1,2. Філософія психології як світогляд, метод пізнання і теорія соціального і культурного розвитку.

Філософія психології – це спеціальний розділ філософії науки, що займається дослідженням і вивченням методології емпіричної психології, знань, отриманих в науці психології. Прийнято вважати, що філософія психології повинна займатися аналізуванням отриманих знань психології, психологічні теорії на предмет їх науковості та достовірності, розкрити ідеологічну базу відповідної теорії, досліджувати природу встановлених ними законів, семантично проаналізувати положення теорій.

Зв'язок психології з філософією є найбільш органічними, ніж зв'язок психології з іншими науками . Обидві науки зародилися і почали розвиватися майже одночасно, протягом століть психологіявиступала як частина філософії.

До необхідності звернення до філософії психологів призвела складність і незвичність проблем, з якими вони зіткнулися. Багато питань психології насилу піддаються експериментального аналізу і вивчення з допомогою природничих методів. Багато в чому вони вирішуються філософско-світоглядними. Та й сама людина, як ми з'ясували, не є повністю біологічне істота, він живе між природою і суспільством і одночасно належить до цих двох реальностей. З цієї причини в своєму пізнанні вона не може бути повністю охоплена тільки методами будь-якої однієї науки.

Багато проблеми психології сучасної людини, такі, як особистісний сенс і мету життя, світогляд, політичні пристрасті і моральні цінності, виступають як загальні і для психології (соціальної), і для філософії. У самій психології досі є чимало питань, вирішення яких неможливо підійти лабораторно-експериментальним шляхом, але які тим не менш доводиться вирішувати.

При зіткненні з такими проблемами психологи змушені звертатися до філософії, виробляти самим або користуватися тими висновками, які їм пропонують представники суміжній науки, в даному випадкуфілософії. До традиційних філософсько-психологічних проблем можна віднести проблему сутність та походження людської свідомості, природи вищих форм людського мислення, вплив суспільства на особистість і особистості на суспільство (світоглядний аспект), методологічні проблеми психології та ряд інших.

Є такі проблеми, при вирішенні яких співробітництво психологів і філософів є найбільш плідним і вже дало відчутні результати. Це насамперед проблеми епістемології - науки про пізнання людиною навколишнього світу, покликаної з'ясувати принципову його осяжність людиною і намітити в самому загальному виді методи такого пізнання. Завдяки багаторічним дослідженням, проведеним, наприклад, у створеному за ініціативою відомого швейцарського психолога Жана Пиаже Міжнародному эпистемологическом центрі (Швейцарія, р. Женева), вдалося багато чого дізнатися про природу людського інтелекту і його розвиток у дітей. Над цією проблемою в зазначеному центріспільно і плідно працюють філософи, логіки і психологи. 

3.Співвідношення філософії історії, соціальної філософії, філософії психології і суспільних наук.

Філосо́фія істо́рії — розділ філософії, що займається проблемами сенсу історії, її закономірностями, основними напрямками розвитку людства та історичним пізнанням.

Однією із складових філософії є соціальна філософія, яка досліджує суспільство. Але суспільство досліджує разом із філософією цілий комплекс наук – суспільствознавство. До суспільствознавчих наук належать, наприклад, політична економія, історія, соціологія, естетика, мовознавство, демографія, юриспруденція та інші. Кожна з цих наук досліджує один і той самий об'єкт – суспільство. Проте будь-яка з них має своїм предметом якусь окрему сторону чи рівень дослідження і свої методи пізнання.

Політична економія, наприклад, вивчає закони суспільно-виробничих, тобто економічних відносин людей на різних етапах історичного розвитку суспільства. її цікавлять насамперед умови і форми виробництва, розподілу та обміну матеріальних життєвих засобів у різних людських суспільствах. Історія як наука спрямовує свій погляд у минуле. Її цікавлять важливі події минулого, їх причини, сутність, специфіка та характер різних держав, життя видатних осіб, державних та політичних діячів різних народів. Історика цікавить конкретний матеріал минувшини, окремі сторони життя суспільства на певних етапах його розвитку. Соціологія досліджує сучасність. Її цікавить функціонування і розвиток взаємодії різних соціальних інститутів, людських індивідів і їх груп, спільностей, вплив певних факторів на протікання суспільних процесів. Соціологія вивчає, зокрема, стан справ на конкретному підприємстві, закладі, рівень авторитетності державного чи політичного керівництва тощо. Естетика як наука вивчає закономірності розвитку мистецтва. Мовознавство вивчає закони виникнення та розвитку мови і т. д.

Як бачимо, названі (та інші) науки про суспільство мають свій предмет дослідження, який так чи інакше стосується саме суспільства. Але кожною наукою вивчається якась окрема сторона суспільного життя, певні види суспільних відносин.

На відміну від цих наук соціальна філософія досліджує суспільство в цілому, як цілісну систему у взаємодії всіх його сторін. Соціальна філософія прагне дати відповідь на питання про те, що визначає характер суспільного устрою, чим обумовлюється розвиток суспільства, від чого залежить перехід від одного історичного ступеня до іншого.

Існують фундаментальні, найважливіші питання, без з'ясування яких неможливо правильно пояснити розвиток суспільного життя в цілому і розвиток будь-якої із його окремих сторін.

Соціальна філософія є науковою теорією, що пояснює найважливіші, фундаментальні проблеми розвитку суспільства як цілісної системи. Разом із тим, соціальна філософія є науковим методом вивчення кожної з окремих сторін суспільного життя, методом дослідження конкретних історичних явищ.

Місце і роль людини в природі і суспільстві.

Людина для самої себе постає як найперший предмет зацікавленості та осмислення. Все, що людина знає, з чим пов'язана практично, життєво або уявно, — усе це, врешті-решт, замикається на неї саму як на реальний суб'єкт та центр свого універсаму. Водночас саме буття людини, з одного боку, незбагненне різноманітне у своїх проявах, з іншого — проблематичне в тому сенсі, що воно не передбачуване і не гарантоване як у своїй якості, тик і в кінцевій виправданості. Тому філософіярозглядає людину в окресленнях свободи, самоздійснення, пошуку та утвердження життєвих сенсів.

 Можна народитися людиною, мати людський організм, але не бути людиною повною мірою, наприклад, при цьому можна не мати свідомості, навичок людської поведінки. Це значить, що людські якості не з'являються в людині природним шляхом, наприклад, так, як у неї ростуть волосся. Проблематичність людського буття проявляється ще й так, що людина може мінятися, причому інколи досить суттєво. У певному сенсі людина завжди не дорівнює собі самій, а це значить, що її буття постає відкритим та незавершеним.

 Тому буття людини постає перед нами складною системою сходинок, кожна із яких передбачає існування попередніх. Щоби ввести людину у людський спосіб буття треба включити її в соціально-культурні процеси, де відбудеться своєрідне врегулювання людських дій. В суспільному середовищі певні стихійні прояви людини обмежуються, а деякі набувають інакшого спрямування. Входячи в життя, людина повинна опанувати людськими способами діяльності, починаючи від найпростіших (пересуватися на ногах, їсти і пити з посуду) і закінчуючи найскладнішими (такими, як творче відношення до дійсності, використання мови та свідоме дотримання норм суспільного життя). Поза всім цим людина буде реальною істотою, проте ще не людиною. Але й цього недостатньо. До включення людини в соціально-культурні процеси потрібно додати свідомість та усвідомлення, тобто вміння самостійного осмислювання та оцінювання ситуацій життя, вміння поєднувати такі оцінки із досвідом людства та власним досвідом, співвідносити їх із певними соціально-культурними нормами та принципами. А інакше ми будемо мати справу не із людиною, а із певними соціальними "зомбі", біороботами, запрограмованими на здійснення певних соціальних операцій. Суспільству і окремим людям інколи вигідно мати справу саме із "зомбі", із людьми, які бездумно та слухняно виконують певні розпорядження чи установки, але суспільство, культура, творчість за таким режимом людської діяльності розвиватися і нормально функціонувати не змогли би.

 Отже, свідомість, як вміння самостійного оцінювання та принципового регулювання власних дій, є також невід'ємною складовою того, що ми називаємо "бути людиною". Здавалося б, на цьому окреслення цього феномену можна вважати завершеним, проте людина повинна вміти не лише використовувати, а й створювати принципи, ідеали, сенси. Для того, щоби ввести людину у людський спосіб буття, саме цей останній пункт і постає вирішальним, бо поза ним неможливе перебування людини в статусі творця суспільних явищ та свого життя.

 Людина як предмет, спосіб, знаряддя і результат власної фізичної, психічної і духовної діяльності.

Проблема особистості в науці - це питання про те, у чому полягає сутність людини як особистості, яке її місце у світі та в історії. Особистість тут розглядається як індивідуальне відображення й суб'єкт суспільних відносин, діяльності та спілкування людей. Якість суспільних відносин і спілкуванняспричиняють величезний вплив на формування історичного типу особистості, її конкретного стану та властивостей. Те ж саме можна сказати і про вплив діяльності на особистість. Вана є тією основою, на якій і завдяки якій відбувається розвиток особистості та виконання нею різних соціальних ролей у суспільстві. Тільки в діяльності людина виступає та самостверджується як особистість. Сама людина може думати про себе що завгодно, будувати будь-які ілюзії, але те, чим вона є в дійсності, відкривається тільки в ділі. Не випадковою, звичайно, знаменитий Конфуцій не тільки «вислуховував» людей, а й «дивився на їх дії», а не менш відомий Аристотель писав, що вінки переможців одержують лише ті, «хто брав участь у змаганнях».

Інакше кажучи, соціально дієва характеристика людини лежить в основі її соціалізації, у процесі якої й відбувається формування особистості. Соціалізація - це процес засвоєння індивідом певної системи знань, норм і цінностей, котрі дозволяють йому здійснювати свою життєдіяльність адекватним для даного суспільства способом. Вона відбувається в міру засвоєння людиною соціального досвіду, але здійснюється перш за все її включеність у певні суспільні стосунки, форми спілкування та види діяльності. При цьому соціалізація здійснюється як у філогенезі (формування властивостей роду та якостей людства), так і в онтогенезі (становлення конкретної особистості). Як у плані історичного розвитку людини, так і в онтогенезі особистість не є передумовою, а результатом соціалізації індивіду. У зв'язку з цим А. Леонтьєв писав, що «особистістю не народжуються, нею стають». Оскільки соціалізація має динамічний характер, то особистість - це завжди процес постійного становлення. Особистість, застигши у формуванні, у своїх прагненнях, - особистість деградуюча. Деградація особистості відбувається й тоді, коли індивід повністю підкоряється чужій волі чи його дії запрограмовані в деталях.

Оскільки в основі формування особистості лежить соціально діяльна сутність людини, то позбавлення її спілкування та можливості вибору відповідної свободи дій також негативно впливає на розвиток особистості, індивіда. Не випадково ізоляція людини від суспільства, позбавлення спілкування завжди вважалось однією з найбільш суворих кар. І це істотно, бо постійна ізоляція й самотність суперечать сутності особистості. Але ще більш негативний вплив на особистість має нав'язування їй чужої волі та думок. Людина, яка повністю підкорена чужій волі та позбавлена (навіюванням, ідеологічною обробкою, пропагандою тощо) особистого світогляду, думок і поглядів, перестає бути особистістю. Важко назвати особистістю також індивіда, позбавленого розуму та глузду з інших причин. Люди без свободи дії, волі та розуму, не можуть бути відповідальними й не повинні відповідати за скоєне, бо це не ними обумовлено й тому не є їх діями.

До складу особистості в якості важливішого компоненту включається спрямованість її свідомості, особистісної орієнтації, яка обумовлена рівнем свідомості, світоглядом, моральністю та відповідальністю. Безумовно, соціальне середовище суттєво впливає на формування та поведінку особистості, але не в меншому ступені особисті орієнтації та поведінка обумовлені і внутрішнім, духовним світом людини. Не випадково кажуть, що кожний сам собі кує долю та щастя. Чим яскравіше відображені в людини інтелектуально-моральні та вольові якості, чим більше її життєві орієнтації співпадають із загальнолюдськими цінностями і чим сильніше вона позитивно впливає на розвиток і утвердження цих цінностей, тим колоритнішою та значущою є її особистість. У даному випадку вона характеризується силою духу, волі, творчості та добра. Із цього боку особистість якби піднімається над природною основою і в деякій мірі навіть перевершує її, залишаючи свій слід і плоди діяльності навіть після біологічної смерті.