Робота з металом художній метал. Ковальство

Ковальство – одне з найважливіших ремесел матеріальної культури, має свою багатовікову історію. Починаючи з найдавніших часів і включно до 30-х років XX ст. воно було майже єдиним джерелом виробництва основних знарядь праці та інструментів.

Археологічні дані свідчать про те, що території України людина оволоділа металом (міддю) близько п’яти тисяч років тому.

З появою ливарства в пізньому Трипіллі починає розвиватися гаряче кування, за допомогою якого ковалі покращували механічні властивості міді.

Серед майстрів, які виготовляли продукцію, застосовуючи ковальську технологію, були ковалі – універсали, серповики – косники, сокирними, ножівники, зброярі, щитники, замочники та ін. Свої вироби давньоруські ковалі оздоблювали вибагливо переплетиними фігурками птахів, звірів. Таким орнаментом прикрашений, зокрема, меч, виготовлений ковалем Людотою в 1000 році, топірець Андрія Боголюбського .

На ранньому етапі розвитку (XIV – XVII ст.) цехове ковальство повністю забезпечувало кованими виробами потреби внутрішнього ринку.

В кінці XVIII – на початку XIX ст. значного поширення набуває доменне виробництво на деревному вугіллі; розмір кузні визначається кількістю ковадл, горнів, водяних кругів.

Асортимент кованої продукції відповідав характерові і територіальним особливостям ведення місцевого господарства.

Не володіючи вільними коштами при веденні натурального господарста, селяни, як кріпосні, так і вільні, не в змозі були купувати дорогі залізні вироби, без яких не могли обійтися в господарстві. Для них найвигіднішим був натуральний обмін з мандрівними циганами, серед яких здавна поширений ковальський промисел. Тому „цигана” (слово „циган”в значенні коваль довго побутувало в народі) завжди чекали на селі.

Найбільш поширеним промислом в Київській губернії було ковальство. В кінці XIX – на початку XX ст. на Україні майже в кожному селі була кухня. Наприклад, у 1052 дворах ковальським промислом займалося 59471 чоловік.

Кузні, як правило, будували край села, біля шляху, що диктувалося як протипожежними заходами, так і функціональним призначенням. Дуже часто подорожні повертали до кузні підкувати коней, чи натягнути обруч на колесо до воза. Сільський коваль займався ремеслом переважно у вільний від польових робіт час.

Особливістю ковальського ремесла є колективна організація праці, що диктується технологією виробництва. Робота з залізом, розігрітим у ковальському горні, вимагала швидкого темпу його кування, досягалося завдяки праці щонайменш двох людей – майстра й помічника.

Обладнання кузень було традиційним (кілька різноманітних інструментів і ковальський верстат). Найголовнішими і найнеобхіднішими елементами ковальського верстата є горн, ковальський міх, ковадло і кувалда. В кузнях, де коваль займався художньою обробкою виробів (виготовляв загорожі, хрести), крім названих інструментів були молоти – гладилки, вставки – обхвати, молотки для витягування. Названі інструменти в переважній більшості виготовлялися власноручно і як найдорожчий скарб переходили у спадок від батька до сина.

Обладнання кузні та ковальський інструмент, як і техніка ручного кування, з часу свого виникнення змінилися досить мало.

В основі ковальського ремесла завжди лежала ручна праця, тому воно вирізняється особливою стійкістю технологічних процесів. І хоча у XVIII – XIX ст., а особливо в кінці XX ст. окремі процеси все більше механізуються (водяний привід для міхів, молотів, вентилятори для нагнітання повітря в горн, механічні свердла та ін.) – це не приводить до зміни старої технології в цілому, а тільки до заміни важкої фізичної праці механічною. Однією з найдосконаліших технологічних операцій було ковальське зварювання, яке зараз майже витіснене електро – та газозварюванням.

Відповідальним моментом в ковальській практиці вважається загартування виробу для того, щоб надати його робочій частині високої твердості й пружності. Процес загартування полягає в рівномірному нагріванні заліза до потрібної температури і швидкому його охолодженні. Метод загартування заліза у воді та олії здавна відомий на Україні.

Традиційними засобами народного ковальства є:

а) кування;

б) розклепування;

в) гнуття;

г) насічки;

д) з’єднання заклепками і хомутами.

Народний промисел художньої обробки металу ніколи остаточно не занепадав, він або скорочувався, або навпаки – ставав все популярнішим. При цьому традиційні форми, декор, прийоми технології не тільки не втрачалися, а й збагачувалися за рахунок використовування нових матеріалів – алюмінію, сталі. Більш широко застосовуються:

• карбування; - протравлювання різними кислотами;

• лиття; - штампування;

• інкрустація; - гальванопластика.

• гравірування.