Тема12-14. Українські землі під владою Російської

Імперії наприкінці 18 – у І пол. 19 ст.

Російський царизм на укр. землях проводив колонізаторську політику. На території Запорізької Січі існувало понад 150 сіл у яких мешкало понад 20 тис. поселенців.

Починаючи з 18 ст. царизм практикував поселення на землях укр. козацтва вихідців з Балкан, особливо сербів. Так було утворено 2 національно однорідні регіони:

Нову Сербію; Слов'яно Сербію.

На початку 19 ст. російський царизм запровадив новий адміністративний поділ на півдні України. У 1802р. тут утворено губернії:

Миколаївську (у 1803р. перейменовано у Херсонську); Таврійську; Катеринославську.

Після ліквідації Нової Січі частина козаків подалася на турецьку територію і заснувала Січ у гирлі Дунаю Задунайська Січ (1775-1828). Останнім кошовим отаманом Задунайської Січі був Йосип Гладкий. Ця Січ як і всі попередні поділялася на 38 куренів.

У 1828р. під час російсько-турецької війни Йосип Гладкий перейшов на сторону Росії. У 1830р. підлеглих йому козаків найменували азовським військом і розселили на узбережжі Азовського моря між Бердянськом і Маріуполем. Це військо виконувало функції берегової охорони від контрабанди до 1865р. коли було ліквідоване.

Територію Лівобережної України російський царизм поділив на 3 губернії:

Харківську; Чернігівську; Полтавську.

На Правобережній Україні утворено 3 губернії:

Київську; Подільську; Волинську

Після російсько-турецької війни 1806-1812рр. до Росії відійшла територія між Дністром і Прутом де було утворено Бессарабську область, до якої входили 3 повіти:

Ізмаїльський; Акерманський; Хотинський.

Серед губернаторів на Україні процвітало хабарництво і казнокрадство. Російський цар Микола І намагався з’ясувати хто з губернаторів на Україні не бере хабарів, таким виявився тільки київський губернатор Фундуклєй. На запитання царя чому він не бере хабара, йому відповіли: « ...не бере бо дуже багатий».

Усі губернії на Україні належали до 3 генерал-губернаторств:

• Малоросійського (Харківська; Чернігівська; Полтавська губернії).

• Київського (Київська; Подільська; Волинська губернії).

• Новоросійсько-Бессарабська ( Катеринославська; Херсонська; Таврійська губернії і Бессарабська область).

На укр. землях під владою Австрії було утворено коронний край «Королівство Галіції і Лодомерії». В адміністративному відношенні воно поділялося на 12 округів або дистриктів.

Землі Закарпаття підпорядковувались Пожанському (Братиславському намісництву управління Угорського королівства). Вони поділялись на 4 адміністративні одиниці, які називались жупами або комітатами:

Ужанський; Березький; Угочарський; Маромарозький.

Чеський письменник Кароль Гаврічек-Боровський писав: «Україна це вічне прокляття, яке самі над собою проголосили її гнобителі. Доки не буде виправлена кривда зроблена українцям, доти не можливий справді міжнародний спокій».

• Участь українців у російсько-французькій війні.

На поч. 19 ст. в Європі склалася надзвичайно напружена обстановка. Французький імператор Наполеон Бонапарт намагався встановити своє світове панування. На перешкоді до реалізації його планів стояла царська Росія.

У червні 1812р. французькі війська вторглися у межі Російської імперії, що означало початок Вітчизняної війни 1812р.

Позиція Наполеона Бонапарта щодо територіального устрою України в разі його перемоги у російсько-французькій війні 1812р була наступна:

• Передача південних і західних земель Туреччині, Австрії та Варшавському герцогству;

• Поділ решти територій на три наполеоніди під зверхністю наполеонівських маршалів.

Початковою російська армія зазнавала величезних втрат. Вирішальна битва між французькими та російськими військами відбулася 1812р. (серпень) біля міста Бородіно, яка закінчилася безрезультатно.

У грудні 1812р. наполеонівська армія була вигнана за межі Російської імперії. Із цього часу розпочалися закордонні походи російської армії. В ході війни з Наполеоном на Україні було оформлено військове ополчення, яке найбільше відзначилося на території Польщі під час облоги і взяття фортеці Замостя.

Восени 1813р. укр. козацькі полки брали участь у битві під Лейпцигом, яка увійшла в історію як «битва народів».

У березні 1814р. 6 укр. полків у складі російської армії вступили у столицю Франції Париж. Після цього вони несли гарнізонну службу на території Німеччини, Франції та Польщі, а потім їх повернуто на Україну і розформовано, що викликало сильне невдоволення козацтва.

Влітку 1817р. відбулося повстання бузьких козаків, яке очолювали Панас Бабиченко та Герасим Гетьминенко. Це повстання було жорстоко придушене.

Промисловий переворот та зародження ринкової економіки. У першій третині 19 ст. розвиток мануфактурної промисловості досяг такого рівня, що підготував умови для технічного перевороту (промислової, технічної революції).

Промисловий переворот – це перехід від мануфактури з її ручною ремісничою технікою до великого машинного фабрично-заводського виробництва, який забезпечував упровадження в промислове виробництво і транспорт системи робочих машин, парових двигунів, створення самостійної машинно-будівної галузі. У соціальному плані провідну роль почали відігравати фабриканти та люди найманої праці. На укр. Землях у складі Російської імперії промисловий переворот розпочався у 30-40-их рр. і завершився у 70-80-их рр. 19 ст.

Спочатку промисловий переворот виявився у харчовій промисловості. Першу цукроварню, яка застосувала парову технологію виробництва цукру, було збудовано у 1843р. промисловою фірмою «Брати Яхненки і Симеренко» в селі Ташлику на Черкащині. Промисловий переворот сприяв економічному зростанню міст. Поряд з ремеслом і мануфактурами в містах виникли підприємства фабрично-заводського типу, кількість яких швидко зростала. Особливо швидко почали зростати чорноморські портові міста. Найбільше значення для морської торгівлі мало заснування у 1794р. Одеси. У 1817р. Одеса була оголошена відкритим, вільним портом (порто-франко). Від сер. 19ст. аж до кінця існування Російської імперії за чисельністю населення Одеса поступалася лише Москві та Петербургу. Розвиток промисловості зумовив формування нових верств – підприємців буржуазії та вільно найманих працівників робітників - пролетарів.

Низька рентабельність кріпосницького господарства загрожувала фінансовим крахом державі і потужними соціальними потрясіннями. Поміщики у гонитві за прибутками у нових умовах збільшили панщину і повинності, а селяни намагалися захищати свої права.

Впродовж І пол. 19 ст. на Україні відбувся цілий ряд антикріпосних виступів.

У 1819р. мало місце повстання військових поселенців у селі Чугуєві на Харківщині.

1813-1835рр. на Правобережній Україні взагалі і на Поділлі зокрема діяли загони народного месника Устима Кармелюка. Він народився у 1789р. в селі Гол овчинці на Поділлі, у 1835р. його було вбито. Йому присвячена народна пісня «За Сибіром сонце сходить».

У 1844р. на Буковині відбувалися антикріпосницькі повстання, які очолював Лук’ян Кобилиця.

Чи не найгострішим виявом антикріпосницької боротьби селян став рух під час Кримської війни, приводом для якого було опублікування маніфесту про створення селянського ополчення.

Влітку 1853р. великий антикріпосницький виступ селянства відбувся у селі Красний Кут в Катеринославській губернії.

В часі Кримської війни російські чиновники заохочуючи виступ селянства в ополчення, поширилися чутки про відновлення козацтва на Україні, як наслідок в ополчення записались 10 тис. селян на Київщині. Цей рух увійшов в історію як «Київська козаччина» 1856р.

У 1856р. 10 тис. селян вирушили в напрямку на Крим, сподіваючись за участь у бойових діях будуть звільнені з кріпацтва. Цей епізод увійшов в історію як «Похід у Таврію за волею» 1856р.

Поширення російського та польського суспільних рухів. Особливістю суспільного руху у під російській Україні була наявність у ньому крім української, також російської і польської течій. Саме у середовищі військових формувалися перші гуртки і товариства майбутніх декабристів.

У 1816р. у Петербурзі виникла таємна організація «Союз порятунку». До якої належали Сергій та Матвій Муравйови-Апостоли, онуки Данила Апостола. На основі цієї організації у 1818р. виникла більш широка «Союз благоденства», яка започаткувала майже одночасне утворення Північного і Південного товариства декабристів у 1821-1822р.

Південне товариство декабристів розміщувалося на Україні і мало свої управи у Тульчині, Василькові, Кам’янці. Його програмним документом стала «Руська Правда» Павла Пестеля, у якому докладно визначив програму дій після повалення царату. У цьому документі містилися вимоги:

1. негайного повалення самодержавства;

2. встановлення республіканського правління;

3. знищення кріпосного права;

4. державне наділення селян землею з державного фонду;

5. надання політичних прав усім чоловікам, яким виповнилося 20 років;

6. обмеження поміщицького землеволодіння;

7. створення двох державних фондів: державного та приватного.

«Руська Правда» Павла Пестеля також проголошувала:

• рівність громадян перед законом;

• ліквідацію військових поселень;

• скорочення строку служби в армії.

Попри свою радикальну спрямованість «Руська Правда» Павла Пестеля не визнавала українців окремим народом і не передбачала відокремлення України від Росії і створення укр. суверенної держави.

«Конституція» Північного товариства, яку уклав Микита Муравйов-Апостол проголошувала:

1. збереження монархії;

2. перетворення царя на головного державного службовця, який мав бути наділений виконавчою владою та отримувати платню;

3. створення парламенту для прийняття законів і обрання депутатів;

4. наділення громадськими правами осіб старших від 21 року;

5. перетворення Росії на федерацію із 14 держав і 2-ох областей із самостійним управлінням.

За «Конституцією» мала бути створена Чорноморська держава з центром у Києві та Українська з центром у Харкові.

Російський царизм на укр. землях проводив політику русифікації. На російській службі у цей час перебувала значна кількість українців, які вірою і правдою служили російському цареві. Одним із таких був великий укр. поміщик Віктор Кочубей, який відверто заявляв: «Хоч і народився я хохлом я більший росіянин ніж хто інший».

Незважаючи на утиски з боку російського царизму в Україні на поч. 19 ст. розпочалося культурне відродження. В центрі цього процесу опинилася Слобідська Україна. Тут у 1805р. було засновано університет у Харкові. Першим його ректором був Василь Каразін.

В Харкові з 1816-1819рр. виходив перший в Україні масовий популярний журнал «Український вестник». Його засновником був викладач Харківського університету Євграф Філолгафітський. На сторінках цього журналу було започатковано друкування матеріалів укр. мовою.

У 1834р. Григорій Квітка-Основ’яненко видав у Харкові «Малоросійські оповідання», які стали першим прозовим твором укр. мовою. За цей твір його найменували «батьком укр. прози». Під впливом Григорія Квітки-Основ’яненка почав писати укр. мовою випускник Харківського університету майбутній видатний історик України Микола Костомаров.

На поч. 19 ст. припадають початки укр. народознавства. У 1818р. Олексій Павловський видав у Санкт-Петербурзі «Граматику малоросійського наречія».

У 1819р. Микола Цертелєв (Церетельєв) видав у Петербурзі збірку під назвою «Опит собрания малоросійських песен».

У 30-их рр. 19 ст. у Харкові вийшла у світ фольклорна збірка «Запорожськая старина», яку видав професор Харківського університету росіянин за походженням Ізмаїл Срезневський. Він у 1834р. написав статтю «Вигляд на пам’ятники укр. народной словесності», яка стала першим друкованим публічним виступом на захист укр. мови.

У 1834р. засновано університет імені Святого Володимира в Києві. Його першим ректором став видатний укр. вчений Михайло Максимович, який є автором 3 збірок укр. народних пісень.

У 1836р. Платон Лукашевич видав збірку у якій були вміщені фольклорні записи зроблені як на східній так і на західній Україні.

У 1843р. Микола Костомаров видав у Харкові альманах «Молодик». Він перший написав рецензію на виданий у 1840р. «Кобзар» Тараса Шевченка. Він зокрема відзначив: «Це цілий народ, що говорить устами свого поета».

В процесі укр. національного відродження важливе місце посіла історична наука. Перші укр. історики не були професіоналами, а лише аматорами. До таких належать Василь Полетика та Андріан Чепа. Першим укр. істориком за фахом можемо вважати Дмитра Бантиш-Каменського. Він у 1822р. видав 4 томну «Історію Малой Росії», у 1830р. вийшло друковане видання цієї праці.

У 1842-1843рр. Микола Маркевич написав 5 томну «Історію Малоросії». Він належав до демократичних кіл укр. дворянства і рішуче відстоював правомірність державної незалежності України, за що критикував російський критик Віссаріон Белінський.

У 1846-1843рр. журнал «Чтеніє в імператорском обществе історії і древності російських» при Московському університеті очолював українець з Полтавщини слов’янознавець за фахом Осип Бодянський. На сторінках цього журналу вперше побачила світ «Історія Русів» - 1846р. і «Літопис Самовидця», історичні праці Рігельмана.

«Історію Русів» Олександр Оглоблин назвав «Декларацією прав укр. нації.., вічною книгою України».

У 1839р. в Одесі було засновано «Товариство історії старожитності російських», яке мало обґрунтувати історичні права російського царизму на південну Україну, яку офіційно називають Новоросією. Найбільш активним членом цього товариства був Аполлон Скальковський.

У 1843р. при Київському генерал-губернаторстві було створено Тимчасову археологічну комісію, яка мала довести, що правобережна Україна і Волинь є істинно російськими краями. До складу цієї комісії входили видатні укр. історики: Микола Костомаров, Микола Іванишин, Михайло Максимович, Тарас Шевченко.

На І пол. 19 ст. припадає національне відродження на західноукраїнських землях. У цей час укр. інтелігенція була переважно духовною, серед укр. вчених в Галичині найбільш відомим був історик Денис Зубрицький.

При Львівському університеті роботу якого відновлено у 1784р. було відкрито україномовний факультет «Студіум Рутенум». З 1809р. на цьому факультеті стали читати лекції німецькою мовою.

У 1808р. було відновлено Галицьку греко-католицьку митрополію. У 1783р. у Львові стала діяти греко-католицька семінарія.

У 1816р. єпископ греко-католицької церкви у Перемишлі Михайло Левицький та його помічник Іван Могильницький заснували «Товариство галицьких греко-католицьких священиків». Сам Іван Могильницький написав науково-публіцистичну розвідку «Відомість о руськім язиці».

У 1830р. вперше в Австрійській імперії було надруковано «Граматику укр. мови» її написав латиною священик із Закарпаття Михайло Лучкай. Його земляки Іван Кутка та Василь Дивгович опублікували укр. мовою «Катехізис».

В укр. національному відродженні на Закарпатті найбільш відомим був священик Олександр Духнович. Він написав і видав «Буквар», підручник з «Граматики», «Географії», посібник з педагогіки для вчителів.

У 1833-37рр. у Львові діяло літературне угрупування «Руська Трійця», яку заснували Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич та Яків Головацький. Про членів «Руської Трійці» директор львівської поліції писав: «Ці безумці хочуть воскресити мертву русинську національність».

У 1836р. Іван Вагилевич вперше в укр. літературі переклав на укр. мову «Слово о полку Ігоревім».

Маркіян Шашкевич у 1836р. підготував до друку «Читанку», яку опублікувано у 1850р.

З 1836р. члени «Руської Трійці» стали виголошувати проповіді в церквах укр. мовою.

У 1837р. члени «Руської Трійці» опублікували у Будапешті альманах «Русалка Дністоровая».

Після війни з Наполеоном в Росії з’явилася опозиція царизму. Спочатку вона найбільше виявилася у діяльності таємних масонських організацій.

Масонство – релігійно-етичний рух, що висував ідею про єдине людське товариство, моральне самовдосконалення. Ложі (гуртки) масонів діяли у багатьох містах України і мали в основному антимонархічний характер. Осередки масонів ведуть культурно-просвітницьку роботу. Багато масонських організацій ( «Любов до істини», переяславська ложа «Малоросійське товариство») ставили завдання скасування кріпацтва, самодержавства, створення незалежної укр. держави.

У 1818р. у Києві була заснована масонська ложа «З’єднаних слов’ян».

З 1817р. в Одесі діяла ложа «Понт Евксинський» її засновником був граф Олександр Лонжерон, до цієї ложі належав видатний укр. просвітник Іван Орлай. В Одесі існувала також ложа «Три царства природи», до якої належали онуки Кирила Розумовського Кирило і Петро Розумовський.

У 1818р. в Полтаві засновано масонську ложу «Любов до істини». Серед її членів був Іван Котляревський. У 1819р. діяльність цієї масонської ложі була заборонена указом Олександра І (1821-1825), а у 1822р. заборонено діяльність масонських організацій на всій території Російської імперії.

У 1826р. Василь Лукашевич заснував таємне російське товариство, для якого написав статут під назвою «Катехізис автономіста» . Поступово таємні організації стали з’являтись у містах.

У 1823р. у Новгороді-Волинському було утворено «Товариство об’єднаних слов’ян». Серед його членів були брати Борисови, Юліан Люблінський та Іван Горбачовський. У 1825р. це товариство об’єдналося з Південним товариством декабристів.

Серед членів Північного товариства найбільш відомим був Кіндрат Рилєєв автор поем «Мазепа», «Наливайко», «Войнаровський».

Кіндрат Рилєєв у листі до Миколи Маркевича стверджував, що він надзвичайно любить Україну. У відповідь Маркевич писав: «Ви підносите цілий народ, ви ще знайдете у нас живий дух Полуботка».

14 грудня 1825р. члени Північного товариства декабристів підняли повстання на Синодській площі у Петербурзі, яке було придушене.

29 грудня 1825р. члени Південного товариства підняли на Україні повстання чернігівського полку, яке очолював Сергій Муравйов-Апостол і Михайло Безтужин-Рюмін.

3 січня 1826р. чернігівський полк був розгромлений царськими військами біля села Триліси і повстання придушено.

Микола І (1825-1855) жорстоко розправився з декабристами, з яких 5 за вироком суду було страчено. Серед них до Південного товариства належали: Павло Пестель, Сергій Муравйов-Апостол , Михайло Безтужин-Рюмін.

Війна 1812р. привела до економічного виснаження Російської імперії, а її фінанси перебували у стані крайнього розладу. З метою скоротити витрати на армію у 1816р. з ініціативи військового міністра Петра Гарабчеєва в Росії були запроваджені військові поселення. На Україні вони розміщувались у Харківській, Катеринославській та Херсонській губерніях.

Ознаки та особливості військових поселень заснованих Олексієм Аракчеєвим:

1. кожна селянська сім'я повинна займатися не лише землеробством, а й одночасно утримувати 1-2 –ох солдатів;

2. усе життя поселенців регламентувалося суворим режимом;

3. військовій муштрі підлягали всі чоловіки віком від 45 років і хлопчики, починаючи із 7 років;

4. військові поселенці залучались до примусових громадських робіт;

5. поселенці звільнялися від державних та земських податків; незаможні селяни виводилися за межі військових поселень і включалися до тимчасових робочих команд.

У 1847-1848рр. Російський царизм на Правобережній Україні провів так звану «інвентарну реформу», яка мала на меті впорядкувати панщину. Однак для її втілення в життя не вистачило чиновників і реформа як правило не мала позитивного значення.

Попри економічну відсталість в господарському житті Російської імперії та України, у І пол. 19 ст. стали з’являтися нові явища. У 1823р. на Дніпрі з’явився перший пароплав, а у 1835р. тут діяла перша акціонерна пароплавна компанія.

Серед регіонів України найбільш помітні зрушення були на Слобожанщині. Тут у 1816р. Василь Каразін заснував Філотехнічне товариство, яке розробило цілий ряд рекомендацій для землеробства і тваринництва.

Російський царизм на укр. землях проводив антиукраїнську політику. Особливо жорстких рис вона набрала на Правобережній Україні, де 1830-1831рр. мало місце польське повстання. Керівники польського повстання 1830-1831рр. для залучення на свій бік пригноблених народів Російської імперії використовували гасло: «За нашу і вашу свободу». Після його придушення Микола І створив комісію у справах західних губерній, яку очолював Віктор Кочубей. Ця комісія у 1835р. ліквідувала у Києві магдебурзьке право.

У 30-их р. 19 ст. у Києві ліквідовано старовинну козацьку міліцію.

У 1839р. греко-католицьке населення Правобережжя переведено на православний обряд, що означало ліквідацію греко-католицької церкви.

У 1840р. із судочинства на Україні вилучено литовський статут. Така політика російського царизму в Україні викликала спротив укр. інтелігенції.

На поч. 40-их р. 19 ст. студенти і молоді викладачі Київського університету організували таємний гурток «Київська молода». Його найактивніші діячі наприкінці 1845р. утворили нелегальну політичну організацію Кирило-Мефодіївське товариство (братство). Серед його засновників були Микола Костомаров (історик), Микола Гулак (службовець канцелярії генерал-губернатора), Василь Білозерський (вчитель). Активним учасником товариства був Тарас Шевченко. Головною метою товариства вважалося досягнення Україною національно-державності незалежності з демократичним ладом на зразок США або Французьку республіку. Ідею утвердження державної незалежності України Кирило-Мефодіївці вбачали у федеративній спілці незалежних слов’янських держав з центром у Києві. Програмним документом братства стала «Книга буття укр. народу», яку ще називають «Законом Божим». У цьому документі говорилося: «Голос України не затих і встане Україна із своєї могили і озветься до всіх братів своїх слов’ян і почують крики її і повстане слов’янщина». У своїх документах кирило-мефодіївці задекларували такі ідеї діяльності: «...політичне об’єднання слов’ян є тією справжньою метою, до якого вони повинні прагнути. ...при об’єднанні кожне слов’янське плем’я (українці, білоруси, росіяни) повинно мати свою самостійність. Визначаємо, кожне плем’я повинно мати народне правління і дотримуватися повної рівності співгромадян... Має існувати спільний Слов’янський собор з представників всіх племен... правило «Мета виправдовує засоби» визнається безбожим».

Крім «Книги буття укр. народу», кирило-мефодіївці створили «Статут слов’янського братства св. Кирила і Мефодія». Згідно з ним:

• перелічені права та обов’язки членів товариства;

• встановлювались таємні знаки приналежності (каблучка та іконка із зображенням св. Кирила і Мефодія);

• встановлювались правила прийому в члени товариства (присяга);

• члени товариства повинні розповсюджувати свої ідеї серед народу.

Значний вплив на діяльність товариства мав Тарас Шевченко. У 1845р. він написав поему містерію «Великий льох», яка стала вершиною його творчості про національно-визвольну боротьбу. Ідею єднання слов’янських народів Шевченко проголосив у поемі «Гайдамаки»(1841р.) та «Єретик»(1845р.). Останню Шевченко присвятив чеському поету Павелу Шафарику.

На поч. 1847р. царська поліція довідалася про діяльність товариства і всі його учасники були заарештовані, а саме: Микола Гулак, Микола Костомаров, Василь Білозерський, Пантелеймон Куліш, Тарас Шевченко. Після тривалого розслідування їх було заслано. Шевченко отримав 10 років служби в армії, на його вироку Микола І особистою рукою написав: «...без права писати і малювати».