2) Казки.

Казка — малий епічний жанр, корені якого сягають в усну народну творчість. В основу казки покладено вигадані, фантастичні чи авантюрні події. Кінцівка є переважно оптимістичною: добро перемагає зло.

Жанр усної народної прози: епічні оповідання алегоричного, повчально-розважального, чарівно-фантастичного, героїчного або побутового змісту з установкою на вигадку.

Перші записи українських народних казок були здійснені І. Срезневським у 1829 р., М. Костомаровим у 1843 році, І. Головацьким в альманасі «Вінок русинам на обжинки» у 1847 р. Дослідження цього жанру розпочав Й.Бодянський книгою «Наськіукраїнські казки» в 1835 році. Казки збирали, систематизовували, досліджували М.Максимович, П.Куліш, Д.Мордовець, К.Шейковський, М.Драгоманов, П.Чубинський та ін. У 1857 році П. Куліш видає «Записки о Южной Руси», казки є складовою частиною цієї книги.

Значну роль у вихованні дітей відіграють народні традиції — досвід, звичаї, погляди, смаки, норми поведінки, що склалися історично і передаються з покоління в покоління (шанувати старших, піклуватися про дітей, відзначати пам'ятні дати тощо). З традиціями тісно пов'язані народні звичаї — усталені правила поведінки; те, що стало звичним, визнаним, необхідним; форма виявлення народної традиції (як вітатися, як ходити в гості та ін.).

Прилучаючись до народознавства, діти поступово утверджуватимуться у думці, що кожен народ, у тому числі й український, має звичаї, які є спільними для всіх людей. Пізнаючи традиції, народну мудрість, народну творчість (пісні, казки, прислів'я, приказки, ігри, загадки тощо), розширюючи уявлення про народні промисли (вишивка, петриківський розпис, яворівська іграшка), вони поступово отримують більш-менш цілісне уявлення про втілену в художній і предметній творчості своєрідність українського народу. Водночас у дітей розширюються знання про характерні для рідного краю професії людей, про конкретних їх представників. При цьому вихователь повинен не стільки піклуватися про збагачення знань, скільки про їх творче засвоєння, розвиток почуттів дітей. У дошкільному віці вони залюбки беруть участь у народних святах і обрядах, пізнаючи їх зміст, розвиваючи художні здібності, навички колективної взаємодії.Дошкільний вік як період становлення особистості має свої потенційні можливості для формування вищих моральних почуттів, до яких і відноситься почуття патріотизму.Справді, якщо патріотизм – це почуття приязні, відданості, відповідальності і т.д. до своєї Батьківщини, то дитину ще в дошкільному віці необхідно навчити бути приязною (до чого-небудь, бути відповідальною в її малих справах, вчинках).

Дитина старшого дошкільного віку може і повинна знати, як називається країна, в якій вона живе, її головне місто, столицю, своє рідне місто чи село, які в ньому є найголовніші визначні місця, яка природа рідного краю та країни, де дитина живе, які люди за національністю, за особистими якостями населяють її країну, чим прославили вони рідну країну і увесь світ, що являє собою мистецтво, традиції, звичаї її країни.

Склалася думка, що шлях до виховання любові до Батьківщини формується за логікою „від близького до далекого” – від любові до батьків (точніше рідного дому), до дитячого садка, до вулиці, міста, любов до рідної країни. Необхідно замислитися, чи дійсно цей „територіальний підхід” ефективний у вихованні такого складного та багатогранного соціального почуття, як любов до Батьківщини. Очевидно, справа не у розширенні „території”, а в тому, щоб створити умови для вирішення завдань патріотичного виховання, для формування у дітей почуттів і ставлень, що складають зрештою патріотизм: приязнь, вірність, почуття власності та усвідомлення того, що ти свій, ти потрібен.У дошкільників поступово формується „образ власного дому” з його укладом, традиціями, спілкуванням, стилем взаємодії. Дитина приймає свій дім таким, яким він є, і любить його. Це почуття „батьківського дому” лягає в основу любові до Батьківщини, Вітчизни.Важливо, щоб у дитини в сім’ї були свої обов’язки, щоб її не звільняли через малі роки від спільної праці, - це сприяє зміцненню „почуття сім’ї”.

Двір, вулиця, на якій живе дитина, також можуть сприяти зміцненню приязні та відчуття власності (мій двір, моя вулиця). Тут першорядне значення має як батьки формують у дітей такі почуття.

Разом із тим тут також постає питання про необхідність повідомлення дітям інформації про їх вулицю: її назва, що на ній розташовано, який ходить транспорт, як зв’язана ця вулиця з тією, на якій знаходиться дитячий садок, - можна пройти пішки чи треба їхати.

Добре, якщо батьки або вихователі зроблять фотографії дітей на вулиці, або зроблять кінозйомку прогулянки, а потім в групі подивляться фільм і розкажуть про цю вулицю.

Наступний етап – виховання любові та приязного ставлення до свого рідного міста.

Ця частина роботи потребує більше опиратися на когнітивну сферу, на уяву дитини та її пам’ять.

Для дитини місто конкретизується вулицею, тобто вона усвідомлює себе перш за все жителем своєї вулиці. Щоб діти „відчули” своє місто, їм необхідно про нього розказувати та показувати його. Разом із батьками діти їздять по місту. Інколи екскурсію вдається організувати також дитячому садку.

Діти старшого дошкільного віку можуть і повинні знати назву свого міста, його головні вулиці, визначні місця, музей, театри та ін.

Виховання ставлення до своєї країни ґрунтується на когнітивному компоненті: дітям повідомляють інформацію, яку вони повинні і можуть засвоїти. Особливістю є те, що знання повинні бути емоційними і спонукати дитину до активної діяльності.

Назву країни закріплюємо з дітьми в іграх („Хто більше назве країн”, „З якої країни гості”, „Чия це казка”, „З якої країни ця іграшка”), у вправах типу „Із різних назв країн визнач нашу країну”, „Пошукаємо нашу країну на карті, глобусі”, „Як написати адресу на конверті” тощо.

Діти повинні знати назву столиці нашої Батьківщини, її визначні місця.

Розгляд ілюстрацій, слайдів, відеофільмів, художні твори, розповіді дорослих, фотографії, екскурсії, малювання, ігри-подорожі – все це допомагає вирішувати поставлене завдання. Дітей знайомлять із символікою країни, розповідають, що у кожної країни є свій прапор, герб, гімн. Розповідають де і коли вони можуть їх побачити.

При ознайомленні з природою рідної країни акцент робиться на її красі, розмаїтті, багатстві, на її особливостях. Діти повинні отримати уявлення про те, які тварини живуть в наших лісах, які ростуть дерева, за яким деревом можна відразу визначити Україну („Без верби і калини нема України”), які квіти цвітуть на українських полях і луках (кульбабки, волошки, маки).

Важливим напрямком роботи по вихованню любові до Батьківщини є формування у дітей уявлень про людей рідної країни.Перш за все необхідно згадати тих людей, які прославили нашу країну - художників, композиторів, письменників, винахідників, вчених, мандрівників, філософів, лікарів (вибір залежить від вихователя). Необхідно на конкретних прикладах, через конкретних людей познайомити дітей з „характером” українського народу (творчі здібності, вмілість, пісенність, гостинність, доброзичливість, чутливість, вміння захищати свою Батьківщину).

У народі кажуть: добрий приклад — кращий за сто слів. Втілюючи цей мудрий педагогічний прийом у життя, педагогам необхідно запрошувати до дитсадка відомих людей, фахівців, чиї справи гідні наслідування та популяризації і можуть стати прикладом для малят. Діти бачать, що звичайні люди, які їх оточують, пишуть гарні вірші, випікають смачні хліби, керують складними машинами та механізмами, виборюють нагороди у спортивних змаганнях тощо. Тож і наші малюки, коли виростуть, стануть особистостями. Цікавими і повчальними є заняття, спрямовані на прищеплення шанобливого ставлення до різних професій та власне праці, зокрема екскурсії на сільськогосподарське виробництво. Малюки, спостерігаючи, як вирощується хліб, і переконуються, як багато терпіння, енергії та вміння докладають люди, аби на столі з'явилися смачні булочки. Наочними та вельми цікавими для дітей є заняття з теми "Праця твоїх батьків". На них ведеться щира й цікава розмова про батьківську роботу, яка дуже корисна для суспільства. Провідною у цих бесідах є думка про працьовитість українців як їхня національна риса.

Неабияке значення для виховання свідомого громадянина є прищеплення шанобливого ставлення до героїв війни, ветеранів, до пам'яті про тих, хто загинув, захищаючи Вітчизну; поваги до воїнів — захисників, кордонів Батьківщини. Діти з щирою вдячністю йдуть разом із батьками та вихователями до обеліска Слави, покладають квіти. Дуже великий вплив мають бесіди, зустрічі з ветеранами, екскурсії, використання пісень, віршів, наочного матеріалу. Добре коли після кожного заходу малята беруть у руки олівці та фарби й відтворюють свої враження в образотворчій діяльності.

Ознайомлення з рідним містом - один із засобів патріотичного виховання дітей дошкільного віку.

Успішний розвиток дошкільнят при ознайомленні з рідним містом можливий лише за умови їх активної взаємодії з оточуючим світом емоційно-практичним шляхом, тобто через гру, предметну діяльність, спілкування, працю, навчання, різні види діяльності, властиві дошкільному віку.

Необхідно зазначити, що морально-патріотичне виховання дошкільнят на краєзнавчому матеріалі ґрунтується на таких засадах:

· Формування особистісного ставлення до фактів, подій, явищ у житті міста, створення умов для активного залучення дітей до соціальної дійсності, підвищення особистісної значущості для них того, що відбувається навкруги.

· Здійснення діяльнісного підходу до залучення дітей до історії, культури, природи рідного міста, тобто вибір самими дітьми тієї діяльності, в якій вони хотіли б відобразити свої почуття, уявлення про побачене та почуте (творча гра, придумування оповідань, виготовлення поробок, придумування загадок, аплікація, ліплення, малювання, проведення екскурсій, участь у благоустрої території, охороні природи і т. п.).

· Залучення дітей до участі в міських святах з тим, щоб вони могли долучитися до атмосфери загальної радості та піднесеного настрою. Познайомитися із жителями рідного міста – носіями соціокультурних традицій в народних ремеслах, танцях, піснях.

· Створення відповідного розвивального середовища в групі та дошкільному закладі, яке б сприяло розвитку особистості дитини на основі народної культури з опорою на краєзнавчий матеріал (міні-музей народного побуту, предмети народного ужиткового мистецтва, фольклор, музика тощо), і яке б дозволило забезпечити потребу в пізнанні його за законами добра та краси.

Загальновідомо, що досить складним в роботі по ознайомленню з рідним містом, особливо з його історією та визначними місцями, є складання розповіді для дошкільнят. При цьому необхідно пам’ятати наступне.

· Супроводжувати розповідь наочними матеріалами: фотографіями, репродукціями, слайдами, схемами, малюнками та ін.

· Звертатись до дітей із запитаннями в ході розповіді, щоб активізувати їх увагу, викликати бажання щось дізнатися самостійно, спробувати про щось здогадатися, запитати. Спонукати мислення дітей проблемними запитаннями: „Як видумаєте, чому саме на цьому місці люди вирішили побудувати місто? Звідки така назва? Що вона може означати?”.

· Не називати дат: вони утруднюють сприйняття матеріалу. Використовувати такі вирази: „Це було дуже давно, коли ваші бабусі та дідусі були такими ж маленькими, як ви” або „Це було дуже-дуже-дуже давно, коли ваших мам, тат, бабусь та дідусів ще не було на світі”.

· Використовувати доступну дітям лексику, пояснювати значення незнайомих слів, не вживати спеціальної термінології, не перевантажувати розповідь складними граматичними конструкціями.

 Що несе у собі українська народна казка

Або чого вчить народний фольклор?

Нещодавно почула таку думку: що деякі наші народні казки вчать лише як задарма щось отримати, тобто ледарства. Аргументами були казки „По щучому велінню”, „Іван-дурень”, „Горбоконик”, де головним героям все діставалось як подарунок, без праці та докладення зусиль. Тобто задарма.

Чи справді наш фолькльор, зокрема народна казка, несе у собі ідею дармоїдства? Чи наш народ з глибин віків дійсно прагнув отримувати все нічого не затративши і вклав цю думку в казку, яку ми тепер передаємо своїм дітям?  Я вірила, що ні, тому вирішила дослідити це питання. Перш за все, що таке казка. Відповідно прийнятій в українській літературі термінології, казкою називаємо оповідання фантастичне, без виразної моралізуючої цілі Але зовсім інше казка народна. Українські народні казки - популярний фольклорний жанр (фольклор -"народна мудрість"). Отже – мудрість! Це оповіді наших далеких предків, які відчували себе і все що їх оточує частиною природи. А природа у нашого краю багата, різнобарвна, пишна. Усе це багатство відбилося в оповідях – казках. Відобразився у казці і побут, звичаї, традиції, вірування народу.  В народних казках передається з покоління в покоління мудрість народу, усе, що є вартим уваги нащадків, життєвий досвід, мрії народу, його почуття. У казках також знайшли відображення важливі історичні події. Одні казки виховували любов до рідної землі, рідної домівки, рідної матері, інші до народу і Батьківщини в цілому. Є також гумористичні і сатиричні твори, які не мають педагогічного характеру. Але незважаючи на те, що різні групи казок відрізняються темами і формою, ідеї у них подібні. Усі вони прославляють мудрих, хоробрих та кмітливих і засуджують зрадливих, ледачих і підступних.  Основні теми побутових народних казок:  1. Суд правди над кривдою - мрія знедоленого народу. 2. Любов до рідної землі. 3. Протиставлення бідних багатим (дуже часто бідний чоловік - розумний та кмітливий, панич - невіглас). 4. Любов до праці - протиставлення працьовитої людини ледачій. 5. "хліб і золото" - засуджували жадібність до наживи та показували, що для людини хліб є набагато дорожчим за будь-які гроші.  Перші казки, які чує дитина, які вводять її у чарівний світ видуманого, фантазійного і водночас переплетеного з життям, та його реаліями - казки раннього дитинства(для дітей 3-5 років): "Рукавичка" "Котик і Півник" "Телесик" „Курочка ряба” „Колобок” „Круть і Верть” „Ріпка” „Солом’яний бичок” У казках для найменших здебільшого головні герої звірята та тварини. Вороги – хижі дикі звірі (у казці „Колобок” – лисичка, "Вовк і семеро козенят" – вовк), а домашні тварини, які допомагали людині вижити змальовані у казках добрими, вдячними, вони завжди прийдуть на допомогу. Дружбу та відданість бачимо у казці „Котик і Півник”, працелюбство та ледарство цікаво та з мораллю висвітлює казочка „Круть і Верть”, згрупованість та родинну підтримку казка „Ріпка”.  Уже в першій казці, яку чує дитина, і здається, такій простій та невибагливій „Курочка ряба” можна віднайти глибокий зміст. Дід та баба, наче уособлення перших людей на землі, а яйце – те з чого виник світ, тобто з яйця. І необережний рух суєтливої мишки, яка виступає як символ людської суєти, розбиває цілісність нашого середовища, є причиною руйнації єдності людини з найколишнім світом.  Напевно жодна дитина не ставила під сумнів існування чарівної дідової рукавички із казки „Рукавичка” чи то чарівного діда в рукавичку якого стільки усяких звірят поміщалось. Але й тут існує глибокий зміст та мораль. Можливо рукавичка є тим нашим світом у якому ми співіснуємо з іншими світами, тваринним, рослинним і т. д. І повинні усі поміщатись і лагодити між собою. Казки для дошкільного та молодшого шкільного віку несуть у собі глибший моральний зміст. Візьмемо також найбільш відомі казки: "Котигорошко". "Дідова дочка і бабина дочка". "Яйце-райце" "Летючий корабель" „Кирило Кожум’яка” „Ох” „Кривенька качечка” „Правда і Кривда” Працьовитому та миролюбному українському народу доводилось часто обороняти свій квітучий край від ворогів отож у казкових оповідях герої, що боролися з злом щедро обдаровувались визначною силою, красою, відвагою. Наприклад, казка про богатиря Котигорошка, що боровся з змієм, Кирило Кожум’яка, якого боявся лютий змій: „...як затопить хату, то дим аж під небеса "стелиться, а як вийде на Дніпро мочить кожи — бо він кожем’яка — то не одну несе, а дванадцять разом, і як набрякнуть вони водою в Дніпрі, то я візьму да й учеплюсь за їх, чи витягне то він їх? А йому й байдуже: як поцупить, то й мене з ними трохи на берег не витягне. От того тільки мені й страшно!”. Але й ворогів наш народ мав неабияких, тому змальовував їх гідними богатирської сили їхніх супротивників – це три, дев’яти-, дванадцятиголові змії.  Лесі Українка писала, що в українській казці дивним чином, з великою фантазією народною описуються далекі краї чудові „райські країни”, „тридев’яті царства”, „киселеві береги та молочні ріки”, сади з золотими яблуками з чарівними жар-птицями. Це показує велику фантазійність українського народу, його прагнення до чогось незвичного, чудесного, чарівного. В українських казках всі ці дивні дари та чудеса можна досягти відвагою та силою, часом „хитрими чарами”, але не лінощами. Навіть казки про таких собі „дурників”, яким переважно був останній, третій син виявляється найкмітливішим і найсміливішим. Лише він не прагне до мирських багатств, а до чогось вищого. Нехай це кохання до царівни чи допомога нужденному. Три брати, менший брат — щасливий дурень; широко розповсюднена і популярна тема, яка об’єднує в собі, властиво, два мотиви: а) дурням щастя, б) менший брат, котрим помітують старші браття, виявляє далеко більше і мудрості, і моральної вартості (відваги, пильності, обов’язковості), тому знаходить прихильників і протекторів і здобуває успіх. Звичайними помічниками простодушного, чесного дурня являються вдячні звірята і особливо чудесний кінь, звичайний секрет його успіхів.” (М.Чумарна” Мандрівка в українську казку”). Українська казка подає нам лицарів, козаків – відважних, сміливих, непоборних богатирів. А помічниками та друзями головних героїв дуже часто є куплені, виручені чи викуплені звірі чи люди. Вернидуб, Варнигора, Крутивус – друзі та помічники Івана Богданця теж є уособленням богатирської сили українських лицарів. В казкових оповідях звучить козацька відвага, бринить ніжна душа матері, тішить чуйність, краса, відданість молодої дівчини яка, як у казці „Змієва дочка”, де царева дочка на все ладна піти задля порятунку свого коханого. Викликає гнів читата зрада, ницість, підлість, жадібність, брехня, ледарство – усе це наш безцінний скарб. Якщо народ його втратить то перестане бути народом. Казка доносить нам мудрість про те, що у природі все взаємопов’язано і де збудуєш – там і знайдеш, де зруйнуєш – там втратиш. Богатирі, що вершать суд і встановлюють правду – це ідеал людської доблесті. Жіночі ж образи – це любляча мати, дбайлива господиня. В уявленнях народу жінка – як добра богиня, берегиня, помічниця відобразилась у образі дівчини, що доглядала стареньких в „Кривенькій качечці”, роботящої дівчини у казках „Дідова дочка і бабина дочка” та „Кобиляча голова”, а з бабиної гордої та чванькуватої, нахабної та лінивої народ насміхається.  Ще одна тема українських казок – злидні, біда, нещастя. Багато довелося бідувати та терпіти народу, але надії на краще майбутнє не полишав. Тому й казки на цю тему, такі як „Про злидні”, „Правда і Кривда” несуть оптимістичний заряд і надію на щасливе майбутнє. Велика школа народної моралі закладена у казці „Іван – мужицький син”. Старенька бабуся просить його виконати її прохання для випробування героя. Чи чуйний він до старших, чи добрий. Бо злі люди не здатні на подвиги. Переконавшись, що таки Іван є справжньою людиною з великим серцем, дарує йому чарівного коня. А дід, який теж допомагає героєві повчає його: „отак, ніколи старих людей не минай, завжди поздоровайся”. Присутній у казках і образ зеленого чоловічка („Ох”, „Котигорошко”), який наче втілення потойбічного світу і разом з тим дає нам право припустити: а чи не про перевтілення, героя йде мова, перосмислення ним життєвих цінностей? Після якого він набуває нечуваної чарівної сили для виконання подвигів. Казка ніколи не показує відверто мораль, яка у ній закладена. Повчання у казці випливає з дії. І непомітно, коли мудрість закладена у казку переходить до читата. А мудрість ця дуже глибока. Отож, звідки прийшли до нас казки з ідеєю дармоїдства та ледарства? Такі думки висвітлені у казках „Золота рибка”, де дідові рибка дарувала все що забаглося його жадібній бабі. У казці „Іван-дурак” - найменшому синові Івану  „По щучому велінню” – ледар і нероба досягнув всього ніяких сил не доклавши.  Отже, українська казка є глибоко моральною та повчальною. Матеріал, який тут розглянуть є лише маленькою частинкою у морі багатого українського фолькльору. Навіть дорослим не завадить прочитати та вникнути в зміст, у саму глибину народної казки. Вона несе у собі мудрість всього народу, що відточувалась поколіннями і не може бути не повчальною.

Особливості усної народної творчості

• Твори відображають життя, побут, працю, боротьбу трудового народу в різні історичні періоди.

• Твори виражають світогляд народу, мораль, інтереси, мр прагнення і оцінки народом різних суспільних явищ та под вчинки людей.

• Соціальна значимість.

• Колективний характер творення.

• Анонімність.

• Варіантність текстів.

• Порівняно невеликий обсяг творів.

• Усне зберігання і поширення.

• Простота і доступність тексту різному вікові дітей.

• Вираження загальнолюдських ідей добра і справедливості

Жанри усної народної творчості для дітей дошкільного віку