Тема 8. Науковий підхід до дослідження управління в хх-ххі столітті
Системний підхід у сучасному управлінні.
Ситуаційний підхід.
Особливості і тенденції сучасного менеджменту.
1. Системний підхід у сучасному управлінні.
При системному підході використовується теорія систем у менеджменті, тобто вивчення складного через пошук простого. Кожна школа менеджменту зосереджувала увагу на одній з підсистем організації. Біхевіористська школа в основному займалася соціальною підсистемою. Школа наукового менеджменту – переважно технічними підсистемами. Методологія системності дала змогу інтегрувати внесок всіх шкіл, що домінували в різний час у теорії та практиці управління, не протиставляючи, а доповнюючи і поповнюючи їх.
Системний підхід в 60–70-ті роки ХХ сторіччя стає універсальною ідеологією менеджменту, а системний аналіз – загальновизнаним інструментарієм. Системний підхід розглядає процеси і явища у вигляді сукупності елементів, структур, взаємовідносин і взаємозв'язків. Системний підхід – це не набір чітко визначених принципів, настанов – це передусім спосіб мислення щодо організації й управління.
Система визначається як набір спрямованих на досягнення загальної цілі та взаємопов'язаних елементів чи частин, що функціонують як єдине ціле. Системи характеризуються ієрархічною побудовою, горизонтальними та вертикальними зв'язками. Розрізняють закриті системи, що функціонують ізольовано (незалежно) від зовнішнього середовища, і відкриті, що зазнають впливу факторів зовнішнього середовища, характеризуються ентропією, синергією та взаємозалежністю підсистем. Керівники зазвичай у своїй діяльності стикаються з відкритими системами, оскільки всі організації працюють в такому режимі.
Виникнення системного підходу пов'язують з розвитком так званої теорії загальних систем, а також з багатоплановим, комплексним підходом до вивчення предмета менеджменту.
Теорія загальних систем
Термін "теорія загальних систем" був висунутий Людвігом фон Берталанфі (1901—1972) на семінарі в Чиказькому університеті в 1937 p., хоча поширення від набув лише в повоєнний період. Берталанфі пішов далі існуючих уявлень про закономірності в природі, житті рослин і тварин. Відомо, що в 1926 p. південноафриканський юрист і полководець Ян-Крістіан Сматс уже висунув ідею про цілісність різноманітних форм життя і виклав своє синергетичне уявлення про всесвіт, відзначаючи, що "організм складається з частин, але є не просто сумою цих частин".
Однак Берталанфі вийшов за межі просто фізичних явищ життя. Він поставив завдання розробити системний теоретичний каркас для опису будь-яких відносин, що існують у реальному світі. На його думку, відповідні знання (наукові дисципліни) мають схожі риси, які можна подати у вигляді "моделі загальної системи". Проте жодна з наук не охоплює всієї сукупності знань, оскільки відбиває тільки певну частину реальності. Берталанфі шукав паралелі в різних дисциплінах, із тим щоб узагальнити їх у теоретичну структуру.
Результатом його пошуків стало виявлення рис, властивих усім наукам. Такими були названі: 1) вивчення цілого, або "організму"; 2) розуміння організму як "стійкого стану" його складових частин; 3) усі частини організму (системи) відкриті" впливу свого оточення й, у свою чергу, впливають на оточення,
Висновки Берталанфі були використані для нових розробок. Американський учений Рорберт Вінер (1894—1964) заснував науку кібернетику (від грецького "Kybemetike", що означає "рульовий" або "керманич").
Кібернетика показала, що всі системи можуть бути сформовані так, щоб контролювати себе за допомогою комунікацій, що надають інформацію і допомагають організмові пристосовуватися до свого оточення. Але якщо кібернетичні устрої в різних машинах спроможні контролювати взаємодію елементів машин, то Вінер намагався зрозуміти механізм взаємовідносин між людиною і машиною і його вплив на суспільство.
Водночас з дослідженнями Вінера набула розвитку теорія інформації. Її предмет — кодування, передавання і розшифровування повідомлень, ємності каналів і математичне вивчення зв'язку.
Англо-американський економіст Кеннет Боулдінг (народ, 1910) спробував з'єднати ідеї Берталанфі, кібернетику Вінера і теорію інформації 8 систему, необхідну спеціалістам для створення мови, за допомогою якої вони могли б спілкуватися. За Боулдінгом, саме теорія загальних систем "спрямована на створення каркасу (структури), на який треба нанизувати певні дисципліни і предмети у відповідному порядку ". Вона утворює теоретичну і філософську основу для вивчення різних рівнів системи, виявлення ЇЇ відкритості і розроблення інформаційної бази. Інакше кажучи, теорія систем є способом мислення в управлінні.
Проте лише в 60-х роках теорія загальних систем посіла гідне місце в теорії менеджменту. Вона замінила старий процесний підхід до управління, побудований на розумінні управлінської діяльності як функціонально обумовлених елементів, що випливають один з одного, системним підходом. При такому підході управління стало розглядатися не як "одномірне", а як багатопланове, комплексне і динамічне явище, покликане забезпечити взаємозв'язок внутрішнього середовища організації з її зовнішнім оточенням.
Можна назвати, принаймні, три відмітні риси нового системного підходу від старого процесного.
По-перше, він виходить із багатомірності організації і відповідного їй управління. В управлінській діяльності с гали враховуватися вплив і взаємодія безлічі чинників, що перебувають як усередині, так і поза організацією й справляють прямий і непрямий вплив на її функціонування.
По-друге, управлінські вчення, що користуються новим підходом, більшою або меншою мірою виходять із наявності синергетичного ефекту. Суть останнього, як зазначалося, полягає в тому, що ціле завжди якісно відрізняється від простої суми його складових частин.
По-третє, за системного підходу на противагу процесному зміна кожного елемента управлінської діяльності розглядається як неминуче обумовлена зміна всіх інших елементів, а в кінцевому підсумку — всієї організації. Це вимагає комплексного вирішення будь-яких її проблем: великих 1 малих, простих і складних, поточних і перспективних.
Концепція управління згідно з цілями
Друкер Пітер – один із найвидатніших теоретиків сучасного менеджменту. Народився 13 травня 1909 р. в Австрії у сім’ї відомого державного чиновника. Отримавши освіту в Німеччині, Д. П. у 1937 р. переїжджає до США. Понад 20 років працює на посаді професора Нью-Йоркського університету, а з 1971 р. – професором Вищої школи Кларемонт у Каліфорнії. Д. П. автор багатьох книг з управління, консультант найбільших фірм. Основні наукові праці: 1936 р. - “Кінець економічної людини” (присвячена вивченню економічних витоків фашизму), 1942 р. – “Майбутнє індустріальної людини” (робиться спроба зазирнути в післявоєнне майбутнє і зробити опис природи нового світу), 1946 р. – “Концепція корпорації” (ідентифікує типи організацій, які мають переважати в суспільстві, політиці та економіці майбутнього), 1954 р. – “Практика менеджменту”, 1974 р. – “Менеджмент: задачі, обов’язки, методи здійснення” (узагальнюється філософський погляд Д. П. на корпорацію та її керівників, визначаються особливості управлінської праці, та її цілі, а також розглядаються питання впливу корпорації на суспільство), 1981 р. – “На шляху до майбутньої економіки”, 1985 р. – “Інновації та підприємництво”, 1985 р. – “Межі менеджменту” тощо. Його ім’я пов’язують з урятуванням автомобільної компанії “Форд”, яка на той час розорилася, з упровадженням на фірмі “Дженерал Електрик” системи децентралізованого управління, із повоєнним піднесенням японської економіки й багатьма іншими значними практичними втіленнями ідей про управління. Центром ідей Д. П. про управління є учення про менеджмент як про професійну діяльність і про менеджера як професію. Йому приписують першість у створенні систематизованого вчення про управління і відповідної навчальної дисципліни, що дало можливість розпочати системне вивчення менеджменту в навчальних закладах. Найвідомішим теоретичним положенням Д. П. є його концепція управління за цілями, яка здійснила революцію у світовій управлінській думці (50-ті рр. ХХ ст.). Увага менеджерів в основному була сконцентрована на функціях і процесі. Ідея Д. П. полягала в тому, що управління повинно розпочинатися з вироблення цілей, а вже потім переходити до формування функцій, системи взаємодії та процесу управління. Ця концепція докорінно змінила логіку управління, прийняту з часів А.Файоля. Д. П. дуже критично ставився до ідей школи людських відносин, зокрема до ідей Е.Мейо, називаючи їх “психологічним деспотизмом”, і вважаючи, що головне завдання менеджменту – збільшувати продуктивність людини. Менеджери повинні дбати про досягнення економічних цілей організації і про клієнтів, а не про створення “радості для робітників”. Хоча при цьому Д. П. вважав, що відносини на роботі мають ґрунтуватися на основі взаємної поваги.
На початку 50-х років Друкер висуває ідею самоврядного трудового колективу. Суть ідеї полягає в тому, що на фірмі створюється демократично обраний орган із робітників та службовців, покликаний вирішувати питання, які стосуються соціальних аспектів життя підприємства. Цей орган має сприяти виробленню у працівників підприємства почуття відповідальності за загальні результати його діяльності. Згодом Друкер зазначав, що це була його найоригінальніша і найважливіша ідея, що стосується управління. Але суспільству на той час така ідея здавалася далекою і була відкинута, що стало для Друкера найбільшою поразкою в житті. Проте нині вона успішно застосовується в практиці "соціального партнерства".
Основою вчення Д. П. є ідея про особливу роль і велике значення професійних менеджерів. На його думку, управлінська еліта, яка здійснює побудоване на інноваційних методах підприємницьке управління, є основою підприємництва і повинна відігравати головну роль у розвитку сучасного бізнесу сучасного суспільства. Згідно філософії Д. П., кінцевою метою підприємства є створення соціальних благ. Він вважав, що кожне підприємство, окрім отримання прибутку, має визначати свою міру соціальної відповідальності перед суспільством. Організація слугує для перетворення людських зусиль у конкретну продукцію, і “особисті зусилля створюють вигоди”. Це переконання складає суть його філософії менеджменту.
Модель “Мак-Кінсі 7С”
У 1980-ті роки однією з найпопулярніших теорій у межах системного підходу стала концепція "7С".
Вона розроблена двома парами дослідників, які співробітничали з консультаційною фірмою "Мя.к-Кінсі", тому іноді в літературі її називають моделлю "Мак-Кінсі 7С". Першу пару склали Томас Пітере і Роберт Уотерман — автори відомої книги "У пошуках ефективного управління" і другу пару — Річард Паскаль і Ентоні Атос, автори не менш відомої праці "Мистецтво японського управлінця: посібник для американських управляючих".
Дослідження зазначених спеціалістів в галузі управлінця привели їх до висновку, що ефективна організація формується на базі семи, взаємозалежних складових, зміна кожної з яких потребує відповідної зміни решти шести. Оскільки англійською мовою назва всіх цих складових починається на "S", ця концепція (модель) дістала назву "7С".
Її ключовими складовими є:
— стратегія — плани і напрями дії, які визначають розподіл ресурсів, а також фіксують зобов'язання здійснити певні дії у часі для досягнення поставлених цілей;
структура — внутрішня композиція організації, що відбиває її розчленовування на підрозділи, ієрархічну субординацію цих підрозділів у поділі влади між собою;
— системи — процедури і рутинні процеси, що відбуваються в організації;
— штат — важливі групи кадрів, що існують в організації, охарактеризовані за віком, статтю, освітою тощо;
— стиль — спосіб, яким керівники управляють організацією; сюди ж належить організаційна структура;
—сума навичок— відмітні можливості ключових фігур в організації;
—спільні цінності — зміст і утримання основних напрямів діяльності, які організація доводить до своїх членів.
Відповідно до даної концепції, тільки ті організації можуть ефективно функціонувати і розвиватися, в яких менеджери здатні забезпечувати гармонійний стан системи, що складається з зазначених семи компонентів.
Взаємозв'язок основних чинників розвитку показано на схемі (рис. 1);
Рис. 1. Модель "Мак-Кінсі 7С'
Значення моделі "Мак-Кінсі 7С":
1. Модель демонструє важливість для планування не тільки розроблення фінансових показників, а й урахування якості роботи і кваліфікації працівників, тобто навичок, а також людських відносин і особистих потреб учасників організації, виражених у поняттях "спільні цінності" і "культура організації".
2. Модель визначає послідовність внутрішніх дій організації після прийняття, певної стратегії:
а) планування двох основних внутрішніх чинників організації— необхідних навичок і культури, що відповідають обраній стратегії;
б) установлення вторинних від навичок і культури елементів: структури, системи, штату (працівників), стилю.
Значення моделі "Мак-Кінсі 7С" полягає насамперед у тому, що планування тут розуміють не тільки як процес створення формальних схем і сукупності кількісних показників, а й як установлення зв'язку і згоди між працівниками, погодження їхніх інтересів, урахування всіх аспектів діяльності людини на підприємстві.
На жаль, методика і моделі системного аналізу, у тому числі і модель "Мак-Кінсі 7С", не завжди забезпечували досягнення бажаних цілей.
Більше того, в умовах сучасної науково-технічної революції внутрішнє середовище організації на противагу попередньому порівняно плавному, розміреному і цілком визначеному перебігу подій увесь час стрімко змінюється, причому найчастіше різко і найнесподіванішим чином.
У цих умовах теорія загальних систем з її абстрактним пошуком паралелей у різних дисциплінах з метою інтеграції знань (теорії) і практики не сприяла досягненню результатів як менеджерами, так і вченими. І одні і другі вимагали конкретних ідей. Менеджери для того, щоб перетворити їх у результати, учені — щоб їх виокремити і вивчити. Теорія загальних систем і заснований на ній системний підхід такої конкретності не давали.
2. Ситуаційний підхід.
Ситуаційний підхід вивчає розв’язання окремих управлінських ситуацій, тобто конкретного набору обставин, які впливають на організацію протягом певного часу з метою найбільш ефективного досягнення цілей. У свій час відома теоретик менеджменту француженка Марі Паркет Фоллет (1868 – 1933) з приводу ситуаційного підходу вважала, що менеджер повинен виходити із ситуації і керувати нею у відповідності до того, що вона диктує, а не що написано у функціональному приписі.
Ситуаційний підхід набув поширення у 80–90-х роках ХХ сторіччя. Витоки цього підходу базуються на тезі, що успішне вирішення конкретних проблем у конкретних організаціях залежить від спроможності менеджерів ідентифікувати основні характеристики ситуації. Ситуаційний підхід це не простий набір настанов, він визначає можливий спосіб мислення щодо організаційних проблем та розробки способів їх вирішення. Згідно із ситуаційним підходом, для ефективного досягнення цілей організації керівникові необхідно використовувати специфічні прийоми управління.
Ситуаційний підхід найчастіше використовують у нестандартних ситуаціях, коли в умовах невизначеності потрібно реагувати на зміни у зовнішньому середовищі бізнесу. Цей підхід потребує від менеджерів гнучкості в прийнятті рішень, навиків об'єктивного аналізу і прогнозування. Ситуаційний підхід використовують для переборення кризового стану, коли не існує готових алгоритмів управлінських рішень. Таким чином, ситуаційний підхід поєднує конкретні управлінські прийоми та теоретичні концепції з поточними ситуаціями для найефективнішого досягнення цілей організації.
Методологія застосування ситуаційного підходу складається з таких чинників:
Керівник повинен володіти сучасною технікою управління, розуміти особливості: процесу управління, індивідуальної та групової поведінки, системного аналізу, методів планування і контролю, кількісних методів підтримки прийняття управлінських рішень.
Керівник має вміти передбачати вірогідні наслідки застосування певної управлінської методики чи концепції, оскільки кожна з них має свої сильні та слабкі сторони.
Керівник має вміти правильно інтерпретувати ситуацію, виявляти найважливіші чинники в конкретній ситуації, визначати вірогідний ефект від зміни одного або кількох чинників.
Керівник має вміти застосовувати відповідні управлінські навики в конкретних ситуаціях, забезпечуючи досягнення цілей організації найефективнішим шляхом відповідно до наявних обставин.
Ключовими ідеями такого підходу є такі:
— ситуаційні вірогідні чинники враховуються в стратегіях, структурах і процесах, у результаті чого досягається якісне виконання;
— існує більш як один шлях досягнення цілі;
— менеджери можуть пристосовувати свої організації до ситуації або змінювати ситуацію відповідно до вимог організації.
Можна виділити чотири обов'язкових кроки, що мають бути здійснені менеджером для того, щоб домогтися ефективного управління в кожній конкретній ситуації.
По-перше, здійснити аналіз ситуації, що склалася в організації, з тим щоб визначити необхідні вимоги до управління.
По-друге, вибрати відповідний підхід до управління, який би найбільшою мірою і якнайкраще відповідав вимогам, що ставляться до організації в даній ситуації.
По-третє, управління повинно створювати потенціал в організації і необхідну гнучкість для того, щоб можна було перейти до нового управлінського стилю, що відповідає ситуації.
По-четверте, зробити відповідні зміни, що дають змогу пристосуватися до ситуації.
Ситуаційні теорії, описуючи, як пристосовувати організацію до конкретних вимог, як здійснювати зміни і перестановки найбільш раціонально і безболісно, як створювати і розвивати адаптивний потенціал, заперечують наявність універсальних підходів до управління, наявність узагальнених, всеохоплюючих принципів побудови і здійснення будь-якого управління. З погляду цих теорій, управління — це насамперед здатність, менеджерів зрозуміти ситуацію, визначити її характеристики і вибрати відповідний спосіб управління, а вже потім враховувати наукові рекомендації в галузі управління, які мають узагальнений і універсальний характер.