбудови якого М. Семенко визнав ленінізм як «діалектичний метод практики». Наголошуючи, що культура є системою кількох культів, по-різному розміщених стосовно кінцевого пункту розвитку історії, і розрізняючи як культи або конкретно-історичні складові системи культури, феномени релігії та мистецтва як комплекс культів докомуністичної доби, а феномени науки і техніки як комплекс культів комуністичної доби, ідеологи панфутуризму сформулювали основні закони становлення кожного культу і розвитку світового культурно-мистецького процесу — закон деструкції і закон конструкції. Розглядаючи ці закони як похідні єдиного загальноісторичного закону деструкції і конструкції кожного природного процесу, ідеологи українського панфутуризму вважали, що цей закон відповідає законам класової боротьби в суспільстві і, будучи використаним в активній формі свідомої деструкції чи свідомої конструкції, дає наукову тактику, організовану практику і загальнообов´язкову політику.

Принциповою була заміна ідеологами панфутуризму категорій «зміст» і «форма» на «ідеологія» та «фактура». Ідеологія, на їх думку, є вольовим (свідомим — класова свідомість або несвідомим — суспільна психологія) організаційним чинником мистецтва, який, відповідно до основного закону Маркса, функціонально залежить від бази, а фактура — це матеріалізація ідеології в речових ознаках, речова характеристика культу. Стверджуючи, що розвиток виробничих сил обумовлює життя або занепад культу, ідеологи панфутуризму вважали комуністичну революцію чинником усунення економічних передумов існування культу мистецтва, вирішальним фактором переходу до культу «великої техніки» з його методологією тотальної наукової організації праці і побуту. Це вони розглядали як програму-максимум комуністичного мистецтва. Оскільки, на їх погляд, комуністичне мистецтво буде комуністичною екструкцією, тобто пропагандою науки і техніки для наукової організації діяльності і побуту, вони проголосили безумовний пріоритет в реалізації завдань комуністичного мистецтва засобів виробництва, техніки, яка позбувається вузького значення в класовому суспільстві, стає домінантним культом «великої техніки» в безкласовому суспільстві і підкоряє собі інші культи.

Найвідомішим тогочасним вітчизняним проектом українського і світового культуротворення була філософія культури поета, прозаїка і публіциста, ідейного натхненника і співзасновника письменницьких організацій «Гарт», «Урбіно», ВАПЛІТЕ, «Пролітфронт» Миколи Хвильового (Фітільова) (1893—1933), оприлюднена ним під час літературної дискусії 1925—1928 pp. у памфлетах: «Камо грядеши», «Думки проти течії», «Апологети писаризму», «Україна чи Малоросія?», художніх творах, листах. У цій концепції історіософська, суспільно-політична проблематика тісно пов´язана з проблематикою історії і теорії української, зарубіжної літератур і мистецтва. Від середини 20-х до початку 30-х років XX ст. вона перебувала у центрі вітчизняної громадської думки, офіційно засуджувалася як антипартійний націоналістичний ухил.

У своєму історіософському вченні про чотири культурно-історичні типи, розробленому під впливом концепцій теорії історичного коловороту М. Данилевського й О. Шпенглера, марксистсько-ленінського вчення, «філософії життя» та, ймовірно, ідей німецького романтизму, М. Хвильовий поділяв історичний і культурний поступ народів Азії та Європи на взаємообумовлені патріархальний, феодальний, буржуазний і прийдешній пролетарський цикли. Розбудова пролетарського циклу, як і патріархального, на відміну від інших, є наслідком творчої ініціативи, «життєвої енергії» не «людського матеріалу» Західної Європи, а народів Сходу, насамперед Китаю та Індії, а також колишніх провінцій Російської імперії, передусім України. Про початок завдяки жовтневим подіям 1917 р. досить тривалого перехідного до пролетарського періоду національно-культурного відродження і державотворення цих народів внаслідок їх антиколоніалістської збройної боротьби з імперіалізмом свідчить, на думку М. Хвильового, сучасна йому доба «азіатського ренесансу», що має спровокувати європейські комуністичні революції, спільне будівництво пролетарями усіх країн соціалізму, тобто перехід через диктатуру пролетаріату до «царства свободи». Проголошуючи у своїй «теорії комуністичної самостійності» України у складі СРСР багатовіковий процес українського націо- і державотворення невід´ємним елементом світової історії, М. Хвильовий закликав Компартію активно підтримати вітчизняне національно-культурне відродження як необхідний етап на шляху УСРР до соціалізму, відзначив провідну роль у цьому процесі української пролетарської інтелігенції як суб´єкта реалізації політики дерусифікації та українізації.

На підставі порівняльного аналізу ідейних традицій літератур народів Західної Європи і Росії М. Хвильовий різко засудив дух «мертвого християнського дуалізму», «пасивно-песимістичний характер» російських письменства і культури, історичні проросійські «позадництво», «культурний епігонізм», а також «рабську психологію» більшості вітчизняної інтелігенції. Він наголосив на необхідності дотримання західноєвропейського вектора поступу українських літератури, мистецтва і культури на основі ґрунтовного ознайомлення вітчизняних пролетарської інтелігенції, робітництва зі світовою культурною спадщиною, зокрема античною та ренесансною. Згідно з теорією М. Хвильового пролетарське мистецтво доби «азіатського ренесансу» буде важливим чинником духовного відродження і соціалістичного будівництва народів Азії. Головним художнім напрямом цього мистецтва є ідейно і художньо споріднена з французьким романтизмом «романтика вітаїзму». Чільними провідниками «азіатського ренесансу» в літературно-мистецькій царині, на думку М. Хвильового, стануть насамперед українські діячі культури — «комунари», пролетарська інтелігенція («конкістадори Великого Сходу») як творці «золотого віку» вітчизняного державотворення.

Неабияку цінність для історії вітчизняної філософії мають концепції пролетарських мистецтва і культури «перших хоробрих» Г. Михайличенка, В. Чумака і В. Елланського, теорія «пролетарського конструктивного динамізму — спіралізму» В. Поліщука.

Класична та некласина психологія

Классическая наука (естествознание) – система знаний и способов его получения, построенная на абстракции познающего субъекта, вынесенного за пределы самого процесса познания и тем более познаваемого объекта.

В рамках методологии классической рациональности оформлялись разные теоретические концепции научной психологии:

1. Человека как субъекта познания изучали вюрцбурская школа мышления, гештальтпсихология (?), современная когнитивная психология.

2. Человека как деятеля изучали другие концепции (от бихевиоризма до деятельностных подходов)

3. Переход от деятельностной парадигмы к личностной или субъектной также характеризует многие направления.

4.Психология сознания стала первой парадигмой зарождающейся психологии. По мере развития подхода и более четкой кристаллизации парадигмы, он получал дополнительные названия-характеристики: ассоцианизм (основной объяснительный принцип),интроспекционизм (основной метод исследования), атомизм (основная задача – поиск простейших элементов психического), механицизм (выбор науки в качестве образца для построения психологии), структурализм (вторая задача – изучение типов связи элементов и механизмов их объединения), функционализм (третья задача – выявление функций сознания).

Неклассическая наука (неклассическое естествознание) – система знаний и способов их получения, основанная на представлениях, что сам процесс и продукты познания нельзя абстрагировать от процедур и средств (в т.ч. научные теории), с помощью которых мы познаем мир.

         С точки зрения неклассической науки вопрос об объективной реальности лишен смысла, т.к. познавая мир, человек конституирует его и не только обнаруживает, но и создает определенные свойства реальности. И научная картина мира есть совокупность всех свойств, обнаруживаемых миром в ходе познавательного взаимодействия с субъектом познания. Форма методологической рефлексии неклассической науки называется «гносеологизм»:

Гносеологизм- 1).осознание взаимоотношения (субъект-объект)

                      2) роль организации познания в содержании и организации самого знания

                      3)признание относительности истины

                      4)задача – увеличить конструктивную силу познания.

В рамках парадигмы  «познающего субъекта» специфическую направленность эксперимента разработала гештальтпсихология, сосредоточившаяся на борьбе с атомизмом и провозгласившая приоритет свойств целого над свойствами составляющих целое частей.

В этом же направлении (неклассическая наука) школа К.Левина впервые использовала эксперимент в целях изучения мотивации и целевой регуляции поведения человека. Ее методология существенно изменила представление о сути психологического закона. Феномены, продемонстрированные исследователями этой школы, можно наблюдать только при условии создания «жизненного пласта» отношений между экспериментатором и испытуемым (уровень притязаний, динамика развития гнева, лучшее запоминание прерванной задачи и т.д.). В Польше исследователи, работавшие в русле теории К.Левина  в 70-е гг., обозначили подобные исследования описательным термином –  «эксперимент как психологический театр», в России  - «квазипотребности» в ситуациях поля. Французская психологическая школа (?Ж.Пиаже) и культурно-историческая психология (Л.С.Выготский) сконцентрировали свои усилия на преодолении механистических установок психологии сознания и в целом ее ориентации на построение парадигмы психологического знания по аналогии с парадигмами естественных наук. Произошло сближение психологии с социальными и гуманитарными науками,  что привело к изменению предмета и метода исследования. На первом месте оказались проблемы генезиса(происхождения) индивидуальной психики, ее функциональный анализ отошел на второй план. Психологическая теория деятельности внесла большой вклад  в разработку конкретных путей перехода от социально-культурных форм существования психического к индивидуальной психике конкретного человека. Система детерминант такого перехода раскрывалась в структуре  и динамике человеческой деятельности, порождающей и развивающей индивидуальное сознание.Когнитивная психология с ее компьютерной метафорой(?) сделала значительный шаг вперед в изучении работы психики с помощью современных методов количественного анализа (методов теории информации). Гуманистическая психология дала образцы наиболее полной и последовательной реализации гуманистической парадигмы в построении психологического знания.