46

Зміст

Вступ ……………………………………………………………..…………. 3

РОЗДІЛ 1. Українське Відродження в історії національної освіти. Історичний огляд…………………..5

1. Поняття «українське Відродження»….……………………………..... 5

2. Періодизація «українського Відродження»…………………………. 9

Розділ 2. Школа й педагогічна думка України в епоху українського Відродження XVI—XVIII сТ..….………………15

2.1. Успіхи української системи виховання в епоху великого Відродження……………………………………………………………….........15

2.1.1. Загальна характеристика культури й освіти українського Відродження……………………………………………………...………..……15

2.1.2. Виникнення і розвиток братських шкіл в Україні.................................16

2.1.3. Діяльність Острозької академії………………………………….……..19

2.1.4. Діяльність козацьких шкіл в Україні (січові, полкові, музичні та ін.)………………………………………………………………………….…….21

2.1.5. Освіта в Києво-Могилянській академії………………………….……..21

2.2. Педагогічні погляди видатних представників українського Відродження……………………………………………...…………………….37

2.2.1. Г. Сковорода про виховання молодого покоління……………...…….37

2.2.2. С. Русова про дошкільне виховання……………………………….… 39

2.2.3. Г.Ващенко про систему освіти в Україні…………………………....….41

Висновки ………………………….…………………………..……..……43

Список використаних джерел……….………………..….…….45

Вступ

Сучасна педагогічна наука безперервно повинна еволюціонувати, набувати все глибшого національного змісту і характеру, творчо використовуючи кращі досягнення інших народів. Вдосконалюється філософія та ідеологія, методологічні й теоретичні положення

Молоді потрібно оволодіти не лише системою наукових знань, а насамперед цілісною національною культурою, духовністю, не виключаючи вищі здобутки культури, духовності цивілізованих народів.

Батьки, вчителі і вихователі повинні усвідомлювати, що в процесі виховання кожної дитини мають застосовуватися численні вітчизняні пізнавально-виховані традиції. Ідеї і засоби міфології прадавніх українців, трипільської культури, духовності язичницької епохи, вищі досягнення культури України-Русі, козацько-лицарської доби, багатющий потенціал фольклору, інших народних мистецтв, класичної професійної культури рідного народу, його наукових здобутків – такі цінності підростаючі поколінні мають насамперед засвоювати в процесі навчання і виховання.

Українська педагогіка за своїм змістом і спрямуванням має гармонійно поєднувати могутню культуру і духовну “трійцю” – історію, сучасне і майбутнє нашої нації і держави. Вона покликана утверджувати в серцях і душах, реальних справах, діяльності і поведінці кожного школяра культурно-духовні традиції, цінності рідного народу, вищі здобутки світової цивілізації.

Одним із найважливіших завдань теорії і практики є патріотичне виховання, яке повинно здійснюватися, на мою думку, ще з раннього дитинства. Патріотично-наснажена громадська активність особистості повинна постійно підвищуватись в процесі виховання, самовиховання і самовдосконалення, переростати, у відповідності до вікових особливостей, в громадсько-політичну, державницьку діяльність. У зв’язку з малою кількістю інформації, яка несе чисто український характер, для дослідження ми обрали наступну тему: «Школа й педагогічна думка України в епоху українського Відродження XVI – XVIII століття».

Об’єкт дослідження – процес становлення школи та педагогіки періоду українського Відродження.

Предмет дослідження – педагогічні здобутки освіти та школи в епоху Відродження.

Мета дослідження – дослідження та конкретизація педагогічних надбань освіти та школи України в епоху українського Відродження.

Згідно з метою і предметом дослідження було визначено такі завдання:

1. охарактеризувати і розкрити сутність і особливості поняття «національне Відродження»;

2. ознайомитись із спадщиною, культурою й освітою українського Відродження;

3. конкретизувати надбання педагогічної думки та внесок видатних представників українського Відродження;

4. дослідити особливості шкіл епохи українського Відродження.

Методи дослідження. Для реалізації мети та завдань дослідження застосовувалися теоретичні методи: аналіз психолого-педагогічної та методичної літератури, матеріалів періодичного друку з даної проблеми. Емпіричні методи: вивчення досвіду роботи вчених пов'язаної з даною проблемою.

Структура курсовогої роботи. Курсова робота складається з вступу, двох розділів, висновків, списку використаної літератури.

Розділ 1 Українське Відродження в історії національної освіти. Історичний огляд.

1. Поняття «українське Відродження»

Марно шукати термін "українське Відродження" та його з'ясування у спадщині радянської історіографії. З утвердженням в СРСР тоталітарної державної системи потрапила під сувору заборону сама проблематика історії українського національного руху, який, власне, й становив основу того явища, що його найвидатніші класики української історіографії XX ст. Михайло Грушевський, Дмитро Багалій, Дмитро Дорошенко, Іван Крип'якевич назвали українським Відродженням. Саме вони увели в науковий обіг це поняття, розуміючи його як комплекс подій і явищ кінця XVIII - початку XX ст., пов'язаних із поширенням масового національного самоусвідомлення, пожвавленням і піднесенням національного руху, розвитком усіх галузей культурного життя українців. Вони розглядали національне Відродження як два потоки — однакові за змістом, паралельні за напрямком, одночасні у певних хронологічних рамках, але розмежовані територіально: один протікав на українських землях під владою Російської імперії, а другий — під владою Австрійської (пізніше — Австро-Угорської) імперії. [5, c.145]

Можливо, й події нашої сучасності майбутні історіографи визначатимуть як ще одне українське Відродження чи його початок. У кожному разі варто надати їм цю можливість, з огляду на випробувану "теорію дистанції : велике бачиться на відстані. Адже й названі нами корифеї історіографії уже з височини завершеного XIX ст. побачили в ньому сторічний процес українського Відродження.

Ще пізніше, уже в другій половині XX ст., українсько-діаспорний учений Іван Лисяк-Рудницький уточнив його хронологічні рамки, розсунувши їх, так би мовити, вниз і вгору поза календарним XIX ст. Це він увів у науковий обіг поняття "українське XIX століття" для позначення періоду від кінця української козацької державності (80-і рр. XVIII ст.), що в історичній пам'яті народу залишилася під назвою «Гетьманщина» , до початку Першої світової війни 1914-1918 рр. З висоти кінця ХХ ст., мабуть, можна уточнити й названі завершальні хронологічні рамки — вважати ними не 1914 рік, а 1917, тобто, початок Української національно-демократичної революції, що постала як логічне завершення й апогей усієї попередньої історії українського Відродження.

А воно справді розпочалося на руїнах Української гетьманської держави, що проіснувала майже 100 років. 1775 р. російський царизм підступно зруйнував славнозвісну Запорозьку Січ (це, за влучним висловом українського історика Миколи Аркаса, "серце України, котре билося для неї, де народ український знаходив собі притулок і оборону від усякого гніту і насильства"), а на початку 1780-х рр. так само брутально знищив і самоврядування Гетьманщини. Було ліквідовано українську адміністративну, фінансову і судову системи, остаточно знівельовано місцеві особливості церковного життя, розформовано козацькі підрозділи. Запровадження тоді ж кріпаччини на московський лад, надання козацькій старшині прав російського дворянства, здавалося, мали б цілком задовольнити й колишні правлячі верстви Гетьманщини.

Та не так сталося, як гадалося. Хоча чимало українців з тих таки колишніх правлячих верств справді пішли служити колонізаторському поневолювачу України — Російській імперії, освічені й заможні шари українського суспільства здебільшого неприязно зустріли акт ліквідації Гетьманщини, їхні настрої так підсумовано у щойно виданій монографії українсько-діаспорного історика Зенона Когута "Російський централізм і українська автономія. Ліквідація Гетьманщини 1760-1830": "Вболіваючи за майбутнє, українці оглядалися назад на ідеалізоване, здебільшого міфологічне минуле, коли шляхетна старшина була незаперечною верховною владою у фактично незалежній державі, коли козаки були елітою привілейованих вояків, коли міщани контролювали гомінливі містечка й міста, і коли духовенство управляло своєю власною гілкою православної церкви".

У цих ностальгійних суспільних настроях, особливо поширених серед різночинців (полупанків), дітей духівництва, козацьких синів Лівобережжя і Слобожанщини на рубежі XVIII і XIX ст., академік Сергій Єфремов побачив найвиразнішу ознаку започаткування українського Відродження. "... нехай що говорять скептики, а загальне підґрунтя тодішніх настроїв зарисовується з столітньої перспективи цілком ясно, — доводив він на сторінках збірника "Декабристи на Україні". — Цим підґрунтям була ідея українського Відродження, що виникла з самих підстав тодішнього українського життя й непереможно тягла людей з демократичних і демократизованих класів назад до народу, конкретного українського народу. З цих причин сталося літературне Відродження України, ці ж причини владно і неминуче провадили й до політичного Відродження, що, своєю чергою, нерозривно зв'язане було з великою соціальною проблемою". [7, c.56]

Українське Відродження всього періоду "українського XIX століття'' пов'язане з:

1) соціотворчим процесом формування української національно свідомої інтелігенції, "що очолив національний рух, який базувався не стільки на історичній легітимності, скільки на етнолінгвістичних підставах";

2) націотворчим процесом становлення української нації — "перетворенням етнічно мовної спільноти на самосвідому політичну й культурну спільноту". "Якщо знищення козацької державності й русифікація козацької аристократії вивели були Україну з числа націй і знизили її до рівня політично аморфної етнографічної маси, то тепер з цієї маси починає підійматися нова українська нація".

Більше того, з початком українського Відродження відбувся історичний перелом у традиційній поступовій громадській думці України щодо шляхів масового поширення й утвердження національної ідеї як засобу згуртування українського суспільства в ім'я його остаточної мети у майбутньому — досягнення державної незалежності. Цей перелом чи злам так характеризував дослідник тієї доби Борис Ольхівський у своїй праці "Вільний нарід". Стара українська суто державницька національна свідомість ставала в умовах першої половини XIX ст. практично непогідною, ставша Україну перед примарою національної смерті. Висунення на перший план "мужицького" етнографізму замість панського політичного історизму, демократичного народництва замість аристократичного державництва під знаком "прав і пришив" було під той час єдиним порятунком для національної ідеї, єдиним можливим виходом з ідеологічного сліпого кута. Відкривало широкі шляхи культурної творчості, шлях від вивчення життя мас до їх усвідомлення ("просвітянство"), для всього того, що творило нові підстави майбутнього Відродження державної ідеї. [2, c.47]