23. Націоналізм, його різновиди.

Формування націй та утворення національних держав невіддільне від поняття націоналізму. У вузькому значенні, націоналізм трактують як “стемління нації, чи, скоріше, національної еліти до держави”, “просто прагнення мати державу” (А. Мотиль). Такий підхід поділяє багато спеціалістів з національних проблем (особливо в США), що дотримуються політичного розуміння нації. Логічним висновком з цього підходу є думка, що “націоналізм як такий завершується із здобуттям держави”.

Демократичний націоналізм стверджує необхідність (а в певні періоди – пріоритетність) розв’язання національного питання для даної нації (в тих аспектах, в яких воно існує), не нехтуючи при цьому розв’язанням інших невідкладних завдань політичного, соціального і економічного розвитку. Націоналізм у цьому випадку обумовлений істо­ричним етапом, стадією розвитку тієї нації, яку представляють національні демократи, а йхній демократизм випливає з прагнення включити свою націю в загальноцивіліза­ційний процес, прилучити її до ринку, демократії і інших надбань сучасної цивілізації.

Є й інші різновиди націоналізму (і як ідеології, і як суспільно-політичних рухів). Протилежним до демократичного є, зокрема, екстремістський націоналізм (тоталітар­ний, інтегральний, право-радикальний, шовіністичний, нео-фашистський – його різнови­ди). Цей націоналізм не бачить і не знає нічого, окрім проблеми самоствердження своєї нації. Він сповідує цінності сили, енергії, елітарності і готовий до використання будь-яких методів політичної чи збройної боротьби, покладаючись на гасло “мета виправдовує засоби”. Якщо в ньому присутній момент біологічного обгрунтування переваг власної нації та її політичних цілей, то він перетворюється у расизм. Коли ж будь-якими засобами, у тому числі й за допомогою расизму, доводиться вищість даної нації порівняно з іншими націями, її право на панування над ними, то це вже шовінізм. Екстремістський націоналізм або національний екстремізм – це різновид ідейно-політичного екстремізму взагалі. Вони мають спільні риси й спільні корені. Національний екстремізм, щоправда, має й свою специфіку, яка головним чином полягає у його більшій емоційній напрузі і більшій силі відчуження людей на базі ідеї національної виключності.

23. Напрями етнополітики, загальнодемократичні принципи національної політики.

Етнонаціональнаполітика– це цілеспрямована діяльність з регулюванням відносин між етносами, націями і етнонаціональними групами (народами), що виявляється у свідомому впливі державних і суспільних організацій на розвиток міжнаціональних та міжетнічних взаємин з метою їх нормалізації, стабілізації та гармонізації.

Об'єкт етнонаціональної політики:

1) нації;

2) етноси;

3) етнонаціональні групи;

4) міжнаціональні та міжетнічні відносини.

Суб'єкт етнонаціональної політики:

1) держава (її органи);

2) політичні партії;

3) громадські організації тощо.

Головна мета етнонаціональної політики –узгодженняетнонаціональних стосунків, демократичне розв'язання міжнаціональних суперечностей і конфліктів.

Основні принципи етнонаціональної політики:

1) демократизму;

2) національної єдності;

3) взаємоповаги та взаємодовір'я між націями;

4) толерантності у стосунках різних національностей;

5) поваги до національних традицій, звичаїв, віросповідань;

6) самовизначення націй тощо.

Етнонаціональна політика в тій чи іншій державі має врахувати:

1) географічні фактори, демографічні процеси, історичні особливості формування певної нації або народності, її національної державності;

2) національний склад населення;

3) співвідношення корінного і некорінного населення, релігійність, особливості національної психології, національні традиції, звичаї, взаємовідносини певної нації з іншими етносами.